Василь Величковський

Розвиток суспільного життя робить нераз деякі справи актуальними. Актуальними стають справи добрі й погані; справи конечні і непотрібні, благородні й жорстокі, моральні та аморальні. В нашому затяжному змаганні в обороні прав нашої Церкви і її обряду та традицій актуальними для нас ставали нераз справи успішні, будуючі, а нераз події пригноблюючі. Сьогодні ми примушені говорити про актуальні справи цієї другої категорії, про явища пригноблюючі і руйнуючі, які прибрали у нашому збірному житті форми епідемії. Говоритимемо сьогодні про ці явища, через які соромом лице палає про явища низькі, аморальні, асуспільні і принижуючі, які ми досі з розрахунком іґнорували. Бо чи може бути для нормальної людини щось гірше за те, коли вона не маючи цивільної відваги висловити свою власну думку відкрито під власним прізвищем висловлює її по-злодійськи, скрито, анонімно.

Ми змінили нашу тактику промовчування тих сумних явищ через те, що анонімні листи і публікації, що ображають наше товариство, Верховного Архиєпископа й декого із чолових діячів патріярхального руху почали вже за часто, з’являтися у нашій поштовій скринці. Їхня поява часово співпадає докладно з посиленою акцією проти Верховного Архиєпископа Кир Йосифа VII, чужих і своїх чинників. А в такому громадському житті аноніми – хочемо ми цього, чи не хочемо — стали необхідною частиною взаємної комунікації і невід’ємним елементом нашої суспільної етики. Замикати очі на аноніми й не інтересуватися ними, не означатиме, що вони не існують, та що вони не впливають на творення людської опінії. Вони є, вони сповняють свою руїнницьку функцію в громаді, і служать багатьом ворожим українській справі силам.

Не маючи поліційних засобів у викриванні авторів цих різних анонімових писань, ми уважаємо корисним принайменше дещо познайомити нашу спільноту із симптомами недуги, на яку хворіють ті, що тільки анонімово здібні комунікуватися з другими, чи висловлювати власні критичні завваги про особи, події, відмовляючися при цьому виявити свою ідентичність чи нести відповідальність. Цих «авторів без імен» /утеча від себе і перед собою/ вже від давна психіятрія зачислила до групи т. зв. психопатів /insanity, або moral imbesility/, до яких належать теж і піяки, злодії, брехуни, вломники, /liars and swindlers/, убивці, проститутки, сексуальні збоченці, наркомани, ті що насилують жінок і т.д. Модерна психологія вчить, що особовість /personality/ цих людей хвора, а початок недуги виводить з родинного дому батьків, коли аноніми від дитинства не вчилися шанувати Божих, моральних, етичних, суспільних законів. У психопатів немає великої різниці, чи людину вбивається фізично, чи морально. Психопати – це люди дуже імпульсивні, самолюбні, емоційно неопановані і недорозвинені, нездібні контролювати своїх пристрастей. Їм не можна довіряти, вони ледве чи здібні відрізнити клевету від правди, а проступок від шляхетного вчинку і тому за поповнений злочин без уваги на його наслідки не відчувають найменшої реакції совісти, бо такої в них немає. На них не можна покладатися, а відчуття відповідальности їм чуже і неприняте. Вони не вміють і не бажають бути вдячними, ані не є спосібні плекати зв’язків дружби, любови, приятельства навіть із своїми найближчими. Їхньою ахілевою п’ятою є тотальна нездібність розпізнавати аморальність власного вчинку, а карання їх різними формами /в’язниця, грішми, позбавлення привілеїв/ зовсім не приводять їх до застанови чи до поправи. Американські тюрми і психіятричні лікарні є заповнені ними. Правдоподібно одинока повна ізоляція їх від здорового суспільства є ще найбільше успішним рятунком перед цими морально хворими людьми, для яких навіть сучасна модерна психіятрія ще не винайшла способу успішного лічення.

Тут мабуть можна визначити два хворобливі комплекси: перший – надмірне переконання аноніма про неможливість і нездібність висловити свої погляди на бажаному рівні, і другий – уявний страх перед переслідуванням за виявлену неконформістську думку. А заховавши свою особу така людина виявляє тоді свою дійсну мораль і природу. Кожна підла людина стає вповні собою тоді, коли вона переконана, що її ніхто не бачить, що вона сама. Спеціяльно ця людина, що не має сорому перед собою. Її внутрі розсаджує надмірна заздрість до тих, хто зумів своєю працею заслужити собі на повагу, і ненавість до тих, хто в його уяві «гальмує» ріст його personality.

І це стосується однаково авторів непідписаних листів, і тих, що підписані Н.Н., редакторів «Кропила», та авторів інструкції число 12. Усі вони роблять українську громаду щасливою своєю брудною писаниною тоді, коли переконані, що їх ніхто не бачить.

А при тому вони обмежені. Вони переконані, що роблять прислугу своїм однодумцям, чи справі, та що читачі анонімів ніяк не здогадаються звідкіля вони походять. А на ділі це не так тяжко.

