Веренфрід ван Страатен

Проповідь Веренфріда ван Страатена на поминальній Службі Божій
за Патріярха Йосифа сліпого в сороковий день смерти
у німецькій церкві св. Михаїла, Мюнхен, 21. 10.1984 р.

Стара легенда оповідає, що апостол Андрій благословив Київські гори і предрік перемогу християнства на Україні. З певністю ми знаємо, що св. Климентій, третій наслідник св. Петра, був засланий імператором Траяном у Крим, де й помер, як мученик, залишаючи нестертий вплив на Церкву в Україні. 500 років пізніше Папа Мартин І, перебуваючи на засланні на українському побережжі, зазнав мученицьку смерть за єдність Церкви.

Мучеництво за єдність християн і надалі залишилося славною ознакою української Церкви. Після східнього розколу вона першою із Східніх Церков відновила унію з Римом і утвердила свою вірність Апостольській Столиці завжди наново ріками крови та горами трупів.

Після Другої світової війни це свідоцтво крови зазнало свого зеніту, коли Сталін і московський патріярх насильно включили пов’язаних із Римом українців до Православної Церкви. Незліченні вірні, сотні священиків і майже усі єпископи загинули в наслідок цього неекуменічного насильства, що досьогодні з боку відповідальних у московському патріярхаті оцінюється як славна сторінка в історії православ’я.

Архиєпископ Йосиф Сліпий пережив цей терор. Але пережив він не через компроміси, тільки через незламну вірність. Навіть коли йому запропонували московський патріярший престіл під умовою, що відречеться від унії з Римом та заперечить примат папи, він залишився вірний і продовжував свою хресну дорогу, що тривала 18 років.

На початок II Ватиканського собору його місце залишилося порожнім, коли в той самий час на Соборі були присутні відпоручники співвідповідального за переслідування московського патріярха Алєксєя. Піднеслася буря протесту, Папа Іван XXIII включився особисто. 9 лютого непохитного Ісповідника випустили на волю. Від того дня з Риму він провадив свою Церкву, що продовжувала своє існування в катакомбах і на еміграції, аж до 7 вересня цього року, коли він, 92-літній, в тіні збудованого ним собору Св. Софії, помер.

Коли тодішній Архиєпископ Львівський Митрополит і останній з українських єпископів, що залишився в живих (10 єпископів було замордовано чи згинуло передчасно у радянських тюрмах!) після несправедливого, нелюдського й до 18 років свавільно продовженого ув’язнення був випущений на волю й висланий в екзиль до Риму, він мене зараз же прийняв. Відтоді я 21 років залишився його поклонником, його помічником, його співборцем і його приятелем.

Він був князем Церкви із залізним характером. У його тоді знищеному й ослабленому тілі скривався незламний дух. Він був геніяльним теологом, уродженим науковцем і з-поміж усіх уніятів може найзавзятіший і найздібніший захисник чистого візантійського обряду. Тим він був мостом до православ’я і предестинований на керівника усіх з Римом поєднаних Церков. Але з усього серця він був також душпастирем, що у незліченних таборах Радянського Союзу залишив благородні сліди свого священичого діяння. Щоразу, коли його вплив ставав помітним, його перенесено до іншого карного табору. Так він став і поза кордонами католицької Західньої України в цілому Радянському Союзі світлим символом не лише для розсіяних католиків, але також й для правдивої Православної Церкви, що її представляють не прелати московського патріярхату, але яка живе в катакомбах і в концентраційних таборах Сибіру. І саме тому, що існує не лише свята Церква, але і несвята, слухняна радянській владі, церква, він вкінці став іще недобровільною перепоною для екуменічного зближення до офіційної церкви Москви. Бо ніколи Рим не зможе викупити миру з російськими православними коштом зради п’яти мільйонів мучеників та ісповідників української Католицької Церкви.

Упродовж останніх 21 років свого життя у екзилі він працював як велетень. Грядучі генерації правильно оцінять, що він у кожній ділянці своєї Церкви на еміграції доконав. І я можу особисто посвідчити, як він мене й мною основане діло любови «Церква в потребі — допомога східнім священикам» все знову й знову благав, на нас натискав і нас закликав принести усяку лише можливу допомогу його переслідуваній, скривавленій і до смерти мученій Церкві в краю. Він жив і помер для своєї Церкви, на Сході і на Заході.

Для збереження цієї Церкви — і лише заради того! — він на прохання Українського Єпископського Синоду й очікуючи юридичного визнання папою, в 1975 році прийняв титул Патріярха. Як вірний син Церкви, який більше й довше ніж хтонебудь у цьому столітті терпів за єдність з Апостольською Столицею, — він неодноразово в письмах і розмовах, а нарешті із найбільшим натиском у своєму духовному Завіщанні старався видобути формальне визнання. Неодноразово він доводив церковним дипломатам, які боялися реакції атеїстів, що у Східній Церкві ні папи, ні навіть Вселенські Собори не встановляли патріярхатів окремих Помісних Церков. Невтомно він вказував на те, що завершення тих Церков Патріяршим вінцем було завжди овочем дозрілої християнської свідомости у Божому люді. Багато цього не зрозуміли. Навіть умираючому мученикові відмовлено у цьому проханні, хоч не йшлося про його особисту славу, але про питання буття його Церкви.

