Перший всеукраїнський християнський молодіжний часопис дожив до свого п’ятиліття. Увесь цей час, що два тижні зі смаком поліграфічно оформлене видання приходить в домівки читачів і несе їм добру християнську новину, порушує актуальні теми релігійного життя. Часом такі, які інші газети не хочуть чи бояться зачіпати. «Вірую», хоч і виходить з благословення Глави УГКЦ Мирослава-Івана кардинала Любачівського, все ж є газетою мирянською, позаконфесійною. Можливо, саме це й забезпечило їй тривалість в інформаційному просторі та часі й такий «поважний» вік. Про те, як народилась ідея молодіжного християнського апостоляту, про редакційні будні й клопоти, пляни на майбутнє веду мову із своїм колегою журналістом, редактором газети «Вірую» Володимиром Громиком. То ж хай пробачить нам читач відсутність офіційного тону.
Яку мету поставило перед собою перше українське молодіжне християнське видання, чи вона змінилася з часом?
Наша мета не змінилася. Вона була такою п’ять років тому і буде ще через п’ять. Ми бачимо наскільки деградувало наше суспільство: комунізм упав, здавалося, все б мало йти до кращого, але суспільство й надалі стоїть на позиціях далеко не християнських. Мабуть, треба ще пережити не одне десятиліття, аби виросло нове покоління. То ж ми несемо до молоді правдиве християнське слово, публікуємо статті, інтерв’ю, дискусії, які збуджують свідомість молодої людини, допомагають відділити зерно від полови в процесі формування свідомості тої молодої людини. То є перша мета. Друга є дотичною до приказки про двох українців і трьох гетьманів, яка й сьогодні є актуальною. Прикро, що ця болячка проникла й у лоно Церкви. Хотілося б сказати однієї Церкви, але доросле покоління є розсварене настільки, що не знаю чи настане той час, що об’єднає його. Проголошуються гарні лозунги, призначається час для об’єднання, але ніякі дати, навіть і таке світле свято 2000-ліття Різдва Христового не може об’єднати нас, якщо ми в душі не відчуємо той зов до єдності. Тому перед газетою стоїть завдання нести ту ідею єдності. Тому перед газетою стоїть завдання нести ту ідею єдності українського християнства, якою були пронизані уми наших славних мужів Церкви Андрея Шептицького та Йосифа Сліпого. Ми ідемо до молоді з місією екуменізму, показуємо, що екуменізм може бути реальний, правдивий, що нація в нас одна, Україна одна і Христос один, то ж нема чого ділити. Ми вже не можемо жити минулим багажем.
Наскільки реально газета це робить? Як часто виступають у ній представники інших конфесій?
Якраз у цьому напрямку газета має чималий ужинок. Щойно закінчилась передплата, і ми були здивовані тим, що 60 відсотків наших читачів є зі Східної України. Отже, ті зерна екуменізму, які ми сіємо щономера, таки сходять. Одержуємо листи з Кубані, з Росії, де компактно проживають українці, і не лише греко-католики. «Вірую» передплачують громади УАПЦ, УПЦ КП і УПІД МП. Ми часто віддаємо свої сторінки студентам православної семінарії Київського патріярхату, молоді з Харківсько-Полтавської єпархії УАПЦ, відгукуємося на спільні акції Православної Церкви на Великій Україні. От, нещодавно наша працівниця побувала на традиційному молодіжному святі у Харкові «Під твою милість прибігаємо», бачила, що є велике зацікавлення газетою. Частими гостями наших сторінок є професор Дмитро Степовик з Києва, редактор православної газети «Наша віра» Євген Сверстюк, інші цікаві люди. Ми є уважні до листів читачів, публікуємо їх майже щономера, іноді листи є підказкою до пошуку теми.
Ми не розпочали розмови з традиційного запитання: а як народилася ідея молодіжного християнського часопису?
Ідея народилася в організації «Українська молодь — Христові». Відчувалося, що потрібен такий речник, така мирянська сповідальниця, де б молодь могла щиро висловити всі свої проблеми, знайти відповіді на запитання, які її хвилюють. Ми бачили, що на наші терени посипались тисячі лжемісіонерів, представників різних сект з-за кордону, які мають гроші і які в християнській державі зробили собі місійну станицю. Розуміли: якщо віддамо нашу молодь на поталу тим лжепророкам, то втратимо націю, втратимо те, що було надбано протягом тисячоліть. Не все на початках було гладко. Газета «Вірую» — єдина газета для молоді в Україні, то ж ми йшли вперед, деколи не знаючи, що нас чекає. Але ми завжди були щирими з читачами. Навіть, якщо чогось не знали, то в цьому зізнавалися і за оту правдивість, відвертість здобували читача.
П’ять років тому християнський часопис взялися творити люди, які не мали в цьому досвіду, богословської освіти. Як вирішувались складні питання?
