Інтерв’ю з директором Інституту психічного здоров’я Українського католицького університету Олегом Романчуком
– Пане Олегу, чи сьогодні у ваших професійних колах ведеться мова про таке поняття, як «страждання народу»? Чи можна власне так окреслити цей період часу – рік, відколи почався Майдан?
– Нещодавно я проводив у Києві семінар для тих, хто працює із солдатами, сім’ями загиблих. На ньому ми якраз говорили про біль. Біль душі – це не якесь патологічне відчуття, це не депресія, це щось зовсім інше. Я ходив на вулицю Інститутську. Там є фотографії всіх загиблих, приходять батьки з дітьми, там справді відчутний цей біль, про який ви згадали. Біль від того, що все наше єство каже: так би не мало бути! Люди не мали стріляти один в одного, а подавати один одному руку, творити разом щось прекрасне, а не завдавати страждань. Цей біль – це і біль втрат тих людей, це біль від того, що ми втрачаємо людей, які є найбільшою цінністю, це біль від того, що ми витрачаємо час і ресурси на безумну ворожнечу і війну замість того, щоб їх скеровувати на творчість, на розвиток. Думаю, цей біль ми переживаємо і кожен окремо, і всі разом як нація.
– Чому люди страждання духовні, які сприймаються важче, аніж фізичні, бо від них не існує пігулки, намагаються заглушити або ж просто віддають часові на лікування? Яким чином навчити людей бути практично відповідальними за свою психіку? Як навчити їх правильно ставитись до страждань своїх і чужих, приймати біль?
– Наша здатність страждати, нести біль душі, проходити через цей біль великою мірою залежить від того, які в нас є внутрішні і зовнішні ресурси підтримки, від того, наскільки ми можемо бути підтримкою один для одного в стражданнях. Вона залежить і від того, який ми мали досвід в минулому і наскільки ми, стикаючись в житті з болем, мо‑ гли його розділити з іншими.
Наведу приклад. Якось я сидів на вокзалі у залі очікування. Там була сім’я з малою дитиною. Дитина була нечемна, і батьки за це з нею дуже грубо, жорстко повелися. Дитина почала плакати, а батьки накричали на неї: «Не смій плакати! Припини!» Ця дитина, відчуваючи біль, не могла його розділити, навпаки, вона не мала іншого виходу, як тільки його приховати. І тоді той хлопчик відійшов трохи далі і скинув на землю якусь посудину. Це була його реакція на біль, який він не міг розділити з батьками.
Ми як нація в нашому минулому чи кожен із нас особисто в дитинстві не мали можливості відкрито ділитися болем, відчувати, як його можна пережити. Ми мусили його ховати. Коли був Голодомор – ми не могли про нього говорити, так само як і про сталінські репресії… Ми не мали належної підтримки. Думаю, в багатьох людей виробилася така стратегія, що як тільки болить, то це треба придушити, приховати, уникнути, тримати в собі, заглушити спиртним. Звісно, це не дає нам можливості впоратися з болем. Я часто вживаю таку метафору: у нас поранена нога, вона болить, але ми кажемо: «Я не можу на цю рану дивитися, це надто болісно». Якщо ми просто забинтуємо її та одягнемо штани, то від цього рана не загоїться. Ми можемо казати, що травми, які ми пережили і які переживаємо зараз, ті психічні травми внаслідок війни і втрат, що їх вилікує час, і не треба про них говорити, не треба з ними працювати. Це неправда! Якщо рана велика – вона сама не загоїться з плином часу, а тільки ускладниться. Нам важливо навчитися давати собі раду з болем і з почуттями в адекватний спосіб. Це дуже важливе сьогодні завдання.
– Є люди, які нікого з близьких на Майдані не втратили, чиї рідні не воюють на сході, але вони все одно переживають той народний біль, співстраждають. Їм теж варто це страждання якось преобразити. Як?
– Нам треба розвинути в собі здатність жити в ці непрості часи. Ми розуміємо, що військових захищають бронежилети з титанових пластин. А нам як нації потрібно мати такий метафоричний бронежилет – психологічний. Я не маю на увазі, що треба стати черствими, але треба навчитися бути стійкими в умовах, коли триває війна, коли не видно на обрії її кінця, не видно того, як вона закінчиться. Коли є безліч тривог за майбутнє, за дітей, за фінансову ситуацію, то на це є кілька ключових рівнів захисту, які можуть нам допомогти.
