Свіжий номер

«Тайно образующе». Молитви візантійської Літургії як містагогія

Час ставати сильнішими

Стати автором

Верховний Архиєпископ

Хочемо знову забути?

Що це за стаття?

Шість років тому отець-доктор Іван Музичка звернув мою увагу на те, що часом у нашій літературі зустрічається теза, ніби в 1963 році УГКЦ була піднесена до статусу Верховного Архиєпископа. Я й сам так думав, але отець Іван розповів механізм, як відбувалася ця процедура. А саме, що від УГКЦ було скеровано так званий Dubium (лат. «Сумнів»), чи Львівському митрополитові належить титул Верховного Архиєпископа. Якою була відповідь на цей «сумнів», читач дізнається із самої статті, яку за певний час після нашої розмови отець Іван мені вислав поштою. З його слів, оригінал листа-відповіді Конгрегації міститься в римському архіві УГКЦ. Цю статтю я вирішив знову витягнути на світ із двох причин: по-перше, 17 лютого 2017 року минуло 125 років з дня народження Патріарха Йосифа Сліпого, по-друге, 22 лютого 2017 року минув рік, як відійшов у вічність один із його найближчих співпрацівників і автор цієї статті – отець-доктор Іван Музичка. Коли погортати сторінки нашого журналу за 70-80-ті роки, можна натрапити на чимало статей його авторства. Отець Іван був надзвичайно скромним, про що свідчить його відмова на пропозицію Патріарха Йосифа Сліпого стати єпископом, володів непересічними інтелектуальними і творчими здібностями. Сфера його зацікавлень дуже широка: від специфічних академічних богословських тем до питань демократії та екології. Стаття, яку тут републікуємо, цікава не лише з огляду на важливий нюанс того, звідки в нашій Церкві взявся титул Верховного Архиєпископа. Але вона показує й цікавий зріз дискусій 70- их років у середовищі нашої Церкви. Наостанок варто сказати, що отець Іван володів чудовим публіцистичним стилем. Кожен, хто читатиме цей текст, зможе це відчути.

********

Мабуть, це вже в нашій вдачі, що ми губимо великі справи через недбальство в малих; залишаємо великі справи і борсаємося без потреби біля другорядних. Такою справою є в нас становище і власті Верховного Архиєпископа, що згідно із недвозначним висказом церковного права і нашої традиції має права рівні патріяршим. Про те, що ми мали Верховного Архиєпископа з такими правами, мусили нам пригадати (не дати, як дехто деколи повторює!) аж відповідні авторитетні чинники. Про те, що Галицький митрополит – спадкоємець Київської митрополії – одержав ці великі права тієї митрополії, забезпечені Берестейською унією, ми не знали довгий час, а коли їх поставлено в кодексі у 1957 році і наші правники про те знали, ми сумнівались у ті історичні права. Відома деклярація Конгрегації для Східних Церков, що нам це пригадала і сумніви розвіяла, так і починається словами ad dubium (лат. «на сумнів»). Щоб ми не забули і не сумнівались, згадану декларацію потвердив сам Папа Павло VI і сказав її опублікувати: approbare dignatus est, iussique hanc declerationen publici iuris fieri. Це сталося в грудні 1963 року. На жаль, появились спроби, щоб знов про цю велику і дорогу для нас власть призабути.

Від того часу наш Блаженніший Верховний Архиєпископ Кир Йосиф, уживаючи цього свого права, почав свою широку активність, почав усім нам відомі старання про належне завершення юридичної структури нашої Церкви патріярхатом. Все це належить уже до історії, навіть болючої історії, в якій появились перешкоди різних і рідних сторін. . . Вже від пару літ появилась справа, на яку дехто не годиться, а саме: у перекладених на українську мову літургійних книгах, які видав utendo suo iure Блаженніший, він слушно вставив у єктеніях і молитвах поминання «Блаженнішого Верховного Архиєпископа». Не значить то, що він вставив себе! Він поставив особу Верховного Архиєпископа Галицького митрополита, Архиєпископа Львова, його високий пост. Появились ревнителі букви закону, що кажуть: у старослов’янських оригіналах літургійних книг, що їх видала Апостольська Столиця (видані в 1941 році), такого немає. Ergo. Найлегший аргумент, який може найти безтурботна людина.