Із припливу анонімів останніх тижнів виразно видно, що хтось центрально зааранжував напасливі виступи проти владики Василя Величковського в Римі. Як відомо – він напочатку свого звільнення перебував на Університеті в Римі, відправляв Богослужби, багато читав, цікавився усіми справами, яких він не знав, не уділяв жадних інтерв’ю, та що він виявився принциповим послідовником ідей Верховного Архиєпископа Кир Йосифa VII. І це останнє кинуло в лють усіх наклепників, які почали своє брудне діло.

І так, один анонім, підшитий під назву ТУCM ім. Міхновського вишуканою англійською мовою пише, що його вражає відсутність підпису владики Величковського під великоднім посланням владик, а чейже він є ісповідником віри, таким же, як і їх Блаженство Кир Йосиф VII. Уболівальник каже, що йому, владиці, належав би також респект в нашій помісній церкві.

Другий пише, що він жариться тим, що владиці Величковському заборонено робити публічні заяви в Римі, та що його обмежено лиш до приміщень будівель св. Сергія та Вакха й Університету, де його стежить сам Верховний Архиєпископ. Він, як і перший анонім, пригадує Верховному Архиєпископові, що владика Величковський є таким самим ісповідником віри як він, та вимагає вияснення що до положення його в Римі.

Інший вимагає пояснень на справу промовчування єпископських свячень владики Величковського, закидаючи Верховному крутійство. Навіть жалується, як можна ставити вимоги респекту до Ватикану, коли промовчуванням титулу владики Величковського ми самі не маємо до нього респекту.

А дальше пишуть і таке, на що просимо звернути увагу: «Українці мають право знати про свого славного Архиєпископа. Це іронія, що ми знали про нього більше, як він сидів ув’язнений на Донбасі, ніж як він прибув до Риму». Дальше стверджується, що владика впав жертвою церковної політики, та вимагається спеціяльного комунікату владики Величковського та Верховного Архиєпископа до справи – «де він є? Який його статус? Куди він думає іти».

Із наведених скорочених писань видно, як хтось намагається вдарити сконцентровано по позиції владики Величковського, та по відношенні його до Верховного Архиєпископа. Сама думка, що новий ісповідник віри може зміцнити позицію помісности нашої Церкви у Римі не дає спокою її противникам, і вони допускаються найбільше грубих аморальних і провокативних засобів, щоб чимскорше створити навколо тих справ недовір’я, підозріння, неповагу і компромітацію.

Але, звертаємо увагу наших дорогих читачів, що остання цитата про те, що владика впав жертвою церковної політики – це не анонім. Це переклад англомовного коментаря із тижневика «Шлях», за 16 квітня, число 15, органу філядельфійськоі митрополії. Тотожність вислову-думки та змісту виявилась тут сама. А на питання хто кому дає ініціативу в таких писаннях – «Шлях» анонімам, чи аноніми «Шляхові» нехай шановні читачі дадуть собі відповідь самі.

Ми раді тому, що кляса анонімів не ідентифікується з нашим т-вом, та що вона практично «помагає морально» його противникам.

І. Привітання

1. Учасники – делеґати й присутні на З’їзді гості, члени Товариства за Патріярхальний Устрій УКЦ, рішили вислати привіт від З’їзду Святішому Отцеві Папі Римському Павлові VI, в якому прохають Його вставитись за переслідуваних братів у вірі та за Терплячу Церкву взагалі. Делеґати також прохають благословення для праці Товариства для добра Української Католицької Церкви.

2. Учасники З’їзду висловили свою щиросердечну подяку Верховному Архиєпископові, їх Блаженству Кир Йосифові Сліпому за Його сердечний привіт З’їздові, та ще раз зложили заяву своєї синівської відданості Первоєрархові Української Католицької Церкви з нагоди Його Вісімдесятиліття, обіцяючи й надальшe віддано працювати для добра своєї Церкви й народу.

З. Президія п’ятого З’їзду, члени новообраних керівних органів Товариства, делеґати від себе й від усього членства Товариства щиросердечно вітають Кир Василя Величковського із його звільненням із тюрми – неволі та з прибуттям до Вічного Міста.

4. Президія й учасники цього Загального З’їзду Товариства вітають від імені широкого мирянського руху Ієрархію Української Католицької Церкви, а особливо тих українських Владик, які гідно й з великим почуттям історичного моменту й кризового стану нашої Церкви на цьому етапі Її розвитку, як і буття нашого народу в загальному, відстоюють належні права нашої Церкви – Її помісности та великих духових і культурних скарбів. Вітаємо цих наших владик в першу чергу за їхню готовість і в майбутньому дальше очолювати змагання нашого народу за його краще майбутнє та за завершення організаційної структури нашої Церкви патріярхатом. Велика громада українських вірних з великим признанням клонить свої голови перед тими Владиками й устами своїх делегатів на цей З’їзд заявляє одностайну й віддану співпрацю та допомогу у вже згаданих змаганнях, як і у постійній і послідовній праці над піднесенням духового, релігійного життя нашої громади вірних.

