василіяни

III

До другої частини /Сучасний аспект/

В цій частині, яка є короткою в порівнянні з іншими, зроблено декілька засадничих стверджень, які важливі для зрозуміння цілого циркуляра. На цих ствердженнях побудована дискусія цілої справи в дальших частинах. Їх варто повторити: треба розрізнити суть справи патріярхату від способу його здійснення, себто, патріярхат річ добра і корисна для всіх східніх Церков і тим самим для УКЦ; немає українського чинника, що був би проти патріярхату; існують об’єктивні труднощі, незалежні від українських чинників, що до здійснення самої суті – створення українського католицького патріярхату. В українській спільноті існують розбіжності відносно того як і ким мав би бути створений патріярхат. Ці розбіжності повинні бути вияснені.

Хочемо заняти становище до ствердження, що всі українські чинники однозгідні були в 1964 p., що до потреби українського католицького патріярхату. Як показали тодішні події, аж до останнього моменту коли пишемо ці рядки, такого одностайного фронту не було – в першу чергу серед української ієрархії, а дальше і серед т. зв. провідних кіл української громадськости. Не будемо перечисляти всіх прикладів виламання з того фронту поодиноких ієрархів та провідних діячів, але скажемо, що якраз єпископи, що вийшли з Василіянського Чину /знову мусимо підкреслити, що не всі/ виказали брак солідарности з рештою владик у цьому змаганні за патріярхат. Їхній вплив на частину організованої суспільности також поділав від’ємно в тому відношенні і причинився до ситуації, яка ще й досі існує – поділ у цій важливій справі, як і в інших, серед української спільноти. Важко твердити, що така постава була рішаюча у поразці, що доводиться зараз переживати, але не можна також певно й спокійно сказати, що тільки «об’єктивні й незалежні від української людини» обставини не дозволили на постання українського католицького патріярхату. Більше того, якраз виломи серед українських чинників дали можливість неукраїнським чинникам повести справи так, щоб не допустити до здійснення цієї, як кажеться у документі «заповітньої української церковної мрії». Не сумніваємося, що цю гіпотезу потвердять майбутні історичні дослідження у майбутньому.

До третьої частини /Об’єктивні і суб’єктивні аспекти/

У цій частині пояснюється, чому 2-ий Ватиканський Вселенський Собор ухилився від відповідальности в справі Українського Католицького Патріярхату й чому віддав рішення в цій справі в руки папи. Як об’єктивні причини подається – партикуляризм самої справи /Собор занимався справами принциповими, а не партикулярними, намічуючи засади, а не їх примінення в поодиноких випадках/, і екуменізм, який диктував отцям Собору вимогу не дразнити немилими рішеннями провідників інших віровизнань. З огляду на такий дух і наставлення отців собору видвигати справу українського патріярхату, як це зробив Митрополит Кир Йосиф, було недоцільно й навіть небезпечно «на цьому форумі тому, що можна було зустрітись з відмовою, яка перекреслювала б можливість успіху в цій справі на довшу мету. Дальші, акції української спільноти за патріярхат були наслідком суб’єктивної, а не об’єктивної оцінки ситуації і тим самим також шкідливі – кажеться у циркулярі. Єдиним правильним шляхом в тому відношенні було б поставити справу до вирішення папі, який має можливість вирішити її позитивно в більш сприятливих умовинах, як собор.

Що до партикулярности справи, то ми вже підкреслили вище, що справа ерекції будьякого патріярхату є настільки важливою в житті Вселенської Церкви, що повинна бути об’єктом і Вселенського собору і папів. Вже з того погляду треба би вважати, що поставлення цього постуляту, не беручи до уваги інших важливих моментів, було зі сторони Верховного Архиєпископа правильним потягненням і так належить його розцінювати. Коли ж ідеться про «екуменізм», який диктував отцям собору не вмішуватися у «внутрішні справи» юрисдикцій інших церков – православних і протестантських, то вже в часі собору можна було виразно бачити його небезпечну односторонність, що її не можливо оправдувати тим, що отці собору є дітьми свого часу й діють відповідно до обставин, в яких живуть. Ця односторонність полягала в тому, що коли йшлося про права і привілеї латинської Церкви, то компромісів не виказано. Ці права і привілеї старанно збережено й у випадку, коли йдеться про країни, які в засаді є іншого віровизнання. Натомість з легкої руки зрезиґновано з прав і привілеїв уніятських церков не питаючи чи їхні ієрархії і вірні з тим згідні. Коротко говорячи, Собор виявив прямо нелюдську поставу до долі східніх Церков, і їхнього дальшого існування, хоч рівночасно в теорії /якої мабуть ніхто не думає здійснювати/ признав права, що їх вони мали в часі заключення унії з Римом і які на протязі віків були обкраяні таки самим Римом. Треба ще додати, що поглянувши з перспективи, видається, що не так отці собору /які може діяли в добрій вірі й не здавали собі справи з імплікацій певних тенденцій/, як римські куріяльні чинники надали такий напрям екуменізмові; додамо – не так для добра Вселенської Церкви, як з чисто політичних причин. Їм можна не дивуватись, але треба дивуватись українській католицькій ієрархії, яка також захопившись екуменічними справами, не доглянула небезпек, що за ними крились для власної Церкви. Нам доводилось навіть чути від деяких владик, внаслідок такої постави до «екуменізму», що, з огляду на православних братів, неможливо тепер творити український католицький патріярхат. Таку поставу можна хіба пояснити цілковитим незнанням ситуації. Екуменізм можливий лиш тоді, коли пошановані права і гідність заінтересованих контрагентів. Від 2-го Ватиканського Собору такої постави ми не бачимо у відношенні до УКЦ зі сторони будь-якого контрагента в екуменічних діялогах. Навпаки – бачимо лиш ненависть і жадобу знищити УКЦ. Прямо смішними виглядають деякі спроби українських «екуменістів», які творять «центри» /в Чікаґо/ для того, щоб навертати іновірців на Близькому Сході /можна би запитати – навертати на що – до якої церкви, якого обряду?! І кого? Чи не тих, що були скорше навернені як всі інші християнські народи Европи?/, а не вміють стати у своїй власній обороні. Наперед треба мати віру, віру в себе, щоб могти партиципувати в будь-якому екуменізмі. Так зарисований екуменізм, який в постановах Собору все ще виглядав досить імпонуючим, був зведений від того часу до звичайних політичних інтриґ римських бюрократів з такими ж контрагентами Московської і Константинопольської патріярхій. В обох випадках цілі контрагентів більше як ясні. Москві йдеться про те, щоб невтралізувати на Заході вороже наставлення до власної імперії з огляду на небезпеку китайської загрози. Патріярхія у Константинополі знову ж таки серйозно загрожена у своєму існуванні з огляду на турецький націоналізм, який хоче позбутись немилої інституції, яка своїм існуванням постійно нагадує цілому світові, що Константинопіль був колись осередком цвітучого християнства. Тільки пресія зі сторони Ватикану, піддержана західніми державами, може продовжити існування цього осередку у формі патріярхії на ще деякий час. Конкретно, вселенський патріярх Атенаґорас свідомий, що по його смерті може не дійти до вибору його наслідника; а якщо дійде, то він стане еміґраційним патріярхом. За ціну піддержки свого існування робиться хитрі потягнення, які в Римі викликують «головокруженіє от успехов». Адже папу римського називають хитрі греки «старшим братом» – річ від століть нечувана. Очевидно, що дійсні причини такої «прихильности» до Риму в одному й другому випадкові старанно прикриваються, і обі патріярхії ще ставлять вимоги і передумови у своїх «екуменічних» діялогах. Мовляв, коли б не «уніяти», «все було б впорядку вже давно». Ми не можемо погодитись, щоб у засягу «наших юрисдикцій» існували такі гибриди. Позбудьтесь їх, і ми з вами – прямо впадемо на коліна. І хоч в Римі вже нераз набирались на того рода обіцянки, то всетаки вірять та готові і тим разом заплатити – невідомо за що – ціну, що її вимагають, себто долю і навіть існування УКЦ. В такій перспективі ці дуже важливі «об’єктивні причини», згадані в циркулярі ЧСВВ, перемінюються на дуже «суб’єктивні».

І тому тим більше українська сторона мала обов’язок ставити справу так, як вона була поставлена. Біда в тому, що з української сторони був і є великий брак зрозуміння цілої ситуації відповідальними чинниками, як і брак солідарности, що разом причинилось до поразки. Ми дозволимо собі піти так далеко, що будемо твердити, що навіть національні інтереси Італії поставлено вище, як інтереси УКЦ, що виставлена на переслідування і знущання. Італійські інвестиції в СССР і обіцянки і зі сторони останнього доставляти велику кількість природнього газу в північну Італію, не могли не відбитись на поставі деяких римських чинників /хай і не на найвищому щаблі. Адже за твердженням циркуляра «отці собору діти свого часу». Римські монсіньйори, варто пам’ятати, також «діти свого часу і обставин» /, до справ УКЦ в загальному і до справи українського католицького патріярхату в партикулярному відношенні.

