Василь Пасічняк

Василеві Пасічнякові сповнилось 80 років життя

Наприкінці 1992 p., у місяці грудні, ред. Василеві Пасічнякові, видатному патріярхальному і громадсько-політичному діячеві, сповнилось вісімдесят років багатотрудивого життя. Цю круглу дату Ювілята відзначено за ініціятивою голови Об’єднання Оборони Чотирьох Свобід України Маріяна Кормила й Українського Патріярхального Товариства, відділу північного Нью-Джерзі святочною зустріччю з українським громадянством і спільним обідом, які відбулись 6 грудня 1992 р. у Народньому Домі в Ірвінґтоні.

Святочну зустріч відкрив і нею керував заступник голови Патріярхального Товариства в Нью-Джерсі і член крайової управи Українського Патріярхального Товариства в США інж. Любомир Калинич. Ведучий підніс тост за здоров’я ювілята, Василя Пасічняка, та офіційно в імені присутніх привітав його з вісімдесятріччям, а разом привітав дружину ювілята пані Дарію, дочку Христину, внучку Лесю з мужем Іваном Станком і всіх численно зібраних гостей.

Слово про життєвий шлях Ювілята виголосив Григорій Добуш. Він згадав юнацькі-гімназійні роки Ювілята, його участь і віддану працю в ОУН, його богословські студії, а згодом студії журналістики у Варшаві.

За першої більшовицької окупації за свою активність Ювілят звернув на себе увагу НКВД. Цей факт, за порадою св. п. Владики Хомишина, примусив Ювілята покинути Україну і податись на Захід. Ювілят опинився у Кракові. В 1941 р. Ювілят стає учасником похідних груп на Схід. В. Пасічняк опинився у Кіровограді, де проводив підпільну працю, а також займався суспільною працею. Зорганізував газету «Український Голос», якої був головним редактором. Там же він був арештований Гестапом і потрапив до німецького концентраційного табору в Авшвіцу. В кацеті пробув від 1942 року до кінця війни в 1945 р. Після закінчення війни перебував у Мюнхені, тут був одним з організаторів українських політичних в’язнів, брав активну участь у громадсько-політичному житті і був видавцем газети-тижневика «Українська Трибуна». Згодом В. Пасічняк з хвилею української еміграції з Німеччини виеміґрував до США, де збудував своє родинне життя і включився у активну громадсько-політичну працю.

Після того, як у 1963 р. з’явився на волі Блаженніший Йосиф Сліпий, який висунув ідею піднесення Києво-Галицької Митрополії до гідности патріярхату, Ювілят активно включився у зорганізований мирянський рух за Патріярхат Помісної УКЦеркви. В. Пасічняк був одним з перших голів Українського Патріярхального Товариства в США, де проводив активну і віддану працю для добра й розвитку Помісної УКЦеркви та піднесення її до патріярхату. Тут слід підкреслити, що для справи мирянського руху, його розвитку і праці Ювілят віддав чимало своєї праці, енергії і зусиль. Ювілят завжди був у проводі мирянського руху, виголошував доповіді, писав статті на релігійно-церковні теми. До речі, Ювілят є довголітнім головою Українського Патріярхального Товариства північного Нью-Джерсі.

Під час спільного обіду Ювілята привітав також визначний член Українського Патріярхального Товариства і науковець проф. Леонід Рудницький від себе особисто, як також від радіо програми «Голос Мирян», відмітивши великий вклад праці для Патріярхального Т-ва і Церкви. Також прочитав листа від пані д-р Роми Навроцької — голови Товариства Св. Софії у Філядельфії. Крім цього були прочитані привіти від проф. Миколи Чировського, ред. Українського Квартальника, Миколи Галіва від журнала «Патріярхат», Крайової стейтової Ради УККА і місцевого відділу УККА.

Після вичерпання програми говорив Ювілят Василь Пасічняк сам про себе, підкресливши, що є сином українського села і походить з війтівського роду. При цьому вивів свій родовід та як йому приходилось пробиватись у житті. Ювілят свої життєві успіхи завдячує в першу чергу своїй побожній матері і Владиці Григорієві Хомишину, який оплачував його студії. На закінчення Ювілят подякував організаторам святочної зустрічі і всім учасникам, що прийшли звеличити цю особливу дату в його житті.

Цією святочною зустріччю з громадою і спільним обідом відмічено і підкреслено особливий момент, що українська громада вміє оцінити вкладену працю для добра української громади, для росту і розвитку українського церковного і громадсько-політичного життя. Ще раз вітаємо нашого дорогого, відданого і працьовитого ювілята Василя Пасічняка з його вісімдесятріччям та бажаємо ще довгого життя прожити у кріпкому здоров’ї на славу Божу, для добра нашої Помісної УКЦеркви.

М. Г.

Завваги до писання про церковні справи*

Писати ці завваги спонукав мене лист Миколи Бараболяка, надрукований у «Свободі» 22 травня ц.р. п.н. «Ще про пастирські листи з нагоди свят». Автор цього листа критикує лист Любомира Калинича, поміщений у «Свободі» 24 липня п.н. «Чого нема в посланні?», тому що Л. Калинич у своєму листі написав, що «У Великодньому Посланні УКЦеркви… багатократно згадується… ізраїльський народ, єгипетську неволю, потоп світу, Авраама та його нащадків, які згодом призабули Правдивого Бога» та що «у цьому довгому посланні, яке нараховує приблизно 2,400 слів, говориться про усе і вся,… але ні одним словом не згадано українського народу, який відсвятковує вперше від понад 70 років радісний празник Воскресення Христового в незалежній вільній батьківщині, яка за Божою волею чудом також воскресла!». Тому до закінчення цього Послання, на думку Л. Калинича, дуже підходив би клич «Христос Воскрес — Воскресла Україна!».

Я передав головні думки листа Л. Калинича, бо М. Бараболяк у своєму листі цього не зробив і тому йому було легко підказувати читачеві, що Л. Калинич публічно «принижує… авторитет і вагу» єпископів і їх Посланій. А тим часом, прочитавши Великоднє Послання, треба ствердити, що Л. Калинич у своєму листі висловив свої побажання в коректній формі і згідно з правом мирянина.

Оправданою є критика М. Бараболяка відносно бажання Л. Калинича щодо закінчення Послання кличем «Христос Воскрес — Воскресла Україна!». Бож «Христос воскрешав людей, але ніхто і ніщо не воскресло на землі власною силою» (лист М. Бараболяка). Такого клича Україні не потрібно.

Коли ж М. Бараболяк пише, що «не годиться публічно принижувати» єпископів, то насувається питання, а чи приватно годиться це робити? А до того М. Бараболяк таки публічно, в своєму відкритому листі, «здавна протестує проти оприлюднювання у щоденній світській пресі цих посланій», а рівночасно застерігається, що це є потрібне, бо це є частина єпископських функцій. Але він хотів би, щоб церковні послання не були публіковані нарівні з публіцистичним матеріялом на сторінках громадсько-політичних періодиків. Їхнє місце — проповідниці, релігійні радіопрограми, а головно церковні періодики, які всі ці послання друкують. Чи ж це не є публічна критика єпископів?

М. Бараболяк дивно розуміє ролю світської преси. Адже завданням і світської, і церковної преси є інформувати і поширювати правду для добра читачів. А він пише, що «Вміщування посланій Владик на сторінках ляїстичної преси, нарівні зі всякою земською буденщиною, може виправдувати такий виступ проти змісту послання, з яким виступив Л. Калинич». Він твердить, що це «невказане і тому, що викликує критицизм, … [якого] існувати не повинно». Досить багато помилок є в його писанні. Раджу М. Бараболякові познайомитися із зверненням папів до журналістів теж і світської преси, щоб вони звертали свою увагу і на церковні справи.

Журналісти — миряни зокрема — не повинні бути пасивними манекенами. Вчення Церкви визначує їх ролю. Вони можуть і повинні дораджувати пастирям у питаннях недогматичних, у справах «буденних», без яких не бути небуденним справам.

Читаючи писання Миколи Бараболяка, насуваються питання: чи світська преса не є гідна друкувати владичі послання, чи ця преса є якоюсь гіршою від «церковних періодиків»? Чи ми маємо прийняти два журналістичні стандарти (а може й дві моралі), один для світської, а другий для церковної преси? Я радію, що «Свобода», та й інша світська преса поширюють інформації про церковне життя. Нині Церква старається вийти з «церковних періодиків» і дістатися до радіо і на екран телебачення. А тут М. Бараболяк радить Владикам обмежитися до проповідниці і періодиків, які мають малий засяг публіки.

Я уважно читаю писання Миколи Бараболяка. В них є і слушні погляди, зокрема коли в них він не заторкує справ, на які загал народу виробив собі опінію згідно з поставою і вченням Церкви.

Знаємо, що загал вірних УГКЦеркви прихильно прийняв ідею Патріярхату, ідею митрополитів Могили і Рутського, церковних кіл у 1848 році та Митрополита Андрея Шептицького і Ісповідника Віри Патріярха і Кардинала Йосифа Сліпого.