5. Делеґати З’їзду з приємністю вітають братські організації, що включились у змагання за Український Києво-Галицький Патріярхат та стали в обороні прав помісности нашої Церкви, як також в обороні мови, обряду й традицій нашої віри. Наше привітання належить в першу чергу Проводові й членам Товариства Священиків Української Католицької Церкви ім. св. Андрея; дальше – Управі Світового Товариства за Патріярхальний Устрій УКЦеркви; Централі Комітетів Оборони Мови, Обряду й Традицій УКЦеркви; Студентському Комітетові «Ад Гок» у ЗСА; Краєвим Товариствам за Патріярхат у країнах Европи, Південної Америки й Канади; вкінці – всім іншим, що їх тут не вичислюємо, – товариствам, організаціям, інституціям та поодиноким людям доброї волі, що їхня праця причинилась до успіхів всього мирянського руху.

II. Становище й постанови стосовно загальної ситуації Української Католицької Церкви під сучасну пору.

1. Делегати З’їзду з приємністю відмітили успіхи Української Католицької Церкви на шляху до закріплення Її помісности в лоні Вселенської Церкви за останні два роки:

а/ Відбуття V-гo Архиєпископського Синоду за участю всіх українських католицьких владик, що змогли на нього прибути. Є це великий крок вперід у змаганнях за вдержання єдности й одности УКЦеркви у цих несприятливих для нашої Церкви й народу часах, в яких більше, як колинебудь, така єдність є необхідною.

б/ Створення Постійного Помісного Архиєпископського Синоду, що повинен стати останнім кроком на шляху до завершення структуральної побудови нашої Церкви із синодальним правлінням та патріархом, як її Первоєрархом.

в/ Винесення проблеми буття й існування Української Католицької Церкви на широкий фон міжнароднього життя і співжиття в першу чергу завдяки виступам на Папському Синоді Верховного Архиєпископа в обороні прав нашої Церкви й народу. Участь у цьому Синоді та виступи інших українських владик /Митрополита Кир Амврозія Сенишина із ЗСА та Митрополита Кир Максима Германюка з Канади/ також найшли належний відгомін у засобах масової комунікації багатьох країн світу.

г/ Факт, що справою Українського Патріярхату та іншими проблемами нашої Церкви мусіли зайнятись найвищі чинники Римської Курії, а особливо сам Святіший Отець Папа Павло VI, і то декілька разів за останніх декілька років, також відмічуємо як успіх актуалізації проблем УКЦеркви, хоч і з жалем, що вислід цього заінтересування не йшов по лінії потреб і бажань української ієрархії, маси вірних і загалу української громадськости.

2. Делеґати З’їзду стверджують рівночасно з прикрістю, що зусилля і змагання української католицької ієрархії і загалу вірних не дали поки що належних успіхів у побажаному засягові:

а/ Особливим ударом для українських вірних була відмова піднести до гідности патріярхату Верховне Архиєпископство УКЦеркви, висловлена Папою Павлом VI, в його листі від 7-го липня 1971 року до Верховного Архиєпископа, їх Блаженства Кир Йосифа VII. Мотивування відмови в першу чергу політичними причинами було особливо болючим для українського загалу.

б/ Священна Конґреґація для Церков Східніх Обрядів під проводом кардинала Максиміліяна де Фюрстенберґа виявила повну неґацію помісних прав УКЦеркви та поставилась вороже до змагань нашої ієрархії, священства й вірних в обороні тих прав, як також до змагань за патріярхат, чого доказом є численна документація та ряд практичних потягнень, які виразно спрямовані на шкоду нашої Церкви й народу, як нпр:

–        лист до їх Блаженства від 10 квітня 1970 р., в якому заперечується правосильність IV-гo Архиєпископського Синоду від 1969 року;
–        номінація єпископів у 1971-му році для американської провінції без відома й згоди Верховного Архиєпископа;
–        номінація єпископа для Бразилії 1972-го року;
–        номінація апостольського візитатора для українців у Західній Европі 1972-го року;
–        й вкінці підпорядкування Куритибської єпархії латинському місцевому архиєпископові, що виразно вказує на намагання розбити єдність УКЦеркви, що в дальшому майбутньому буде рівнозначне із її ліквідацією в країнах поселення.

При тому Делеґати З’їзду відмічують, що й інші відповідальні чинники Курії виявляють недоброзичливі наміри супроти УКЦеркви, як про це наочно свідчить заборона відбувати V-ий Архиєпископський Синод зі сторони Секретаріяту Стану /лист від 29-го жовтня 1971 р. до українських владик зібраних в Римі за підписом кардинала Жана Війо/.

3. Беручи до уваги повищий стан українського церковного життя під сучасну пору, учасники цього чергового делегатського З’їзду Товариства за Патріярхальний Устрій УКЦеркви у ЗСА вважають за відповідне ствердити наступне:

а/ Поруч з єпископами й священиками, третім складовим чинником Церкви є її миряни, які, згідно із стародавніми українськими християнськими традиціями та згідно з постановами Вселенського Собору Ватиканського її, мають право й повинність нести співвідповідальність за долю своєї Церкви,

б/ Відчуваючи на собі таку співвідповідальність, миряни взяли на себе важкий обов’язок стати в обороні прав своєї Церкви як також виявили велику активність у змаганнях за Києво-Галицький Патріярхат. В обох випадках миряни вдавались до засобів, що були їм доступні й конечні серед невідрадних обставин і загрозливих подій. Делеґати стверджують, що засоби ці були оправданими, а семилітня видержливість у цих змаганнях вказує на силу мирянського руху в цілій діяспорі.

