Свіжий номер

Садочок, створений Революцією Гідності

Час ставати сильнішими

Стати автором

Владика Іван Мартиняк

Владика Іван Мартиняк з Польщі відвідав НТШ у Нью-Йорку

Владика Іван Мартиняк, перебуваючи на терені США, при тій нагоді у місяці вересні відвідав Наукове Товариство ім. Шевченка в Нью-Йорку. Владика загостив до НТШ у асисті якщо не помиляємось, канцлера о. Мирона Михайлишина, пароха з Кракова. До речі, тут варто натякнути, що з Владикою Мартиняком автор цих рядків уперше зустрівся на рідній землі у Львові, під час повороту Патріярха Мирослава-Івана до собору св. Юра.

Це сталось 1 квітня 1991 р. перед будинком обласної Ради, де в той час відбувалась пресова конференція з Патріярхом Мирославом-Іваном. Надійшли двох отців, з яких я з радістю привітав мого давнього й доброго приятеля о. Мирона Михайлишина. З радости ми обнялись і привітались. Після цього о. Мирон мені представляє: «Це Преосвященний Владика Іван Мартиняк». Справді це була приємна зустріч. Ми обмінялись кількома думками, але це все було у поспіху і не було можливости на довшу розмову. Встиг Владиці Мартинякові висловити своє співчуття з приводу тих болючих подій, що відбувались довкола церкви св. Івана Хрестителя у Перемишлі. Владика Іван сумно кивнув головою і сказав: «Приїжджайте до Перемишля на наше свято». Подякував за запрошення і вибачився, що не зможу бути, бо час не дозволяє. Владика Іван Мартиняк долучився до різних владик, що були в конференційній залі та по щирості обмінялись різними новинами з нашого церковного життя.

Ось після драматичної інсталяції Владики Івана Мартиняка на Перемишльського Епарха у місяці серпні Владика приїхав на відвідини до США і тут, полагоджуючи багато різних справ, Владика Мартиняк затримався десь до місяця жовтня. При цій нагоді, завдяки о. Миронові Михайлишинові, Владика Іван Мартиняк відвідав Наукове Товариство ім. Шевченка і при цьому редактора журнала «Патріярхат» Миколу Галіва. Це справді була приємна і незабутня зустріч. Хоч як Владика Мартиняк був у поспіху, але оглянув приміщення НТШ — конференційні залі і багату бібліотеку, не відмовився випити разом з працівниками чашку кави та обмінятись думками.

«Преосвященніший Владико, чи Ви читали в журналі «Патріярхат» розповідь о. Зенона Злочовського про Вас, чи все було на місці?»

«Так, читав цю статтю і читаю «Патріярхат». У статті о. Злочовського, йому належить моя дяка, все було правдиво написано за виїмком одного, а саме — мене не святив митрополит Степан Сулик, але Патріярх Мирослав-Іван».

«Знаємо, Владико, що Ви мали чималі труднощі з інсталяцією Вас на Перемишльського Епарха у Перемишлі, але, Богу дякувати, все закінчилось добре і вкінці Ви одержали на власність польський костел».

Владика Мартиняк відповів з певною дозою жалю:

«Нашу церкву не віддали, дали на власність польський костел, але чи це все. Де ж я маю жити? Єпископську палату у Перемишлі, яка безспірно була власністю нашої Української Католицької Церкви, так само будинки богословської семінарії у Перемишлі не віддають. Отже, як маю провадити працю, як владика? Ми нічого в нікого не просимо, але чому нам не повертають нашого? Уявіть собі, що коли б не мешкання о. Майковича, то я не мав би де переспати. Ми разом живемо».

«Владико, дивно, що такий факт має місце у католицькій Польщі, але маю переконання, що польський клер на чолі з Примасом Польщі кардиналом Юзефом Ґлемпом, польська інтелігенція й урядові кола поставились прихильно до нашого становища у Перемишлі?»