Знаємо, що Патріярх Йосиф кинув клич «Єдність Церкви і народу». І знаємо, хто із чужих був проти Патріярхату, і їх причини ми добре розуміємо. А не можемо зрозуміти, чому дехто із своїх станув в опозиції. Між цими останніми «своїми» є і Микола Бараболяк. Гляньмо на недавні його писання. Так у філядельфійському «Шляху» він обороняє номінацію о. Паски на єпископа поза Синодом УГКЦеркви і при тій нагоді там голосить, що «спасіння моєї душі не залежить від того, чи буду визнавати мою віру під Верховним Архиєпископом, Митрополитом чи Патріярхом», і послідовно каже, що нам вже не треба боротися за Патріярхат, бо, мовляв, Слуга Божий Андрей бажав, щоб був православний патріярх, і ми тепер вже такого маємо в особі Патріярха Мстислава Першого. М. Бараболяк не подає умов, з якими Митрополит Андрей був готовим підчинитися православному київському патріярхові, а саме, щоб цей ввійшов у молитовне поєднання із Наслідником св. Петра Папою Римським. Так, як М. Бараболяк ставить справу, то УГКЦерква повинна би підчинитися УАПЦеркві. А це юридично неможливе. Тому його слова є кинені на вітер та баламутять і порушують спокій у громадах.

Але пригадаймо дещо давніші статті Миколи Бараболяка: «Ще про наш фундаменталізм» («Свобода», 24 січня 1987 p.), де він український Патріярхальний рух прирівнює до мусульманського, іранського мілітантного фундаменталізму, а також давнього польського, який «довів до затрати християнських принципів у польському народі»; він твердить, що наділенням нашого Архиєпископа Львова патріяршим саном Патріярхальний рух стремить до того, що «Патріярх мав би бути нашим папою, а той, у Ватикані, хоч Намісник Христа, але без прав Намісника». Я, як один із ініціяторів і постійний провідний учасник цього Руху, відкидаю цей наклеп на Патріярхальний рух.

У статті «Конечна синтеза» («Світло», липень-серпень 1986 р.) М. Бараболяк критикує наші перестарілі форми благочестя, бажає їх усучаснити для молоді, і в цьому, він каже, «треба наслідувати латинян». Знаємо, що офіційно провід нашої Церкви не йде за прикладом латинян, а натомість йде за рішеннями Другого Ватиканського Собору, і за напоминаннями папи, щоб наш обряд відчистити від латинства і зв’язати його із давньою традицією Руської Церкви Київської Митрополії. Чому ж в тому випадку М. Бараболяк не бачить, що він своїми твердженнями публічно критикує становище ієрархії УГКЦеркви?

У статті «Моя відповідь: Дефінітивно на Захід» («Патріярхат», вересень 1987 р.) М. Бараболяк голосить: «Дорожу моїм прадідівським східнім обрядом», але той Київський обряд Москва нещадно знищила і тому «щоб ми… не завертали його до нині неіснуючого “Київського”, слово, не “усхіднювали” його»; для М. Бараболяка «Сьогодні не існує… інший Схід, як той — російський». Він не каже, що він розуміє під «Заходом», який дуже змінився; він не розуміє, що Київський обряд зберігся в церковних книгах, в українському православ’ю та й в УГКЦеркві, катакомбній і діяспорній, і нема потреби шукати східньости у росіян. Просто — існування лише російського Сходу — є так очевидно неправдивим твердженням, що годі його тут спростовувати.

Цей мій огляд хочу закінчити словами о. д-ра проф. О. Музички із його статті «Про петрифікацію» («Патріярхат», грудень 1986 p.), в якій на погляд М. Бараболяка відносно «закостенілої східньої ментальности» той авторитетний священик так відповідає: «Прочитавши це (писання М. Бараболяка), не знаєш, чи сміятися, чи плакати. Автор заторкнув багато важливих проблем у Церкві та Богослов’ї, а головне — не зрозумів чимало явищ у духовному житті Церкви і її Літургії».

* Ця стаття була надіслана до щоденника «Свободи»,
але редакція відмовилась її надрукувати.

Помер довголітній провідний член мирянського руху ред. Василь Пасічняк

Після недуги на серце, на 83 році життя, 22 квітня 1995 р. перенісся у Божі засвіти довголітній член мирянського руху, голова Товариства за Патріярхат УКЦеркви, член управи Українського Патріярхального Світового Об’єднання (УПСО), член крайової управи Українського Патріярхального Т-ва в США, колишній редактор і член редакційної Колегії журнала «Патріярхат», колишній політичний в’язень гітлерівських концтаборів і громадсько-політичний діяч Василь Пасічняк. Вже тільки з повищого, далеко не повного, списка завдань проведеної праці покійним Василем виразно видно, що він належав до непересічних осіб у нашому релігійно-церковному і громадсько-політичному житті. Належить підкреслити, що покійний Василь прожив гарний вік, який з гордістю може сказати, що він його повністю використав, віддавши свої зусилля і працю в першу чергу для своєї родини — дружини пані Дарії, дочки Лесі і внучки Христини, для своєї української громади й Української Католицької Церкви. Він залишив по собі видимий слід. Звичайно, все це не проходило легко і без труднощів.

Василь Пасічняк 1912 року народження, як син села, закінчив народню школу в селі. Його батьки дали йому родинне і релігійне виховання. Після закінчення народньої школи поступив до гімназії у тодішньому Станиславові, яку закінчив, склавши іспит зрілости — матуру в 1933 році. До речі, Василь належав до тієї генерації, що переживала свіжо програні українські визвольні змагання. Його велика любов до батьківщини, до українського народу штовхнула включитись у ряди тодішньої націоналістичної молоді. Таким чином він включився у лави ОУН, щоб організовано змагатись за свободу і незалежність українського народу. Водночас у Василя було велике бажання бути священиком, щоб краще служити і для своєї Церкви, й українського народу. Він вписався на богословські студії у станиславівській семінарії. На жаль, йому не пощастило закінчити і прийшлось змінювати пляни.

Не раз покійний Василь згадував, що за підтримкою і порадою отців-василіян, а також Владики Г. Хомишина вписався на студії журналістики у Варшаві у 1936 р. За свою приналежність і активну працю в ОУН був переслідуваний і навіть деякий час сидів у польській тюрмі. Війна Німеччини з Польщею у 1939 році застала його у Станиславові. Прихід більшовиків був несподіванкою. Покійний Василь за більшовиків спочатку розгорнув активну працю. Таким чином, він попав на список підозрілих. За порадою Владики Хомишина Василь покидає західні землі України і нелегально переходить західній кордон і опиняється у Кракові — Польща.

Як член ОУН він зголошується до похідних груп, яких ціллю було іти на Схід, як тільки буде така можливість. Кожний був переконаний, що війна Німеччини з більшовиками є неминучою. З війною багато українців пов’язували і сподівались здобути українську незалежність. З тією ціллю організувались похідні групи. На жаль, гітлерівська Німеччина мала свої пляни, які були далекі від усіх сподівань, що їх мали українці. Василь Пасічняк з похідними групами дійшов до Кіровограду, де розгорнув культурно-освідомлюючу працю на форумі шкільництва, театру і навіть зорганізував газету «Український Голос», ставши його редактором. На жаль, йому не вдалося довго там задержатись, бо його арештувало Гестапо. Дальша дорога була очевидна — гітлерівські концентраційні табори: Авшвіц, Ебензее і Мавтгавзен. Щойно 6 травня 1945 р. Американська Армія його визволила.

Покійний Василь не повертав у більшовицьку дійсність, але у Мюнхені включився у активну громадську і політичну працю. Виєднав для українських студентів у Мюнхені приміщення на Фюріхшуле, став головою Т-ва Українських Політичних в’язнів. Він же був номінальним редактором відомої газети «Українська Трибуна». Тому що в Німеччині не було можливости на розбудову власного родинного життя, Василь переїжджає до США, де прожив до кінця свого багатотрудивого життя.

Василь і на новому терені поселення не перестає працювати для своєї громади і Церкви. Він був один з тих, який допоміг здвигнути храм св. Івана Хрестителя, перевівши для цього збірку на будову церкви. Поява на волі Блаженнішого Митрополита Йосифа Сліпого є початком нового періоду в житті української діяспори, а зокрема Помісної УКЦеркви. Його виступ на Вселенському Соборі Ватиканському ІІ, де Митрополит Йосиф висунув ідею українського патріярхату, яка міцно закріпилась серед мирян. Василь Пасічняк включився у мирянський рух і став одним з перших голів Товариства за Патріярхат помісної УКЦеркви. Згодом від вересня 1974 р. до 1977 р. був головним редактором журнала «За Патріярхат», а пізніше членом редакції журналу, що з’являється під назвою «Патріярхат». Без найменшого сумніву, Покійний Василь Пасічняк залишив свій видимий слід у діяльності мирянського руху, будучи провідним членом. Він же також належав до Товариства Св. Софії, яке оснував св. п. Патріярх Йосиф з ціллю зібрати фонди для вдержання усіх патріярших надбань у Римі.