Однак те, що він у своєму духовному Завіщанні пише про цю головну проблему — нехай залишиться Вам назавжди незабутнім:

«Патріярхат, видіння вашої віруючої душі стався для вас живою дійсністю! Таким він для нас залишиться в майбутньому! Бо,ще трохи, і Патріярх за якого молитеся, переступить поріг туземного життя, і не стане видимого символу й уосіблення Патріярхату в його особі.

Та в вашій свідомості і вашому видінні остається жива і дійсна Українська Церква, увінчана патріяршим вінцем.

Тому заповітую вам. Моліться, як дотепер, за Патріярха Києво-Галицького и усієї Руси, безіменного і ще невідомого! Прийде час, коли Всемогутній Господь пошле його нашій Церкві й об’явить його ім’я! Але наш Патріярхат ми вже маємо.»

Коли ми сьогодні виголошуємо наш «фіят» до відходу нашого улюбленого Патріярха, хочемо вірити, що цінне зернятко української пшениці, яке впало сорок днів тому у римську землю, не залишиться одним самим для себе, але принесе великі плоди. Бо «душа цього Праведника є у Божих руках, Бог його випробував і визнав Собі гідним.»

Бог його випробував. Його проваджено хресним шляхом, яким досі ледве хто з кардиналів мусів ступати. Він ішов цим шляхом у прикладній вірності, без ненависти до своїх переслідувачів, але також без уступків там, де компроміс або втеча могли б йому      улегшити життя. Він вірно слідкував за Господом. Бо, де був Христос, там мав бути і Його слуга.

Невимовно він терпів, коли у Радянському Союзі, як в’язень Христа, мав давати свідчення Христові, так як це Господь пророкував своїм учням-послідовникам: «І будете мені свідками в Єрусалимі і в усій Юдеї и Самарії аж до краю землі» (Ді. 1,8). Але на придорожних дороговказах його шляху видніли інші написи: не Єрусалим або Юдея, але Львів, Київ, Сибір, Красноярський край, Єнісейськ, Полярія, Мордовія і так буквально «аж до краю землі». Свідком він мусів бути своїй рідній, мовчазній, на смерть приреченій Церкві, свідком, що знеможений, фізично и психічно знесилений якому стало ясно, що його шлях «аж до краю землі» був смертним вироком(Порівняй Завіщання). «Хіба що неумним він здавався мертвим».

Важко він терпів, коли задля мирної коекзистенції його світлу постать систематично затьмарено присмерком обману й наклепу, так що закид Христа: «Єрусалиме, Єрусалиме, що вбиваєш пророків і каменуєш посланих до тебе», міг би мати свою вимову й для сьогоднішньої Церкви. «Тим то він погубив своє життя у цьому світі, але спас його для вічности».

Ще більше він терпів під тим Хрестом, що, може, був найважчим у його житті, коли його звільнено та не привернено волі його рідній Церкві. Це сталося проти його категоричної й у ізоляторі Київської тюрми писемно зафіксованої волі. Не було йому дозволено разом із своєю Церквою далі нести важкий Хрест (порівняй Завіщання). «Бог його випробував і визнав Собі гідним».

Жахливо він терпів в Римі — ще більше, ніж у Сибірі, як він мені говорив,— коли довідався, в якому розпачі були його священики, переслідувані в Україні, з приводу православного синоду, який відбувся 1971 року в Москві. Там тріумфальна ануляція 354-літньої Унії між Римом і уніатською українською Церквою була без протесту прийнята до відома ватиканським делегатом. «Як золото в плавильній печі, так випробував його Господь, як досконалу жертву спалення він його прийняв».

Його гірка доля нагадує нам, що усі зусилля на порятунок загроженої Церкви залишилися безуспішними, коли б не допливав до них потік ласки невідомих молільників та мовчазне хрестонесення невиявлених святців. Від них черпає Церква свою живучість. Так дивлячись, колись доля Патріярха представиться нам перемогою святого Хреста. Це було б властивою причиною чому Бог допустив до цього.

Що Христос став послушним аж до смерти на хресті — самим розумом не можна схопити. Однак, ми мусимо підкоритися цій мудрості, що розумові видається глупотою.

