Про єпископа Платона Корниляка, довголітнього Апостольського екзарха для українців у Німеччині та Скандинавії, я довідалася досить пізно, коли вже працювала в Інституті історії Церкви Українського католицького університету. Його особа, життя, християнське свідчення і служіння виявилися неординарними та натхненними. Цьогоріч з ім’ям владики пов’язано кілька ювілейних дат: 100 річчя від дня народження, 65-річчя священничих свячень і 20 років від дня смерті.
Д-р Володимир Жила у своїй “Передмові” до ювілейного збірника з нагоди 30-річчя заснування Апостольського екзархату в Німеччині і Скандинавії та інтронізації першого екзарха Преосв. Кир Платона, коротко підсумував й охарактеризував його доробок: “Великий вплив на хід розвитку і праці екзархату за всі ці минулі роки мав Владика-Екзарх, Платон Корниляк. Його творча потенція є подиву гідна. У своїх проповідях-візіях він відчуває і бачить Україну, її народ, його страждання і боротьбу. Його владичий поклик, благання, перестороги завжди повні змісту й сили. А це тому, що він любить свободу слова і людини, а свободу релігії розцінює як основну вартість людського існування. Він також людина високого душевного почуття, що вміє гуртувати навколо себе людей, вміє здобувати приятелів для нашої Церкви і нашого народу”.
Що ж ми знаємо про цього архиєрея?
Преосвященний єпископ Платон Корниляк народився 6 вересня 1920 року в селі Стебні на Буковинській Гуцульщині (зараз це Верховинський район Івано-Франківської області) у релігійній та патріотичній родині шкільного народного вчителя і директора Володислава Корниляка та його дружини Євгенії – доньки о. Мирона Грибовського і Теодори Дашкевич. Село, в якому уперше побачив світ майбутній душпастир, в той час належало до греко-католицької парафії в Путилі. Напередодні Першої світової війни у Стебні було лише 10 греко-католиків. Уже по війні, хоча батько був родом з Галичини, молода сім’я Корниляків жила в королівстві Румунія, де українці були національною меншиною. «Румунська влада переслідувала всі прояви українського життя» – зазначить згодом владика Платон у вступі до збірника вибраних творів свого батька, які той друкував в українській пресі у Чернівцях під псевдонімом “Ву-Ка”. Одна з перших статей, написаних Володиславом Корниляком у 1905 році, вже на Буковині, називалася «Що таке православ’я, а що Унія». Цей допис зробив молодого вчителя широко відомим. Сини згадували, що батько «любив і знав українську історію та літературу», а також мав «глибоке переконання, що постане самостійна Українська держава». Цю любов і переконання він передав п’ятьом дітям, яких виховував з вірною дружиною у любові до Бога і ближнього. Українські греко-католики тогочасної Румунії, на відміну від православних, мали дозвіл використовувати для богослужень церковно-слов’янську мову і виголошувати проповіді українською. Молитва була невід’ємною частиною життя багатодітної сім’ї Корниляків, яка віддала «себе і все своє у Божі руки і під покров Пресвятої Богородиці та святих безсребнників Козьми і Дам’яна».
Освіченість дуже цінувалася у вчительській родині, і всі діти здобули вищу освіту. Два старші брати, Володимир та Євген, стали лікарями, сестра Теодора (по чоловікові – Босовик), як і батько, стала шкільною вчителькою. Четвертий з дітей, брат Анемподист, обрав за фах нейробіологію, а наймолодший – Платон, пішов за своїм покликанням до священства і став пастирем душ на Христовій ниві.
Після закінчення народної школи в с. Звинячка Чернівецького повіту, де батько Платона був директором, хлопець навчався у гімназіях в Чернівцях, Ясах, а завершував своє навчання у Вищій гімназії – богословському греко-католицькому ліцеї св. Василія Великого у м. Блаж (Gimnaziul Superior Liceul Teologic Greco-Catolic „Sfantul Vasile cel Mare” din Blaj) в Трансільванії. Це був один з найстаріших середньоосвітніх навчальних закладів (з румунською мовою викладання), в якому навчалися греко-католики з різних куточків Румунії. У 1939 році в Блажі Платон склав іспит зрілості. Після цього здібний і побожний юнак отримав благословення та скерування на продовження вищих богословських студій у Римі від румунського марамороського греко-католицького єпископа Александра Русу (в комуністичні часи він помре в ув’язненні як мученик за віру). Під опікою цього ієрарха якого з 1920-х перебували українські греко-католики Буковини і частини Закарпаття, що опинилася в складі Румунії. Після завершення навчання Платон мав би повернутися душпастирювати до рідних країв. Та доля склалася інакше. Батьки й родина по закінченню Другої світової опинилися в Румунії, а в Україні сам він уперше побував аж через півстоліття, у травні 1992-го, для участі в Синоді єпископів УГКЦ.