Під час Парастасу в Юніон, у похоронному заведенні Литвина прощали покійного від ООЧСУ — Іван Галій, УПСО і крайової управи УПТ та журнала «Патріярхат» та в загальному від мирянського руху — Микола Галів, від Товариства Св. Софії — Леонід Рудницький, а від тодішніх студентів Мюнхену — Фюріхшулє — Марія Юркевич і від теренового проводу ОУН — Григорій Добуш. Покійний Василь Пасічняк записав книгу свого життя добрими ділами, з якою він став перед престолом Всевишнього. Пам’ять про нього надовго залишиться між нами.

4 березня 1989 р. відбулось чергове Засідання Крайової Управи УПТ-ва в США

В суботу, 4 березня 1989 p., у Нью-Йорку відбулось дев’яте з черги засідання крайової управи Українського Патріярхального Т-ва в США. У засіданні взяли участь: Володимир Пушкар, Леонід Рудницький, Василь Никифорук, Василь Пасічняк, Степан Гробельський, Ева Піддубишин, Роман Осінчук, Ігор Гайда, Іван Крих, Ярослав Пастушенко і Микола Галів. З огляду на те, що голова Олександер Пришляк не міг взяти особистої участи, засіданням провадив заступник голови д-р Володимир Пушкар.

Крім поточних точок нарад обговорено і вирішено справу кооптування членів до Контрольної Комісії, до якої запрошено Ярослава Пастушенка. Обговорено справу чергового крайового з’їзду, який намічено на суботу, 3 червня цього року. З’їзд запляновано відбути у Філядельфії в приміщенні Ля-Саль Університету. Намічено програму нарад. При цьому члени Номінаційної Комісії поінформували про працю комісії. Із звітів виявилось, що Комісія має труднощі підшукати кандидата на голову крайової управи. Після цього обговорено це питання і взято до уваги деяких осіб, з якими треба буде переговорити й устійнити їх участь.

Ще раз обговорено легально-податкові справи. Вирішено, щоб з цими справами не зволікати. На засіданні вирішено від крайової управи вислати окреме привітання для опікуна мирянського руху Владики Івана Прашка з його золотим ювілеєм — п’ятдесятиріччям священства. До привіту вирішено залучити з приводу такої небуденної нагоди подарунок.

Вирішено, що ще перед з’їздом треба буде відбути одне засідання. На початку нарад вшановано пам’ять почесного члена Товариства Йосипа Гірняка. Наради закрито молитвою, а д- р В. Пушкар подякував усім за ділову участь у нарадах.

Авангард

L `Osserwattore Romano, La Civilta Cattolica, The Tablet, Catholic Herald, Znak та багато інших відомих журналів з історією у кілька десятків років чи навіть понад столітньою, з більш ніж стотисячними накладами, але й так само малі, з тисячним накладом, які виходять в одній єпархії чи одній парафії, впливають на хід історії загалом і хід історії окремих осіб. Але за тими всіма виданнями завжди стоїть конкретна потреба чи ідея і цілком реальні люди, віддані ідеї й охочі до праці задля задоволення потреб.

Півстоліття тому наша Церква, частково будучи в підпіллі, а частково на чужині, мала направду серйозні потреби: залишитися собою (не піддатися на зміни в обряді), не розділитися, говорити світові про переслідування вірних в СРСР, бути визнаною на рівні з іншими Східними Церквами, зрештою, зростати в духовному зростанні своїх вірних. Важко уявити, щоби цих цілей можна було досягти без таких інструментів, як засоби масової інформації, одним з яких став журнал «Патріярхат». Але він би не був можливим без людей, що зуміли побачити загрози, котрі постали перед громадою вірних, які були готові присвятити свій час і свої здібності серйозній боротьбі, які мали відчуття гідності власної і гідності своєї Церкви, аби могти без страху висловлювати власну думку папам, кардиналам, конгрегаціям, президентам… Цих людей насправді багато: сотні активістів і прихильників патріархальної ідеї, тих, що планували, і тих, що втілювали плани, тих, що просто купували примірник журналу, і тих, що визначали, що писати і що видавати, щоб цілей було досягнуто.

Власне про останніх – головних редакторів журналу – хочемо вам розповісти в цій невеликій історично-інформаційній довідці, а також подати географію видання. У цьому плані воно, можливо, дуже навіть особливе (а може, і єдине таке) тим, що почало виходити в Західній півкулі, а згодом перемістилося в Східну, мандруючи туди, де виникає найбільша потреба в друкованому слові, у цьому випадку – для вірних, котрі щойно вийшли з підпілля. Сьогодні журнал творять у Львові, але він об’єднує читачів та авторів з різних частин світу.

Трішки розширюючи рамки поданої нижче довідки, хочеться сказати, що насправді дуже цікаво відстежувати те, наскільки акценти, розставлені у виданні, залежать від головних редàкторів: у кожного свій почерк, свій характер, зрештою, навіть обкладинка іноді є відображенням естетичних смаків головного редактора. Так стається, коли люди цілковито поринають у працю, зливаються з нею, живуть тим, що роблять, і матеріалізують те, чим живуть.

Біографії людей, які стали першими редакторами «Патріярхату», які видавали журнал на поселеннях, як також членів редакційних колегій, дуже насичені, сповнені переломних важких моментів, але це теж люди, які не зламалися, люди, здатні забувати про себе на користь всієї громади, справжні борці. Та й ті, що перейняли естафету в Україні, не менш цікаві особистості. Хоч їхні життєві дороги щойно в зеніті, та все ж позначені особливим творчим підходом до творення журналу. Ширше говоритимуть про них вже майбутні покоління.

СТЕПАН ПРОЦИК (1967 – 1974 рр.)

Інженер-економіст, журналіст, видавець, громадський діяч. Народився 25 травня 1921 року в селі Кут-Товсте Скалатського повіту на Тернопільщині в родині Йосифа і Варвари (Бирич).

Молодим хлопцем влився у лави ОУН, щоби виборювати незалежність для рідної країни, через це потрапив у німецький полон. Був в’язнем концентраційних таборів Авшвіц-Біркенав, Мавтгавзен, Ебензе. Після закінчення війни та визволення з полону разом з іншими українцями оселився в Мюнхені. Тут закінчив Вищу економічну школу (1950 р. ), а впродовж 1952 – 1954 років був директором української друкарні «Ціцеро». Дописував до журналів «Український самостійник», «Сурма».

1955 року з дружиною Любою, дочкою Оксаною і сином Романом емігрував до США. Родина оселилась у Філадельфії. Тут Степан Процик продовжив освітні старання і в університеті Темпл здобув ступінь магістра бізнесової адміністрації. Працював фінансистом у Штабі головного командування армії в Александрії, штат Вірджинія.

Засновник і перший редактор журналу «За Патріярхат» (1967 – 1974 рр. ), після якого редагував «Незалежний бюлетень» (1974 – 1997 рр. ). Був активним учасником середовища Української головної визвольної ради, Світової ліги українських політв’язнів, Українсько-американської координаційної ради, очолював батьківський комітет товариства «Рідна школа» у Філадельфії, Українсько-єврейське товариство у Вашингтоні, Об’єднання українців у Вашингтоні та ін.

Помер 17 серпня 1997 року у Вестфільді, Н. Дж. Похований на цвинтарі святого Андрія (Савт-Бавнд-Брук).

ВАСИЛЬ ПАСІЧНЯК (1974 – 1977 рр.)

Журналіст, громадський і церковний діяч. Народився 25 листопада 1912 року в селі Струпків на Станіславівщині. Після закінчення школи вступив до Станіславівської духовної семінарії (1933 – 1936 рр. ), згодом вивчав журналістику у Варшавському університеті (1936 – 1939 рр. ).

Учасник Похідних груп ОУН, в складі яких у 1941 році прибув на Східну Україну, до Кіровограда. Тут редагував газету «Український голос», заснував радіо, театр і школи. Також виконував обов’язки референта пропаганди Кіровоградського обласного проводу.

Німці арештували його в окрузі Кіровоградщини і на початку вересня 1941 року відправили в тюрму на Лонцького у Львові, а звідти до Кракова. 20 липня 1942 року з краківської в’язниці Монтелюпіх 24 перших членів ОУН перевезли в Авшвіц. Був серед них і Василь Пасічняк.

Після звільнення з концтабору в 1945 році працював видавцем та відповідальним редактором газети «Українська трибуна», яка виходила в Мюнхені у 1946 – 1949 роках. У той же час став головою Ліги українських політв’язнів у Німеччині (1945 – 1949 рр. ) і президентом Центральної міжнародної унії політв’язнів (1945 р.), яка об’єднувала литовців, латишів, естонців, сербів, хорватів, білорусів, поляків.