Обсяг нашого Бюлетеня замалий на широку дискусію, але варто бодай дещо сказати:

1. Поминання церковної єрархії з її титулами є нормальною річчю в літургії. Титул Верховного Архиєпископа є дуже виїмковий у Східних Церквах під усяким оглядом. Це високий титул. Чому б його не вживати? Він правами дорівнює Патріярхові, якого поминається обов’язково. Чому тоді Верховного Архиєпископа екс парітате не згадувати, годі розуміти. Коли ми належимо до тих рідкісних винятків, чому цього великого виїмку не підкреслити поминанням у літургії хоч би із самої вже радости й почуття нашої гідности?

2. Покликаємось на те, що цього титулу немає з церковнослов’янських оригіналах з 1941 року. Це майже діточий аргумент. Хто знав і чував у Літургійній комісії тих часів, що наш Архиєпископ Львова є Верховним Архиєпископом? Скільки наших священиків і правників та мирян знали в 1957 році, коли появилось Cleri Sanctitati, що ми маємо Верховного Архиєпископа з такими великими правами? Аж у 1963 році це потверджено, і то під впливом наших сумнівів! ! ! 1941 – 1957 – 1963. Цифри багато говорять. Як міг вставити цей титул хтось у 1941 році, коли про нього нам усім стало ясно аж у 1963-ому за потвердженням Вселенського Архиєрея? Не вставили, бо не знали, і їхнє незнання не може бути основою для нашого заперечування.

3. Коли Вселенський Архиєрей каже, щоб цей давно існуючий титул і факт зробити publici iuris? Літургійні книги й літургійне поминання це роблять. Благовісник чи Acta Apostolicae Sedis небагато людей читає, щоб з цього publici iuris скористати. Літургія теж тій цілі служить і пригадує нам безнастанно, за кого молитися, що «бдять о душах наших», і каже нам, хто є Верховним Архиєпископом, хто Митрополитом, єпископом, а коли й хто імператором чи царицею. Поминання Верховного Архиєпископа в літургії тим самим є обов’язковим. Він собі цього титулу сам не придумав.

4. Є в церковнім праві славна епікея! Як радо її вживають і надуживають! Чи не є це випадок і тут в широкому і щирому сенсі? Та ж ідеться про наше добро, наші права, нашу гідність. Чому бути такими запеклими проти такої важливої речі, а притім цілковито законній і нешкідливій. Як щедро розсипаємо в пресі високими і не раз незаслуженими титулами? Коли нарід наш сьогодні зве Верховного Архиєпископа Кир Йосифа своїм Патріярхом, і Папа вжив раз цього титулу в приватній розмові із покійним Кир Бучком (автор цих рядків це знає з особистої розмови), чи не є основою, щоб і цього титулу вживати і його не лякатися? Трохи щедрого і добролюбивого серця без юридичної впертости та люті помогло б багато. Мені здається, що словами saltem prо hoc tempore у славній папській відмові на просьбі fere omnium ucrainorum episcoporum нам патріярхат implicite признається із тимчасовим лиш «але». Це багато значить. Нам патріярхат не заперечується!

5. Чи ревнителі букви закону додержуються дійсно точно того всього, що надруковано в 1941-ому і в інших роках у старослов’янських текстах? Будьмо щирі і погляньмо на рубрики і на свої відправи. Де послух? Нарушують закони і послух ті, що вставили «Верховного Архиєпископа», чи ті, що за словами притчі кажуть «піду» і не пішли? Навіть наші прості дяки, що не розуміють старослов’янської мови, не співали й не співають «побіди благовірним царем». Чи провиняються? Ergo! Чи й друкарські та інші помилки в тих виданнях треба зберігати? Не має права Верховний Архиєпископ і цього справити, і чого немає – додати?