«В загальному можна сказати, що так, а зокрема, коли ж ідеться про кардинала Ю. Ґлемпа, єпископів і, очевидно, включно з єп. Токарчуком, але на цьому місці бажаю підкреслити і наголосити з повною відповідальністю, що поляки у Перемишлі у подавляючій більшості є скрайньо негативно і навіть шовіністично наставлені проти УКЦеркви і в загальному проти українців. Під тим оглядом не маю найменшого сумніву. Бажаю також підкреслити, що я ніколи не був й не е негативно наставлений до поляків, але відчуваю великий жаль, бо супроти мене особисто і Української Католицької Церкви у Польщі, яку я очолюю, діється велика кривда. Коли взяти до уваги, що Польща є християнською і до того супер-католицькою, то стає ще болючіше, бо відношення до нашої УКЦеркви далеке від християнського.

«Уявіть собі, в Україні полякам віддали цілу низку костелів, навіть у місцях, де є тільки кілька їх вірних, а наша УКЦерква у Польщі одержала одну церкву, властиво церкву не віддали, а в заміну дали костел і то без єпископської палати і богословської семінарії. Отже, яка тут може бути справедливість. До речі, у Перемишлі ми маємо 30 наших споруд, які повинні бути повернені», — сказав Владика Іван Мартиняк.

«Владико, але все ж таки польська ієрархія покарала Отців-Кармелітів за їх нехристиянську, неетичну і негуманну поставу супроти УКЦеркви, прогнавши їх з Перемишля і церкви св. Івана Хрестителя».

«Так, це правда, але не вся правда. Те, що Отців-Кармелітів були прогнали, це була кара за непослух Папі Іванові-Павлові ІІ. Покута тривала недовго і понад всякі сподівання, бо Отці-Кармеліти повернулись до колишньої нашої катедри св. Івана Хрестителя і то ще з парадою», — сказав Владика Мартиняк.

Владика Мартиняк говорив це з великим болем і журбою за дальшу долю нашої УКЦеркви у Польщі:

«Здається, цього всього не відчуває польська спільнота, а це шкода. Але під тим оглядом повинні мати більше відчуття і справедливосте не тільки польський клер із своїми єпископами і Примасом Польщі Кардиналом Ю. Ґлемпом, але і сучасний польський уряд на чолі з президентом Лехом Валенсою».

«Майже всі сьогодні засуджують добу Сталіна, Брежнєва і в загальному комунізм, які привели до повної деградації Східньої Европи. Це з одної сторони, а з другої, дехто користає з їх спадщини. Тут маємо на увазі власність Української Католицької Церкви, яка була пограбована комуністичною системою, а коли ця система провалилась, чомусь не повертають їм тієї привласненої власности. На жаль, у більшості це вже сьогодні держать ті, що кажуть, що вони є Христові послідовники, що зберігають Божі Заповіді, і другим це говорять, але привласненої власности не повертають. Виглядає, що для них слова — заподіяну кривду направити, украдене чи привласнене, не своє, повернути, — не відноситься. Так є з Російською Православною, Українською Православною, Українською Автокефальною Православною Церквами в Україні і, на жаль, так є сьогодні в сучасній Польській Римо-католицькій Церкві та християнській польській державі».

«Вже не будемо говорити про перемишльську катедру св. Івана Хрестителя, до якої висунули претенсії Отці-Кармеліти, які повинні завдячувати нашій Церкві, бо коли б УКЦерква її не взяла, за яку вона заплатила, то ця споруда, яка була опущена, то сьогодні по ній не залишилось би жодного знаку. Але чому не віддають нашої церкви св. Норберта у Кракові, у якій засіли Отці-Селятини? Як це можливе, що наші вірні моляться по чужих церквах, але їх власної їм не повертають. До речі, і це вже не держать і не вирішують комуністи, але ж таки християни, польські католики. Чи не варто було б нашим братам по хресті, польським католикам на чолі з Примасом Польщі кардиналом Ю. Ґлемпом над цим застановитись і повернути УКЦеркві її історичні церкви. Цього вимагає не тільки християнська, але загально гуманна справедливість. Не повинен би цього не бачити і не чути Святіший Отець Папа Іван-Павло II і вказати своїм братам по хресті і крові, щоб вони привласнене повернули їх власникам, бо ці власники не зникли, вони є і цього домагаються. Якщо поляки могли спромогтись супроти жидів, віддаючи їм божниці, то могли б також виявити більше зрозуміння до своїх історичних сусідів українців».