З Німеччини 1949 року переїхав до США. Активний у Патріархальному русі з часу приїзду Патріарха Йосифа Сліпого, голова товариства «За Патріярхат помісної УКЦ» (1966 – 1968 рр. ), член управи Українського патріархального світового об’єднання. Помер 22 квітня 1995 року в місті Бернардсвіль, Н. Дж. Похований на цвинтарі святого Андрія (Савт-Бавнд-Брук).

МИХАЙЛО ТОПОРОВИЧ (співредактор у 1974 – 1977 рр. )

Правник, публіцист, громадський діяч. Народився 1 травня 1898 року в Чернихівцях на Тернопільщині у селянській сім’ї.

В 1910 – 1914 роках навчався в українській приватній гімназії у місті Збараж. Із вибухом українсько-польської війни в 1918 році вступив у ряди Української Галицької Армії. В УГА став хорунжим і служив там до часу ліквідації регулярного фронту в 1920 році.

Три роки студіював право в таємному Українському університеті у Львові. Згодом коротко вчився на філософському факультеті в Ґраці (Австрія).

З 1925 року продовжував правничі студії в Краківському університеті, які успішно закінчив у 1929-ому. Відбув однорічну практику (спочатку в окружному суді Золочева, а згодом у повітовому суді в Збаражі). У 1936 році склав адвокатський іспит і відкрив власну канцелярію.

Ще за студентських часів активно працював у Просвіті, виступав на громадсько-політичних вічах із доповідями, дописував до часописів. Польська поліція побачила його значний вплив на молодь та організаторські здібності, і 1934 року він потрапив до числа в’язнів Берези-Картузької.

Після приходу більшовиків у 1944 році виїхав з родиною на Захід. В 1945 – 1946 роках був керівником табору Карлсфельд біля Мюнхена. Там зорганізував шкільництво та всі потрібні таборові уряди. В травні 1946-го переїхав до Міттенвальда і почав працювати правним дорадником в таборі Лютензе.

Прибувши до США в 1948 році, оселився спочатку в Випані, де працював фізично. Згодом переїхав до Клівленда і там активно включився в українське громадське життя. Був членом комбатантських організацій спочатку в Ньюарку, а відтак у Клівленді. Діяльно працював у мирянському русі, виступаючи в обороні прав Української Католицької Церкви, її помісності та патріаршого устрою. В останніх десяти роках свого життя написав цілу низку цікавих і вагомих статей в обороні патріархату.

Упокоївся 3 серпня 1983 року в Клівленді, штат Огайо.

ЛЕОНІД РУДНИЦЬКИЙ (співредактор у 1974 – 1977 рр.)

Академік Національної академії наук України, германіст, франкознавець, професор і професор-гість українських та американських університетів, почесний доктор сімох університетів, журналіст, par excellent перекладач, громадський діяч. Народився 8 вересня 1935 року у Львові.

1944 року виїхав з батьками до Німеччини, а 1952-го разом із матір’ю емігрував до Філадельфії.

У 1958 році закінчив університет «Ля Саль» у Філадельфії, здобувши ступінь бакалавра за спеціальністю германістика й англістика. У 1960- ому здобув ступінь магістра з германістики в Пенсильванському університеті у Філадельфії.

У 1961 році студіював у Вільному університеті в Берліні, де займався проблемами порівняльної літератури.

1976 року викладав українську літературу в Гарвардському університеті. Цього ж року Патріарх Йосиф Сліпий призначив його директором філії УКУ у Філадельфії.

З липня 1996 року був деканом філософського факультету, з січня 1998-го – проректором, а з липня 1998- го – ректором УВУ.

Впродовж 1971 – 1992 років був редактором радіопрограм «Голос мирян» у Філадельфії та «Голос української діяспори», яка була призначена для України у 1984 – 1992 роках.

У 1992 – 2006 роках – президент Світової ради НТШ. У 1994 році обраний дійсним членом НАН України. Від 1989-го є головою Наукового товариства ім. Т. Шевченка у США, а від 1991-го – президентом Світової ради наукових товариств ім. Т. Шевченка. Член Національної спілки письменників України.

Живе у Філадельфії.

МИКОЛА ГАЛІВ (1977 – 2002 рр.)

Журналіст, громадський діяч. Народився 29 червня 1924 року в селі Літиня (нині Дрогобицький район Львівської області).

Член ОУН з 1938 року. Організаційні псевда Дир, Коваль, Співак. За німецької окупації закінчив бухгалтерські курси та сільськогосподарську школу в Дрогобичі у 1941 – 1942 роках. Згодом був арештований гестапо за підпільну діяльність, сидів у берлінській тюрмі на Александерплац у 1943-ому, після чого був засланий німцями до табору примусової праці в околицях Берліна. Під час американської окупації Західної Німеччини в 1945 році навчався у таборовій гімназії в Авгсбурзі, середню освіту здобув у Регенсбурзі, згодом студіював на агрономічно-лісовому факультеті знаменитого навчально-дослідного закладу українства на чужині – Українського технічно-господарського інституту (УТГІ) в Регенсбурзі. Студії закінчив у 1950 році дипломом інженера-лісівника. В УТГІ студіював і журналістику. Професорська рада дала йому звання доцента.

У повоєнні роки був обласним провідником Юнацтва закордонних частин ОУН (ЗЧ ОУН) в Регенсбурзі та його околицях, де мешкало чимало українців. На початку 1950-их вивчав право в Українському вільному університеті (УВУ). Очолював канцелярію Української студіюючої молоді, був скарбником Української соціально-харитативної служби, працював у мюнхенському журналі «Фенікс», а в 1954-ому – в редакціях газет «Сучасна Україна» та «Українська літературна газета».

1956 року емігрував до США, де працював у різних інженерних фірмах. У 1977 – 2002 роках – головний редактор журналу «Патріярхат». Досі провідний та активний член Середовища УГВР, Українського патріархального товариства (Нью-Йорк). Активний член колись знаменитого Українсько-єврейського товариства, виявив себе раніше як член-засновник «Клубу круглого столу» в Нью-Йорку, став членом управи Фундації приятелів енциклопедії України та багатьох інших організацій і товариств світового українства. Від 1983 року – директор канцелярії НТШ у США.

Живе в Нью-Йорку.

ПЕТРО ДІДУЛА (2002 – 2009 рр.)

Експерт у галузі візуальних медіа, відеорежисер, журналіст. Народився 28 травня 1966 року у Львові в сім’ї письменника, перекладача, редактора Романа Дідули.

Вчився у відомій 8-ій школі (колись – німецька гімназія). Першу професійну освіту здобув у Львівському будівельному технікумі. Впродовж 1985 – 1987 років відбув службу в армії. Від самого заснування у 1987 році – член «Товариства Лева», в якому брав активну участь у різних акціях: відродження яворівської іграшки та гаварецької кераміки, впорядкування могил на Личаківському кладовищі, відродження українських народних звичаїв.

Вивчав філософію та богослов’я у щойно відновленій Львівській богословській академії (1994 – 1999 рр). Випускник першого набору ЛБА.

Закінчив факультет журналістики у Львівському національному університеті ім. І. Франка, де брав активну участь в студентському житті вишу.

Дописував до газет «Вірую» та «Арка». Працював над такими фільмами, як «Три історії Галичини», «Жінки Майдану», який нещодавно був представлений на Міжнародному фестивалі Woodstock у США.

Зараз працює прес-аташе у відділі інформації та маркетингу Українського католицького університету.

Чи Українська Католицька Церква є частиною Римської Католицької Церкви

В англомовному філядельфійському тижневику «Шлях» із 4-го червня 1972 p., в дописі «Вимога висвяти жонатих мужчин» написано, що «провідні католицькі богослови домагаються, щоб Ватикан дозволив висвячувати жонатих мужчин на священиків у своїй Церкві» та що «це намагання, згідно з думкою монс. о. Віктора Поспішіля, проф. релігійних студій на Мангаттенському Коледжі /в Ню Йорку/ дасть можність Українській Католицькій Церкві, як складовій частині Римо-католицької Церкви /підкр. моє/ заповнити теперішну недостачу /читай: священиків – пояснення моє/ мужчинами, які зможуть працювати доривочно, або повний час.»

Твердження, що «Українська Католицька Церква є частиною Римо-католицької Церкви» не згідне ні з історичними фактами, ні з кодексом східного Канонічного Права про Східні Обряди, які затвердила Апостольська Столиця.

Такого твердження ніхто не знайде в таких історичних працях: «Історія Християнства в Україні» проф. М. Чубатого, «Українська Церква між Сходом і Заходом» д-р Гр. Лужницького, «Історія Церкви в Україні» о. д-р Юрія Федорова, ні в інших істориків Української Католицької Церкви. Рівно ж на основі Історії України М. Грушевського, С. Томашівського, Дорошенка, твердження, що «Українська Католицька Церква є частиною Римо-католицької Церкви» прийняти не можемо.