Перша річ – це правда. Вона, попри біль, дає силу вистояти. Якщо ти з правдою – ти незборимий.
Друга – це відчуття єдності. Коли ми разом у всіх цих подіях, нам легше. І тому дуже важливо ділитися болем, не замикатися в ньому. Але ділитися слід не тільки болем, а й надією, підтримкою. Коли в 1989 році у Грузії радянський спецназ розігнав демонстрацію студентів і загинули мирні демонстранти, тоді грузини співали пісню, яка мене дуже вразила. Мій грузинський товариш переклав її для мене. В ній є такі слова: «Подаруймо один одному сльозу, подаруймо один одному пісню, пода‑ руймо один одному крила, подаруймо один одному надію». Я думаю, коли нам сумно, треба ділитися і болем, і надією, і піснею, і обіймами, як співає Вакарчук: «Обійми мене». Дуже важливо зараз бути разом, це наш національний ресурс стійкості.
Третя річ, необхідна в цих умовах, – надія. Вона дає нам віру в те, що, яким би не було сильним зло, яка б не була темрява, сила любові, добра і правди завжди буде більшою і переможе, що все буде добре. Навіть якщо ми не бачимо світанку, сонце неминуче зійде, правда переможе. Треба тримати погляд не тільки на всіх тих трагічних речах, але й дивитися в майбутнє, бачити там щось добре.
Четверта – нам треба реально розуміти, що слід зараз турбуватися про свої ресурси, про джерела підтримки. Це означає, що нам, можливо, треба більше молитися, більше співати, більше бути з сім’єю, розуміти, що важливо дивитись новини. Але потрібним є й те, що дає нам сили, що заряджає наші ресурси, бо коли ми витрачаємо багато енергії, нам важливо її поповнювати, бути в контакті з цими ресурсами.
Хочеться також сказати й про те, що саме слово «надія» можна відчитати як заклик «на дію», щось, що спонукає до якоїсь роботи. Треба не просто сидіти і надіятися, а робити бодай щось маленьке, добре. Можна довго сидіти і дивитися телевізор, слухати новини, але ми будуємо Україну довкола себе, виховуючи дітей, просто слідкуючи, щоб було гарно і красиво. Так і з волонтерською ініціативою: ми можемо щось конкретне зробити, свій маленький внесок, а можемо просто дивитися на все, що відбувається.
В цих умовах нам важлива психогігієна – вміння не накручувати себе, не нагнітати песимізм, а переключатися, турбуватися про стан своєї душі.
– Під час Майдану спалахнула творчість у різних її проявах. З чим це пов’язане?
– Є такий парадокс болю: коли біль може або загнати людину у відчай, депресію, нігілізм, або ж спричинити ріст у ній всього найкращого. У професійному світі ми називаємо це посттравматичним зростом. Ми знаємо, що є посттравматичний синдром, посттравматичний розлад, але мало говориться про те, що зіткнення з чимось таким може спричинити зміни як у окремій людині, так і в суспільстві загалом. І творчість – це спосіб відповісти на це страждання добром, перетворити це страждання. Знаємо цю велику метафору червоного і чорного. В житті стається щось чорне, на полотні життя – трагічні події, але ми можемо обплести їх червоним, і червоного треба значно більше, бо мусить бути баланс кольорів. Але попри те ми можемо все одно ті чорні події так опрацювати, так до них поставитися, що полотно життя буде гарним. Може, воно не буде аж таким яскравим, тільки з життєрадісними барвами, але все одно буде гарним, хай навіть у ньому будуть смуток, журба. Думаю, що творчість – це те, що дає людині силу, показує, що вона сильніша.
Мене особисто теж вражала ця творчість Майдану. Вона давала нам якісь такі метафори, які нас всіх об’єднували і наснажували. От приклад – метафора краплі в океані. Це було обіграно в різні способи, показувало нам, що кожна крапля важлива і що та крапля за краплею змінить Україну, що ніхто не має залишатися осторонь. Так гарно творчо обіграна ця метафора.
– Голодомор наклав відбиток на характери нащадків тих людей, які його зазнали. Нинішня ситуація теж досить трагічна. Вона залишить слід у пам’яті нації?