З’їзд уважає за відповідне сказати своє слово особливо по відношенні до таких загальних питань УКЦеркви:

а/ Змагання за закріплення помісности й за патріярхат УКЦеркви не закінчені. Тому З’їзд уважає, що мирянський рух в цілому повинен посилити зусилля, щоб осягнути намічені цілі. Делеґати свідомі, що без наполегливих старань всієї української католицької ієрархії цих цілей осягнути неможливо й тому апелює до цієї ієрархії та священства, щоб спільними силами й з більшою рішучістю стали в обороні прав УКЦеркви, як і своїх власних, та щоб поробили нові заходи в Апостольській Столиці, які змінили б її наставлення до справ помісности і патріярхату нашої Церкви.

б/ Український загал розцінює створення Постійного Архиєпископського Синоду як особливе досягнення УКЦеркви, але рівночасно стверджує, що Синод покищо не виказав потрібної зараз живучости та не вжив заходів, щоб позбутись шкідливої курателії над нашою Церквою Східньої Конґреґації та стати діючим, а не тільки формальним, керівним чинником УКЦеркви. Учасники Загального З’їзду стверджують із непокоєм, що існує поважний розрив між заявами й ділами деяких владик – членів Постійного Синоду. Участь членів Синоду в архиєрейських свяченнях о. Кривого з Бразилії в Римі 13 лютого 1972-го року є ілюстрацією того, що Постійний Синод не діє згідно з постановами й духом IV-гo і V-гo Архиєпископських Синодів.

в/ Учасники цього Загального З’їзду заявляють в своєму імені, як також в імені всього членства Товариства та широких кругів українського мирянства, що миряни не будуть визнавати в майбутньому своїми владиками тих кандидатів, що не будуть обрані Звичайним чи Постійним Архиєпископським Синодом УКЦеркви.

г/ Учасники З’їзду звертаються із слідуючим проханням до Постійного Архиєпископського Синоду:

–        закінчити працю й проголосити публічно статті Конституції УКЦеркви;
–        забезпечити в цій Конституції належну співучасть мирян в нашому церковному житті; а особливо участь представників організованого мирянства в нарадах Архиєпископських Синодів;
–        вирішити справу участи в нарадах Архиєпископських Синодів представників світського священства й монаших чинів;
–        відбувати сесії Постійного Синоду й проголошувати звідомлення з них;
–        приступити до номіновання і висвяти відповідних кандидатів на владик, де для цього існує потреба;
–        приступити до висвяти жонатих кандидатів на священиків;
–        вирішити справу церковного календаря так, щоб ціла УКЦерква святкувала святочні дні в той сам час;
–        приступити чимскоріше до підготови Собору УКЦеркви.

III. Становище й постанови стосовно церковного й релігійного життя у ЗСА.

Учасники Загального З’їзду Товариства стверджують, що затяжний горизонтальний і вертикальний конфлікт, який існував від років серед усіх складових частин УКЦеркви американської провінції і який грозив розбиттям і анархією, зліквідовано в великій мірі після цього, як відбувся V-ий Архиєпископський Синод.

Делегати З’їзду й Товариство в цілому свідомі того, що тільки спільними зусиллями всіх складових елементів УКЦеркви й широкого загалу українського громадянства можна й потрібно вдержати одність і єдність УКЦеркви та успішно змагатись за закріплення її помісности в цій країні у зв’язку із Матірною Церквою на Рідних Землях та з іншими її одиницями в країнах поселення. Тому Товариство є за тим, щоб зліквідувати чимскоріше внутрішні фронти та наслідки конфлікту, який заіснував у минулому в першу чергу через намагання Східньої Конґреґації забезпечити собі контролю над долею нашої Церкви взагалі, а у ЗСА зосібна. Ці намагання проявились особливо гостро в часі номінування і свячення нових владик для американської провінції у 1971 році.

Учасники – делегати Загального З’їзду уважають однак за відповідне вказати на ряд недомагань церковного життя у ЗСА, що б наслідком специфічних умов і певних тенденцій, яким належить присвятити належну увагу та чимскоріше їх виелімінувати. Вони такі:

а/ занепад релігійного життя в цілому серед української громади, а серед молоді особливо; б/ брак доросту до священичого й монашого стану;

в/ денаціоналізація церковного життя, а головно денаціоналізація молоді у парафіяльних і монастирських школах;

г/ застарілі засоби й методи пасторального богословія, що відбивається на браку належної духовної опіки над вірними, а особливо над молоддю в доростаючому віці, коли така опіка є особливо потрібною;

ґ/ брак належного контакту між пастирями /єпископами і священиками/ та громадою вірних.