Кождий хто пише про Українську Католицьку Церкву повинен знати хоча б публікації каноніста о. Мелетія Войнара «Кодекс східнього канонічного права про східні обряди і про осіб», де сказано, що Українська Католицька Церква є частиною Католицької /Вселенської/ Церкви, а не Римо-католицької Церкви. Ця правда наглядна також у працях Українського Богословського Наукового Товариства – «Твори Слуги Божого Митрополита Андрея Шептицького» /том І і II/. Не інакше розглядається і вирішується справу легальної приналежности Української Католицької Церкви, як і всіх Східніх Католицьких Церков, до Вселенської Церкви, в декреті папи Павла VI про «Східні Церкви», проголошеному 21 листопада 1964 р. В цьому декреті всі Католицькі Східні Церкви, до яких зачислюється і Українська Католицька Церква, називається «індивідуальними Церквами і частинами Католицької /Вселенської/ Церкви», а не Римо-католицької Церкви.

Римо-католицька Церква ні історично, ні канонічно не є тотожна з Католицькою /Вселенською/ Церквою. Вона також є лише одною із складових частин Вселенської Церкви. Такої тотожности не приймають провідні католицькі каноністи, ні правлячі круги окремих Католицьких Церков, частин Вселенської Церкви.

Варто пригадати тут знаменитий авторитетний погляд про плюралізм і єдність в Католицькій Церкві примаса Голяндської Католицької Церкви Бернарда Кардинала Альфрінка /гляди «Вісті з Риму» ч. 190-195 з 7 травня 1972 р./. Він стверджує, що «Другий Ватиканський Собор дав у загальних рисах дефініцію національної партикулярної Церкви, при чому її представлено передусім як актуалізацію і унаочнення на національному рівні єдиної Церкви Христа у всіх містерійних виявах, які їй тепер признано».

Голяндський кардинал підтримує погляд богословів останніх років про те, що льокальні Церкви, з’єдинені зі собою у спільноті віри, творять разом Вселенську /Католицьку/ Церкву. В цій мережі любови Римська Церква з її Єпископом Папою занимає своєрідне місце як центр єдности; в тому розумінні Вселенська Церква не утотожнюється з Римською Церквою /підкр. моє/.

Не улягає сумніву, що також Верховний Архиєпископ Кардинал Йосиф VII і єпископи Української Католицької Церкви, уважають Українську Католицьку Церкву частиною Католицької /Вселенської/ Церкви, а не частиною Римо-католицької Церкви.

Ми в церкві, підчас Богослуження, у Символі Віри, також що неділі заявляємо приналежність до одної Соборної Апостольської Церкви, а не до Римської Церкви.

Можна сумніватися, чи й о. д-р Віктор Поспішіл, як каноніст, твердить так, як це йому приписав автор згаданого допису в «Шляху». Може і сам автор цього допису незумисно ужив це некорисне Українській Католицькій Церкві твердження.

Ми однак уважаємо, що на всі помилкові твердження відносно Української Католицької Церкви треба реагувати відразу тому, щоб серед українських католиків не утверджувалися мильні поняття про становище Помісної Української Церкви в рямках Вселенської Церкви.

Через брак нашої реакції на некорисні погляди про Українську Католицьку Церкву впродовж історії сьогодня маємо багато труднощів і тому платимо велику ціну в її обороні.

Про причини патріархального руху мирян та його противників

Непорозуміння між єпископами УКЦеркви і мирянами заіснували у висліді змагань за патріярхат УКЦеркви. Деякі владики в ЗСА дальше не стараються про замирення і віднову довіря мирян до себе, хоч його можна осягнути через реалізацію прав УКЦеркви та їх власних синодальних рішень, які вони підписали і які дальше ще очікують на урядове зарядження владик.

Ці непорозуміння почалися в 1964 р. тоді, коли миряни зареаґували на відхилення отцями Другого Ватиканського Собору внеску Верховного Архиєпископа УКЦеркви, щоби «Києво-Галицьку Митрополію піднести до гідности патріярхату» і почали слати петиції до папи Павла VI в справі створення патріярхату УКЦеркви. Владики цього почину мирян не одобрили, а натомість спонукані інструкціями Конґреґації для Східніх Католицьких Церков, старалися припинити всяку акцію за патріярхат УКЦеркви /листи митрополита Амврозія до своїх отців духовних, 1965 р./

Миряни скоро довідалися, що неґативна постава ватиканських рішаючих мужів про політику Апостольської Столиці до встановлення патріярхату УКЦеркви була вислідом заходів московського державного уряду, який хоче зліквідувати УКЦеркву також і поза Україною і тому вони не оправдали надмірної льояльности своїх владик до нельояльних провідників Ватикану супроти УКЦеркви. /Читай Віктора Поспішіля: Старання за патріярхат УКЦеркви, ст. 24, Філядельфія, 1971 р./

Проватиканське становище владик підтримали були поодинокі діячі деяких українських громадських організацій, які спочатку не вловили затій Москви проти УКЦеркви і її патріярхату засобами інструкцій Ватикану до українських владик.

Українські провідні миряни оцінили ці настанови як зломання льояльности і вірности УКЦеркві. Тому вони самі на прю опінії владик і згаданих діячів станули в обороні УКЦеркви і почали змаг за встановлення її патріярхату. Для цеї цілі вони почали організувати патріярхальні комітети. Перший Патріярхальний Комітет постав літом 1964 р. в Ню Йорку за ініціятивою проф. Миколи Чубатого і ред. Василя Качмара. В цьому самому році миряни ЗСА зорганізували подібні комітети в містах: Нюарку, Ню Гейвені, Гартфорді, Балтиморі, Клівленді, Чікаґо і Вашинґтоні.

В 1965 р. ці комітети об’єдналися в Комітет Києво-Галицького Патріярхату з головою д-р Богданом Шебунчаком. Цей комітет весною 1966 р. переорганізувався в статутове Крайове Товариство за Патріярхат Української Католицької Церкви. В черговості дворічних каденцій Крайове Т-во очолювали: ред. Василь Пасічняк, ред. Василь Качмар, д-р Зиновій Ґіль, а тепер д-р Мирослав Навроцький.

В 1967 р. Комітети Оборони Мови і Традицій Української Католицької Церкви, які постали в роках від 1964 p., об’єдналися в Центральний Комітет Оборони Традицій і Мови Української Католицької Церкви, з головою проф. Богданом Попелем. Світове Товариство за Патріярхальний Устрій Української Католицької Церкви, якого ідею створення подав був перший голова Крайового Т-ва на засіданні його управи весною 1966 p., зорганізувала Комісія Крайової Управи Т-ва і чільні мирянські діячі в Европі, Австралії і Південній Америці в році 1968. Це Т-во очолює д-р Володимир Пушкар.

Діяльність Крайового Т-ва і Центрального Комітету загально відома. Вона спиралася виключно на силу незалежних українських мирян, ціхувалася безкомпромісовими і рішучими виступами проти маніпуляції правами УКЦеркви та виступала проти порушень цих прав тими українськими діячами, які своїми виступами вносили дезорієнтацію в українське суспільство зі шкодою для рідної Церкви.

Тому ті всі, проти дій яких ці виступи були спрямовані, не злюбили Крайового Товариства. Однак діяльність Т-ва зрушила совість загалу мирян і багатьох священиків, які підтримали акції Т-ва.

Нехіть опонентів до Т-ва з наведених вище причин, сполучених в додатку з особистими і груповими амбіціями, подиктувала їм творити різні організації у противагу до Крайового Т-ва. В надії осягнути цю свою ціль, вони зорганізували: Координаційний Комітет Українських Організацій за Патріярхат УКЦеркви в Канаді і ЗСА, Раду Громадської Дії за Патріярхат УКЦеркви в Чікаґо і чікаґівську Крайову Раду Українських Організацій за Патріярхат УКЦеркви та, остаточно, Комісію Патріяршого Фонду в Чікаґо.

Арґумент ініціяторів цих багатьох організацій про те, що вони творили їх тому, бо не могли увійти до Крайового Т-ва, яке об’єднує лише фізичних членів, є неслушне, бо ці організації могли боротися за патріярші права УКЦеркви в церковних комісіях при УККА і СКВУ, яких вони були і є членами. Якщо би в цих ініціяторів була добра воля, то вони могли би були стати членами Світового Т-ва за Патріярхальний Устрій УКЦеркви, яке об’єднує правних членів.

Творенню цих організацій сприяли також деякі владики, як це останньо підтвердило благословення для чікаґівської Крайової Ради владик Ярослава Ґабра і Василя Лостина у відрізненні до становища Голови Синоду Верховного Архиєпископа Йосифа VII, який відраджував ініціяторам творити Крайову Раду в Чікаґо, маючи на увазі непотрібне розпорошення українського потенціялу.

Діячі українських організацій повинні підтримувати змагання за патріярхальний устрій УКЦеркви, однак творення ними організації організацій є недоцільне, бо така організація спричинює заколот і дезорієнтацію серед українських мирян і дублює працю мирянського Руху.

Статути українських організацій не уповажнюють їхніх діячів творити нові патріярші організації. Легковаження власних статутів провідними людьми мусить доводити до непорозумінь серед їхнього членства і української громади.