Ісус Христос і всі мученики, що ділили його долю, вели перед вашому Патріярхові на цьому тернистому шляху, який він вибрав добровільно. Це шлях святих усіх віків. Вони так само позбавлені прав, як власний Син Бога, що прийняв постать раба і став послушним аж до смерти на хресті. Цей хрест послуху є основний закон християнства. Не зважаючи на всі похвальні і конечні стремління, також унутрі Церкви добитися більшої уваги для людських прав ми не сміємо піддаватися ілюзіям і не сміємо забувати, що ми мусимо старатися бути беззахисними учнями Того, хто як безправний помер і не лише своє життя, але також свою смерть хоче продовжити у кожному із нас. Що такий велетень церковної історії, як Йосиф Сліпий, підкорився цьому законові, є ознакою великої святости і прикладом для всіх, що ходять угнуті під часто тяжким і деколи незрозумілим хрестом церковного послуху.

У надії на ці знаки й чуда, що Бог для порятування української Церкви незабаром почерез нього діятиме, ми можемо зважитися вже тепер вимовити: «Корона ауреа супер капут еюс» — «Чоло Його увінчане золотом». Бо ж «блаженні переслідувані за справедливість, бо їх царство небесне. Блаженні ви, коли зненавидять вас і гнатимуть і всяко лихословити вас будуть не по правді задля мене… Рятуйтеся і веселіться, бо нагорода ваша велика на небі!» (Мат. 5,10-12).

Слухайте тому з глибокою пошаною і з дитячим послухом вашого Патріярха. Він не є мертвий. Його душа в руках Божих, і ніяке терпіння його більше не може торкнутися. Час бо настав, що він із Сином Чоловічим буде прославлений. Бо прозвучав голос з неба: «Я прославлював і надалі буду прославлювати!» Ваш Патріярх сяє ясно. Він судить поган і панує над народами. Так слухайте його, бо він далі проповідує у своєму Завіщанні, у цьому благородному, а разом з тим потрясаючому документі, що він вам залишив як останній свій Заповіт. Якщо цей Заповіт не буде у кожній українській родині, кожним українським священиком і кожним українським єпископом знову й знову читаний, роздумуваний, взятий до серця, підтверджений, виконаний, якщо тим Заповітом не будете жити, тоді я побоююся, що українська Церква не була гідною такого Пастиря. Нехай це не стане дійсністю! Тому, осиротіле стадо Йосифа Сліпого, слухай його голосу, довіряй його заступництву, виконуй його Завіщання, плекай твоє християнське родинне життя, твою мову і твою прегарну Літургію.

Ваша Літургія! 12 і 13 вересня я її переживав як ніколи перед тим, коли я у Римі брав участь у Парастасі, Літургії і Панахиді за вашого Патріярха. Я чувся, немов у небі під золотою мозаїкою Собору, що його він сам спорудив, немов би то кам’яний гимн Господеві. Ми не були самі. На іконостасі під склепінням і на стінах рясніли ті многі святі, які впродовж цілого його життя були покровителями Патріярха. У червоних ризах з блискучими мітрами, над якими ще несеться подув Божої Величі, обступили митрополити, кардинали, єпископи, архимандрити, священики та монахи тлінні останки крицевого мученика, що мав ласку пережити Сталіна та його безвольного слугу Алєксєя, щоб у Божій силі відбувати наново те, що у службі сатани було знищене.

Біль тисячоголівної громади продирається в похмурому «Алилуя» й зворушливому голосінні дяків, що здушеним сльозами голосом щораз то заспівують «Господи помилуй». Дерево ганьби, що його Увіковічнений так довго ніс для Церкви й народу і при чому переможно він помер, стократно буде вшановуватися, щоразу, коли служителі й народ, перехрестившись тричі, з великим жестом ісповідують свою віру в Триєдиного Бога й перемогу Ісуса Христа. Взноситься ладан над катованим тілом, як пізнє засвідчення пошани для цієї Богом проникненої людини, яка Божу ласку, що зійшла на нього через хрещення й свячення, ціле своє життя виносила і випромінювала.

Іноді прискорюється темпо і ритм, підноситься тональність співу. Вже не благальні прохання, а скрик і виклик Божого милосердя. Це вже не благальна молитва за душу Патріярха, це — душа топтаного і зрадженого народу, яка в розпуці кличе помочі. Воно звучить, як останній заклик до пастирської опіки Покійного Мученика, що вже давно перебуває у Бога. Захищай свій бідний нарід, обдаруй наших священиків святістю і силою, розбуди у наших єпископів готовість берегти й обороняти Твою спадщину, дай дипломатам надприродньої розсудливости і не допусти до цього, щоб вони далі продавали правду і справедливість за облудний зиск; та просвіти Твого слов’янського приятеля,Папу із Польщі, щоб він знайшов шлях, що нас врешті допровадить до миру, справедливосте і свободи…

Після того, як завмирає останнє «Господи помилуй», настає тиша в золотій катедрі. Дай, Боже, щоб тепер, коли могутній голос Патріярха назавжди мовчить, не стало тихо в Єдиній Святій Католицькій і Апостольській Церкві. Дай, Боже, щоб знайшлося досить вірних учнів-послідовників, що завжди будуть повторювати ці науки, що їх він, як колись Мойсей у своєму народі аж до краю обіцяної землі закріплював, аж доки вони стануть нестертими в серцях українського народу.