Це тільки кілька думок на марґінесі зустрічі з Владикою Іваном Мартиняком і його канцлером о. Мироном Михайлишиним. На жаль, наша зустріч з Владикою скоро проминула. Владика Мартиняк попрощався своїм владичим благословенням.

Микола Галів

Владика Іван Мартиняк

Дивні є Божі дороги, якими Він покликує людей на свою службу. Такою незвичайною дорогою Він покликав до єпископства нашого тепер наймолодшого Владику Івана Мартиняка.

На зустрічі з редактором «Патріярхату» Миколою Галівим і адміністратором д-ром Володимиром Пушкарем я їм оповів життєпис Владики, а вони мене попросили написати цей життєпис, щоб його помістити в «Патріярхаті», що я дуже радо роблю.

Іван Мартиняк народився 20 червня 1939 р. у невеликому селі Спас, що належить до парафії Тершів, повіт Турка, середньо-північна Бойківщина, тоді Перемишльська Епархія. Тепер її частина, що на ній знаходиться турчанський повіт, прилучена до Львівської Архиепархії. В парафіяльній церкві свв. Безкорисних Косми і Дам’яна був охрещений і миропомазаний.

Його батько, українець-католик, загинув у Радянській Армії в 1941 р.

Мати — чешка латинського обряду, переїхала з малими синами, 8-річним Васильком і 6-річним Іванком репатрійована 1945 р. до Польщі на Шлеськ. Записала дітей латинниками.

Іванко здобув середню освіту. Відізвалось у ньому священиче покликання. Застукав до дверей Латинської Духовної Семінарії у Вроцлаві (Бреслав). Прийняли.

Скінчив студії із ступенем магістра богословії.

В 1964 р. прийняв священиче свячення. Почав викладати в Духовній Семінарії апологетику.

Під час вакацій 1966 р. на 27-му році життя, будучи два роки священиком, поїхав до рідного села Спаса, щоб відвідати свою родину. Тут його двоюрідні брати і сестри показали йому парафіяльну церкву свв. Косми і Дам’яна, кажучи: «Іванку, це є церква, що ти в ній хрестився. Ти є такий самий, як ми».

Не вміючи ні слова по-українському та дійшовши до свідомости, що він українець-католик, взявся о. Іван з молодечим підйомом до вивчення нашого обряду й української мови.

Початки науки обряду дав йому мій попередник о. д-р Теодор Савка, а я її докінчив.

Постало питання, чи він може в нашому обряді служити. Я про це спитав о. мітрата Василя Гриника, нашого церковного настоятеля, тодішнього головного заступника Примаса Стефана Вишинського.

Кардинал Вишинський відсилав усі справи, за винятком особистих, зв’язані з Українською Католицькою Церквою в Польщі, о. мітратові Гриникові. Як якусь особисту справу залагоджував, питав свого головного заступника про опінію і після неї постановляв.

О. мітрат звернувся в справі служіння о. Івана до Патріярха Йосифа. Патріярх відповів, що усі священики, що походять з мішаних подруж, яких батьки є українці-католики, можуть без перешкод в нашому обряді служити.

Отець Іван Мартиняк почав мені помагати в українській католицькій душпастирській станиці в костьолі св. Хреста у Вроцлаві. Сповідав і служив Св. Літургію. Робив це в міру можливости, бо був сотрудником у вроцлавському катедральному соборі св. Івана Хрестителя. Головним його заняттям був щоденний дижур у сповідальні.

Покищо о. Мартиняк служив Св. Літургії для поручених моїй опіці вірних, під час яких я виголошував проповіді. Згодом о. Мартиняк служив Св. Літургії і проповідував. Спершу в душпастирських станицях в околицях Вроцлава, а відтак у Вроцлаві.

Спершу проповіді писав їх по-польському, а автор цих рядків перекладав їх на українську мову. Опісля писав їх по-українському, а я їх поправляв. Ці поправки були вже незначні, як ось поставити прикметник після іменника.

Згодом о. так опанував українську мову, що витворив свій питомий стиль. Говорив: «Батьки Собору постановили ось так».