– Якщо порівняємо ці події, то побачимо, що суттю Голодомору, з точки зору сталінського режиму, було терором зламати будь-який спротив. І оті масові смерті – це послання, що твоє життя в загрозі, що з тобою не рахуються, що ти ніхто… Тоді в людини в умовах такого терору формується домінанта виживання, формується покора, як спосіб виживання. Мета будь-якої тоталітарної системи – зламати в людині найменший спротив, зробити її покірною, і то не тільки в тому, що вона не сміє противитись, а й у тому, що приймає «правильні» думки, не наважується думати в інший спосіб, бо знає, що може з нею статися. Вона тихо сидить, кориться, слухає. Тепер вже вона чинитиме ті ж злочини, бо побачила, що зробили з її рідними, і готова служити системі, щоб не зазнати того самого. Звісно, це скалічило психіку цілого покоління.
В дні Майдану, будучи у Києві, я їхав у таксі і спитав думки таксиста про ці події. Він сказав: «Я туди не ходжу, бо це й так нічого не дасть, нічого не змінить. Треба бути дурним, щоб наражати себе на скалічення чи загибель. Одні бандити змінять інших…» Це приклад ментальності людини, вихованої в тоталітарному режимі: не треба боротися, бо є небезпека, краще сидіти тихо. На мій погляд, це позначилося на багатьох поколіннях.
Режим Януковича, прагнучи зберегти свої позиції, вдався до методів терору – викрадення людей, залякування. «Тітушки», потім снайпери… Він робив усе, щоби посіяти страх, не знав іншого способу, ніж лякати людей. Але Майдан переміг власне тому, що значний відсоток людей зміг побороти в собі цей страх, зміг показати, що коли ми разом, то можемо перемогти цю злочинну систему. Це свого роду психотерапія нашої національної ментальності. Можна сказати, що ця посттоталітарна свідомість лікувалася власне Майданом, і попри весь трагізм він матиме позитивний вплив. Майдан змінив нас на краще. Майдан дав нам гідність, свободу, мужність, активну позицію. Навіть те, що зараз змінилося ставлення людей до влади, прагнення і намір її контролювати, це рішуча позиція, щоби не дати знову створити в Україні авторитарну систему, де влада зловживає, а не служить народу. Ми оздоровлюємось.
– Пане Олегу, ви сказали про здатність українців долати страх. Чи це є стрижнем народу, чи щось інше?
– Український народ пережив багато трагічних подій і важких часів, зазнав репресій, але водночас це спричинило те, що в нас розвинулося багато гарних речей. Попри пережиті жахіття ми зрозуміли цінність стосунків. В нашій історії багато прикладів мужніх людей, які є втіленням найчистішого, найпрекраснішого – духу нації. Наприклад, Василь Стус, який знав, що його арештують, але розумів, що в тюрмі він буде більш вільний, ніж на свободі. Він мав мужність встати і сказати: «Я протестую проти арештів!» Такі, як він, стали для нас прикладами людей, що мали гідність, вони дають нам розуміння того, що значить бути сином свого народу.
Наша національна культура надзвичайно багата, як і наша духовність. Ми є народом, який попри всі рани у психіці залишає велику спадщину. Біда, що ота система нашу спадщину хотіла знищити, ізолювати, але парадоксально, що багато людей, які живуть в Україні, не мають доступу до тих культурних багатств, не прищеплені до кореня культури і не розуміють, що це велике багатство. Нам потрібно віднаходити це в минулому. Але я думаю, що наші ресурси не тільки в минулому, не тільки в традиціях, але й у тому новому, що ми творимо. Є ті ключові речі, які революція назвала дуже чітко, перш за все гідність. Це поняття також дуже центральне в психотерапії, бо коли людина не має належної самооцінки, в неї самооцінка умовна: «я або гірша від інших, або краща», визначається місцем в єрархії. Тобто присутній або комплекс меншовартості, або нарцисизм. В українців зустрічаються крайні прояви і того, і того. Проте гідність – це щось протилежне: моя цінність безумовна. В християнському баченні людини ми теж маємо цю безумовну гідність. Людина народжується як безцінна тільки тому, що є дитиною Божою. Гідність дана Богом. І цю гідність ми зараз щойно відкриваємо, тож мусимо берегти її, не зрадити, не проміняти на якісь спокуси, ніби нам хтось купить її, дасть ззовні. Наша цінність всередині нас.