У Римі Платон Корниляк провів як студент вісім років (1939–1948), що увінчалися новими досвідами і двома здобутими докторатами. Він спершу поступив на богословський факультет Папського Урбаніанського університету, де за шість років пройшов всі рівні: від бакалаврату до докторату. Під час навчання в Урбаніані до 1946 року він проживав і проходив формацію у славній Папській колегії св. Йосафата на Джаніколо під опікою отців василіян і ректора ієромонаха Йосафата Лабая. Свій перший докторат із богослов’я (DTh) Платон Корниляк отримав 14 грудня 1946 року на підставі захисту праці «Sancti Augustini de efficacitate Sacramentorum doctrina contra Donatistas» («Про діяння Святих Тайн: наука святого Августина проти донатистів»), що була опублікована у 1953 році. В тому часі майбутній єпископ вже був священиком. Дияконські свячення йому вділили 18 травня 1944 року, а священничі – на Квітну неділю і в празник Благовіщення Пресвятої Богородиці 25 березня 1945 року. Святителем Платона Корниляка був архиєпископ Іван Бучко.
Другий докторат, вже з філософії, молодий священик написав і захистив у Папському Григоріанському університеті на тему «La dialettica esistenziale del divino e dell’umano secondo Nicola Berdaeff» (“Екзистенціальна діалектика Божого та людського в Ніколая Бердяєва”). Успішний захист відбувся 18 червня 1948 року.
Відразу після цього молодий о. д-р Платон Корниляк разом з о. д-ром Дмитром Блажейовським і ще двома став серед перших священиків, які прибули у липні 1948 року до Філадельфійської єпархії США на запрошення апостольського екзарха єпископа Костянтина Богачевського.
Своє душпастирство він розпочав спершу як сотрудник серед українців на парафії при церкві святих Кирила і Методія в Олифанті, штат Пенсильванія, а потім – при катедральному соборі Непорочного Зачаття Пречистої Діви Марії у Філадельфії. У 1950 році він став секретарем митрополита Костянтина, а з 1952 року – канцлером митрополичої консисторії. Отець-доктор також понад вісім років опікувався Українським товариством студентів-католиків «Обнова». Його доповіді для молоді друкувалися в тижневику Філадельфійської єпархії «Шлях». У 1957 році він брав з обновлянами участь у конгресі міжнародної конфедерації католицьких студентів «Pax Romana» в Сан Сальвадорі.
На жаль, про американський період життя Платона Корниляка відомо небагато. З огляду на відповідальні посади, очевидно, що він був добрим душпастирем, талановитим адміністратором і надійним помічником єпископа Богачевського.
17 квітня 1959 року Папа римський Іван XXIII утворив Апостольський екзархат для українців-католиків східного обряду в Німеччині, а 14 травня 1959 року видав буллу про найменування о. д-ра Платона Корниляка єпископом і призначення першим екзархом. Єпископська хіротонія відбулася 7 липня 1959 року у празник Різдва св. Івана Хрестителя в митрополичому соборі Філадельфії. Його головним святителем був митрополит і архиєпископ Філадельфійський Константин Богачевський, а співсвятителями – Стемфордський ординарій Амвросій Сенишин, ЧСВВ та єпископ-помічник Філадельфійський Йосиф Шмондюк. Своїм гаслом, відображеним на єпископському гербі, владика Платон обрав «Христос наша сила».
Дорогою до свого нового місця служіння владика Платон спершу відвідав Рим, де мав аудієнції в Папи Івана ХХІІІ, в Конгрегації для Східних Церков, а також зустріч з Апостольським візитатором архиєпископом Іваном Бучком, який розповів про ситуацію українців і Церкви в Німеччині.