4. Учасники З’їзду уважають, що цим неґативним проявам можна й належить зарадити в слідуючий спосіб:

а/ належить на всіх щаблях церковного життя в цій країні здійснювати постанови Архиєпископських Синодів, особливо IV-гo і V-гo, що причиниться до скріплення авторитету єрархії і священства в цій країні, як і до скріплення авторитету Церкви взагалі;

б/ спинити денаціоналізаційні процеси в школах і забезпечити доростаючу українську молодь відповідною духовною опікою в особах молодих і високоосвічених духовників. В очах молоді ніщо не може заступити приклад доброго молодого священика;

в/ подбати про те, щоб кандидати священичого й монашого стану одержали якнайкращу освіту та виховання в дусі традицій та культури УКЦеркви. Тільки так виховані священики, монахи й монахині зможуть виховати належно слідуючий доріст і потрібну зміну на свої місця;

г/ підібрати відповідних жонатих кандидатів і висвячувати їх на дияконів та священиків, щоб тим способом могти поповнити тепер і в майбутньому невеликі ряди священиків – в більшості вже похилого віку, які із зрозумілих причин не можуть сповняти своїх і так великих обов’язків супроти великого числа вірних. Вважаємо, що збільшення числа священиків спинить відхід вірних нашої Церкви до інших церков, чи взагалі від Церкви й релігії;

ґ/ затіснити зв’язок між пастирями нашої Церкви й громадою вірних у всіх аспектах церковного життя та забезпечити мирянам участь в ньому на всіх щаблях та у всіх важливих питаннях судьби нашої Церкви в цій країні.

IV. Становище й постанови в організаційних справах Товариства.

1. Делеґати 3-го Звичайного Загального З’їзду Товариства за Патріярхальний Устрій УКЦеркви стверджують із задоволенням, що діяльність Товариства за останню каденцію двох років значно поширилась і поглибилась, а питома вага українського мирянського руху в УКЦеркві и серед загалу суспільства помітно зросла. Проведені масові з’їзди, маніфестації, демонстрації, численні збори й наради під кличами оборони помісности й змагання за патріярхат УКЦеркви спопуляризували Її проблеми серед найширших кіл українського й не-українського громадянства і в той спосіб винесли їх на міжнародню арену.

З’їзд із задоволенням стверджує, що уступаюча Управа Товариства проводила свою діяльність на всеукраїнській громадській базі, завдяки чому вона змогла змобілізувати довкола програми Товариства найширші маси вірних усіх професій і всіх ґенерацій. Особливо потішним явищем в тому відношенні є те, що у мирянському русі зактивізувались – середнє покоління і молодь, народжена й вихована поза межами України, в чому належить добачати запоруку росту й розвитку УКЦеркви, як основи морального й національного виховання майбутніх поколінь. Також дуже корисною виявилась ініціятива керівних органів Товариства в напрямі затіснення зв’язків на базі спільних змагань між новоприбулими й тут народженими поселенцями. Цю позитивну працю належить продовжувати ще з більшою інтензивністю і в майбутньому.

З’їзд з признанням відзначує, що попередня Управа Товариства досягла поважних успіхів у ділянці зовнішніх зв’язків і інформації та вважає доцільним згадати такі з них:

а/ налагоджено зв’язки з світовою пресою та з пресовими, телевізійними й радієвими аґенціями;

б/ приєднано приятелів чужинців – священиків і світських знавців проблем східніх з’єдинених Церков. Делеґати сподіваються, що нова Управа матиме можливість цю ділянку праці успішно поширити й збільшити.

З’їзд зобов’язує новообрані керівні органи Товариства посилити організаційну працю так, щоб збільшити кількість членства й відділів. З’їзд поручає:

а/ перевести в цілій країні пропаґандивну кампанію з ціллю поширення ідеї помісности та змагання за патріярхат УКЦеркви;

б/ відбувати збори мирян в кожній парафії та постаратись про те, щоб в кожній громаді існував відділ Товариства як також щоб повстали інші церковні організації вірних, як: братства, Марійські дружини молоді та інші парафіяльні згромадження;

в/ приступити до організування вишколів організаторів мирянського руху та мирянських організацій взагалі;

г/ здійснити постанову Мирянського З’їзду від червня 1971 року про скликання Конгресу українців католиків у ЗСА, щоб обміркувати можливість однієї мирянської організації в цій країні;

ґ/ затіснити співпрацю з братськими мирянськими організаціями, що поділяють ідеї Товариства у змаганнях за помісність і патріярхат УКЦеркви, так в цій, як і в інших країнах поселення української діяспори;

д/ Дати належну піддержку праці тимчасових керівних органів Світового Товариства за Патріярхат, подбати про його реорганізацію так, щоб забезпечити участь у ньому всіх існуючих краєвих Товариств за Патріярхат, та оформити відповідно його постійний діючий провід.