Якщо діячі українських організацій направду хочуть приєднати для реалізації самоуправи УКЦеркви тих, які без наших прохань повинні це робити та які ще й тепер ведуть подвійну тактику, то це можна би осягнути чесною співпрацею і згодою громадських діячів з мирянськими діячами.

Якщо б ця згода наступила і якщо б громадські діячі морально підтримали плян Т-ва, який воно тримає в завішенні, то тоді патріярхальний устрій в УКЦеркві напевно був би зреалізований.

Деякі ватиканські екуменісти – партнери діялогів з Москвою вже твердять, що «українські патріярхальники самі себе пожеруть і тому немає потреби присвячувати увагу боротьбі мирянського руху за патріярхат УКЦеркви».

Тому між діячами мирян і діячами громадських організацій мусить дійти до замирення, згоди і дієвої співпраці в справах патріярхату, мимо протилежних виступів поодиноких людей. Хоч ці виступи є оправдані прикрим минулим, то однак добро Церкви й народу на це не дозволяє.

Треба нам усім постійно пам’ятати зазив Голови УКЦеркви Йосифа VII, що «де згода – там перемога».

Правдою торгують і Господа зневажають

В католицькій газеті «Америка», з 3 грудня 1970 р. поміщено закінчення статті католицького священика Атаназіюса Армаоса, з Атен, під назвою «Бездітні священики». Автор, між іншим, ствердив, що: «наслідки церковного права в різних століттях і в різних краях були різні; вони приносили або славу і блиск великих святих, або встид і скандал; поширення Церкви Риму через аплікацію свого законодатства, латинського обряду і латинської мови, не було корисне для християн Сходу. Громади східніх католиків, які знайшлися в західніх краях, були змушені прийняти права латинського обряду із скандальним вислідом для цих вірних, ображаючи одночасно святі традиції Християнського Сходу. Ці прийоми в ЗСА загнали східньо-католицькі громади до православних».

Зміна обряду, яка наступає з власного переконання і власної свобідної волі людини, не задля якої-будь користи, ми не називаємо скандалом. Скандалом уважаємо обрядову агресивність духовенства одної церкви супроти вірних другої церкви; це є глум над Наукою Христа.

«Те саме право» – продовжує о. Атаназіюс – «може бути для відповідного часу необхідне, а в іншому часі воно може бути безсенсовне; воно може в той же сам час зберегти одну країну, а нищити другу країну, тому треба прослідити, чи партикулярний закон відповідає нашому часові і кожній країні; тому всі ми можемо і мусимо висловити свою опінію про це право в дусі любови до святої Матері-Церкви, беручи участь в її внутрішньому діялозі. Я переконаний – каже цей отець – що мовчанка гіпокрита є гірша, як пряма дискусія, на якій будується історія і яка інспірує синтезу».

Студії про аплікацію римо-католицького законодавства в Українській Церкві вповні підтверджують заключення цього вдумчивого грецького католицького священика. Нам стидно, що до подібного заключення ще й досі не дійшли поодинокі наші Єпископи, головно в ЗСА; вони дальше невільничо коряться дорученням, які опираються на аґресивне римське право, по наказу членів Конґреґації для Східних Церков, неґуючи рівночасно закони своєї Церкви.

Українські єпископи в XVI ст. зрозуміли шкідливість володіння над собою чужих церковних властей із Константинополя, Москви і Варшави. Вони вірили, що хіба Апостольська Столиця дасть їм охорону перед цими аґресорами і тому, в 1596 р. заключили Берестейську Унію з Римом. В цій Унії Папа Римський своїм підписом ґарантував непорушність і збереження прав Церкви Руси-України.

Однак ці надії на Рим завели. Апостольська Столиця не виявилася безкомпромісовим захисником прав українсько-руського обряду.

В протягу майже 400 літ польське католицьке духовенство, підлегле юрисдикції Папів, ранило тіло з’єдиненої з Апостольським Престолом нашої Церкви. Воно нищило Її мову, обряд, церковні, книги, практики, духове обличчя та впоювало ненависть серед українських католиків до їхніх братів православних. Любов ближнього для цих духовників не існувала. Інтриґами і підступом вони вносили роздор між наших Єпископів і нищили структуру єдности Української Церкви. Польські єпископи робили різного рода доноси на наших Єпископів до Риму, ставлячи під сумнів їхнє католицтво. Наші Єпископи, в міру можливостей, оборонялись перед Папами, але без задовільних наслідків на довшу мету.

Ця польська «Християнська Акція», по суті політична-імперіялістична, не зустрілась з потрібною реакцією нашого Єпископату, ані ефектовною поміччю Апостольської Столиці.

Під враженням розвалу цілої літурґічної структури нашої Церкви прийшли Замойський Синод 1720 р., відродження започатковане о. Маркіяном Шашкевичем, та Львівський Синод 1891 р. Ці події викликали сильніший спротив нашого духовенства і Апостольської Столиці проти «місійної акції» польського духовенства, націленої на знищення Української Церкви. Але процесу латинізації Церкви вповні не здержано , а тим більше не осягнено повороту до Її світлих традицій. Вона дальше залишилась літурґічно-обрядовою формою ані східньою, ані західньою.

Аж по першій світовій війні, під впливом великого львівського митрополита Андрея Шептицького, та заходів катедри обряду і літурґіки в Богословській Академії у Львові, під проводом тодішнього її ректора, нині Верховного Архиєпископа Йосифа , наша Церква ступила на шлях визволення з-під впливів латинського обряду та його агресії . До цього причинились також численні наші священики, овіяні Правдою Христовою, чеснотою, почуттям власної гідности, та любови до свого народу.

Однак противники Української Церкви ніколи не зрікалися свого лукавого наміру і чекали на догідні для себе обставини. Підчас і по другій світовій війні такі обставини для них знову заіснували. Польська ієрархія і державне московське православ’я, при помочі своїх урядів, кожний по своїй спромозі розгромили Українську Католицьку Церкву і підчинили ї своїм законам.

Драма Української Церкви поновилась. Головні актори драми, як і колись, рекрутуються з імперіялістичних театрів москвинів, поляків, мадярів. Свої, безкритичні послушники чужих опікунів і невільники адміністративних ніби «святих канонів», помагають співати надгробне Українській Церкві…

Які причини змушують їх до цього і яка це мораль? Про них невпинно йде гнівна розмова серед загалу вірних, росте згіршення і святий гнів, який може довести до скандалу, спричиненого інґеренцією чужих і чужим правом… Слушно твердить славний історик Тойнбі, що «людство нині осягнуло блискучі поступи в науці і техніці, але в моральності скотилося до трагічного рівня». І цей упадок, подвійна мораль серед духовних кругів і світських провідників, є основною причиною упадку авторитету.

Всі люди є грішні. «Один свят – один Господь» співаємо в церкві. Але чесні люди з гріхів неустанно двигаються, гріхом бридяться, а з непоправними грішниками-злочинцями не хочуть ні жити, ні зустрічатися, доки вони не виявлять правдивої поправи.

Якже ж тепер, у конфронтації моральности зі злочинністю можуть чесні християни хвалити зустрічі Голови Вселенської Церкви і його помічників із експонентами злочинного режиму Москви, якого члени самі мордували, або наказували вбивати сотні тисяч невинних людей лише тому, що ці люди належать до немосковських церков чи народів, які прагнуть свобідної волі. Невже теорією Макіявелі, а не Наукою Христа, руководиться провід Святої Церкви? Невже ціль освячує злі засоби до цілі? Виглядає, що так. Застановімся глибше над останньою зустріччю Папи Павла VI із А. Ґромиком. Там говорили про цілі і засоби.

В цій зустрічі говорено про: обмеження ядерної зброї, про паневропейську конференцію безпеки, про конфлікт на Близькому Сході і, врешті, про положення Католицької Церкви в СРСР.

Виходить, що Москві йдеться про те, щоб Папу вплутати в контроверзійні справи міжнародньої політики і зробити його своїм помічником, подібним до московського патріярха, та підірвати його авторитет.

Право на свободу думки в недоґматичних справах дозволяє нам твердити, що про повищі політичні справи Папа не повинен говорити із жодним політиком на приватній авдієнції, а радше залишити їх до обговорення своїм урядникам на форумі Об’єднаних Націй. Свої погляди на ці справи Папа повинен виявити явно «урбі ет орбі», так як це робив Папа Пій XII.

Українських християн зокрема непокоїть розмова Папи з Ґромиком про церковні справи. Які пропозиції висуває Москва і за яку ціну? Москві головно йде про те, щоб інші Церкви, в тому і Ватикан, визнали правосильність так званого Львівського Собору із 1956 р., який насильно, а в московському розумінні – правно, підпорядкував Українську Католицьку Церкву московському патріярхові. Вирішувати цю проблему проти волі і совісти Української Церкви ніхто не має права. Але Москва з Папою і його урядниками вже довго про цю справу дискутують. Одною із цілей цих розмов може бути таке: настроїти також українців проти Апостольської Столиці і проти Папи зокрема. Йдеться рівнож про підрив авторитету Папи серед всіх поневолених народів, і про переконання їх, що нині вже на нікого не можна надіятись.

