Володимир Мороз

Усяке створіння прагне до процвітання. Людина, на відміну від тварин, прагне до цього ще й усвідомлено. Але, осягаючи стремління до якогось конкретного процвітання – «щастя», особа далеко не завжди розуміє всі наслідки. Для прикладу, чи можна звести щастя до матеріального статку? Чи вичерпується воно здобуттям «повної свободи» дій і «слави»? А як же духовні виміри щастя? Вони  напряму породжуються успіхом матеріально- го роду? Тобто «буття визначає свідомість»? Але якщо її визначає буття, то, може, і биття теж? Принаймні ціла низка сучасних претендентів на звання, «щастя» і «славу» тирана, як свідчать їхні дії, дотримуються такого погляду і активно практикують його. Як же християнам ставитися до подібних речей? У Євангелії від Матея є слова, що пояснюють не лише зміст, а й суть прагнення до щастя: «Збирайте собі скарби на небі, де ні міль, ні хробацтво не нівечить і де злодії не пробивають стін і не викрадають. Бо, де твій скарб, там буде і твоє серце» (Мт. 6, 21). Чи означає це, що варто відмовитися від цього земного світу і просто чекати його кінця? Але тоді, чому ми тут, на цій землі?

Узагалі цитовані слова з Євангелія можна розглядати як живу реакцію на дійсність Римської імперії з її олігархатом, плебейством і моделлю взаємин між цими верствами у стилі «хліба і видовищ». Останню фразу на початку ІІ століття по Христі сказав поет-сатирик Ювенал. Тобто висміював те ж, проти чого перед ним наприкінці І століття по Христі виступив євангелист Матей. Але так сталося, і корені цього криються в людській природі, що звуження поняття «щастя», його зведення до чогось однобічного триває досі.

Про це написано багато, хто шукає – знайде. Натомість редакція «Патріярхату», готуючи це число часопису, поставила собі за мету спрацювати точково – за допомоги фахових авторів шукати відповіді на низку питань, пов’язаних зі «щастям», які турбують сучасну людину. Символічно, що рівно рік тому в числі журналу, провідною темою якого був «Шлях до успіху», ми порушували питання етики щоденної праці. Тут же наші дописувачі уважно розглядають і старанно пояснюють питання, пов’язані зі світоглядними основами щастя, успіху, процвітання, а також численними пастками, які чигають на осіб та спільноти на шляху їх здобуття. Природно, що пошук відповідей завжди має на увазі те, що людина – істота суспільна і для щастя потребує громади, Церкви. Знаковим є й те, що про відповідні речі ми говоримо в період, коли Україна – українці і в рідній державі, і на етнічних землях за її межами, і в діаспорі – святкує 30-ліття здобуття Незалежності. Це стало нагодою в світлі теми номера приглянутися до того, що вже зроблене за ті три десятиліття. Понад те, в цьому числі «Патріярхату» ми традиційно не обмежуємося минулим та дійсністю, а стараємося заглянути в майбутнє.

І керуємося при цьому закликом Блаженнішого Патріарха Йосифа Сліпого, що міститься у його посланні від 1957 року, – «Великого бажайте!». Отож бажаймо великого.

З Днем Незалежності України!

Володимир Мороз

Якось, стоячи під час літургії в церкві, я слухав змістовну проповідь, в якій священник доречно розвинув думку, що без любові людина паралізована. Загалом мовилося про те, як Ісус зцілив розслабленого, якого його товариші спустили на мотузках до кімнати, розібравши покрівлю (Мр. 2, 1-12), а також про зцілення недужого біля купелі Вітесда (Ів. 5, 1-15). Ці роздуми поособливому зрезонували із моїми власними, бо якраз тривала підготовка числа «Патріярхату», який ви зараз тримаєте у руках. Я подумав собі, що люди без любові справді паралізовані. Якщо людина не любить, якщо вона байдужа, то й не робить чогось для когось. Можна не любити й себе, зрештою… У таких випадках життя не є повноцінним, а події проходять наче повз особу, в атмосфері якогось паралічу. Якщо ж не люблять людину в потребі, то параліч не відступає і від того хворого, від якого міг би, якого можна було б урятувати. Отже, друзі любили розслабленого і заради нього здійснили подвиг, побутовий подвиг, як би парадоксально це не звучало. Вони були раді послужити товаришеві. Вони рятували його, а не докоряли, як, наприклад,
друзі біблійного Йова.