V. Становище й постанови стосовно завдань мирянського руху із повищих завдань виникають зобов’язання мирян такого порядку :

а/ співвідповідальність враз із владиками й священством за долю нашої Церкви на Рідних Землях і в діяспорі та за рівень релігійного життя громади;

б/ співвідповідальність за релігійне й національне виховання молоді в усіх школах, що є під наглядом церковної влади в цій країні /цілоденні початкові, середні, а також суботні школи, як і всі вищі навчальні заведення – каледжі й семінарії/;

в/ співвідповідальність за виховання і усвідомлення дорослої молоді й старших громадян про важливість Церкви й релігії в житті народу; про важливість актуальної релігійної проблематики. Допоміжними в цьому відношенні можуть бути доповіді й дискусії на теми історії УКЦеркви й Православної Церкви в Україні та на біжучі теми, як нпр. відношення між різними віровизнаннями, становище Апостольського Престолу до УКЦеркви й т.п.;

г/ організувати спільні зустрічі, дискусії і святкування із православними братами, щоб себе взаїмно краще пізнати й могти постепенно усувати ці різниці, що нас ділять;

ґ/ нав’язати тісну співпрацю з владиками й священиками задля кращої господарки фінансами й іншими матеріяльними надбаннями УКЦеркви в цій країні, як також для того, щоб відтяжити священиків від неплідної бюрократичної праці й тим самим дати їм можливість присвятити більше часу своєму власному духовному удосконаленню та кращій опіці над вірними. Така співпраця забезпечить кращий розподіл фондів між витратами на матеріяльні цілі й на духові потреби; уможливить будову Божих храмів за кращими стилістичними й естетичними зразками як дотепер, а також кращу опіку над ними, як і над школами, манастирями й сиротинцями; вона напевно забезпечить більші приходи та збільшить жертвенність вірних і тим самим допоможе краще забезпечити матеріяльно священиків та кваліфікованих учителів у школах. Живим прикладом в тому відношенні може послужити парафія св. Володимира і Ольги в Чікаґо.

VI. Додаткові рішення і ствердження.

Делеґати 5-го Звичайного Загального З’їзду Товариства рішили, щоб від З’їзду вийшло письмо до кардинала Жана Війо, секретаря стану Ватикану, з протестом проти потягнень Курії стосовно Куритибської єпархії і Апостольської Візитатури в Західній Европі УКЦеркви, як також з домаганням, щоб Апостольська Столиця зревідувала своє становище до помісности і патріярхату нашої Церкви.

З огляду на те, що президент ЗСА в недалекому майбутньому відвідає Совітський Союз, З’їзд рішив звернутись до нього окремим письмом з проханням інтервеніювати в справі УКЦеркви на Рідних Землях, як також у справі арештів українських культурних діячів.

Делеґати Загального З’їзду стверджують з прикрістю, що за останні декілька місяців мали місце випадки виступів проти Верховного Архиєпископа, як також проти мирянського руху, зі сторони чужих чинників, та зі сторони деяких секторів нашого суспільства, які вже в минулому зневажали його достойну Особу та явно й скрито старались знівечити осяги, що їх досягла УКЦерква під його проводом від часу його прибуття до Риму. З’їзд закликає українських мирян протиставитись тим ворожим і шкідливим намаганням з такою самою рішучістю, як дотепер.

З’їзд рішив відкликати представників Товариства до т.зв. Координаційного Комітету за Патріярхат ЗСА та Канади /трьох обраних членів Президії та одного делеґованого Управою Товариства, як і інших членів цього Комітету/ і тим самим уважає його, як таким, не діючим. З’їзд доручив новообраній Управі повідомити інших членів Управи цього Комітету про це рішення окремим письмом.

За Президію 5-го Звичайного Загального З’їзду Товариства за Патріярхат у ЗСА:
Мирослав Лабунька, голова
Богдан Ясінський, секретар

За Резолюційну Комісію:
Роман Ільницький
д-р Роман Осінчук

The Ukrainian Catholic Newspaper “Tserkva і Zhyttia” of September 17, 1972, has published a lengthy report on a Soborchyk (an official meeting of the Ukrainian Catholic clergy of Australia, under the leadership of His Excellency Bishop Ivan Prashko). The Soborchyk passed 23 resolutions. The most important resolutions express the devotion of the gathered clergy to His Holiness Pope Paul VI, Major Archbishop and Head of the Autonomous Ukrainian Catholic Church Cardinal Joseph Slipyj and His Permanent Synod of Bishops. The Soborchyk also expressed its love to Bishop Basil Velychkovsky, the Bishop of luck, the Ukrainian people in Ukraine and in the diaspora, the Ukrainian Catholic faithful, and our Orthodox brethren. The resolutions emphasized the need for cooperation between hierarchy, clergy and the faithful in working for a patriarchal structure of our Church arc the good of the Ukrainian people. Une of the truly important resolutions of the Soborchyk was the unanimous approval to admit representatives of laymen to the next meeting. The role of the laymen in contemporary life of our church was described as a most important one.

У днях 22-го і 23-го серпня цього року, на коротку візиту загостив тут владика-страдник Кир Василій Величковський, Чина Спасителя. Кир Василій був гостем Митрополита Кир Амврозія Сенишина. Хоч про відвідини Кир Василія у Філядельфії було відомо вже давніше, не було певности щодо дня і програми цих відвідин і тому українська громадськість і численні вірні, коли прийшов день відвідин, не змогли належно привітати і вшанувати владику, що являється для усіх нас лучником із нашою Матірною Церквою на рідних землях.