Інтронізація молодого екзарха в Мюнхені, як осідку екзархату, відбулася 20 вересня 1959 року в католицькому храмі св. Каєтана. Провів її в урочистій атмосфері апостольський нунцій у Німеччині архиєпископ Алозій Й. Мюнх у присутності Мюнхенського архиєпископа кардинала Йосифа Венделя та Апостольського візитатора архиєпископа Івана Бучка, греко-католицького духовенства, української спільноти й гостей.
Сорокарічне єпископське служіння владики Платона Корниляка в Апостольському екзархаті Німеччини розпочалося з його пастирських канонічних візитацій розсіяних по всій Західній Німеччині українських громад греко-католиків. Цю практику він продовжував і надалі. В одному зі своїх інтерв’ю для німецького радіо в Кельні архиєрей пояснив їх важливість наступним чином: «Ці Архипастирські відвідини і торжественні Архиєрейські Богослужби, в яких беруть численну участь теж німецькі католики, причиняються до того, що закріплюються вузли християнської любови поміж членами різних націй та унагляднюється єдність Церкви в її різнородності обрядів».
Яскравим прикладом успішного просвітництва єп. Платона серед німецьких католиків та їхнього зацікавлення християнським Сходом є два німецькі священики о. д-р. Лотар Вальдмюллєр – священик архидієцезії Мюнхенa та Фрайзінґa та професор о. д-р. Міхаель Кунцер – екзархійний радник Апостольської екзархії УГКЦ в Німеччині, які прийняли біритуалізм. Зокрема, о. д-р. Міхаель Кунцер залишив про це спогад:
«1972 року в Тріері я слухав лекцію про історію російської та грецької Церкви. Для мене це б уло щось цілком незнане, і я слухав з великою зацікавленістю. Потім в рамках навчання я здійснив подорож до Близького Сходу і ознайомився з візантійською Церквою. Згодом я поїхав до Мюнхену і там – без сумніву це було Боже Провидіння – познайомився з єпископом Платоном (Корниляком) і був в нього щонеділі на Літургії в церкві св. Хреста. […] 1980 року я отримав ієрейські свячення. Тоді Владика Корниляк запропонував мені співпрацю з УГКЦ. У вересні 1980 року я відправив свою другу приміційну Літургію у візантійському обряді в українській катедрі в Мюнхені. Так, отже, воно розвивалося і заангажування ставало все більшим».
Єпископ Платон підтримував проекти й ініціативи, які вже були започатковані українцями в Німеччині. Зокрема, у листопаді 1974 року розпочалася будова, а 17 жовтня 1976-го урочисто освячено новозбудований катедральний собор Покрови Пресвятої Богородиці та св. Андрія Первозваного, кошти на який збирали ще з кінця 1950-х. Інтер’єр храму виконав іконописець Святослав Гординський. Збудовано було й парафіяльну домівку у Мюнхені та храми в інших місцевостях. Також у Мюнхені з 1949 року публікувалася українська католицька газета «Християнський Голос», яка інформаційно охоплювала всю українську греко-католицьку спільноту в Західній Європі, а також подавала інформацію про українців на поселеннях та в радянській Україні. З 1959 року газета стала тижневиком і перейшла під безпосередній провід екзархії. Восени того року єпископ Платон з вірними здійснював традиційну щорічну прощу до чудотворної статуї Богородиці в Альтеттінґ.
Як досвідчений адміністратор ще з часів праці в США, раз у рік владика збирав всіх священиків екзархату на душпастирську конференцію. Важливі розпорядження публікувалися щоквартально в «Урядовому віснику». Крім того, владика Платон підтримував мирянський «Український Християнський Рух», хори, культурні, громадські, освітні установи, особливо суботні школи й літні табори для дітей і молоді, «Спілку Української Молоді», «Пласт», Український Вільний Університет, почесним доктором якого він був, та багато інших ініціатив й установ.
Варто зазначити, що екзарх завжди йшов у ногу з часом. Він був переконаний у важливості документального свідчення і завдяки ньому було знято три документальні фільми про значущі події в історії Апостольського екзархату: у 1959, 1969 і 1976 роках. Також він виголошував Різдвяні та Великодні вітання на німецькому радіо і радо давав інтерв’ю. Вже у 1980-х роках комп’ютеризував друкарню «Логос», де роками публікували чимало українських видань.
У 1960 році під час Євхаристійного конгресу у Мюнхені було засноване українське Богословсько-наукове товариство з осідком у Римі. Його секція для історико-церковних досліджень і для студій християнського Сходу була в Мюнхені. В цьому теж заслуга молодого екзарха.