Впродовж всього цього часу ми вчилися, прислухалися до порад духовенства, приятелів, а їх маємо немало. Наші працівники стали студентами різних богословських закладів: ЛБА, Люблінського католицького університету, Інституту Вищої релігійної культури та Інституту родини у Варшаві. Великі надії покладаємо на випускників ЛБА. Там є молоді люди, які добре володіють пером і є практикуючими християнами. Специфіка праці в такому часописі є досить складна: можна мати доброго журналіста, але він не є практикуючим християнином або навпаки. Тут десь це треба поєднувати так, щоб духовне начало все ж було первинним. Та є проблеми, які ще й зараз не вирішені. Ще дотепер ми не маємо духівника для газети.
З досвіду знаю, що є досить нелегко запросити когось зі священиків до участі в редакційному «круглому столі», якійсь дискусії чи просто самому виступити з публікацією. На словах вони ніби й «за», але дуже часто надто зайняті…
І в нас ця проблема є. Нам би хотілося більшої активності духовних осіб, бо їх голос ще наразі авторитетний. їхні переконання, аргументи можуть вивести людину з пітьми і показати світло в кінці тунелю. Є священики, які усвідомлюють це і радо нам допомагають, але цей «золотий фонд» є дуже обмежений. Вони забувають, що наша «проповідальниця» охоплює в рік понад двісті тисяч людей. Прикро, що в цьому треба переконувати священика.
Може, їх відштовхують доволі відверті й гострі публікації, які собі дозволяє «Вірую», іноді й заборонені теми…
Ряд публікацій, які появлялися на наших сторінках, справді мали неабиякий резонанс серед духовенства, правда негативний. В останній резонансній публікації ми порушили тему матеріяльних статків духовенства. Чи мають право священики роз’їжджати на іномарках, якщо їхні парафіяни часто-густо просто бідують? Питання було поставлене відверто й реакція — відповідна. Обурені священики телефонували мені додому, а в одному з найбільших храмів Львова — Преображенському газету просто заборонили розповсюджувати. Той випадок із забороною нагадав часи більшовицького переслідування. Прикро, що священики скористалися тим методом заборони. Друкуючи ту чи іншу публікацію, ми не хочемо образити Церкву чи вихлюпнути на всенародне обговорення те, що можна обговорити на реколекціях духовенства. Якщо б ці теми порушувались там, то може, про них би не довелось говорити зі сторінок газети.
Кілька років тому на хвилі загального релігійного романтизму появилось немало релігійних видань, та далеко не всі з них подолали свій перший п’ятирічний шлях. Як газеті вдалось втриматись, враховуючи ще й постійне погіршення економічної ситуації в державі?
Сьогодні ми можемо сидіти і говорити про п’ятиріччя газети, мабуть, тому, що ми досить серйозно готувалися до виходу в світ такого видання. Ми заглядали вперед на кілька років, бо хотіли бути тим виданням, яке має певну мету і хоче її здійснити. А наповнити душу молоді чимось добрим не можна за рік, два чи навіть п’ять. Потрібно виховати ціле покоління. І якщо б газеті вдалося вирости разом з тим поколінням, яке ще сьогодні не має впливу на державне чи релігійне життя, але завтра стане біля керма держави, то ми будемо дуже раді. З точки зору економічної теж нелегко доводиться, бо живемо в тій державі, переживаємо ті ж труднощі, що й усі люди. Ми не в екзилії, ми — в Україні. То ж користуючись нагодою, хочу подякувати через «Патріярхат» багатьом людям діяспори, усім нашим жертводавцям за їхню доброту, щирість, за те, що газета навіть у найважчі моменти вчасно приходила до своїх читачів. Перш за все хотілося б подякувати Українському Патріярхальному світовому об’єднанню, особисто пану Василю Колодчину, редактору журналу «Патріярхат» пану Миколі Галіву і всім тим, хто пам’ятає про нас, хто є нашим передплатником.
Дозволиш підглянути трошки в редакційний портфель? Які цікаві публікації появляться у «Вірую»? Які пляни на майбутнє?
На щастя, редакційний портфель є багатий, бо маємо багато авторів, наших прихильників серед творчої інтелігенції, маємо широку мережу власних кореспондентів по всій Україні. Нас не покидає ідея стати тижневиком. І якщо Господь нам допоможе знайти кошти на це, газета стане значно інформаційнішою, матиме цілі сторінки з життя Українських Церков, Вселенської церкви, усіх християн світу. Більше говоритимемо про те, що хвилює сьогодні християнську Україну, що несе в собі ювілей 2000-го року.
Спасибі за розмову. Бажаю усьому колективу довгого творчого життя, цікавих тем, творчих злетів.
Надія Пастернак
Марія Герасимович Олинець