Поняття спільноти і віднови довіри. Якщо йти за принципом «моя хата скраю», то знову будемо поділені, не довірятимемо одні одним. А на Майдані ми бачили повну довіру, бачили, що це таке, коли люди стоять горою одні за одних. Те саме бачимо тепер на війні. Величезна цінність відчути себе спільнотою, де кожен важливий і де ми допомагаємо, ділимося і виграємо не за рахунок того, що кожен сам за себе, а за рахунок того, що всі один за одного. Маємо зараз ціле покоління людей, які думають вільно. Бо, на превеликий жаль, є люди, які несуть «національну» ідею, але настільки фанатично та некритично сповідують свою ідеологію, як і люди з протилежного табору, комуністичного. Коли людина некритично віддана якійсь ідеології – це небезпека, бо неможливо вести діалог із нею. А ми народ, який без діалогу не стане єдиним. Ми історично жили в різних культурах, ми поділені на схід і захід. І єдиний спосіб для нас стати цілісним народом – це зрозуміти відмінності, пояснити відмінності, спілкуючись з повагою, а не нав’язуючи, не знецінюючи когось.
Приємно бачити людей, які справді думають, які мають культуру діалогу і будують його, які не зазомбовані в жодний спосіб. Важливо плекати покоління вільно мислячих людей, критично думаючих, мудрих. Нам справді потрібні мудрі провідники нації та вчителі майбутніх поколінь.
Іншою важливою цінністю на Майдані була любов. Як написав в одній своїй статті отець Андрій Зелінський, нам треба вести війну з любов’ю до ворогів, не з лютою ненавистю, тоді шанс, що після війни не буде переможених і безконечних циклів помсти.
Мужність у боротьбі за правду – це теж риса, яка нас, українців, тримає.
– Зважаючи на нинішню ситуацію, на що порадите звернути увагу священикам, єрархам у їхній душпастирській праці?
– Я з сім’єю ходжу на парафію отців-редемптористів, що на вулиці Івана Франка у Львові. Мене зворушує позиція отців, яка була і в часи Майдану, і є зараз. Це приклад, яким має бути послання Церкви. Отці навіть у найтемніші дні знову й знову нагадували нам, що правда переможе, що ми повинні бути разом, повинні молитися за народ, бути підтримкою один для одного, завжди пам’ятати про того, хто поранений, чи про того, хто втратив близьку людину. Це були прості послання, не довгі проповіді, а маленькі, короткі і щирі слова, які мене зворушували і давали силу. Бо я тоді відчував, що Церква дбає про те, аби цей народ творився, аби тримався тих цінностей, про які я вже говорив: любові, спільноти, мужності в боротьбі за правду, праведності. Це ті речі, які Церква повинна плекати. Думаю, що ця революція не є революцією за нову Україну, а революцією за нову людину, бо не може бути нова держава без нових людей. Люстрація, процеси очищення влади – це не тільки зовнішні речі, але й внутрішні. Поділ людей на «чорних» і «білих» дуже умовний, бо насправді межа є всередині кожного з нас. Потрібно, щоб не було не тільки тих людей, які беруть хабарі, а й тих, які їх дають.
Церква має зараз наголошувати на важливості праці кожного в себе, довкола себе, на тому, що тільки разом можемо пережити ці важкі часи.
Бог через пророка Єзекиїла каже: «Я вийму з ваших грудей кам’яне серце і дам вам серце тілесне». Те, що ми зараз переживаємо, це потреба звільнитися від минулого, яке зробило нашу психіку, як індивідуальну, так і колективну, кам’яною, нездоровою, нежиттєдайною. Нам треба звільнитися від усіх тих страхів, байдужості, егоїзму, неморальності, роз’єднаності. Нам треба отримати від Бога того духа, який зробить нас мужніми, мудрими людьми, які будують спільноту, ведуть діалог. Без Божого Духа ми цього не зробимо, і Церква має нас прищеплювати до цього Божого Духа, нагадувати, що перед нами довга-довга дорога, що зміни неможливо зробити швидко і що це завдання не лише політиків та президентів – тільки разом можемо це здолати.
Розмовляла Ліда Мідик