Свіжий номер

«Тайно образующе». Молитви візантійської Літургії як містагогія

Час ставати сильнішими

Стати автором

Василь Поточняк

На берегах Дунаю: українська громада Будапешта

Угорщина – країна, з якою українці не так уже й давно поділяли спільну політичну історію в межах Австро-Угорської імперії. Не дивно, отже, що саме в Буді (місто, яке тепер разом із Пештом творить столицю Угорщини Будапешт) 1837 року побачила світ «Русалка Дністровая». До того ж Угорщина – одна із найближчих наших країн-сусідок, а отже, впродовж століть чимало українців оселялися в ній, творячи тут національну меншину. Звісно, до Угорщини зазвичай перебиралися жителі Галичини і Закарпаття. Раніше українці досить швидко асимілювалися з угорською громадою, проте в останні десятиліття життя нашої діаспори позначене інтеграцією в суспільство, але з виразним збереженням власних культурно-національних і релігійних особливостей. У цьому є заслуга свідомих своєї ідентичності земляків, зокрема пані Ярослави Хортяні – голови Європейського конгресу українців і голови Державного самоврядування українців Угорщини.

Завдяки тому, що угорський уряд ухвалив низку законів щодо національних меншин, українці мають змогу брати участь у самоврядуванні та на державному рівні дбати про розвиток своєї культури на угорській землі. Так у 1999 році було сформоване Державне самоврядування українців Угорщини та органи місцевого національного самоврядування. Ці інституції створені для національних груп, які проживають в Угорщині понад століття. Співпрацюючи з владою, вони мають змогу отримувати з державного бюджету кошти на втілення різноманітних культурно-освітніх програм.

Але ще до створення цього органу в Угорщині активно діяло Товариство української культури (з 1991 р. ), а при ньому – недільна українська школа.

Здавалось би, національна меншина українців упродовж останніх трьох десятиліть має всі умови для гармонійного розвитку і збереження ідентичності. Чого ще хотіти? Утім була царина, в якій бракувало українського наповнення – духовне життя. Люди воліли молитися своєю мовою у своєму обряді.

Шлях до творення української парафії був поступовим. На початку 2000-их років на прохання громади раз на рік, переважно на Великдень, святкове богослужіння звершував угорський священик Ласло Пушкаш. Однак для повноцінного релігійного життя, згідно з батьківською традицією, цього було вкрай замало, тож вірні вели перемовини з керівництвом УГКЦ про створення повноцінної парафії.

І от 3 жовтня 2008 року в церкві святого Флоріана, що на площі Тараса Шевченка в Будапешті, відбулася перша літургія для українських греко-католиків рідною мовою, яку звершили Блаженніший Любомир Гузар і владика Богдан Дзюрах. З того часу до Будапешта з частими душпастирськими візитами почав приїздити світлої пам’яті отець Василь Поточняк, секретар Пасторально-міграційного відділу УГКЦ, який налагоджував співпрацю між угорською Церквою та українською громадою.

З 2012 року Пасторально-міграційний відділ УГКЦ призначив священика Київської архиєпархії УГКЦ Дам’яна Габорія для духовної опіки українців Угорщини. Згодом завдяки старанням очільника Міністерства людських ресурсів Угорщини Балога Золтана були створені матеріальні умови для того, щоб українці мали душпастирську опіку на постійній основі. Отож із вересня 2016 року стали можливими недільні богослужіння. Українська греко-католицька громада в Будапешті офіційно стала парафіяльною спільнотою Покрову Пресвятої Богородиці. Тепер вона налічує сотню постійних парафіян. У святкові дні на богослужіння приходять близько чотирьохсот осіб (крім українців, які постійно живуть у Будапешті, побільшало заробітчан і студентів).