Що до «теперішнього часу», то в документі виразно стверджується, що з огляду на обставини: політичні, екуменічні, церковні, національні, української релігійної мартирології, і такі, що існують серед української діяспори – створення українського католицького патріярхату неможливе, й, мається враження – навіть шкідливе.

Думаємо, що на цілий ряд постулятів, що поставлені в цій частині циркуляра, можна відповісти також рядом противних постулятів:

1. Без огляду, як несприятлива була б політична ситуація для народу, Церкви чи навіть якоїсь соціяльної групи, це не звільняє провідних чинників від обов’язку дії в кожній ситуації та від використовування навіть мінімальних можливостей, що існують для здійснення ідеалів, що цілий нарід чи якась його частина в даному моменті мають. Нам часто доводиться чути /і то вже цілий вік/, що існує «декон’юнктура» для українства як такого і тому «неможливо нічого зробити». Не кажеться лише, що до цієї декон’юнктури причинювались і причинюються українські чинники й то звичайно – керівні. Це стосується і наших церковних справ, а в першу чергу справи українського католицького патріярхату. З такою пасивною поставою треба рішуче покінчити.

Так церковні як і світські українські чинники повинні нарешті здати собі справу з того, що в більшості країн світу Церква відділена від держави й що в демократичних країнах існує свобода совісти.

В практиці це означає, що кожне віровизнання існує і діє тільки завдяки переконанням визнавців даного віровизнання, силою власної організації, власних матеріяльних засобів і завдяки наполегливої праці його ієрархії, чи проводу. Тільки співпраця всіх складових чинників даного віровизнання забезпечує дальше існування і успіхи такої церковної організації в багатьох країнах світу. Не інакше було б і в Україні, якщо б там заіснувала демократична система. Тим самим відклики на те, що не можна «дразнити» членів більшостевого віровизнання /себто православних братів/ є цілковито не на місці. Кожне віровизнання має право розв’язувати свої проблеми так, як цього вимагають його потреби в даній хвилині. Ні українець-католик, ні вірний будь-якого іншого віровизнання не повинен трактуватись як громадянин другої кляси в українському суспільстві, чи в українській державі. Тому відклик до конфесійного поділу серед українців, як його знаходимо в циркулярі, є щонайменше історичним анахронізмом. звучить він радше як «арґументум юстікафітівум екс конгруенція про кавзе неґаціоне».

Справа ерекції українського католицького патріярхату не є справою заслуг українських мучеників для Вселенської Церкви, а потреба Церкви в її щоденному існуванні і функціонуванні. Так цю справу дотепер ставлено і так її належить ставити. Тому твердження про наголошування заслуг не вповні відповідає правді. Треба розрізнити між популярними поглядами й кермованими акціями. Якщо маси народу, обсервуючи як проходять різні політичні торги між найвищими політичними й церковними чинниками, відчували, що УКЦ заподіювано кривди й робили відклики до української мартирології, то це повинно бути зрозумілим станом душ вірним, що їх часто мають Отці ЧСВВ у своїй духовній опіці. Адже у вченні Церкви мучеництво не є лиш повинністю, а й особливою заслугою, за яку чекає мучеників вічна нагорода в небі. Заступництво мучеників за живих вірних і їхня поміч у добрих починах і ділах живучих також належить до основних принципів християнської традиції. Чому ж тоді українська мартирологія не мала б мати такого значення в доброму почині, що ним є змагання за український католицький патріярхат?

Вкінці хочемо відповісти на слідуюче твердження цього розділу циркуляра: «Тут саме, в перемішанню обставин об’єктивного та суб’єктивного порядку, лежить чи не головне джерело непорозумінь в українській спільноті та резерва в чужинецьких кругах, які звичайно відносяться до українських справ прихильно». Об’єктивний і суб’єктивний порядок існує в кожній справі й що звичайно виглядає на об’єктивний порядок для одної сторони, часто сприймається як суб’єктивний другою, і навпаки. Нам виглядає, що українська сторона була більш об’єктивною, як ватиканська. Можна нпр. так далеко піти назустріч «римському об’єктивізмові», щоб погодитись, що з огляду на інтереси Ватикану й Італії /деякі з них ми вище згадали/ «неможливо» вимагати ерекції українського католицького патріярхату. Але, навіть «римському об’єктивізмові» не повинна перешкаджати єдність і одність УКЦеркви в діяспорі, як і її помісність. Виглядає однак, що й ці дві речі є поза межами цього об’єктивізму, про що свідчать заборони й заперечення Архиєпископських Синодів з одної сторони та підпорядкування українських католицьких єпархій латинським владикам – з другої; маємо на увазі в тому другому випадку ситуацію в Бразилії, що виразно вказує, що чекає нашу Церкву в майбутньому внаслідок стосування «римського об’єктивізму» в випадку партикулярних Східніх Церков; /додамо – у випадку народів, що не втішаються зараз повним державним суверенітетом/.

До четвертої частини /Методи й тактика/

З приємністю треба погодитись з твердженням автора циркуляра, який на вступі каже, що важко визначувати тактику в будь-якій справі. Погоджуємось і з другим твердженням, що в справах тактики не було, або було замало консультацій між тими чинниками, які стали на шлях змагання за патріярхат і помісність УКЦеркви. Додамо однак, що інакше не могло бути з таких причин. По-перше, не всі чинники, що відповідають за долю УКЦеркви, себто в першу чергу ієрархія і священство, були готові співдіяти в цій справі. Тим самим для них справи тактики не існували; були випадки знову ж, що важливішими ставали тактичні прийоми протизаходів у цій самій справі. /В цьому випадку ці чинники не потребували журитись; стратегічні й тактичні пляни виготовляли за них куріяльні чинники в Римі, а вони були лише слухняними виконавцями. Навіть в цьому випадку українська лінивість могла спокійно благоденствувати!/ По-друге, події розвивались з такою скорістю і нагальністю, що треба було діяти скоро, без проволоки й рішучо. В такій ситуації часу на консультації багато немає і тактика звичайно визначується потребами моменту й наявністю засобів та людських резерв. Маємо тут на увазі в першу чергу мирянський рух і тактику його дії від моменту до моменту в минулому. Не можемо багато сказати про тактику ієрархії і священства, бо це поза засягом /на жаль/ наших відомостей. Можемо лиш сказати, що тактика відтягування, відложування, тактика, в якій проявляється нездецидованість, брак ентузіязму – ніколи не може бути успішною.

Автор циркуляра розглядає два тактичних підходи до справи змагань за патріярхат: довгореченцевий – «з перевагою елементів раціональних, об’єктивних», і ультимативний, доривочний, некомпетентний, нетерпеливий, з неспівмірною до сил і обставин зовнішньою пресією, з перевагою елементу суб’єктивного, волюнтаристичного». Автор принимає, як єдиноправильний, перший підхід і з усією рішучістю відкидає другий, при чому подає ряд гострих завваг на адресу тих, що його стосували. До речі, оба наведені в циркулярі тактичні підходи себе не виключають і на нашу думку оба повинні вживатися в змаганнях за патріярхат з огляду на обставини, в яких ці змагання проходять. А коли автор рівночасно застерігається, що він не одобрює будь-яких тактичних засобів, що не згідні з засадами християнської моралі, то вважаю за відповідне на цьому місці висловити жаль і застереження щодо деяких висловів і потягнень ватиканських чинників, що їх уважаю дійсно аморальними. Перше, це ствердження ватиканського речника, висловлене минулого року з нагоди Мирянського З’їзду в Нью Йорку, в якому він сказав, що актив мирянського руху у ЗСА не ходить до церкви, що люди ці не є практикуючими католиками, або що деякі з них взагалі невіруючі. Це – звичайне очорнення. Другим таким аморальним вчинком вважаю ділення нашої Церкви й підпорядкування її одиниць латинським ієрархам. Є ще й інші, але їх не будемо тут наводити. Кожна історична доба витворює ряд тактичних підходів до різних проблем, особливо коли ці проблеми стають об’єктом змагань. Наша доба є багатою на тактичні заходи саме у змаганнях і боротьбі мас. Вони не можуть бути іґноровані українською людиною в її національних і релігійних змаганнях і це треба пам’ятати, навіть якщо деякі із цих засобів не втішаються популярністю. Так в минулому, як і в сучасному маємо багато прикладів, що вишуканий раціональний підхід у змаганнях не давав належних успіхів коли цей «ультимативний» і «нетерпеливий» змушував нераз закостенілі відповідальні чинники реагувати й прислухуватись – якщо не до побажань, то принайменше до потреб народу. Якщо б не було «ультимативних» і часто навіть дуже нагальних виступів народніх мас Західньої Европи, то мабуть і до сьогодні більшість людства гнула б свої спини на панщизняних ланах.