Першого дня відвідин, Владика Василій відправив вечором 7:30 Молебен до Серця Ісуса при численній участі вірних, які прибули до катедри щоб своєю присутністю на цьому Богослуженні вшанувати достойного гостя. Після молебена, всі вірні цілували архиєрейський хрест Владики і одержали благословення.

У вівторок 22-го серпня Достойний Владика відвідав у пополудневих годинах сестер Василіянок на Факс Чейсі й в асисті Владики Василя Лостина і о. Протоігумена Гринчишина, Чина Спасителя, відправив Панахиду на гробі своєї тітки сестри Йосафати, що перед своєю смертю сповняла обов’язки Матері ігумені в цьому манастирі й причинилась до його розвитку. На цвинтарі були присутні сестри Василіянки й невелика група вірних, між ними діячі мирянського руху й члени Головної та Місцевої Управ Товариства за Патріярхальний Устрій Української Католицької Церкви, які при цій нагоді привітали Владику Кир Василія від громади вірних і зложили дар любови від філядельфійського відділу Товариства в сумі 500 долярів.

Від імені Товариства за Патріярхат привітальне слово, /подане нижче/, виголосив при цій нагоді проф. Мирослав Лабунька, голова Ради Мирян Товариства, а дар любови вручив інж. Володимир Медуха, голова Управи Відділу Товариства у Філядельфії.

* * *

Достойні Владики, Високопреподобні Отці й Сестри, Дорогі Вірні !

Дозвольте привітати між нами Дорогого гостя і Достойного Владику Кир Василія, як символ живучости і невмиручости нашої Матірної Церкви. В особі Достойного гостя вітаємо й споминаємо наших живих і мертвих владик і священиків, що мимо важких переслідувань, задержали сильну прадідівську віру й вірність Христовій Церкві. В особі Дорогого нам Владики Василія вітаємо визначного представника нашого народу; в ньому вітаємо всіх наших братів по вірі й крові на рідних землях.

Дорогий Владико, вітаючи Вас серед нас у цей прекрасний осінній день на цьому місці, нам здається, що з Вашим приходом до нас Ви принесли з собою запах спілих плодів подільських ланів, запах живиці карпатської сосни, запах спілих трав українських степів, запах прекрасної української землі, нашої батьківщини, за якою ми всі так стужились. Ми вдячні Вам, Владико, що зволили ласкаво завітати між нас і скріпили нас у нашій вірі, надії і любові до всього, що нам так дороге. Ми вітаємо Вас в першу чергу від імені Головної Управи та Ради Мирян Товариства за Патріярхальний Устрій Української Католицької Церкви, від імені місцевого відділу, усього нашого членства, від загалу мирянського руху в цій країні, як і від широких кругів вірних нашої Української Помісної Католицької Церкви.

Вітайте Дорогий Владико ! На многая, многая літа !

Загальні Збори Товариства за Патріярхальний Устрій Української Католицької Церкви дня 13-го червня 1970 р. у місті Нью-Йорк, ЗСА, однодушно приймають такі резолюції:

1. Загальні Збори заявляють свою синівську відданість Христовому Намісникові Святішому Отцеві Папі Павлові VI та прохають такої ж опіки, якою втішалася Українська Католицька Церква за часів великих попередників Його Святости як Климент VIII, Урбан VI, Венедикт ХV, Пій ХІІ й Іван XXIII.
2. Загальні Збори вітають їх Блаженство Верховного Архиєпископа Кир Йосифа, Голову Української Католицької Церкви і Синод Українських Католицьких Владик, як найвищу владу Української Католицької Церкви.
3. Загальні Збори пересилають поклін та співчуття Владиці Української Католицької Церкви Кир Василеві Величковському, що відбував свою каторгу на тяжких роботах в Донбасі.
4. Загальні Збори вітають духовенство та вірних Українською Католицької Церкви на рідних землях, схиляють голови перед їхніми жертвами та висловлюють свій подив і пошану всім тим, що, не лякаючись переслідувань, стоять твердо при вірі своїх батьків.
5. Загальні Збори всеціло піддержують Українську Католицьку Ієрархію у її змаганнях за помісність і єдність Української Католицької Церкви і за завершенням її патріярхатом і звертаються з проханням до Предсідника Синоду Українських Католицьких Владик, Високопреосвященнішого Митрополита Кир Максима, проголосити в якнайшвидшому часі, синодальним декретом, за підписами усіх українських католицьких владик, помісність Української Католицької Церкви згідно з правами і привілеями забезпеченими Східним Церквам.
6. Для успішного переведення в життя постанов Архиєпископського Синоду Української Католицької Церкви, Загальні Збори одобрюють і піддержують створення патріяршого фонду в загальнокраєвому маштабі та закликають всіх мирян і їхні товариства до співпраці.
7. Загальні Збори потверджують, що дотеперішня організаційна структура товариства, сперта на індивідуальному членстві, себе вповні оправдала, і уважають, що її належить задержати у майбутньому. Рівночасно Загальні Збори виявляють бажання, щоб Управа Товариства дальше співпрацювала з організаціями і людьми доброї волі, що змагають до осягнення і забезпечення єдности і помісности Української Католицької Церкви під проводом їх Блаженства Верховного Архиєпископа Кир Йосифа та в дусі постанов Синоду Української Католицької Церкви.