Тоді Всевишній прискорить той день, якого Його вірний слуга Йосиф Сліпий не мав змоги дочекатися, цей день, коли буде панувати справедливість. Тоді ваш сильний і відважний Патріярх із неба благословитиме вашу Українську Націю, як колись Апостол Андрій із гір Києва благословив ваш рідний край. Бо так говорить Господь: «Я сам віднайду моїх овець і глядітиму за ними… Я вас візьму з-поміж народів і зберу вас з усіх країн та приведу вас знову до вашого рідного краю… Там замешкаєте в краю, що я вам дав, і ви будете моїм народом, а я буду вашим Богом».

о. Веренфрід ван Страатен

* Передруковуємо за «Шляхом перемоги», 4 листопада 1984 р.

Нижче друкуємо слово виголошене на ювілейному концерті, 22 вересня 1979 р. в Римі. В слові висловлені цікаві думки, а воно цінне ще й тим, що це говорить чужинець. Не раз стає прикро, що чужинець догледів те, чого дехто серед своїх і то ієрархів не міг по сьогодні цього догледіти. Поручаємо нашим читачам запізнатись з думками промовця виголошеними на ювілейному концерті.

Ваше Блаженство, Достойні Еміненції, Ексцелєнції шановні гості, дорогі Брати Українці, так численно зібрані в Римі!

Вглиблюючись в історію Церкви Христової, бачимо, що від початків її існування, завжди були в котрійсь із її частин мученики й ісповідники, які не залишались в забутті, як це часто буває в наших часах, а їх відзначувано та звеличувано, як світло на світильнику.

Як зворушливо описує Євагеліє главосіки св. Івана Хрестителя! З якою пильністю описує св. Павло в листах свої численні знущання, а св. Лука, в книзі Діянь Апостолів, описує знущання над апостолами і мучеництво св. Степана! З якою докладністю переповідають Діяння Мучеників, терпіння переслідуваних християн! Перші християни були сповнені пошани до гонених і переслідуваних. Вистачило мучеництво, щоб була визнана особі святість у первісній Церкві. На гробах мучеників читали св. Літургію, на доказ тісного зв’язку — між причиною і наслідком — між мучениками і християнами; кров мучеників була посівом християнства.

Звертаючись нині до вас, дорогі брати і сестри українці, оглядаючи і підсумовуючи ваше майже тисячолітнє християнство, можемо ствердити, що ви є правдиві свідки Христа від початків вашого християнства аж до сьогоднішніх днів.

Хроніки старинної Руси-України зображують як св. Андрей, брат Симона-Петра дійшов до місця де нині красується город Київ, і поблагословив його гори, пророкуючи поширення Євангелії на тих землях. Якщо ця легенда відповідає правді, св. Андрей своїм розп’яттям мабуть став первомучеником Вашої землі.

Імператор Траян незабаром заслав на береги Херсону, теперішнього Криму, третього намісника св. Петра — св. Климента Папу (88-97), з особою якого так тісно зв’язана ціла історія Української Церкви, якому Ваше Блаженство присвятив Український Католицький Університет на Вія Бочея (Via Воссеа). Св. Климент став мучеником через своє свідчення, і його мощі спочивали на ваших землях поки апостоли слов’ян свв. Кирило і Методій їх не перевезли до Риму.

Майже п’ятсот років опісля,св. Мартин І (649-655), папа і мученик, після жорстокого заслання помер на берегах південної України за єдність Церкви. Його побратим, св. Максим зі Східної Церкви, палкий захисник православ’я Вселенської Католицької Церкви, покалічений, засланий, згинув підчас спорів проти єретиків (монотелітів і моноенергетів) у кавказьких горах, здобуваючи ім’я «Ісповідника». Це дорогі брати і сестри з України, справжні фундаменти і могутні титани віри і вашого християнства.

Тисячу років тому, св. Володимир Великий (980-1015) встановив християнську віру як державну релігію, але вже з початку ця віра була закріплена і освячена кров’ю святих мучеників Бориса і Гліба (1015). їх мощі почитані по сьогодні в місті Вишгороді.

Після жалюгідного східнього роздору, що спричинив поділ християнства, саме українці — або як колись казали, русини, — принесли подивугідне свідчення своєї віри. Справді, єпископи Митрополії Києва — Галича і всієї Руси відновили свою приналежність до Вселенської Христової Церкви Берестейським Договором (1595-1596), зберігаючи тим самим всі свої властивості і всі права східньої Церкви.