Цей другий підхід стосував дотепер у змаганнях за патріярхат також мирянський рух, головно у ЗСА, додамо, що не виключно; було багато спроб стосувати також «довгореченцеву об’єктивну, раціональну тактику» – на жаль, без належного результату в більшості випадків, що, до речі, прямо змушувало повертатись до підходу «суб’єктивного» і скажемо – з успіхом. Успіхом вважаємо факт, що за останні три роки справи УКЦеркви розглядались декілька разів найвищими чинниками Вселенської Церкви включно з Святішим Отцем; до того часу Отці ЧСВВ знають про це краще, як будь-хто із мирян – вони розв’язувались монсіньйорами найнижчих ранґ ватиканської бюрократії у Східній Конґреґації. І коли б не тиск вірних нашої Церкви, часто і на жаль понад голови ієрархії, цей стан був би існував і до сьогодні, а стан нашої Церкви був би погіршувався з кожним днем. Стільки про тактику, її розуміння під сучасну пору й її наслідки.

До п’ятої частини /Практичні дійові висновки/

У цій частині знаходимо одне важливе ствердження і ряд цікавих обіцянок зі сторони Чину. Із ствердження довідуємось, що Чин, як такий, не був «запитуваний чи консультований» в справі акцій за патріярхат ні українською ієрархією, ні Апостольською Столицею. Такий стан, як виходить, існував до часу написання циркуляра, себто до 1964 року. Твердження цікаве тим, що власне циркуляр є до певної міри відповіддю, становищем Чина до питання, що не було Чинові по­ставлене. Наше питання – чи варто й потрібно було такий циркуляр з рядом негативних арґументів проти ерекції патріярхату в той час випускати? – Тут власне стоїть питання «раціональної» тактики у всій своїй ширині й глибині. Ми вже згадували, що з аргументами, що їх знаходимо в циркулярі, пізніше доводилось зустрічати так на письмі, як і в усних розмовах з різними чинниками, які були й є проти українського католицького патріярхату. Ми далекі від підозріння, що ці арґументи відповідальні чинники ЧСВВ підносили пізніше перед українськими й ватиканськими чинниками, які від 1964 р. до сьогодні могли консультуватись з Чином /чи такі консультації були, ми не маємо змоги знати/, але можна припускати, що циркуляр з огляду на свій зміст міг був стати об’єктом заінтересування відповідних ватиканських чинників, які й використовували його пізніше в своїх неблагочинних акціях. Це, очевидно, тільки здогад.

Згадані обіцянки стосуються співпраці Чину із Первоєрархом УКЦеркви, себто із патріярхом, якщо такий буде в наших часах, як також дальшої праці для добра Церкви та для того, щоб вона як не тепер то в майбутньому осягнула своє завершення патріярхатом. Сьогодні передчасно було б занимати становище до цих стверджень. Про це скаже своє слово щойно майбутня історія. Кожний вияв доброї волі належить принимати з вдячністю. Про заслуги Чину в минулому згадано на початку. Хотілося б, щоб вони не були менші і в майбутньому. Насувається ще маленька заввага до заклику Високопреподобного Протоархимандрита до членів Чина, щоб вони співпрацювали із місцевими ієрархами, а «інші ж нехай не встрявають непокликані в різні акцїї, щоб не збільшувати замішання та непорозумінь». З перспективи пройденого часу доводиться ствердити, що не всі преподобні Отці Василіяни виконували це доручення свого духовного зверхника – зі шкодою для Чина і для себе.

У нашому коментарі на циркуляр Високопреподобного Протоархимандрита ЧСВВ до членів Чину, ми старались висловити опінію мирянського активу, в першу чергу ЗСА, до питань, що стосуються ерекції українського католицького патріярхату, так як вони були поставлені цим компетентним церковним чинником. Ми вважали, що в циркулярі переважали неґативні арґументи в цій справі й старались поповнити арґументами, які на нашу думку, так з об’єктивних /ватиканських/ і суб’єктивних /українських/ рацій промовляють за тим, щоб в УКЦеркві існував синодальний устрій правління на чолі з первоєрархом з гідністю патріярха.

Ми висловили рівночасно ряд застережень до деяких акцій Чину в цілому, як і деяких його членів включно з владиками з цього Чину. Свідомі заслуг ЧСВВ в минулому, ми бажали б, щоб він і в теперішній ситуації виявив більше ініціативи, що йшла б на добро Церкви й народу. Беручи до уваги людський потенціял і матеріяльні засоби нам видається, що Чин міг би зробити в тій справі більше, як робить. Особливо турбуючим від часу появи циркуляра є факт повної неактивности відповідальних чинників Чину в справах змагань за патріярхат, що проявляється в надмірній льояльності до Східньої Конґреґації, яка багато разів виявила дуже активно свій спротив діям єрархії в напрямі задержання єдности Церкви, скріплення її помісности й завершення її структури патріярхатом. Не є тайною навіть для пересічного вірного, що з тих й інших причин заіснував був конфлікт між Капітулою ЧСВВ і Верховним Архиєпископом. З огляду на ситуацію нашої Церкви на Батьківщині й в діяспорі на таку мовчанку й пасивність в справі патріярхату та на конфлікти немає місця.

Загал українських вірних нічого собі так не бажає як єдности всіх складових частин нашої Церкви. ЧСВВ є дуже важливим чинником і його творчий вклад у сучасні змагання кожний привітає з вдоволенням і радістю. Ми не можемо погодитись з твердженнями, що зараз невідповідний час, невідповідні умови, чи що існують непоборимі труднощі на шляху до помісности і патріярхату УКЦеркви. Здаємо собі справу, що нам не випадає пригадувати /але не можемо від цього відмовитись/ Преподобним Отцям ЧСВВ, що Спаситель сказав: «Просіть, а дастся вам; стукайте, а відчиниться вам». Хай Отці Василіяни просять і стукають разом з усіми нами!

II

Переходячи до більш детального розбору Василіянського Циркуляра, в якому вияснювано становище Чину до справи створення патріярхату, хочемо зазначити, що переходитимемо по порядку за частинами, на які він поділений. Висловлюючи наше становище до поодиноких стверджень, скажемо в міру потреби й про речі, яких не згадується в документі, але які мають відношення до справи. Поминення деяких питань є в поодиноких випадках не менш важливе, як і згадка про них.

До Вступу.

У вступі до еляборату про справи патріярхату вживається декілька разів такі вислови: «наша Церква», «ціла наша Церква» і «цілість нашої Церкви». Кажеться, що для тої «цілости» Чин бажає працювати. Не визначено однак, що в цьому контексті означає таке визначення Української Католицької Церкви під оглядом юридично-організаційної структури й як далеко сягає ця цілість. Коли ж рівночасно згадується різні /в тексті: «усі»/ «церковні юрисдикції», постає неясність термінології, яка могла б бути незрозумілою і для самих ченців Чина. Правда,що писано це в 1964 році, але може якраз тоді варто було відзначити ясніше єдність і одність нашої Церкви. Тим більш, що коли мова в Документі про Чин, то тут виразно підчеркується суцільність поняття чину, називаючи його «корпорацією», щодо організаційної структури й єдности якої в нікого не може виринати сумнів. /Авторові цих рядків наголошення корпоративної організаційної структури монашого чину не подобається. Це дуже суб’єктивне окреслення, але факт, що крім цієї термінології в документі, церковні одиниці в деяких країнах Заходу власне діють на правах корпорацій вказує на певну небезпеку для Церкви взагалі. Бо таке «інкорпоровання» не є нічим іншим, як даниною визначеному сучасному економічно-суспільному ладові. В минулому Латинська Церква пережила великі труднощі саме тому, що в добу феодалізму підпала була цілковито під вплив тогочасного ладу. Варто пригадати, що Східні Церкви зуміли в минулому задержати більшу незалежність від того рода впливів. Особливо монаші чини на Сході не «феодалізувались» і не «інкорпорувались» і в тому постійно була їхня велика сила. Якщо ця сила й змаліла в останніх віках, то тільки внаслідок ворожих наїздів і завойовань/.

Власне наголошення єдности Чина у вступі Циркуляра є вимовним показником певного наставлення його сучасного проводу до засадничих питань Української Католицької Церкви. Коли єдність чину ставиться, як річ безсумнівну й самозрозумілу, то в той сам час, принайменше у 1964 році єдність і одність цієї Церкви визначено дуже загальним поняттям, що їх згадано вище. За таким протиставленням криється, може навіть несвідомо, певна традиція і груповий інтерес. Річ у тому, що чин, як такий, донедавна був одиноким об’єднуючим чинником, принайменше назверх, в Українській Католицькій Церкві і часто виступав як одинокий репрезентант цілої Церкви. Цього не могли в такій мірі робити владики, будучи кожний зокрема підпорядкованим безпосередньо Апостольській Столиці, а властиво Конґреґації для Церков Східнього Обряду. З обкроєнням прав галицьких митрополитів у другій половині 19-го століття, що позначилось в історії Вселенської Церкви особливими уніфікаційними й централістичними тенденціями й практиками, ці митрополити мали також неабиякі труднощі заступати в Римі інтереси цілої Церкви й користуватись правом та привілеєм репрезентувати її як одну цілу помісну Церкву.