Задля подібних причин емісарі Москви домоглися були у Ватикані зустрічі ватиканських гостей з Москви із Верховним Архиєпископом Української Церкви Йосифом, щоб посіяти підозри до нього серед нас, щоб створити прірву між провідником і його вірними. Прикро, що Ватикан на це пішов.

В тому самому часі, Папа Павло VI прийняв на авдієнції також польського кардинала Вишинського і кардинала Стефана Войтилу, у супроводі сімох польських Єпископів. Виглядає, що ці обі візити неприпадкові. Польські Єпископи вимагали від Папи поширення їхньої церковної юрисдикції на «одзисканих зємях», де зараз існують лише апостольські адміністратури. Папа обіцяв сповнити їхню вимогу, як лише Польща підпише договір із Західньою Німеччиною про усталення границі на Одрі-Нісі. Тут Папа діє як політик і руководиться становищем державних урядів.

Не знаємо, чи Папа бодай згадав польським єпископам про потребу відновити канонічну структуру Української Церкви, для 300 000 її вірних в Польщі. Польські Єпископи – також католики – на це не годяться. Вони наших людей латинізують в надії, що тим пізніше їх спольонізують. Вони узурпували нашу Перемиську Катедру і зліквідували нашу Перемиську єпархію. В Римі вони плетуть, що там, де зараз українці живуть, не було ніколи Української Церкви, отже її не можна тепер туди допустити, тимбільше, що тепер Українська Католицька Церква – кажуть вони – взагалі не існує… Це правдивий дух «пшедмужа» польського християнства. Так кардинал Вишинський і його єпископи проговорились, що вони визнають ліквідацію Української Католицької Церкви большевиками на т.зв. Львівському Соборі 1946 р. Вони також видвигають у своїх еляборатах «історичні» претенсії до східних земель аж до Чорного Моря, бо на цих землях існували колись польські єпархії.

Цікаво б знати, яке число «жимо-католікуф» на українських землях вони подали Папі. Може Ґромико поміг їм в статистичних даних.

У «Вістях з Риму», ч.17-18, 1970 /150-151/, повідомлення про ці дві візити закінчується вимовним ствердженням: «Якось так склалося, що обі візити у Ватикані мали місце в тому самому часі. В СРСР існує мовчазна Українська Католицька Церква, якій відмовляється права на існування; в Польщі живе 300 000 українців католиків східнього обряду, яким відмовляється права на власну церковну організацію. Чи це тільки припадкова збіжність?»

Думаємо, що Москва знайшла спосіб на спільну пляновану дипломатію з Вишинським навіть у Ватикані. Москва може, коли захоче, створити в Україні стратегічні пункти для польських Єископів – Москва може для них і вірних знайти. Москва так само може допустити до якогось існування Української Католицької Церкви, як лише це вийшло б їй на користь. Там все має служити величі Москви. А правдива Церква, якої завданням є плекати мораль і характери – місця там не має, бо ці завдання, по своїй суті, ворожі імперіялістичній ідеології.

Нам залишається одне: зберегти єдність Рідної Церкви у вільному світі на постановах Архиєпископського Синоду з 1969 р. та постепенно стреміти до духового об’єднання всіх українських християн, без огляду на несуттєві перед Богом віроісповідні порізнення, спричинені людською жадобою володіння.

Мельхітський Патріарх про неограничність територій Східних Церков

Мелхітська патріярша Католицька Церква східного обряду є замітна тим, що Її провід є вільний від сервілізму у своїй церковній політиці. Це виявилося у зв’язку з приїздом Її патріярха до ЗСА у листопаді 1968 в цілі висвячення Йосифа Рая на архиєпископа мелхітів в Ізраїлю.

Підчас свого побуту у Вашингтоні патріярх Максімос V виявив свій плян включення мелхітських католиків на території ЗСА під юрисдикцію мелхітського патріяршого уряду.

Мелхіти в ЗСА є під юрисдикцією папського екзархату. Але від 1966 р., по смерти папського екзарха єпископа Наймі, Рим не назначив ще й досі нового екзарха, мабуть тому, що провід Мелхітської Церкви не вдоволений з того, що Її вірні в цій країні підлягають римо-католицькій юрисдикції, себто – папському екзархові.

Патріярх Максімос V оправдує це становище Мелхітської Церкви рішенням Ватиканського Собору, який «ясно визнав, що поодинокі церковні обряди, включно зі східними обрядами, не є ограничені до специфічних територій», та тим, що «вся традиція Мелхітської Церкви вимагає відкритих дверей до росту і не є ограничена лише до Середнього Сходу, так як і Латинська Церква не є ограничена до території Італії чи Европи».

Східний патріярх повідомив, що: «Недавний мелхітський синод простудіював уважно це питання і ствердив, що встановлення папського екзархату в Америці, залежного прямо від Риму, замість єпархії об’єднаної з мелхітською ієрархією, було б незгідне зі східним церковним правом, яке підтвердив Другий Ватиканський Собор».

Патріярх Максімос V на запит, чому він сам не встановив досі мелхітської єпархії в ЗСА, відповів, що цього не зробив тому, що «не хоче бентежити Папу, який старався встановити переходову канонічну управу для мелхітів в ЗСА, за що він є вдячний Папі. Однак, мимо цього, він представив Папі Павлові VI довге меморандум підчас своєї приватної авдієнції 14 жовтня 1968 р., в якому подав причини, чому треба змінити папський екзархат на правну єпархію, або патріярхальний екзархат, підлеглий душпастирській владі патріярха і у повній злуці з мелхітською ієрархією».

Патріярх висловив віру, що «Його Святість погодиться на те, щоб ця проблема була розв’язана у повній згоді із декретом Другого Ватиканського Собору, який рішив, що Східні Церкви, так само як і Західна Церква, мають повне право і є зобов’язані до самоуправи», бо «так, як Римський Первосвященик, який є патріярхом Заходу і назначує єпископів в Латинській Церкві, так у Східних Церквах таке саме право мають поодинокі патріярхи /також верховні архиєпископи – В. П./ зі своїми синодами». «Ми віримо» – говорив він – «що Папа Павло це визнає, так як це визнав Другий Ватиканський Собор, і що буде можливо подбати про єпископа для американських мелхітів згідно з їх бажанням, і цей єпископ буде повноправним членом мелхітської ієрархії.»

Патріярх сказав, що «великі принципи церковного порядку і життя та колегіяльність, були поновно відкриті Другим Ватиканським Собором. Вони можуть дати нове життя церковним інституціям, єпископським синодам і парохіяльним радам. Тому, що ті принципи глибоко вкорінені в традиціях Східних Церков, так православних як і католицьких, ми радо хочемо, бачити їх поширення. Зміна Мелхітського екзархату до його належного статусу буде благословенням для мелхітів і ми молимося, щоб це стало прикладам для римо-католиків відносно їх обрядів.»

Виступ мелхітського патріярха проти ватиканської практики в Східних Церквах відносно ограничення юрисдикції патріярхів /також верховних архиєпископів – В. П./ до їхньої власної території в розумінні первісного матірнього терену цих Церков, покликаючися на Другий Ватиканський Собор, є надзвичайно важним та повчаючим також для українців.

Деякі українські церковні правники ще донедавна сумнівалися в те, що наш Верховний Архиєпископ Кир Йосиф має юрисдикційне право поза матірним тереном Української Католицької Церкви, себто в країнах вільного світу, в яких існують її дочерні Церкви. Вони не вловили того, що поняття «власної території», первісного матірнього терену в такому розумінні як це суґерувало західне право до Другого Ватиканського Собору, в Східних Церквах не було практиковане. Східні Церкви в міру потреби свій терен поширювали, або навіть міняли і пересували свої центри туди, де громадно жили вірні їх обряду, які з різних причин мусіли покидати свою батьківщину. Це, між іншим, потверджує хоч би історія мелхітського і вірменського патріярхатів, які нині існують поза первісною матірньою територією своїх Церков.

Цей давній і зрозумілий погляд в Східних Церквах деякі наші правники не визнають міродатним для Української Католицької Церкви, якої вірні також мусіли покинути матірний терен з економічних, чи політичних і релігійних причин. Чи справедливо і розумно є відмовляти нашій Матірній Церкві подібного права до Її дочерних Церков, яким Вона дала початок і існування? Таке наставлення цих людей можна пояснювати хіба їхнім сервілізмом, який Митрополит Української Католицької Церкви в Канаді, Кир Максим, назвав «нашою чорною плямою».