Той договір треба було захищати: це зробив св. Йосафат (1623), єпископ і мученик, що посвятив своє життя для здійснення слова Господнього: «Ut omnes unum sint» (Щоб всі були одно — Іван 17,11). Недаром тепер його мощі спочивають у ватиканській базиліці св. Петра, коло вівтаря св. Василія Великого.

Але за свою вірність супроти Вселенської Церкви українцям довелось тяжко платити. Московські царі, жорстоко переслідували українців-католиків проливали їх невинну кров, особливо це жорстоке переслідування відбувалось за панування Петра І-ого, Катерини ІІ-ої, Миколи І-ого і Олександра ІІ-ого. Під владою останнього, насильно зліквідовано унію в єпархії Холму. В часі отих сумних подій багато простих селян віддали своє життя за вірність Католицькій Церкві.

Так доходимо до нашого століття, в якому Боже Провидіння наділило український страдальний нарід двома духовними провідниками великої духовної сили: Митрополита Андрея Шептицького і Ваше Блаженство, (промовець звертається до Патріярха Йосифа)

Коли вибухла перша світова війна, Слуга Божий Шептицький був царськими властями арештований, засланий і понад три роки ув’язнений перебував в манастирі в Суздалі. Після повороту на батьківщину, при допомозі різних людей доброї волі, між якими молодий ректор д-р Йосиф Сліпий, реорганізує ціле церковне життя. В місяці вересні 1939 р. починається Голгота Вашої Церкви. Митрополит Шептицький пише: «Обернено одну сторінку історії, настала нова доба. Зустрічаймо її із смиренними моліннями, з твердою надією в безмежну любов, в милосердя Боже Ісуса Христа, який всім проводить на славу Бога і для нашого добра».

Пишучи Кардиналові Евгенові Тісеранові жалюгідну релігійну ситуацію під атеїстичним комунізмом, Митрополит просить благословення на своє мучеництво: «Відновляю ще раз прохання, яке я вже предкладав Св. Отцеві, і прошу щераз виєднати мені щоб Св. Отець своїм апостольським благословенням зволив мене удостоїти, обрати і післати на смерть за Віру і Єдність Церкви (…). Моєю смертю Церква нічого не стратить, лиш зможе здобути. Треба, з другого боку, щоб хтось став жертвою тої навали; і я, як пастир того бідного народу, що стільки страждає, не мав би мати якогось права вмерти для його добра і для його кращої долі?»

З такими міркуваннями і в такому положенні, сорок років тому, 22-го грудня 1939 p., Митрополит Шептицький таємно висвячує в приватній каплиці, наслідника — Ваше Блаженство. Як той тягар був поставлений перед особу Вашого Блаженства, Ви відповіли: «Але то ж страшна відповідальність!» Митрополит Шептицький додав: «Було би більшою відповідальністю її не прийняти». І Велика П’ятниця Української Католицької Церкви почалася, і триває по сьогодні.

Дня 11-го квітня арештовано всіх п’ять українських католицьких єпископів, що знаходилися на території сов’єтської України, а саме: Митрополита Йосифа Сліпого з його помічником Никитою Будкою, Станіславівського єпископа Григорія Хомишина і його помічника Івана Лятишевського, апостольського візитатора, Владику Миколу Чарнецького. В тому самому часі ув’язнено і заслано на Сибір апостольського візитатора українців в Німеччині, з осідком у Берліні, Кир Петра Вергуна. Пару тижнів пізніше арештовано єпископа Перемишля Кир Йосифата Коциловського і його помічника Григорія Лакоту. На Закарпатській Україні замучено на смерть Владику Теодора Ромжу, а в 1950 р. на Чехословацькій території ув’язнено і засуджено пряшівського єпископа Кир Павла Ґойдича і його помічника Кир Василя Гопка. Десять єпископів, як один, засвідчили свою вірність Христові і його Церкві! Вкоротці, запроторено теж до тюрми членів поодиноких капітулів, членів єпископських курій, настоятелів семінарій, настоятелів духовних чинів і священиків з поміж найбільш впливових. Ось, дорогі брати і сестри українці, свідки Христа! Ваш приклад і ваша гордість!

Практично всі ті єпископи згинули в тюрмах або на засланні. Одинокий Владика, що вийшов живий з того терору є Ваше Блаженство, засуджений на вісім років тяжких робіт в 1946 p., Вас наново засуджено в 1954 р. за чергову відмову підчинитися Москві. В 1959 р. Вам не тільки обіцювали волю, але навіть патріярший престіл Москви, під умовою, що Ви відцураєтесь об’єднання з Римом і заперечите першенство Папи. Ви категорично відмовили, і Вас засудили втретє.

З листів і вісток очевидців, знаємо до якої міри Вас понижували і тортурували у сов’єтських концтаборах. Кажуть, що Вам зломили руки, і що Вам роками довелось чистити тюремні клоаки.