До того, з політичних причин не допущено до з’єднання з тією митрополією Закарпатської церковної Одиниці, Чин однак був об’єднаний під одною капітулою і користувався тим упривілейованим становищем. Не хочемо сказати, що це було завжди зі шкодою для Церкви, але такий стан був щонайменше явищем ненормальним. І він мусів би бути зміненим, коли б була в минулому заіснувала можливість реставрації прав помісности, а тим самим і прав первоієрарха УКЦеркви – митрополита,верховного архиєпископа, чи патріарха, коли б в додатку наступило таке юридично-структуральне завершення організації нашої Церкви. Така можливість заіснувала із 2-гим Ватиканським Собором, коли рішено привернути східнім Церквам, а тим самим і Українській, права помісности. Практично, хоч і з трудами, здійснюється ця постанова на ділі від закінчення Собору в УКЦеркві під проводом Верховного Архиєпископа. Тим самим кінчається епоха і для Василіанського Чина. Очевидно, що із прероґатив, якими чин втішався з огляду на історичні обставини й які /прероґативи/ ми побіжно згадали, Чин, мабуть не схоче легко зрезигнувати. Шкода, що закінчення ненормального стану, який існував може бути лиш із користю для всієї Церкви і для самого Чина. Що належить до прероґатив первоєрарха і ієрархії помісної церкви, повинно ними здійснюватись. Чин має інші завдання і не нам їх тут пригадувати. Але чи минуле не заважує в великій мірі й на сучасність і чи не зумовляє певних труднощів, що їх треба вияснювати у Циркулярі?

Хоч дуже коротко, то все таки з ерудицією і насиченням підкреслюється у передмові історичну ролю і заслуги Чина для Української Католицької Церкви. Вони незаперечні. Але варто згадати при тому, що були й недоліки, про які, сподіваємося, сучасні його члени мають також можливість довідатись в часі студій історії свого згромадження. Вони так само заважували на розвиток цілої Церкви, як і вичислені досягнення.

До Першої Частини.

У цій частині напочатку продовжується у Циркулярі перелік заслуг чина в змаганнях за український патріярхат від найдавніших часів. В загальному це правильна пригадка, але однобічна. Визначні Київсько-галицькі митрополити 17-го і 18-го століття, стовпи унії у своїх змаганнях за патріярхат і повну помісність УКЦеркви діяли як первоєрархи цілої Церкви і факт, що вони були деякий час, деколи досить коротко, ченцями ЧСВВ, не був рішаючим. Очевидно, що кожний сучасний чернець чи братчик чина може й має право гордитись цими велитнями минулого. Але коли він почне читати великий архівний матеріал, що про його видання заходами чина згадується у Циркулярі, він може прийти й до іншого переконання – що така монополізація чином дороги до вищих церковних достоїнств мала й свої поважні шкідливі наслідки для Церкви. Вона призвела до дуже гострого поділу між білим і василіянським клиром зі шкодою для цілої Церкви в минулому. Вона була й причиною, принайменше в певній мірі, інтелектуального й морального занепаду світського клиру у 18-му столітті. Це. бачили й з того здавали собі справу кращі владики, що самі формально були вихідцями із Чина й старались це лихо направити, як нпр. єпископ львівський а згодом митрополит Київський і Галицький Лев Шептицький. Його труднощі з чином скінчились щойно з розвалом старої Польщі й були виповнені затяжними та дорогими процесами за катедральний храм св. Юрія у Львові, що його чин старався собі привласнити. Варто при тому додати до згадки про старання в справах УКЦеркви й патріярхату ченцями ЧСВВ у Варшаві і Відні, що власне згаданий митрополит був змушений відмовитись від послуг членів чину й здатись на дуже маленьку горстку освічених світських священиків, вихованців оо. Театинів. Його старання у Відні на захист прав УКЦеркви у критичному часі після першого розбору Польщі вів світський священик Іван Ґудз, переписка якого з митрополитом як і меморіяли до австрійських властей та звіти із авдієнцій, особливо у цісаревої Марії Терези, на щастя збереглися. Згадуючи цей епізод з історії Церкви, хочемо лиш сказати — для рівноваги, що не в усьому виключно заслуги одного монашого чина, хоч великого й могутнього у минулому.

До ствердження про дослідно-видавничу діяльність чина, що вже у 1964 році досягнула біля 70 томів видань «історичної і архівної документації», доводиться ствердити, що й в тому відношенні проявилась певного рода монополізація і, як виходить, замовчання зусиль попередників в цьому ділі. Маємо на увазі довгу підготову таких видань напередодні 2-гої Світової війни бл. пам. слуги Божого Андрея, митрополита Галицького та його співробітників. Згадка про це находиться у передмові до I-го тому Історичних Монументів України /видання Укр.Кат.Університету, Рим,1964 р.,ст.ІУ/ де сказано,що «…треба віддати довг справедливости й признати прилюдно, що далекосягла і преважна думка видати історичні документи й відкрити усім історичну правду про нашу Церкву й наш нарід належить митр. Андреєві і ніхто не може собі присвоювати її і унезалежнювати себе після того від неї». Бл. пам. Кир Андрей заки став єпископом і митрополитом був ченцем василіянином і тому тимбільше було б вказаним його працю в тому напрямі згадати без шкоди для чина, нпр. у двох перших томах, т.зв. Папських Документів /Рим 1953-1954/, де висловлюється зичливі признання у передмовах різним особистостям церковного життя, за їхню поміч у тому труді. Хто зна чи хоч би маленька згадка про піонерську працю Кир Андрея, не причинилася б була до того, щоб оминути непорозумінь і навіть неприємностей, що згодом навістили чин та заторкнули посередньо різні складові одиниці нашої Церкви. Признаємо, що критикувати когось за те, що «не було зроблене» не є в засаді вповні оправдане, але в цьому партикулярному випадку важко повздержатись від критичної завваги з огляду на наслідки такого недогляду. Недогляд цей, на жаль, був прикладом загальної тенденції, що її вже згадали вище. Як ще один приклад свого рода монополізації чина вкажемо на переклад і видання укр. мовою Святого Письма, чи популярно: «Василіянської Біблії» /Рим 1963/. Виключивши можливість співпраці у тому епохального значення для кожного народу ділі /бо таким вважається переклад святого письма на модерні мови/ відомих фахівців серед клиру, включно з владиками, і включивши в склад ред.-колеґії ченців чину, що не відомі як фахівці біблісти, чин фактично й непотрібно заподіяв собі свого рода кривду та викликав невдоволення серед частини священства, а також причинився до того, що праця ця згодом дуплікувалася, триплікувалась і т.п. І знову приходиться сказати,що сама ініціятива заслуговує на признання, але її переведення викликає застереження. Під сучасну пору того рода ініціативи серед інших народів переводять відповідальні чинники спільно зусиллями всіх існуючих сил, часто у співпраці навіть фахівців різних віровизнань та за порозумінням верховних властей тих віровизнань. Іншими словами — не силами одного чина, ані навіть одного віровизнання, а спільно.

У цій частині Циркуляра окремий параграф присвячено ролі Архимандритові чина о. Атанасію Великому у підготовчих працях 2-го Ватиканського Вселенського Собору, в роках 1960-1962, особливо про його старання в справі українського патріярхату. Дещо про те інформувала українська преса. Про решту, очевидно з огляду на стиль праці церковних інституцій неможливо більше довідатись під сучасну пору. Щойно наступні Генерації зможуть мати ясніший образ; це покаже історія, як стверджується в документі. Немає причини підозрівати злої волі ні в тому ні в інших випадках. Є однак одна невеличка трудність. Німецький дослідник Й.М.Гек, абат чину св. Венедикта, стверджує, що Підготовча Комісія 2-го Ватиканського Вселенського Собору запропонувала була створення патріярхату «для українців /в екзилі/».

Текст його коментаря до Декрету про Східні Церкви, Лексикон для теології і Церкви, 2-ге видання Гердера, 1966, «Другий Ват. Собор»,. част. І, стр. 376/. У Циркулярі однак виразно підчеркується, що зі сторони «Компетентної Комісії» був представлений дезидират «щоб піддати студії справу піднесення до патріярхальної гідности Київську Митрополію». Не знаємо й не можемо знати чи йдеться тут про розбіжність, яка стосується того самого проекту, чи про два різні дезидирати в тій самій справі. З огляду на те, що у ЗСА довший час кружляли непокоючі відомості начеб то в Римі плянували створити в цій країні «візантійський патріархат» для всіх східніх, якому підлягала б і наша Церква, було б корисним і побажаним, щоб чимскоріше чинники, які мають відомості про правдивість таких пропозицій, якщо вони справді існували, цю справу чимскоріше й компетентно вияснили й тим самим причинилися до остаточного успокоєння розбурханих умів і пристрастей.