6. Але мені здається, що найсильнішим аргументом є таки цей факт: ми були забули в історії, що маємо такі власті і титул. Нам пригадали, щоб знову не забули, згадуймо про те в наших літургійних молитвах. Коли хто цього собі не бажає, той хоче, щоб це знову забулось. До цього не можна більше в історії допустити.

отець-доктор Іван Музичка

Бюлетень Товариства священиків св. Андрея (Европейська область), Рік IV, січень – лютий – березень 1975, ч. 1/16

Кондоленції Верховного Архиєпископа

Слава Ісусу Христу,і

Ватикан, дня 1 грудня 1967·

Високоповажаний Пан Др. Лев Смішко Філядельфія.

Високоповажаний Пане Доктор!

З не меншим від Вашого болю одержав я сумну вістку про смерть Вашої Дружини д-р Софії. Прийміть моє найглибше співчуття по так великій Вашій втраті, як і нашій:великої прихильниці і добродійки Патріярхату, Університету, нашої Церкви і великої патріотки. За Її душу відправлю 6 грудня Св. Службу Божу, щоби Бог прийняв Її душу в «селеніє праведних».

З Архиєрейським Благословенням

Йосиф Сліпий Верховний Архиєпископ.

З думок Верховного Архиєпископа

Про переслідовану Церкву:

Стан переслідування, в якому знаходиться сьогодні Церква є станом більш універсального болю, аніж в якому-небудь минулому столітті, і Собор мусить взяти під увагу цей факт, якщо не хоче бути далеким від дійсности. Хай Собор підійме голос в обороні релігії в ці болючі часи. Дія об’єднаних соборових отців повинна відповідати потребам доби, яка є добою утиску Церкви.

(З виступу на четвертій сесії Ватиканського Собору Другого, 16 вересня 1965).

Про Церкву на батьківщині:

Ми ждемо здійснення повної релігійної свободи для наших братів в Україні й може деколи сумнів закрадається до нас, коли ж прийде ця благословенна хвилина. Та вона може прийти так несподівано, як нечайно прийшов сам Господь на землю. Здавалося б, зовсім незамітна подія, як двоє осіб зайшли спочити до убогого вертепу-стаєнки. Та це була хвилина, епохальна подія, що врізалася в цілу історію людства і змінила її основно. Всемогучий Бог уживає незамітних способів для зіслання великої благодаті тим, які з вірою до Нього звертаються, на нього надіються і в Його любові ведуть своє життя.

(З різдв’яної проповіді в базиліці Св. Петра 7 січня 1966 p.).

 

Верховний Архиєпископ

Дня 23 грудня 1963 року Конґреґація для Східних Церков видала офіційну заяву, підписану кардиналом Тестою, в якій ствердила, що львівські митрополити були завжди верховними архиєпископами, а тим самим такі ж права і привілеї належать митрополитові Кир Йосифові Сліпому.

У зв’язку із цією заявою розвинулася серед нашої української спільноти, а передовсім її духівництва дискусія й то як звичайно у нас буває: за і проти. Тому на основі джерел постараюся коротко цю справу з’ясувати для кращого зрозуміння цеї проблеми в наші дні,

Буллею «Ін універсаліс Екклєзіє», (22, II. 1807) папа Пій VII відновив Галицьку Митрополію та надав її митрополитам тих самих прав і привілеїв, які колись папа Климент VII закріпив за Київськими й Галицькими митрополитами в буллі «Децет Романум Понтіфіцем» (23. II. 1596), а ті права були такі:

  1. Скликати провінційні синоди, на них предсідати й пильнувати, щоби рішення і постанови тих синодів були виконані,
  2. Пильнувати й кермувати виборами єпископів,
  3. Уділяти хіротонії /свячень/ єпископам в приявності других єпископів,
  4. Чувати над єпископіями провінції та провадити їхні церковні справи,
  5. Опікуватися єпископією в час ваканції /необсадження/,
  6. Візитувати єпископів своєї митрополії,
  7. Принимати відклики єпископів своєї провінції,
  8. Давати дозвіл своїм єпископам на відсутність із єпархії,
  9. Підчинених єпископів переносити до других єпархій,
  10. Надавати закони, які мають силу тільки на території їх митрополії,
  11. Знати важні справи провінції та давати у них свою раду,
  12. Давати дозвіл священикам принимати світські уряди,
  13. Привілей поминання на богослужениях.[1]

На жаль із цих прав не скористали самі таки Галицькі митрополити, як про це добре згадує о. І. Гриньох: «ці права були призабуті впродовж короткої бо тільки столітньої історії відновленої Галицької митрополії; призабуті не намісниками апостола Петра на римському владичому престолі, а їхнім церковним управлінням при допомозі та підтримці таки нашого єпископату.

Замість справжніх, живих прав залишилася папська булла в історичних архівах.»[2]

Те саме повторюється дослівно в нашу добу: вперше сумніви відносно існування взагалі Верховного Архиєпископства в нашій церковній історії, а потім, вже по офіційній заяві Апостольського Престолу, злобний спротив і вся акція проти влади Верховного Архиєпископа поза межами України, а, в дальшій логічній консеквенції, проти створення української католицької патріярхії взагалі·

В минулому один за одним, наввипередки, зрікалися наші владики-митрополити своїх фактичних прав, що їм належали за правом Східної Церкви та буллі, «Ін універсаліс Екклєзіє» та клали себе в положення латинських «титулярних» архиєпископів. Потім, коли вже побачили, що зайшли за далеко, то, щоби рятувати бодай дещо із утраченої влади, просили на взір латинян відзнаки «палліюм» (маленький омофор із деякими привілеями, що їх надає Папа), щоби в той спосіб одержати бодай окрушини влади, але вже не силою свойого правного становища, як Верховні Архиєпископи Східньої Церкви, але тільки й виключно тільки із ласки чужих. А тепер не інакше: краще влада чужих чим власна Патріярхія.

Яке правне становище цеї проблеми зараз? Мусимо поглянути на найбільше авторитетні джерела, що про цю справу говорять та як її оформлюють. Отже в Декреті «Про Східні Католицькі Церкви», що увійшов у життя з днем 22 січня 1965 року, як обов’язуючий вірних католицької Церкви, є проголошено таке:

«7. Від найдавніших часів живе в Церкві патріярхальна установа, признана вже першими Вселенськими Соборами.

Назву східного Патріярха носить той єпископ, що має судовласть над усіми єпископами, не виключаючи митрополитів, над клиром і над мирянами своєї території чи свого ОБРЯДУ (підкреслення моє), згідно з приписами права і без нарушення первоверховної влади Римського Первосвященика.

Денебудь буде поставлений ієрарх якогось обряду поза межами патріярхальної території, він по приписам права остається ПРИЄДНАНИЙ ДО ІЄРАРХІЇ ПАТРІЯРХАТУ (підкреслення мої).

10. Те що є сказано про Патріярхів, є теж важне, по приписам права, і про Верховних Архиєпископів, що стоять на чолі якоїсь поодинокої Церкви або обряду.

Тому що патріярхальна установа є в Східних Церквах традиційним видом управління, цей Священний і Вселенський Собор бажає, щоби там, де потрібно, були встановлені нові патріярхати; а їх встановлення застерігається Вселенському Соборові або Римському Первосвященикові.»[3]