Ви один знаєте повну правду про мучеництво Ваших побратимів-єпископів, священиків і вірних, кошмарну історію Вашої Хресної Дороги, що тривала 18 років крізь каторги і концтабори Сов’єтського Союзу.

Як почався Собор, Ваше Блаженство були одним із відсутніх, натомість могли брати в ньому участь два спостерігачі Російської Православної Церкви, яка була співвідповідальною — разом з безбожниками — за ліквідацію Вашої Української Церкви.

Це було вже забагато. Українські єпископи в екзилю запротестували в імені вбитих або ув’язнених єпископів, в імені замучених священиків і мільйонів замордованих або вивезених на заслання мирян-католиків. Вислідом цього було звільнення Вашого Блаженства із знаками мук і недостатків, 9 лютого 1963 р. за стараннями Папи Івана ХХІІІ-го. Від того часу, Ви стоїте в світі, як мовчазний докір для Ваших переслідувачів і остались мимовільною перешкодою для екуменічного зближення з московською Церквою.

У свому посланні «До священиків і вірних греко-католицької Церкви на Західній Україні» (в квітні 1945 р.) патріярх Алексій заохочував католицьких священиків і мирян до бунту проти єпископів і до апостазії. Він називав Гітлера «васалом Ватикану», відкидав католицькі догми, які наче плямлять правовірність православ’я і оскаржував Різдвяне Послання Папи Пія XII в 1944 p., наче б папа був «коляборатор ворохобників фашизму і прихильник Гітлера». Крім того, патр. Алексєй недоречно обвинувачував українських католицьких єпископів в «коляборації з ворогом», і тим самим став донощиком-співучасником до їхніх арештів і засудів «за високу зраду і коляборацію із силами наїзника». В наслідку цього вироку згинуло десять єпископів!

Великий Папа Пій XII, ставить обвинувачення за такий злочин на патріярха Алексея в своїй енцикліці «Orientales Omnes» (1945 p.). Послухаймо його слова: «Кому ж невідомо, що Алексей, недавно обраний патріярхом дисидентними єпископами Росії, в листі до Української Церкви — який не мало спричинився до впровадження такого переслідування — відкрито прославляв і проповідував зраду Католицької Церкви»?

В квітні 1945 р. після того, як комуністичний уряд виарештував усіх українських католицьких єпископів і сотні священиків, осягнувши залякуваннями того, що двох з поміж них стали слабодухими виконавцями православних і комуністичних плянів, часи видавались їм догідними, щоб скасувати «синодом» Берестейську Унію і проголосити злучення Української Католицької Церкви з Російською Православною Церквою.

Той львівський псевдо-синод (8-10 березня 1946 р.) був скликаний «ініціативним Комітетом» в складі трьох бувших священиків, змушених коляборувати; двох з поміж них були перед тим таємно висвячені на єпископів патріярхом Алексеєм. Через те, що всі католицькі єпископи були арештовані, і що синод без єпископів є неймовірний, співучасть патріярха проявляється також в тому незаконному висвяченню. Заговірники і найважніші особи того псевдо-синоду перейшли перед тим до православної Церкви. Псевдо-синод вирішив скасувати унію з Римом, зірвати зв’язки з Ватиканом і повернутися до православної віри».

Несправедливість накоєна співучастю офіційних відповідальних осіб православної церкви — включно з патріярхом Піменом — супроти Вашого Блаженства, єпископату, трьох тисяч священників і п’ять мільйонів вірних Української Католицької Церкви, сильно пошкодила вузлам любови серед церков і лишилася перешкодою до екуменічного зближення з церквою Москви.

Католицька Церква ніколи не зможе купити миру з російськими православними зрадою тих п’ять мільйонів мучеників й ісповідників, які серцем до тепер зв’язані з Римом. Це повинно б бути ясним для кожної людини доброї волі. Кожний правдивий православний вірний стидається, очевидно, за цей екуменічний скандал.

Фальшивий екуменізм, що після Собору завжди здобував собі більше терену, є контрастом до мучеників і губить солідарність з переслідуваною Церквою.

Після цього, що сталося та після православного синоду в Москві 1971 p., священики Української Церкви під совєтською владою були доведені до безнадії. Тріюмфальну деклярацію патріярха Пімена, якою скасовано вікопомну єдність Риму з Українською Католицькою Церквою сприйнято без публичного протесту ватиканських делегатів. На тій підставі, священики і вірні, що засвідчили кров’ю і жертвою свободи їхню вірність з Римом, є описані комуністичною і православною пропагандою, як божевільні, що вперто настоюють за вдержання єдности, з якої Рим зрезиґнував. Головним доказом є те, що своєю мовчанкою, папський представник наче б погодився з насильною ліквідацією Української Церкви.