Особливо ніяк не можемо згодитися з твердженням, що справа українського патріярхату була винесена перед оо. Собору «поза програмовим та психологічним контекстом». Якщо йдеться про першу частину твердження, то хай буде вільно завважити, що раз справи східніх церков подібно розбирались у підготовчих працях, були дискутовані на самих сесіях собору, були в великій мірі причиною чому бл. пам’яти Іван XXIII рішився скликати Собор, так тоді логічно Собор повинен був бути приготованим на те, що й партикулярні справи поодиноких церков виринуть і до них треба буде забрати становище, включно із справою українського патріярхату. Якщо під час другої сесії Собор звернув свою увагу в сторону екуменізму, то тим-більше повинен був він в першу чергу розв’язати проблеми тих партикулярних церков, які в минулому в ім’я екуменізму з’єднались з Римським престолом. Якщо цього не були отці собору готові зробити, то які ж тоді могли вони мати ілюзії що до тих церков, які дальше відділені від Риму. Говорячи прямою мовою можна спитати – чи могли вони щонебудь обіцяти тим, що мали 6 в ім’я екуменізму з’єднатись з Римом, коли рішили по мачишиному потрактувати тих, що зробили це в минулому? Якщо йдеться про другу частину твердження /«психологічний контекст»/ то треба сказати, що коли йдеться про українського контрагента, то кращого «контексту» не буде скоро й що до того, то ледве чи можуть бути сумніви. Інша річ, коли йдеться про «римський психологічний контекст». Він не був явищем соборовим, ані явищем новим, а звичайним продовженням централізаційної політики курії, яка без огляду на психологічні складності буде вперто боронити своїх прероґатив безпосередньої контролі над нашою й іншими східніми церквами. Так що до того не можна робити собі ілюзії і в жодному випадку робити закиди будькому та пояснювати невдачу в тому випадку тактичними помилками. Таких, якщо йдеться про стислість, не було, бо тільки пресією Собору на курію можна було зломати її спротив. Навіть якщо це не вдалось – спроба була оправдана й потрібна. Якщо б вона була вдалась, успіх був би щонайменше подвійним, бо ерекція патріярхату рішенням Вселенського Собору очевидно має своє особливе значення хоч би з престижевих причин. Крім цього це в дусі традиції Вселенської Церкви й виключає «спеціяльну ласку», яка нераз не зовсім побажана.

/Закінчення буде/

/Закінчення /

1/ Довгореченцева, систематична, спокійна ,компетентна об’єктивна роз’яснювальна дія /перевага елементів раціональних, об’єктивних/. – Хоч така тактика не була ніде ні встановлена ні записана чи проголошена, фактично до такого висновку можна і треба дійти на основі обсервації минулого і сучасного, бо справа виринула не вперше в укр. історії. – Найперше треба сказати, що справа укр. патріярхату, незалежно від часів та обставин,є записана в аґенду укр., церковних, нерозв’язаних справ; і вона повільно визріває, заокруглюється в укр. та загально-церковній дійсності; справа із-за зовнішніх, об’єктивних обставин нелегка, і вимагає довших реченців та відповідної дози терпеливости; звідси вона спокійна, і часові вибухи сантиментів не можуть її скинути з обраного шляху, на манівці шукань навмання; головно в останніх десятиліттях почалась та продовжується систематична праця наукова для вияснення укр. церковної історії та удокументовання правної постаті київських митрополитів, і цю працю треба продовжувати та доводити до відома відповідальних чинників її результати; це і є об’єктивна дія – виказання органічности розвитку та доказання леґітимности укр. постулятів; з тим зв’язана і компетентність: треба пам’ятати, що справу вирішать тільки компетентні чинники та за ґарантією таких компетентних чинників з української сторони; треба часу і терпцю щоб така компетенція з однієї і з другої сторони ввійшла в творчий контакт, або щоб і були виховані, створені такі компетентні чинники з однієї і з другої сторони, хоч би прийшлось ждати на них аж до приходу нового покоління. Укр. діяспора в тому має окреме завдання, бо є в щоденнім контакті з церковною вселенною на місцях та в центрах, з тією що сьогодні діє, і з тією, що діятиме завтра, на нових заложеннях та з новим духом.

2/ Ультимативна, доривочна, некомпетентна, нетерпелива, неспівмірна до сил і обставин зовнішня пресія /перевага елементу суб’єктивного, волюнтаристичного/. – Не думаємо, що така метода є кимось виразно заплянована, але до неї доходиться, обсервуючи явища та події в укр. діяспорі. Вистарчить читати пресу, більшу чи меншу, прислухуватись дискусіям, каталогувати кинені то тут то там думки, гасла. І здається, рівнож, що ця метода й тактика є сьогодні панівною в діяспорі,та спричинила сучасний стан серед укр. людей,який може пошкодити і самій справі. Тому добре є зіставити деякі прояви цієї тактики та оцінити їх на об’єктивних даних. Ось деякі справи, що з ними стрічаємося.

а/ – Ультимативні постуляти: – Читаючи укр. пресу в діяспорі, стрічаємось майже з ультимативним ставленням справи патріярхату, що до: часу та кандидата на патріяршу гідність, без огляду на обставини. Ультимати дуже небезпечна справа для тих, що їх ставлять. Бо на випадок відхилення такого ультимату, треба мати вже наперід продуманий вихід, без шкоди для осіб та самої справи. Крім того, багатосотлітня історія тієї справи не вимагає такого ультимативного її ставлення; і не треба рівнож забувати, що ультимативна пресія може в людях заінтересованих викликати негативні реакції.

б/ – Нетерпелива акція: – Нетерпеливість найчастіше проявляється в поспіху, в необдуманості всіх можливостей, а головно в нетерпимості до іншої думки, до резерв чи застережень; вона перескакує через аргументи, є підозрілива, бажає усунути з дороги нерішучих чи тих що вагаються. Нажаль, деякі застережливі думки чи погляди викликали серед укр. діяспори цілий ряд драстичних реакцій до осіб чи інституцій; очевидно, це справи не посунуло ніяк вперід. Справи, що встановлюються може і на тисячоліття, аж ніяк не повинні ладнатися нетерпеливістю і нетерпимістю. Діла Божі вершаться довготерпінням.

в/ – Некомпетентна пресія: – Останніми місяцями серед укр. діяспори почалися деякі ініціятиви, які легко можуть бути пояснювані як некомпетентна пресія ззовні. Тяжко сьогодні сказати, чи така пресія, в сучасній стадії розвитку подій довкруги укр. патріярхату, була потрібна; звичайно, натиск-пресія ідуть там, де в слушній та можливій справі не доходять чи не діють раціональні аргументи, чи бувають зовнішніми засобами знеможливлені; пресія – це проба сил. Справа укр. патріярхату була поставлена єрархією, була доведена до відома тих, що від них вона залежить. Справа не була відкинена, не була, поскільки нам відомо, якимись силами перешкоджена чи знеможливлена, а жде свого зрілого вирішення. І в цьому делікатному моменті почалась акція зовнішньої пресії: телеграми, одверті листи, петиції за всенародними підписами, газетні статті видержані в досить твердім тоні, і т.п., включно з творенням громадських комітетів по справі укр. патріярхату. Католицька Церква своєю історією достаточно доказала, що вона неподатна на всякі неслушні пресії, що противились би виразному благу Церкви чи душ; вона, правда, вразлива на настоювання ззовні, з широких кругів, коли ці настоювання йдуть по лінії виразного і, головно, загального добра Церкви, бо уважає таку широко відчуту потребу одним з доказів на правильну діяґнозу добра. Поки таке ясне пізнання добра і зла ще не існує, всяка зовнішня пресія, головно коли вона проявляється нагально та неконтрольовано, викликує тільки настороження та може й надмірну обережність і здержливість. І це відноситься і до укр. акції підписів на петиціях по створенню укр. патріярхату. Буде хосенним віднотувати декілька думок про цю акцію, які дійшли до нашого відома.