Погляди патріярха Максімоса V про правне поняття «власної території» опублікував «Нешенел Католік Нюз Сервіс» американського єпископату. Виглядало, що це інформаційне б’юро підтримує погляди мелхітського патріярха. Однак це лише так виглядало, бо той же сам «Нешенел Католік Нюз Сервіс», в другій половині листопада подав, в противагу до становища патріярха, інформацію під заголовком: «Противиться встановленню окремої дієцезії американських мелхітів». В цій другій інформації подано, що парох Церкви мелхітського обряду о. Джан В. Гаддад є проти предложення патріярха мелхітського обряду Максімоса V із Антіохії, щоб у ЗСА створити окрему мелхітську єпархію.

Цей отець заявив, що «здійснення задуму патріярха поставило б американських священиків і вірних під авторитет Середнього Сходу і було б кроком взад, бо американські мелхіти давно не мають ні мовного, ні культурного зв’язку з Середнім Сходом».

У виступі о. Гаддада географічно-територіяльний аргумент /Середній Схід, в даному випадку/, для опрокинення задумів патріярха Максімоса V, не є новістю. Більш болючим аргументом для мелхітських церковних мужів мусить бути факт занепаду мовного і культурного зв’язку американських мелхітів із Матірньою Церквою, якщо дійсно так є.

Це також надзвичайно повчаюча лекція для вірних Української Католицької Матірньої Церкви, розсіяних у світі. Це поновно пригадує нам, що кожна вітка Церкви, що затратить свій юрисдикційний зв’язок зі своєю Матірньою Церквою, з часом затрачує всі познаки і прикмети своєї Матірньої Церкви. Такий стан нищить традиційний і родовий характер вірних, а їх дочерна Церква з часом стає жертвою чужої, сильнішої Церкви, ради чужої церковної асимілізаційної політики шовіністичних груп.

Цей виступ мелхітського священика не вважаємо припадковим. Його треба розуміти як організовану дію певних кругів на те, щоб знівечити заходи патріярха Максімоса V, а посередньо також і старання Верховного Архиєпископа Української Католицької Церкви правно об’єднати Її єпископів в одній юрисдикції.

Згідно з інформаціями «Нешенел Католік Нюз Сервіс» цей плян є такий: «Отець Гаддад сказав, що він не думає, що теперішня розв’язка /папський екзархат для мелхітів – В. П./ повинна .бути збережена; натомість краще буде, якщо католики мелхітського обряду і всі інші групи візантійського обряду в ЗСА об’єднаються коло одного престолу, під юрисдикцією одного митрополита зі стажем архиєпископа. Різні візантійські групи» – він додав – «репрезентували б тоді реальну силу, якщо б постала об’єднана юрисдикція, яка була би здібна підприйняти такі потрібні проекти як будова шпиталів і шкіл і організування програми соціяльної акції між своїми вірними і другими людьми.»

Гаддад дальше доказував, що «Патріярх Максімос, стараючись про встановлення мелхітської американської єпархії, намагається зберегти історичні права і привілеї патріярха Антіохії. Патріярх не врахував того, що американські мелхіти – американці другої і третьої Генерації – постійно позбувалися старих зв’язків із Середнім Сходом.»

Роздумуючи над тими під’їздними ідеями поданими отцем мелхітського походження, в нашій уяві з’являються «рідні» сильветки. Різниця хіба та, що мелхітський отець одверто все виспівав, а наші блудителі пробують чужі пляни реалізувати підступно.

Ці пляни – створення Церкви візантійського обряду – є незгідні зі становищем папів і з церковним законодатством.

Проєктодавці творення нової «Церкви візантійського обряду» однак не переймаються тим, що неґація існуючих обрядів, які самі в собі є церковним правом, а не лише виявом зовнішних форм, є протиканонічне. «Моту Пропріо Клєрі Санктітаті» /канон 1 § 3/ каже, що «Духовенству і вірним забороняється спонукувати впроваджування змін в другому обряді», а тимчасом ініціатори нової Візантійської Церкви пропонують ліквідацію поодиноких східних обрядів дорогою їх злиття в один візантійський обряд.

Проєктодавці повинні також пам’ятати, що, згідно з канонічними нормами, Апостольська Столиця тепер визнає сімнадцять діючих обрядів /ін віґоре/, які витворилися з бігом часу із первісних груп. І так, з первісної Александрійської групи постали такі обряди: коптійський і етіопський; з Антіохійської групи постали: маланкорський, маронітський і сирійський; з Константинопільської первісної групи постали: болгарський, грузинський, грецький, мелхітський, італо-альбанський, румунський, російський, сербський і український /руський/; з Халдейської груп: постали: халдейський, малябарський і вірменський обряди /проф. о. М. Войнар: «Про східні обряди» – Катол. Універс. у Вашингтоні/.

Отже, між обрядами канонічно визнаними Апостольською Столицею, зовсім не згадано візантійського обряду, під фірмою якого реформатори з-поза Східних Церков підшептують створити «Церкву Візантійського Обряду», з новою юрисдикцією. Питаємо: кому і нащо це потрібно? Чи це Христові ідеї спонукують їх до цього, чи радше жажда дочасного володіння і політичні пляни?

Прикро, що освічені християни двадцятого століття легковажать поручення. Христа дане Його Апостолам «навчати всі народи на всіх мовах», а не ліквідувати народи в ім’я політичних задумів. Краса Божого устрою полягає не в однакості і монотонності, але в різнородності. Христова Церква росла визнанням і пошаною народніх традицій, включно з поганськими.

Шкода, що захисники візантійщини не назвали, які саме візантійські групи вони знають, що бажають створити «Церкву Візантійського Обряду»? Кого мається на увазі на митрополита цієї церкви? Чому о. Гаддад думає, що така церква потрібна як «реальна сила» для будови шпиталів, шкіл і акції соціяльної програми? Чи для цього завдання треба аж творити нову «Візантійську Церкву» і вносити в упорядкований християнський світ хаос і заколот?

Право на власну ідентичність і на власну, окрему Церкву, є для всіх людей однакове, всюди на Божій землі. Як довго утримуються культурно-духові зв’язки різних груп з матірними країнами, так довго країна їхнього нового поселення користає з надбань і багатства старих культур і цивілізацій і це приносить всім лише користь.

Прикро, що духовники цього не розуміють і зачинають говорити, що «ідеї і традиції їх предків є мертві». Тому не дивуймося, що дехто пропаґує, що «Бог є мертвий».

Події в одній частині Христової Церкви мають вплив на другі Її вітки. Тому треба слідкувати за всіми процесами, що виринають в Христовій Церкві. Треба збагнути, до чого хто зміряє і, ніби в ім’я користи для християнства, пропаґує всякі новості, що вносять розбрат у християнській спільноті.

Нашим дороговказом в церковній мандрівці є наш Патріярх Йосиф і ті наші Владики, які Його пляни уважають своїми та разом ідуть шляхом Великих Попередників. Наш Блаженніший Первоієрарх не уляг найсильнішим чужим покусам у великому горю і тому Він і вірні Матірній Церкві наші Владики дають нам запоруку, що Вони збережуть Українську Церкву і обновлять Її силою Правди Христової Віри.

Рідна Церква потрібна для Християнської Місії серед українців на чужині і на Батьківщині.

Нехай слова св. Кирила, великого апостола Східних Церков: «Отселі нісм аз ни царю слуга, ни іному никомуже на земли, токмо Богу Вседержителю» – завжди просвічують наші рішення в справах Рідної Церкви.

Уповноважений Апостольського делегата відбув зустріч із представниками Товариства за Патріярхальний устрій Української Католицької Церкви

В суботу 2 березня 1968 р. відбулась у Філядельфії зустріч Уповноваженого Ватиканської Апостольської Делеґатури – для США з представниками нашого Товариства. Філядельфійський епископ-помічник римо-катольцької Аепархії, Джералд В. МкДевітт, приняв на авдіянції 3-членну делегацію: ред. В. Пасічняк, голова Товариства, проф. М. Лабунька, та др. З. Ґіль.

Ця зустріч була вислідом заходів Головної Управи, особливо її Голови, перед Апостольською Столицею та др. Є. Ґіля, заступника голови – перед Апостольською Делеґатурою у Вашінґтоні, Д.К. Папський Делеґат, Архиєпископ Раймонді – після довгого зволікання – уповноважив філядельфійського єпископа-помічника відбути цю зустріч та звітувати про її вислід.

Розмова велась в надзвичайно приязній атмосфері. Представники нашого Товариства мали нагоду щиро і відверто з’ясувати Уповноваженому Апостольського Делегата ті справи, що так глибоко тривожать всю українську спільноту, а саме: роз’єднання поміж Ієрархами Української Католицької Церкви та загроза Її розбиття. Єпископ Джералд В. МкДевітт звернувся до Голови Товариства з проханням виготовити меморіял, що відзеркалював би змагання українців-католиків за помісність Української Католицької Церкви. Цей меморіял, а також супровідне письмо-звіт про зустріч будуть переслані, згідно з заявою Єпископа МкДевітте, Апостольській Столиці.

Рубрики

Свіжий номер

«Тайно образующе». Молитви візантійської Літургії як містагогія

Час ставати сильнішими

Василь Пасічняк

Рубрики

Підпишись на нашу розсилку