Ваше Блаженство мусіли також і тут нести свій власний хрест — на так званій волі — тому, що певно в нашій церковній історії ніколи не було доби, в якій ісповідники і мученики так систематично були заслонювані і призабуті, як це сталось в наших часах. То зовсім противиться духові Церкви.

Незважаючи на факт, що від 60 років Церкву переслідують ширше, вишуканими способами, посилено страшніше і небезпечніше, ніж це було в усіх переслідуваннях у минулому. Говорити про це явно, уважається багатьома знаком нетолерантности. В часі однобічного миролюбія, в якому наше постепенно зіпсуте суспільство воліє жити в «мирі» з безбожниками і вбивцями, замість того, щоб жити в мирі з Богом, стогін і кров переслідуваних нарушують благоденствіє урядовців і чиновництво дипломатів. З тої причини свідомо нехтується переслідуванням Церкви. З тої причини забороняється, щоб терпіння мучеників було Присутнім, день і ніч, в сумлінню християн. Тому, отже, розпачливі і даремні заклики переслідуваних до Об’єднаних Націй і до Світової Ради Церков мандрують до коша. З тої самої причини, навіть у великій сім’ї католицької Церкви, ми є свідками болючого видовища — найкращі і найбільше випробувані сини Божого люду є відкинені й забуті власними братами.

Ваше Блаженство бачили ті речі — і мовчали… Але прийшла хвилина, коли, якби Ви не заговорили, Ваша Еміненція, то промовило б каміння. На Синоді єпископів, в жовтні 1971 p., з болем у серці, Ви промовили ці пам’ятні слова:

«Наша Церква була зруйнована в кривавий спосіб. Після арешту цілої ієрархії, вона була насильно злучена з православною церквою. По сьогодні ту важку несправедливість ще не направлено. Українці-католики, що поховали гори кісток і пролили ріки крови, також нині зносять нестерпне переслідування через свою вірність католицькій вірі і апостольській традиції. На жаль, ніхто їх не обороняє. Сов’єтський режим зніс всі наші дієцезії і заборонив нашу католицьку віру. Щоб відправляти Святу Літургію і уділювати святі тайни, ми змушені шукати притулку в катакомбах. Сотні тисяч вірних, сотні священиків і всі єпископи були запроторені в тюрми або заслані на Сибір і в полярні зони. І після того всього, українські католики, які так довго і стільки терпіли, як мученики й ісповідники, є відсунені набік з дипломатичних міркувань, наче невигідні свідки старої несправедливости».

Так! Всечесніша Еміненціє і дорогі українці! Разом з великим Папою Пієм XII можемо проголосити: «3 Бога не насміхаймось!». І з тої нагоди хочемо висловити нашу вдячність і наш подив супроти того Папи, що з такою відвагою і не меншою вірністю підніс свій голос в обороні переслідуваної Церкви. Тепер цю традицію продовжує наш найдорожчий папа Іван Павло II, що так добре знає, що це значить бути переслідуваним за віру Христову, і який промовив в Ассісі, що мовчазна Церква заговорить устами папи.(Мова фактів цього не підтверджує — прим, складача).

І справді, з великою радістю, ми читали шановний рукопис св. Отця з 19 березня 1979 p., на адресу Вашої Блаженнішої Еміненції, з нагоди приготувань тисячоліття християнства на Україні, в якому є підкреслена вірність українців до хреста. Застановімся над тими високими словами: «Через те дійсно в цих поодиноких речах спостерігається прикмети властиві Христовому хресту, який Ви, Дорогі Браття, стільки Вас, несли на своїх плечах, цей самий хрест став частиною Твоєї долі, Достойний наш Брате, і численних Твоїх братів в єпископаті, які вибрали болі і кривди за Христа, зберегли вірність супроти Христа до останнього свого віддиху. Те саме сказати треба про численних інших священиків, монахів, монахинь і мирян, вірних Вашої Церкви. Вірність до хреста і Церкви створила надзвичайне свідчення, через яке вірні вашого народу в цей самий час себе приготовляють до святкування першого тисячоліття християнства у ’Русі’ Християнство є вірою, що веде до оптимізму. Ми – знаємо, що після страстей, розп’яття і смерти Ісуса Христа, прийшло воскресення. Тому, ми є певні, що прийде то воскресення Української Католицької Церкви, після її сумної Голготи, якщо Ви, українці, будете вірні!

Ви прийшли сюди, щоб відзначити важливі роковини історії Вашої Церкви.

Тому 50 років, після старої східньої традиції, Слуга Божий Митрополит Андрей Шептицький скликав Синод українських католицьких єпископів, тих що були на батьківщині, а також тих з еміґрації, тут в Римі, щоб закріпити вашу вірність католицькій Церкві і Христа. Тим почином далося імпульс одній властивості цілковито вашій, отже синодальній, в житті української Церкви. Ваше Блаженство, мимо всіх перешкод, продовжили ту традицію, скликаючи Синоди українських єпископів. Так Ви віднайшли свою ідентичність, своє місце і свою ролю у Христовій Церкві — Ви стали собою! — і устами Вашого Ісповідника віри, Ви закликали цілий християнський світ до визнання Українського Патріярхату, з своїми правами і з своєю тисячолітною християнською традицією.