Отже без найменшого сумніву у світлі всіх документів: «Децет Романум Понтіфіцем», «Ін універсаліс Екклезіє», Деклярації Конґреґації для Східних Церков із 23. XII. 1963, та згідно із Декретом «Про Східні Церкви» – наш Кардинал Йосиф є ПОВНОПРАВНИМ ВЕРХОВНИМ АРХИЄПИСКОПОМ, а тим самим ГОЛОВОЮ із повного юрисдикцією ВСЕЇ УКРАЇНСЬКОЇ КАТОЛИЦЬКОЇ ЦЕРКВИ в Україні й на місцях нового поселення, й на це не є потрібні більше ніякі додаткові потвердження. Це є рішення Вселенського Собору, потверджене Папою Павлом Нам остається ті канони-закони прийняти в життя та їм підчинитись /ми ж прецінь католики, а не роздроблюватись на окремі «удільні князівства», удавати патріотів церковних й національних, а рівночасно своїми особистими амбіціями копати гріб для Української Католицької Церкви у вільному світі. Пора найвища у обличчі смертного ворога християнства: модерного атеїзму-комунізму та релігійної обоятности з’єднатися в одній Українській Помісній Церкві під проводом Верховного Архиєпископа та повести Христове стадо, Український Нарід й Церкву, до церковної й національної єдности у формі Києво-Галицької Патріярхії. Все це в наших руках та від нас самих залежить, чи наша Українська Католицька Церква стане повноправною автономною частиною Вселенської Церкви чи дальше буде тягнутися у хвості церковних подій, з ласки чужих нераз навіть нам ворожих чинників.

 


[1] Acta Apostolicae Sedis, Vol. LVI (1964), стор. 214.

[2] M. Stasiw, Metropolia haliciensis (eius historia et iuridica forma) Ed 2 Romae, стор. 126.

[3] Благовісник, рік І, книга І, 1965, стор. 21, 22.

Всенародна Єдність і Відданість Блаженнішому Верховному Архиєпископові Кардиналові Йосифові Сліпому

Весь український нарід вже вдруге маніфестує свою любов і відданість Блаженнішому Верховному Архиєпископові Кир Йосифові Сліпому. Перший раз ми бачили цю маніфестацію всенародної любови й відданости під час Його заслання на Сибірі, коли вся Україна і весь розсіяний по світі її нарід без огляду на свої дрібні порізнення виявляв свою журбу про Його долю, чи то спільними молитвами, чи то апелями до могутніх світу цього, в захист Його особи. Цією дорогою український нарід доказав свою єдність згуртувавшись навколо цього неоспорюваного авторитету нашої Церкви на Україні і в цілому світі, і тоді ніхто не заперечував нашої єдности, і ніхто не оспорював авторитету Блаженнішого і його зверхництва над цілою нашою церковною структурою.

Якщо були одиниці з відмінними думками, то вони мовчали перед загальною волею народу, і перед духовим провідником знедоленої, поневоленої і по світі розсіяної христіянської України; Тоді ще ніхто не зважився забороняти українським людям просити Святішого Вітця, щоби він вставився за нашим Митрополитом-каторжником, не тільки молитвами, але і своїми дипльоматичними можливостями. Тоді ще у всіх церквах дозволено було молитись за Його збереження, за Його повернення на волю, за зменшення його мук і за нагоду мати Його Архипастирем і головою цілої нашої церковної будівлі.

Із гарячими проханнями й молитвами нашого народу і його священства прийшла Божа поміч, бо за стараннями тодішного Папи Римського Івана Двадцять третого наш тодішний духовий зверхник, Митрополит Львівський, був звільнений із заслання. Він замешкав у Римі, удостоївся номінації Верховного Архиєпископа, опісля Кардинала, і був визнаний майже цілим христіянським світом як Митрополит-мученик, Ісповідник Віри. І разом з тим сталось ще одне неочікуване: Верховного Архиєпископа вільного, такого що може кожної хвилини промовити своїм людським голосом і сказати своє батьківське слово до кожного, почали поминати в наших церквах, менше, як тоді, коли Його між нами не було. Колись забороняли його споминати сталінські дракони, КАҐБісти й атеїстична. влада на Україні, а сьогодні ще не дала доручення на поминання Блаженнішего тут, у вільному світі, наша таки церковна влада.