12 липня 1960 року владика Платон разом з митрополитом Максимом Германюком був запрошений до участі в підготовчій Богословській комісії, яка разом зі ще 10 комісіями і трьома секретаріатами розпочала працю над підготовкою Другого Ватиканського собору. Цікаво, що 14 листопада 1960 року, напередодні святочної аудієнції Папи Івана XXIII з нагоди початку роботи цих комісій, у соборі Св. Петра було відслужено архиєрейську Божественну літургію за участі Римського архиєрея. На прохання Святішого Отця, головним служителем був Преосвященний архиєп. Іван Бучко. Серед співслужителів тоді було ще двоє українських єпископів, один з них – Платон Корниляк. Після відкриття Другого Ватиканського собору він брав участь у всіх чотирьох сесіях і продовжував свою працю в Богословській комісії. В часі першої сесії разом з іншими українськими владиками докладав зусиль до інформування світової громадськості про «великого відсутнього» ісповідника віри митрополита Йосифа Сліпого, і невимовно радів його звільненню. Згодом єпископ Платон також підтримував починання Глави Церкви, виявляючи солідарність, брав участь у Синодах українських греко-католицьких єпископів та в заходах в «українському Римі», про що наочно свідчать численні спільні фотографії.
З другої половини 1960-х років єпископ Платон Корниляк був дійсним членом Німецької єпископської конференції. На одному з засідань, у Фульді в 1978 році, були присутні і польські єпископи на чолі з Примасом Польщі Стефаном Вишинським. Тоді владика Платон скористався можливістю, щоб підняти перед ними проблему становища українців і Греко-Католицької Церкви в Польщі.
Серед вагомих моментів в історії Апостольського екзархату та його екзарха стали відвідини Мюнхену наприкінці серпня – початку вересня 1969 року та у червні 1973 року Верховним Архиєпископом Йосифом кардиналом Сліпим, якого всі радісно вітали. Також незабутнім став пастирський візит св. Папи Івана Павла ІІ до Німеччини у листопаді 1980 року, коли владика Платон долучився до церковних достойників, які супроводжували Святішого Отця в зустрічах і подорожах краєм. У Майнці, вітаючи присутніх з різних куточків краю і з-поза нього, Іван Павло ІІ особливо виокремив українців, сказавши «Бачу тут українців… Усіх сердечно вітаю». Серед важливих подій була майже десятилітня підготовка й різнопланові заходи із святкування Тисячолітнього ювілею хрещення України у 1988 році. Крім того, у 1983-му св. Папа Іван Павло II долучив до юрисдикції екзарха в Німеччині вірних в країнах Скандинавії та Фінляндії, куди невдовзі владика Платон здійснив візитацію.
На запрошення владики Корниляка до екзархату в Німеччині прибули сестри служебниці (1963) та василіянки (1981) для допомоги в навчанні катехизму та різних пасторальних потребах. Були там й два осередки сестер студиток.
У віці 76 років єпископ Платон подав прохання до Апостольської столиці про вихід на пенсію у зв’язку з досягненням відповідного віку, яке Папа римський прийняв у наприкінці 1996 року.
Свій земний шлях 80-річний преосвященний єпископ Платон Корниляк завершив 1 листопада 2000 року. Поховання відбулося 7 листопада того ж року за участі архиєпископа Мирослава Марусина, єпископів Михаїла Гринчишина, Івана Марґітича й Юліана Ґбура, а також мюнхенського кардинала Фрідріха Вітте, трьох римо-католицьких єпископів, численних священиків і мирян. Місцем його вічного спочинку став цвинтар Вальдфрідгоф у Мюнхені.
Життєвий шлях Преосвященного єпископа Платона Корниляка закінчився. Проте його невтомна праця у Винограднику Господньому лишила рясні плоди не лише у формі катедрального собору в Мюнхені, а й у документах Другого Ватиканського собору, численних виданнях україномовних книг і наукових дослідженнях, які він підтримував, у серцях греко-католиків в Німеччині та Скандинавії, котрими опікувався як добрий пастир 40 років. Буковина, Румунія, Італія, Ватикан, США, Німеччина були тими країнами, в яких він проживав. Проте в його серці, біля Бога, завжди була й Україна, любов до якої йому передали батьки і Церква.
Вічна і світла йому пам’ять!
д-р Світлана Гуркіна, доцентка Кафедри церковної історії УКУ