Про акцію всенародніх петицій та підписів за створенням укр. патріярхату можна легко почути таке: а/ Акція підписування петицій у дуже складних справах широкими, неоднородними що до стану, віку, культури людьми є сьогодні пережитою вже методою, з хвилиною коли ввійшла в дію практика компетентного організованого представництва; б/ Справи ніяк не виграють на тому, коли заступити якість аргументів, скількістю петентів; в такому випадку, в деяких народів та в деяких справах можна б підвезти до Ватикану цілі поїзди чи кораблі підписів; в/ Запляноване та зорганізоване підписування та ще й на готових блянкетах – це одна думка чи аргумент помножений через стільки-то кілограмів паперу та стільки-то літрів чорнила; г/ А що ж при цій акції роблять нелітні чи шкільні діти? Хіба що в адресата петицій супонується подібну діточу наївність? чи оте євангельське «із уст младенців…»? ґ/ А дехто і питає прямо: а де ж мозок і провід народу? Де обґрунтовані, продумані, організаційно ґарантовані меморандуми організацій політичних, культурних, наукових, громадських, церковних? За ними як не стоїть поінформоване належно членство, то принайменше припускається продумання їх проводом організації, що бере відвічальність за зміст. З 100 тисяч пойменованого народу тяжко вести розмову та дискусію; з організованим співрозмовником можна справу вияснити, зглибити, погодити, розмірити. При організаційній акції, реакція є предвиджена, контрольована; реакції анонімної маси не підпадають контролі, і тому слушне питання: чи вкалькулювали ініціятори всенародньої акції підписів, яка була б ця всенародня реакція, якщо вищі блага Церкви вимагали б відкласти справу патріярхату? Вже і зараз тільки саме роз’яснення цієї акції зо сторони деяких американських укр. єпископів, викликало зовсім не церковну реакцію: погрози «про чернечу келію», наклеймовування п’ятном ворога Церкви і народу. А однак, ніде правди подіти, може історія саме їм скаже колись своє справедливе «спасибіг!», що врятували принайменше частину цих підписів від тавра організованої самою ж єрархією пресії. А вже й тепер ці петиції певно будуть розглядатися під подвійною аднотацією: єрархією наказані й організовані, і: єрархією ненаказані й самостійно організовані мирянами. Які з них матимуть більшу доказову силу для виявлення справдішнього бажання народу, не трудно здогадатися. І може сьогоднішні мнимі «вороги» акції, стануть завтра справдішніми «благодітелями» тієї ж акції. На сьогодні ж, ми читали недавно в пресі ствердження права, для кожного християнина, писати до Апостольського Престолу та шукати піддержки й інших для своїх постулятів; нажаль, ми досі не читали ствердження права для інакомислячих на свободу залишитися добрими християнами, і добрими та заслуженими членами Церкви й народу, якщо совість та власне пересвідчення комусь підказало б свого підпису під такими петиціями відмовити.

* * *

Ось це кілька спостережень для вияснення справи укр. патріярхату для нашої василіянської громади. Об’єктивні труднощі, і то немаловажні, є причиною розходжень у думанні і дії, а не якісь особисті «амбіції», та й не ота «недозрілість нашої єрархії», на яку залюбки дехто бажав би звалювати всю відвічальність. Нажаль, не все стоїть у силах людських та в людських бажаннях. Щобільше, розходження ці в поглядах на справу, якраз і наглядно показують, що наші сучасники руководяться в цій справі глибоким вглядом, а не тільки емоціями та сантиментами. Не можна рівнож усього лиха складати і на наших «воріженьків» та на зажерливість імперіяльну наших сусідів, чи отого «Ватикану» та його «неприхильність» українській справі. Є речі, що стоять понад усякими добрими чи злими волями людей, а труднощі кореняться часто в самій речі та в об’єктивних обставинах сучасного людства. Тому ми певні, що і цих кілька слів інші зкоментують відповідно до різних суб’єктивних наставлень, а не в світлі отих об’єктивних обставин нашого Бремені лютого. Та, відай, оте напруження між суб’єктом і об’єктом залишиться нашим людським уділом у нашій земній мандрівці, на якої шляхах чергуються і світла і тіні.

* * *

V. – Практичні дійові висновки. – На кінцеве питання: яка є практична постава Василіянського Чина в справі укр. патріярхату? думаю, що можемо всі погодитися на такі ствердження і норми поведінки :

1/ Василіянський Чин, що і в минулому і в сучасності творив і творить немаловажний сектор укр. церковного життя, – працював, працює й буде працювати, по своїх силах і в межах своєї компетенції, над найкращим завершенням укр. церковної організації, бо це лежить у площині безспірного добра Церкви й народу;

2/ Що до сучасної акції за створенням укр. патріярхату, Василіянський Чин як корпорація до сьогодні ніколи не був запитуваний у цій справі чи консультований, ні від укр. єрархії, ні від Апостольського Престолу; Василіяни ж, як одиниці, дали вклад свого знання, свого досвіду та виконували лояльно доручення укр. єрархів на місцях, у своїй душпастирській дії та зв’язаних з нею ініціятивах;

З/ Тому що, мимо тверджень деяких пресових органів, зо сторони нашої єрархії не було видане жодне однозгідне обов’язуюче для цілої нашої Церкви спільне зарядження чи практична директива в цій справі та існує в практиці розбіжність думок і дії, поодинокі члени Чина, що в своїй душпастирській праці залежать від місцевих єрархів, хай виконують дані ними розпорядження; інші ж нехай не встрявають непокликані в різні акції, щоб не збільшувати замішання та непорозумінь; якщо ж зайшла б потреба нашої корпоративної думки чи дії, своєчасно порадимось спільно що і як треба буде робити.

4/ Якщо і за сучасних обставин Найвища Церковна Влада возглавить нашу Церкву патріярхальним центром, у Василіянському Чині, що жиє і діє життям нашої Церкви, укр. патріярх знайде «помічників трудолюбних і щиро відданих».

5/ Але якщо шляхи Божого Провидіння що до нашої Церкви не покриються з шляхами плянувань нашого покоління, Василіянський Чин у всіх своїх членах працюватиме і далі над цією справою, без розчарування й знеохоти, бо уважає її саму по собі доброю і слушною, хоча може на наші часи та обставини передчасною. Чин як тисячолітня духовна корпорація, що стояв і при початках укр. християнства та його дальшого органічного розвитку аж до наших часів, викаже досить гарту і терпеливости, щоб ждати, працювати та вкінці діждатись що визріє посіяне жниво; а сьогодні, радіючи сійбою, залишає споживання плодів своїм наслідникам, коли і як це сподобається Господеві.

 Ми закінчили друкувати матеріял Чину Св. Василія Великого про патріярхат, автора Протоархимандрита др. Атанасія Великого. Дальше друкуємо першу частину коментаря до цього матеріялу, автора проф. Мирослава Лабуньки.

З огляду на величину скрипту, на актуальність других матеріялів і на обмеженість місця в журналі – ми змушені розділити коментар на частини.

Друкуємо першу частину матеріялу автора Протоархимандрита о. Атаназія Великого 
 про становище Василіянського Чина до змагань нашої Церкви за патріярхат. 
 Цей матеріял був приготовлений, в час, коли відбувався II Ватиканський Собор, 
 і був призначений для внутрішньої інформації членів Чина Св.В.В.
Друкуємо його без скорочень і ортографічних справлень 
 з ціллю ознайомлення зацікавлених, читачів із основними заложеннями
Василіянського Чина в сучасній церковній політиці.

В 1964 році серед укр. діяспори дуже великого розголосу та актуальности набрала справа укр. патріярхату, головно в зв’язку з Вселенським Собором. В публічній опінії та в укр. пресових органах, була й порушена постава Василіянського Чина до цієї проблеми так, немовби Василіяни ставилися до неї з якимись резервами. Хоча в цій справі ніхто й не виступав від імені цілого Чина та не давав якихось публічних деклярацій, то однак уважаю хосенним для нашої чернечої спільноти дати деякі вияснення, не для виправдування себе, чи в якихось полемічних цілях, але щоб роз’яснити саму справу та поставу нашого Чина до неї.

Найперше бажаю ствердити для всіх членів нашого Чина такі засади, що їх підказує нам наша історія, наша сучасна церковна дія та сама суть справи.

1. Історія та сучасна страдницька дійсність в європейських провінціях Чина та многотрудне життя в заокеанських провінціях наглядно та документально доказали та доказують, що Василіянський Чин ніколи ніколи не був байдужий до справжнього та бездискусійного блага нашої Церкви, і по своїй конституції та по василіянському духу ніколи не могтиме станути до такого добра в опозицію.
2. Безперечним та недискусійним арбітром про це добро Василіянський Чин уважав і уважатиме компетентну церковну Владу: єпископа – в єпархії, нашу єрархію – в справах цілої нашої Церкви, Апостольський Престол – в справах нашої Церкви по відношенні до цілої Вселенської Церкви та загального добра її; визначене цими авторитетами добро і зло в церковних справах, було, є і буде нормуючим для життя й дії цілого Чина.
3. У цих самих церковних справах дискусійного характеру, чи в речах де це благо встановлюється щойно, засобами людського знання, та досвіду, Василіянський Чин може мати, а деколи й повинен мати на них свій погляд та думку, обґрунтовану належним знанням і досвідом, одиничним і корпоративним цілого Чина та природним розумом за браком авторитетного й компетентного наказу – зберегти навіть, як Чин і корпорації нейтралітет у дії, щоб не спричинювати передчасних рішень, творення тенденцій чи блоків якого-небудь порядку; Василіянський Чин бажає працювати для цілости нашої Церкви в усіх церковних юрисдикціях церковних та в усіх країнах нашого церковного і духовного Життя та втішатися загальною прихильністю духовенства й мирян.

Цими засадами Василіянський Чин, як цілість, руководиться й в справі проектованого патріярхату для укр. Церкви, незалежно від індивідуальних поглядів його членів, які в справах дискусійного порядку зберігають свободу думки та досвіду, залишаючися в дії лояльними членами корпорації, якою є Чин.

Яка отже конкретна постава Василіянського Чина до цієї справи сьогодні, і за сучасних обставин? Щоб насвітлити сучасне, пригляньмося коротко минулому.