Аж по п’яти роках з дня повороту з неволі український нарід маніфестує вдруге свою льояльність і свою відданість свому Архипастиреві. Це бачимо у більших містах Канади і ЗСА, і немає сумніву, що такий самий імпозантний вияв любови він заманіфестує усюди, де тільки завітає Його Блаженство. Таких маніфестацій почувань і таких виявів льояльности до Його влади не бачила ще Канада, і не удостоївся ще жадний церковний достойник у Новому Світі. І це не тільки маніфестація почувань людських, але передовсім, і найважніше, маніфестація волі людей зрілих, нації думаючої, народу з його традицією і глуздом. Може декому і хотілосьби, щоби вісімнадцятирічне терпіння на засланні і п’ятирічне мовчання у Ватикані нашого Ісповідника Віри збулось лише на пишних маніфестаціях й концертах, або ще й на споживанні дарів Божих під час бенкетів, і щоби нічого більше з цього не залишилося.

Наші ієрархи, наше священство і миряни, усі комітети для влаштування привітальних імпрез мусітимуть дбати про те, що це не лише емоція говорить, але це вимога за добро і розвиток наших релігійних і національних цінностей, це голос зрілости нашого розкиненого по світі народу, це церковно-політична вимога нашому й зовнішньому світові. Це доказ цілому світові, що наш нарід вміє терпіти, вміє жертвувати життям своїй священиків-мучеників, найкращих синів-вірних, але і вміє говорити зрілою політичною мовою, коли треба обстояти свої церковні і національні вартості, коли треба з такою ж жертвенністю обстоювати єдність і неподільність нашої Страдниці Церкви. І цей голос самооборони нашої Церкви мусить бути з вірою, силою і з переконанням.

Зрозуміло, що знайдуться серед нас «лейстровики», яким тяжко до рішучого слова, яким краще булоб може і з чужими панами в згоді бути, і свою владу толерувати. Це наша слабість, і це слабість кожного народу. У такій ситуації треба вміти слабість підлічити, щоби вона не поширилась по організмі. Але не можна повністю віддатись таким дрібним суперечкам, і стратити з очей головну ціль. Головну ціль треба мати завжди перед очима, і коли навколо цієї головної ціли змобілізуються тисячні колони людей українських, коли маніфестацію їхньої волі почує весь світ, і коли правильність його вимог зрозуміє кожний, тоді і така мала слабість залікується, і тоді вже усі як один «великого бажатимуть».

Коли йдеться про сучасну хвилину, коли наш Архипастир починає брати керму в руки, жадна конюнктуральність не сміє збити нас із правильного шляху, чи відтягнути нашу увагу від головної мети.

Наша головна мета – це єдність і неподільність нашої Церкви, завершена у патріярхальній системі. Це право нашої Церкви і нашого народу, а не діло ласки, чи милосердя чийогось. Це діло христіянської справедливости. Тому не час тепер зосереджуватись над блудами наших одиниць, чи обтяжувати нашу увагу підрядними справами. Коли Блаженніший посвячує свої сили на трудні й обтяжені візитації наших церков і місць поселення, не сміємо обтяжувати Його уваги малими непорозуміннями, але спрямувати наші зусилля до основного, до великого, і даймо Йому всяку можливу підтримку в Його намаганнях і Його ідеях, бо її Він конечно потребує, і по неї він до нас приїхав.

Нехай же благословить Господь нашого Верховного Архиєпископа і Його працю для єдности нас усіх!

50 років тому відвідував Слуга Божий Кир Андрей усі краї нашого поселення, від Арґентіни аж до Канади. Турбувався про номінування там українських єпископів, які сьогодні розрослися в численні єпархії та митрополії одної великої Української Католицької Церкви, розсіяної тепер по цілому світі. Ця єдність нашої Церкви також була ідеєю і ціллю праць Великого Митрополита, якої завершення бачив він у створенні Київського патріярхату.

Тимто стремління де тісного об’єднання всіх наших екзархатів, єпархій і митрополій по всьому світі в однім українськім Київсько-Галицькім патріярхаті є й для нас усіх зобов’язуючою програмою.

(З промови Кир Максима Германюка, Митрополита Канади, в Римі 7 листопада 1965).