За Резолюційну Комісію:

Др. Леонід Рудницький

Др. Євген Ґіль

інж. Дмитро Кузик

Серед сумних подій, які тяжкими хмарами нависли над нашою Церквою, найболючіше відчуваємо арешт радянською поліцією Архиєпископа невизнаної радянською владою Української Католицької Церкви Преосв. Кир Василя Величковського. Цю вістку подав першим філядельфійський католицький щоденник «Америка», базуючись, як подано, на віродостойних джерелах, безпосередньою причиною арешту подано поліційну провокацію із відвідувачем-туристом, який мав би був зголоситись до Преосвященного Кир Василя, взяти в нього деякі ствердження про його діяльність на письмі, і передати опісля поліційним властям. Історія правдоподібна, але не конечна, бо ці, хто виконує функції душпастиря чи ієрарха без дозволу держави, можуть бути арештовані кожної хвилини і без провокації. З тим усі рахувались. Звичайно, для зовнішнього світу, для чужинців, самого твердження українського щоденника замало, і їм треба було б якогось більш офіційного потвердження. Але для нас, яких трагічними подіями доля обдаровує обильно, немає чого ждати додаткових потверджень. Ця подія для нас «самозрозуміла».·

Від українського католицького щоденника треба одначе вимагати більш компетентного висвітлювання таких справ, щоби його читачі, а спеціяльно чужинці, зовнішний світ, міг трактувати такі повідомлення з довір’ям і вважав їх за джерельні. Але «Америка» виявилась тут несолідним джерелом інформації, бо подала, що ув’язнений Кир Василь Величковський, ЧНІ, є Львівським Архиєпископом Української Католицької Церкви, тоді, коли кожний заінтересований знає, що ним є Верховний Архиєпископ Кир Йосиф. Коли прізвище Кир Василя попадає вперше до світової преси, і коли ніхто досі про нього не чув і не знав, то треба подати про нього відомості компетентно й достовірно, щоби недовірливий зовнішний світ не міг закинути нам, що ми видумуємо своїх архиєпископів. А коли дійсно Кир Василь є Архиєпископом Львівським, то треба подати коли і хто його на це становище номінував. Коли це зробив Апостольський Престіл, то треба написати як і коли, щоби усе було ясно і переконливо. Також треба було б вияснити тут позицію Верховного Архиєпископа Кир Йосифа. Інакше то такими інформаціями впроваджуємо самі себе в блуд, а в чужинців викликаємо недовір’я.

Самий факт ув’язнення Ієрарха не можна трактувати відірвано, а лише в сумі усіх подій, що стосуються нашої Церковної організації і її майбутнього. Мається тут на думці відмова нашій Церкві помісности, відмова навіть найелементарніших ознак самобутности, інкорпорування наших єпархій у місцеві національні латинські церковні одиниці держав, у яких вони існують, і нехтування основними потребами вірних, якщо говорити про єпархії поза Радянським Союзом, та арешти, репресії і обмеження у виконуванні християнських практик, якщо говорити про підрадянську дійсність. Не рятує нашої Церкви і не обіцює їй кращого майбутнього Ватикансько-Московське зближення, ані часте перебування представника Ватикану, монсіньйора Гільдебрандта, у Москві. Скорше навпаки. Терновий вінець нашій Церкві доплітається, і в ньому щораз більше болючих колючок.

Ув’язнення владики Кир Василя відбулось 29 січня цього року. Вістка про нього була друкована у першій половині лютого цього року. .В день коли ці рядки підуть на друкарську машину повинен вже закінчитись час дипломатичної мовчанки, вимаганий для провірки цієї відомості різними леґальними чи журналістичними шляхами. Але цей зовнішний світ, а спеціяльно католицький, уперто мовчанку продовжує. Спеціяльно вражає нас відсутність реакції Апостольської Столиці.

Недавно в Іраку прилюдно повішено групу з чотирнадцяти арабів і жидів, обвинувачених і засуджених за шпигунство у користь Ізраїля. Немає в тому сумніву, що в ситуації таких національних ворожнеч, які існують на Близькому Сході, не може обійтися без шпигунства. Це доказується навіть фактом докладної поінформованости ізраїльських збройних сил про оборонні споруди й стратегічні влаштування їхніх арабських сусідів. Отже шпигунська діяльність, яка супроводиться підкупством, продажністю, шантажом, зрадою національних інтересів й іншими аморальними засобами, мусіла хоч в якійсь мірі лежати на сумлінні засуджених, хоч не наше діло у це вмішуватись. Але вмішуємось тому, що в обороні власне того рода людей виступив /по радіо/ найвищий авторитет Католицької Церкви – Святіший Отець Папа Павло VI. А про арешт Ієрарха нашої Церкви, ісповідника віри, і його священиків – це саме ватиканське радіо мовчить.