І. Історичний аспект справи – Справа встановлення на укр. землі патріярхату за певними документами сягає 1580-их років; конкретні, живі заходи в цій справі походять з першої половини 17-го століття та переходять і на другу половину, заникаючи згодом у 18-му столітті, щоб обновитись в інших обставинах та формах у 19-му столітті та виринути поважно на Ватиканському Соборі наших днів, і; в тому історичному процесі визрівання цієї проблеми, Василіянський Чин має свої незаперечні історичні заслуги. – Були це саме й передовсім василіянські ченці оті митрополити та єпископи /Рутський, Корсак, Сєлява, Коленда, Жоховський, Смогоржевський, Шептицький, Суша, Винницький, Білозор і т.д./, що в 17-му столітті поставили цю справу на порядок дня, підготовили її та запроектували, доказали та обороняли її перед церковною та цивільною владою, в Римі, чи в Варшаві, чи в Відні, відновлюючи її все наново через Василіянських Прокураторів у Римі. Це не голі ствердження чи побажання, але факти удокументовані архівальними знахідками. В василіянських монастирських келіях народжувалися та визрівали ці пляни та думи про український патріярхат як завершення церковного об’єднання та структури; на Василіянських Капітулах, де обмірковувались майже через два століття всі важніші справи і Церкви і Чина, були координовані і пляни і дії в справі патріярхату. – А в найновіших часах за наших днів, від 1948 року, були це саме члени Василіянського Чина, що були інспіраторами й головними виконавцями нових джерельних дослідів про історичну та церковно-правну постать і київських і галицьких митрополитів та інших інститутів укр. Церкви. Старанням і засобами Василіянського Чина була зібрана та видана історична та архівна документація до історії нашої Церкви, яка в головній мірі обертається довкруги митрополітальної інституції нашої Церкви. Сімдесять томів праць і документів виданих «Записки ЧСВВ» за останніх 15 літ, це щось більше як аргументація: це факт, який у собі є вже новим документом та основою для нашої сучасної церковної дії між своїми і чужими, і його не можна розумно ні переочувати ні заперечувати, ні справедливо ігнорувати.

А в наше время Вселенського Собору, був це саме василіянин, що в підготовчій селекції тематики Собору поставив під розгляд Комісії для Східніх Церков справу патріярхів взагалі та ерекції нових патріярхатів зокрема, серед яких не бракувало і київського митрополитального престолу. В 1960-1962 рр. ці проекти були простудіовані, сформульовані, апробовані та передані до вирішення Найвищого Архієрея, включно з дезидератом, запропонованим компетентною Комісією щоб була піддана студії справа піднесення до патріярхальної гідности Київської Митрополії. По дискусії в Центральній Підготовній Комісії, справу укр. патріярхату було схвально віддано до вирішення Римського Архієрея, за його розсудком, та з розгляненням та узглядненням обставин. Щойно історія покаже, яку ролю в цій підготовці мав Василіяський Чин, та в її компетентнім проведенні в соборові діяння.

В жовтні 1963 року, підчас другої сесії Собору, що почав набирати виразного екуменічного характеру та проявив волю дати тільки загальні норми та засади для обнови католицької Церкви, не входячи в подробиці, які залишено органічному процесові розвитку кинених нових кличів, поза програмовим та психологічним контекстом, з укр. сторони був поставлений постулят до Соборових Отців: оснувати київський патріярхат для укр. Церкви. Поставлений в даній ситуації та поза про грамою, постулят не ввійшов у відповідну схему декрету про Східні Церкви, де були запропоновані та вкінці й апробовані Собором деякі статті про патріярхів узагалі та про оснування нових патріярхатів зокрема. Наразі справа опинилась поза рямками Вселенського Собору й тому належить до компетенцій Римського Архієрея, як другого авторитету, що може творити патріярхати.

Хоч справа патріярхального устрою для укр. Церкви належить до постійних дезідератів укр. церковного життя, хоч ця справа була видвигнена укр. єрархією в 1959 році, як спільний знаменник внутрішнього укр. церковного замирення, зараз вона займає укр. уми й дію в діяспорі саме внаслідок і як відгомін киненого на Соборі постуляту, що відбившись об соборову програму, з тим більшою натугою діє серед укр. діаспори в різних країнах, завдяки і дії укр. преси та деяких груп укр. спільноти. Очевидно, Собор ще не закінчений, і цілість його рішень, і, загально-церковних і навіть партикулярних /що не противиться діянням Соборів/, належить до майбутности, яка лежить поза рямками цих рядків.

Цих кілька слів може вистачити що до історичного аспекту проблеми укр. патріярхату. Та вже й цього, на що дозволяє природна дикреція, вистарчає, щоб підтвердити тезу, що Василіянський Чин і своїм минулим і сучасним доказав достаточно свою чуйність та печаливість до справжнього добра нашої Церкви, рівнож і що відноситься: патріярхального завершення укр. церковної структури.

IІ. – Сучасний аспект проблеми. – Коли глядіти на справу укр. патріярхату з історичної точки бачення, справа є ясною та не представляє проблем для сучасників, хіба що до визначення відповідного історичного процесу. А однак ця заповітня справа укр. християнства сьогодні стала проблемою, коли глядіти на сучасні обставини та на сучасну дію по її здійсненню. Треба бо розрізнити виразно та не змішувати ніколи двох справ: а) самої суті укр. патріярхату, та б) способу його здійснення сьогодні. Треба отже зразу виключити саму суть справи, що не підпадає проблематиці. Що до цього всі можуть чесно й справедливо погодитися на такі твердження:

1. Як ствердив і Вселенський Собор останнім своїм декретом «про Східні Католицькі Церкви» /з 21.ІІ./, патріярхальна установа є і сьогодні живучою та шанигідною і хосенною; установою і може бути предметом аспірацій кожної Східньої Церкви, як завершення своєї церковної структури; тому й українці, католики чи православні, бажаючи його та стараючись про нього, бажають речі доброї, розумної та корисної для церковного життя і дії.
2. Незважаючи на різні писані чи неписані інсинуації та підозріння, що нуртують серед укр. спільноти в діяспорі, базою всякого дискутування про укр. патріярхат мусить стати всіми признане заложення, що немає укр. людини, а тому й укр. єрарха чи духовника, що не бажав би чи був би противний такому єрархічному завершенню структури укр. Церкви; це відноситься і що до Василіянського Чина як цілости й поодиноких його членів; тому всякі сумніви та рекримінації, що до суті справи, не відповідають дійсності й правді, а тому є шкідливі для справи, і походять із-за незнання справи в усіх її аспектах, або походять із-за одностороннього інформування, подиктованого якимись неозначеними ближче інтересами.
3. Треба рівнож ствердити, на основі історичних документів та на основі знання сучасних обставин, що існували та існують обєктивні, тобто незалежні від укр. людини труднощі що до способу постання цієї заповітньої української церковної мрії: хто, коли, за яких обставин та яким шляхом і старанням мав би установити укр. патріярхат. Що до цього існують розбіжності в поглядах у нутрі укр. спільноти і поза нею. І в тому полягає сучасна проблема в справі патріярхату; проблема оправдана, зрозуміла, відповідна людській думаючій істоті. Перемішання аспектів об’єктивних з суб’єктивними, на нашу думку, створило сучасну негативну ситуацію серед укр. спільноти; вихід же з тієї шкідливої ситуації може постати тільки на базі спокійного, об’єктивного вияснення всіх аспектів цієї справи. Для нашої чернечої спільноти, яка співчуває та співчуствує всім явищам укр. церковного життя, можуть послужити й дальші рядки.

III. – Деякі об’єктивні та суб’єктивні аспекти в справі укр. патріярхату.

1. Проблема авторитету. – Є дві влади, що могли б встановити укр. патріярхат у католицькій Церкві: а/ Вселенський Собор, тобто Римський Архієрей спільно з єпископатом світа, б/ Римський Архієрей, і то підчас діяній сучасного Собору, або по закінченні його діяній.

Що до першої можливости: фактично, сучасний Вселенський Собор програмово дистансувався від справ партикулярних, прикроївши відповідно до цього запляновану в підготовчім періоді соборову програму; Собор фактично справу оснування конкретних патріярхатів передав у інші руки, встановивши засаду про можливість їх оснування, та висказуючи побажання, щоб були вони й основані, де цього вимагає добро душ. А до цього треба часу та студій. Не маючи цих двох можливостей, Собор справи невизрілі мусів би або відкинути або процедурально відхилити. Далі вже за дотеперішніх діяній Собор прийняв деякі виразні зобов’язання: загально-церковного характеру зглядом третіх, і тому в подробицях не міг би себе заперечити вирішеннями партикулярного характеру. Йдеться про екуменічне торжественне зобов’язання: не діяти односторонньо в справах, що порушували б міжцерковні відносини, чи принайменше могли б бути інтерпретовані як втручання в сферу контрагента /православ’я, протестантизм/, чи екуменічного співрозмовника. До таких справ належить ерекція нових патріярхатів у сферах впливу православ’я. Київський патріяхат, якого-небудь характеру, лежить у сферах московської патріярхальної юрисдикції і немає Соборового Отця щоб не усвідомлював собі специфічної ваги московського патріярхату в екуменічному русі та діялозі. Це об’єктивна ситуація Собору.