Вроцлавський Митрополит Болєслав Комінек запитав о. Мартиняка, що він робить в костьолі св. Христа? О. Мартиняк відповів, що сповідає. «А свята Літургія?». Запитаний : «Часом служу».

На 15 січня 1970 р. о. мґр Іван Мартиняк має покликання до примаса Кардинала Стефана Вишинського на послухання. Коли покликаний прийшов, похвалив Христа, примас відповів.

Кардинал Вишинський мав за звичку, що як покликав когось на послухання, то по виміні двох чи трьох речень витворював безпосередній настрій. З ним було легко говорити. Питає Примас о. Івана: «Доміне сціс не сюр веністі?» — «Чи знаєш, чого ти прийшов?» — «Несціо» — «Не знаю», — відповідає запитаний. Дальшу розмову веде примас по-польському. Питає о. Івана, до якого обряду належить. «До греко-католицького», — відповідає о. Мартиняк. Кардинал пояснює церковний закон і заявляє, що прийняття св. Тайни в чужому обряді не спричинює переходу на нього і продовжує питання, в якому обряді о. Мартиняк хоче служити. Запитаний заявляє, що його обов’язком є обслуговувати своїх земляків у їхньому обряді.

Примас обіцяє дати о. Іванові «індульт біритуалізму» — дозвіл служіння в двох обрядах, що й дав на письмі. Отець Мартиняк заявляє: «Еміненціє, я є двічі миропомазаний». «То ж на вас зійшло багато сили Св. Духа», — сказав Кардинал.

Польські каноністи із Вроцлава вигадали причину, що о. Мартиняк може зберігати свій обряд тільки особисто. Як прийнятий на студії до архиепархії латинського обряду і у ній висвячений, мусить служити тільки в латинському обряді.

Заноситься на територіяльну міжепархіяльну зміну. Північна частина Вроцлавської Архиепархії має бути прилучена до Ґожівської Епархії. Архиепархіяльна влада переносить о. Мартиняка до повітового міста Ґлоґів на сотрудника. Так він опинився в Ґожівській Епархії. Побув у Ґлогові рік чи два, та Ґожівський Епарх Вільгельм Плюта переніс його до Гожева на катедрального сотрудника. Отець Мартиняк дуже успішно душпастирює як добрий проповідник, сповідник, катехит.

Виринає конечна потреба звільнити його з обов’язків катедрального сотрудника, щоб відтяжити наших українських католицьких душпастирів. В такій ситуації душпастирського відтяження був і автор цих рядків.

Впродовж п’яти з половиною місяців я обслуговував сім станиць: Вроцлав, Змигород, Ополє, Нису, Познань, Лігницю, Модлу, а восьму Ґлівіце ставив на ноги, а по її установленні впродовж півтора місяця вісім станиць.

Примас просить єпископа Плюту, щоб звільнив о. Мартиняка з душпастирських обов’язків у Ґожівській Епархії, і міг о. Іван відтяжити українських католицьких душпастирів.

«Єпископ відмовив», — відповідає. Кардинал Вишинський просить вдруге. Єпископ знову відмовно відповів.

Примас пише третього листа ось такого змісту: «На підставі окремих повновластей, уділених мені Апостольським Престолом, категорично жадаю звільнення о. мгра Івана Мартиняка з душпастирських обов’язків у Ґожівській Епархії, щоб він міг віддатись душпастирству серед українців-католиків».

Єпископ послухав і висловився: «А я не знав, що примас є такий енергійний».

Отець Іван Мартиняк перебрав українську католицьку станицю в Лігниці з дочерною Модла, а другу дочерну Зам’єніце поставив на ноги. Незабаром о. Мартиняк став деканом та 22 грудня 1981 р. головним заступником Примаса Юзефа Ґлемпа для українців-католиків на південну частину Польщі. 27 липня 1989 р. іменований Апостольсь­ким Престолом єпископом-помічником ординарія українців-католиків у Польщі Примаса Юзефа Ґлемпа. Негайно став висвячений митрополитом Стефаном Суликом з Філядельфії у єпископи в Ченстохові — Польща. В січні 1991 р. Святіший Отець Іван-Павло II іменував Преосвященного Івана Мартиняка Перемишльським українським католицьким єпископом.