Справді, визнання українського патріярхату представляє фундаментальний і конкретний екуменічний крок в здійсненню різновидности у єдності Церкви. Визнаючи Ваші патріярхальні права, дається свідчення про факт, що католицька Церква — справді одна і вселенська — шанує властивості окремих східніх Церков.

Це є велика прислуга, яку Ваше Блаженство роблять сьогоднішній Церкві. Історія одного дня скаже, що Ви зрозуміли в глибший спосіб ці святі ноти Церкви: її єдність, святість, вселенськість і апостольськість. Тому Ви так наполегливо повторюєте, що справа Українського Патріярхату є справою Божою. Як це правда, то не можна дивитися на конюктури і на політичні спекуляції. Єдність Церкви і спасіння душ є найвищий закон. І Ваша Церква, найбільша і найчисленніша з усіх східніх і патріярхальних католицьких Церков, має більш від усіх, настільки мені виглядає, право на власний Патріярхат.

Щоб довершити це, Ви, українці маєте бути об’єднані — єпископи, священики, духовенство і миряни — у визнанню прав Вашої Церкви. Як Ви отримаєте згідність знизу, Ви також напевно одержите визнання згори, тому що там де згода, там і перемога!

Інші роковини, яким присвячена ця проща є зв’язані з особою Вашого Блаженства. Тому п’ятдесят років, заснували Ви Богословську Академію у Львові, і Ваша Еміненція були першим ректором. Скільки труднощів і перешкод треба було перебороти, щоб ця колиска української богословської науки могла процвітати! І справді, з цього атенею вийшли левіти сповнені духом Божим, мученики, ісповідники, що не боялися пожертвувати власне життя для католицької Церкви. І, Ваша Еміненція, звільнені, збудували на Вія Бочея Український Католицький Університет, що тепер продовжує діяльність Львівської Академії.

Сьогоднішнє зібрання також відноситься до події десять років тому, коли відбулося посвячення Вашого прекрасного собору Св. Софії, в присутності цілого Вашого єпископату і оплаканого папи Павла VI. В час, коли Ваша святиня, Ваш собор св. Софії у Києві став збещещений, ви українці-католики збудували новий собор тут, в центрі християнства, як символ нової доби. Цей собор вас об’єднує, вам пригадує вашу віру, вашу батьківщину, і мощі св. Климента папи нагадують про ваше свідчення за Христа.

Ви приїхали на цю прощу до Риму, щоб дати святочний початок ювілейній підготовці святого тисячоліття християнства на Україні. Щасливим збігом обставин, в цьому періоді відзначується виїмковий ювілей сорокліття єпископської хіротонії Вашого Блаженства. Напротязі сорок років, Ви по батьківськи і твердо провадили своїх вірних через пустиню несправедливостей і недостатків. З великою скромністю і в той сам час, гідністю, Ви несли свій хрест і служили своєму стаду. Тепер можемо собі поставити питання, зовсім щиро: чи Боже Провидіння не передбачило для Вашого Блаженства спеціяльну місію для цілої Вашої Церкви? Чи Вам не дало Воно окрему силу, щоб визволити від «aspera» — гіркостей Вашу Церкву і Ваш нарід, і щоб нарешті могти досягнути «astra» — зорі? Чи Бог Всемогучий Вам не дав добре здоров’я і заслужене довге життя, щоб зібрати плоди Ваших терпінь і започаткувати нову добу історії української Церкви?

Тому двадцять років, коли Ви ще були на Сибірі, я проповідував в Німеччині. Після проповіді, до мене підійшов бувший німецький вояк, щоб мені передати дорогоцінний хрест з XVII століття, що йому особисто вдалося врятувати з пожежі одної церкви в Україні. Ось цей хрест! Це мій подарунок для Вас, Блаженніший! Дав би Бог, щоб Ви, Патріярх своєї Церкви і свого народу, змогли так, як колись апостол св. Андрей на київських верхах, благословити тим хрестом початок другого тисячоліття християнства України. Так говорить Господь Бог «Ось я сам буду дбати за моїх овець і буду їх доглядати (Єзекиїл 34, 11). «Я заберу вас з поміж народів: я позбираю вас з усіх земель і приведу вас у вашу країну. Я скроплю вас чистою водою, і ви очиститесь… Я дам вам нове серце, і новий дух вкладу у ваше нутро… ви будете ходити в моїх заповідях та берегти і виконувати мої установи. Ви житимете в країні, що я дав батькам вашим … а я буду вашим Богом». (Єзек. 36, 24-28).