В цій об’єктивній екуменічній ситуації Ватиканського Вселенського Собору впав укр. постулят по ерекції укр. патріярхату; деякі українські круги підхопили його як історичну нагоду по здійсненню укр. заповітньої церковної мрії та повели відповідну пресову кампанію, інтерпретуючи навіть оплески промови, першої на Соборі, Митрополита-Страдника в користь патріярхату, що був поставлений в останній фразі промови, уважаючи, що Отці Собору оплескували пропозицію, а не радше історичну заслугу та постать Ісповідника віри. Тимчасом суб’єктивна оцінка нашої спільноти, ні навіть особистій симпатії Отців Собору нічого не зміняють на об’єктивній дійсності. Поставивши навіть справу в програму соборових нарад, та належно вияснивши її, об’єктивні труднощі скорше чи пізніше вийдуть на верх, з небезпекою, що сама справа могла б осягнути тільки оцінку Собору: «не подобається», а це могло б пересудити її взагалі на довгі десятиліття. Цей бо Собор має вже своє, виразно зачернене обличчя: пожвавлення екуменічної дії для загального об’єднання всіх християн, та відповідно до того він і діє. А Отці Собору є тим чим є: дітьми нашого часу та його головних проблем. Тому треба серіозно трактувати погляд, що справу укр. патріярхату не треба форсувати на цьому і такому Соборі, щоб її не пошкодити, а тому й вимагати від укр. спільноти холоднокровної та зрілої видержки; зняти з анонімного соборового ризика, а поставити на старання Римських Архієреїв, яких обставини є більше гнучкі та дія елястична на потреби поодиноких Церков. Собори крокують історією довшими кроками; кроки Римських Первосвящеників є кроками галилейського Рибалки, що йдуть більше нога в ногу з нашими людськими часами, що розмірються днями і літами.

Залишається приглянутися другій можливості: Римський Архієрей, як творець укр. патріярхату. Здається з пресових голосів, що укр. людині, задивленій в успіх, є сприємлива і ця друга можливість канонічної ерекції київського патріярхату. Беручи її на згляд, ми розрізнили в цій можливості два нюанси: підчас діянь сучасного Собору чи по закінченню його діяній. З огляду на горячку, що існує сьогодні серед укр. громади в цій речі, це розрізнення, об’єктивно оправдане не маловажне.

Священна нетерплячка про добро укр. Церкви й народу серед укр. діяспори ставить такі реченці: теперішній Папа і перед закінченням Вселенського Собору повинен би приступити до бажаної нами ерекції укр. патріярхату. Бо багато уважає сучасний історичний момент якнайбільше сприятливий такій акції, хоча інші вважають теперішні обставини найбільш несприятливими за цілу історію цієї справи. Суб’єктивне, а ще до того й ультимативне ставлення реченців – річ дуже небезпечна, головно коли йдеться про широкі маси, які тяжко контролювати в їх реакціях.

Виключивши саму особу теперішнього Папи, який є щойно в початках свого понтифікату, варто звернути увагу на питання, яка є об’єктивна можливість щоб така ерекція могла статись ще перед закінченням Вселенського Собору? Іншими словами: які є можливості, що незважаючи на об’єктивні обставини соборових резерв у цій справі, Папа Павло VI своєю повновластю схоче еригувати укр. патріярхат? Замість відповіді, що не можемо самозрозуміло дати, звернемо увагу на таку обставину: Вселенський Собор – це спільна дія і діло Вселенського Архієрея та Отців Собору, надзвичайного порядку, та найвищого характеру. Хто хоч трохи зблизька слідкує за соборовими подіями, завважить свого роду священне тремтіння членів Собору, щоб цей колєгіяльний акт не став чистою формальністю та щоб не були вийняті з під компетенцій Собору справи справді великі та важливі та не були вирішувані поза соборовою консультацією. Не буду входити в приклади, хто хоче, може їх знайти в щоденній пресі, що слідкує пильно за діяніями Собору. Скажемо тільки одне: Римський Архієрей вповні свідомий, а з ним і Отці Собору, тієї делікатної ситуації Вселенського Собору: існування поруч і в дії двох найвищих властей Церкви, взаємно в себе зазублених. Це справа мудрости, досвіду, второпности та делікатности, вони визначують обосторонню хай і канонічно важну, дію зо сторони Римського Архієрея в справі яка прямо заторкує екуменічні зобов’язання Собору, що діяв і діє спільно з Папою? Ставити таку вимогу зо сторони укр. громади виглядало б або на незнання обставин, або числення на якусь нещирість Собору в справах екуменічних, або, вкінці, на нелояльність Папи зглядом Вселенського Собору. Очевидно, це не є в намірах укр. громади, але якже ж легко може постати таке вражіння та висновок у тих, що не знають глибше укр. аспірацій та їх щирости, або є для тих аспірацій, з різних рацій, наставлені вороже. При наших акціях та ультиматах, якщо вони продумані та ведені громадою цивільно дозрілою, такі справи повинні бути враховані. Тому припускаємо слушно, що таке визначене запрограмовування не лежить у плянах провідників нашої національної громади, тому цю можливість треба розумно поставити поза рямками нашої дії.

Та може, заки приступати взагалі до визначування реченців у цій справі: тобто підчас Собору чи по Соборі, за цього чи іншого Римського Архієрея, треба взагалі розглядати об’єктивні можливості постання та існування укр. патріярхату, і то Київського, чи Львівського, бо про інші можливості говорять тільки в зв’язку з рідними укр. Землями. Тут саме, в перемішанню обставин об’єктивного та суб’єктивного порядку, лежить чи не головне джерело непорозумінь в укр. спільноті, та резерв у чужинецьких кругах, які звичайно відносяться до укр. справ прихильно.

2. Проблема часу. – Справа укр. патріярхату виринала протягом історії в різних обставинах: в обставинах політично прихильних і неприхильних, в обставинах національно сприємливих і непідготованих і т д. Була пропонована своїми чи чужими, була навіть поборювана своїми чи чужими людьми. І зараз ця справа має свої часом зумовлені обставини політичні, національні, церковні, екуменічні, характеру українського і міжнароднього. Це обставини – об’єктивні, реальні. Але є інші, характеру суб’єктивного, емоційного, що лежать не в сфері фактів, але плянувань, дезидератів. Приглянемося їм коротко й за чергою:

а/ Обставини політичні. – Сучасні, політичні обставини укр. землі, де раціонально повинен би постати та діяти укр. патріярхат /що і є побажаним та плянованим/, є такі, що всяка ініціятива Собору чи Риму в цій справі була б уважана за політичну провокацію сучасних режимів СССР та УРСР, з правдоподібною, реакцією більше чи менше драстичного, зглядом католицької Церкви взагалі, а залишків укр. католицизму зокрема..! Питання: чи може сьогодні католицька Церква, конкретно Апостольський Престіл, спровокувати таку реакцію? і в ім’я яких позитивних церковних благ та інтересів? За таких обставин укр. патріях залишився б у діяспорі з чистим титулом.

б/ Обставини екуменічні. – За сучасного екуменічного думання та світового руху до єдності всіх християн і соборових зобов’язань, прийнятих у декреті «про екуменізми /21.11.1964/, оснування укр. патріярхату в Києві з ініціятиви католицької Церкви, тобто актом одностороннім та в межах церковних впливів і юрисдикції московського патріярхату, було б уважане не тільки тимже патріярхатом, але може і цілим екуменічним рухом, за екуменічну провокацію, що перечеркала б надії соборової постанови «про екуменізм», як не взагалі й що до всіх православних, то принайменше що до православного світа, що стоїть у московській церковній орбіті впливів. І знову питання: в ім’я якого блага, що перевищувало б сподіване доброї з сьогоднішнього екуменічного руху? Чи тільки для сатисфакції частини укр. діяспори /католицької/? Коли знається загальне наставлення в світі до українських справ взагалі, то треба сказати, що обставини сьогодні справді непригожі для такого рішення.

в/ Обставини церковні. – Український нарід церковно роз’єднаний /приблизно в відношенні 10% до 90%, або може і в ще більших відсотках. Церковне об’єднання укр. народу є справою основною, заповітньою, життьовою для укр. громади. Ця справа має за собою кілька століть історії, є акутною та актуальною і зараз, буде нею і в майбутньому ось одні уважають, що оснування укр. київського патріярхату посунуло б цю справу вперед до щасливої розв’язки, і тому її треба розрішити на початку цього благодатного процесу по об’єднанню; інші же думають, що така католицька ініціятива клала б цьому процесові нову, може і на довгі десятиліття незборну перешкоду та поглибила б тільки існуючу прірву, і тому такого факту не можна ставити на початку, але на завершення цього обєдинительного процесу, може як і формула його остаточної розв’язки. Чисельні відносини між обома укр. Церквами відраджували б такі односторонні католицькі ініціятиви.

/Продовження буде/