Упродовж останніх двох років парафія проявляє подиву гідну активність: реколекції, вертепи, концерти, дитячі табори, відзначення національних свят, паломництва та багато інших заходів. Понад те, при храмі діє спільнота «Матері в молитві», «Назаретські родини», Центр душпастирства молоді, Центр підтримки сім’ї. А нещодавно з благословення владики Йосифа Міляна при парафії створили Українську школу лідерства імені Любомира Гузара та групу «Католицьке скаутство Європи». Діють представництво церковного телебачення «Живе ТВ» і церковний хор. Не полишають вірні й діл милосердя, дбаючи про вояків, котрі перебувають на сході України, та інших потребуючих.

До того ж, вони мають велику мрію – власний храм на угорській землі як символ зв’язку з прабатьківською культурою.

Думки для отців Синоду

їх Блаженству Мирославу-Івану
Патріярхові Києво-Галицькому і всієї Руси-України
Високопреосвященнішому Архиєпископові і Митрополиту Володимирові
та всім отцям Синоду Помісної Української Греко-католицької Церкви

ХРИСТОС ВОСКРЕС! ВОІСТИНУ ВОСКРЕС!

В цей день, празник празників, що його сотворив Господь Бог, хочемо Вас привітати словами пасхальної утрені: «Сьогодні все наповнилося світлом: небо, земля і глибини підземні. Нехай же празнує вся вселенна Христове воскресіння, в якому ми утверджуємось!». З цього великого дня пливе для нас повна надія на краще майбутнє. Це день радости нашої Церкви в Україні, на етнічних українських землях та на поселеннях.

Збуваються мрії і довгоочікувані прагнення. Вперше по довгих роках терпінь і переслідувань у Святоюрському Соборі на вільній землі збирається Синод Помісної Церкви під найвищим проводом свого Патріярха Мирослава. Радіє цим також прастара Перемишльська єпархія, як частина Києво-Галицького Патріярхату.

Попри цю радість, не можемо не згадати про несправедливість, яка діється на наших очах. З глибокою смиренністю та відданістю своїй ієрархії маємо надію, що цей Синод вирішить між іншим такі наболілі питання:

  1. Повну реалізацію документів Другого Ватиканського Собору, а особливо «Декрету про Східні Католицькі Церкви» (Орієнталюм Екклесіярум).
  2. Віримо в однодумність отців Синоду в стремлінні до визнання Патріярхату нашої Церкви.
  3. Дійсне введення в життя єдиного для всієї нашої Церкви Східнього Права в Україні та на поселеннях.

Негайної зміни нашого становища в Польщі — повернення юридичної належности до Галицької Митрополії.

Маємо надію, що наше навчання в Люблинському Католицькому Університеті не залишиться тільки вивченням теорії, яка, до речі, говорить, що наша Церква є «Православна по вірі, а католицька по любові».

Нехай цей історичний Синод здійснить слова Вселенського Архиєрея Івана-Павла ІІ, сказані у Перемишлі 2 червня 1991 р. Він бо промовив: «Милосердний Бог дозволив Церкві візантійсько-українського обряду зберегти — навіть в переслідуваннях — дві свої прикмети, які засвідчують її церковну тотожність: повну вірність східній традиції християнства та повну єдність з Апостольським Престолом».

У ці празничні дні схиляємо голови перед Вами, єднаємося в молитві. Хай Воскреслий Владика супроводжує Вас дорогою віри, надії і любови. Дано в Люблині, у Вищій Духовній Семінарії 14.04.1992 р. Б.

О. диякон Марко Мельник, Ярослав Чухта, Іван Ференц, Роман Ференц, Іван Нагач, Ярослав Лазорик, Іван Мар’ян, Василь Стойка, Богдан Данило, Мирослав Драпала, Марія Кузьмяк, Василь Говера, Василь Сенечин, Андрій Шкраб’юк, Степан Левчик, Василь Гасинець, Василь Корендій, Ігор Пецюх, Тарас Коберинко, Василь Поточняк, Ігор Хороз, Володимир Фредина, Євген Соболь, Тарас Паучок, Михайло Кравець, Михайло Балабан, Руслан Любезний, Андрій Палюх, Іван Тарапацький, Петро Баран, Ігор Гілецький, Юрій Хамуляк.