А от біля купелі Вітесда лежав чоловік, якому не було кому послужити. Маємо тут натяк на те, що його не любили. Він хворів аж 38 років. Як справедливо наголосив проповідник під час літургії, 38 років – це «майже повнота», бо в давніх юдеїв 40 років є символом повноти: саме стільки їхні предки ходили пустелею. Мене насправді вразили ці слова, бо, вочевидь, немічний біля Вітесди майже дійшов до «повноти» в своєму терпінні. Хто його знає, що було б далі, якби Ісус не врятував його. У цьому випадку сам Господь послужив людині там, де їй не бажали послужити люди. Описану історію можна розглядати як докір байдужості, але її слід розуміти і як заохоту до надії та служіння. Бо служіння приносить і радість, і користь. Служити Богові ми можемо якраз через служіння ближнім. При цьому треба розуміти, що не всі служать однаково, бо в кожної людини свій талант. У кожному випадку важливо не закопувати його й не уникати служіння, не давати комусь страждати, якщо можеш допомогти і принаймні полегшити чиюсь долю. Якщо ти працюєш зі словом – допоможи людині словом, якщо з речами – допоможи речами. Не шкодуй уваги, доброго жесту, підтримки справою. Не заздри! Це принесе радість, надію і подяку. Це і є служіння без пафосу, без реклами у тому місці, де ти зараз перебуваєш. Аби зробити світ ліпшим, а своє життя яскравішим, не обов’язково їхати за океан, часто для цього достатньо розглянутися навколо. Саме такому служінню і присвячений цей номер нашого журналу. Справді приємно, що довкола нас багато людей, які примножують радість таким способом і самі відчувають радість від цього.

Володимир Мороз

«Ідеалом нашого національного життя є наша рідна всенаціональна Хата-Батьківщина» – цими словами починається Декрет Львівського Архиєпархіального Собору 1942 року, відомий під заголовком «Як будувати Рідну Хату». Заголовок цей звучить як план. Насправді в документі подано великий досвід, набутий під проводом Митрополита за понад 40 років. Церкві було що сказати, бо результати її праці на благо народу були живо відчутні. Мова, звісно, не про зразкову господарку архиєпархії, хоча й це промовистий факт. Мова про те, що Церква з ініціативи Митрополита не обмежилася мурами храмів. Вона активно виходила у світ. Треба сприяти талановитій молоді чи митцям? Митрополит готовий! Треба рятувати шедевр для музею? Владика допоможе! Та це не все. На зорі 1920-х Глава ГКЦ береться не просто допомагати населенню поруйнованої війною і окупованої Галичини. Він стає промотором кооперативного руху. Він дає народу не тільки рибу (хоча і її), а вудку для риболовлі. Під проводом людей Церкви кооперація стає доказом того, що і в найскрутніших обставинах за відсутності власної держави народ може рости і готуватися до незалежності. Якщо порівняти успіхи кооперації в Галичині з тодішніми колгоспами в СРСР, висновки «розжовувати» не треба. Бачимо з одного боку ідеали гідності й свободи, з іншого – «колгосп тварин» з відповідними наслідками, в тому числі Голодомором. Це досвід, який українці не зрозуміли до кінця. Ми ще не практикуємо ідеали, які декларуємо, згадуючи великого Митрополита. Почати зміни слід з побутових речей. Зокрема, з етики щоденної праці і ставлення до власної країни. І це – тема номеру, який Ви тримаєте в руках.

Володимир Мороз

Відчуття краси – неодмінний атрибут людства. Коли в особистому і суспільному житті його більше, тоді маємо періоди духовного піднесення; менше почуття краси – ознака занепаду. І мовиться тут аж ніяк не про якесь абстрактне поняття чи суб’єктивне самолюбування, а про неодмінну частину людського світу. Краса конкретна: ми її відчуваємо спершу не загалом, а тут і тепер, дивлячись, слухаючи, торкаючись, сприймаючи на запах, а вже потім роздумуючи. Навіть коли говорити про красу всього світу в його цілісності, то ми виражаємо її через конкретні речі. Осягаючи гармонію того, що нас оточує, і того, що вартісне в нас самих, відділяючи красиве від потворного, ми зростаємо духовно.

Спершу дитина каже «красива квіточка», а потім, здобувши досвід і подорослішавши, може сказати «світ прекрасний». Так поступово особа доходить (якщо доходить, звісно) до розуміння краси Господньої як виразу гармонії світу: «Краса і велич його діло, правда його стоїть повіки» (Пс 111,3). Бог дбає про красу: «Усе він створив гарним у свій час…» (Проп 3,11).

Для мене одним із найепічніших виразів людського розуміння Божої краси і схиляння перед її масштабами є пасаж із книги пророка Амоса: «Той, що творить Косаря та Квочку, перемінює темряву на ранок, а з дня робить ніч темну; що кличе води моря і на поверхню землі їх розливає, – Господь, ім’я йому» (Ам 5,8). Косар і Квочка – це сузір’я Оріона і зоряне скупчення Плеяди. Прочитайте про них і знайдіть. На весняному небі їх добре видно. Будете приємно вражені їхньою красою та масштабністю творіння. Людство навіть тисячну частку такого створити не спроможне.

Отож, дивуючись Божим справам, людина здавна дивувалася і силою цієї краси. Але водночас відчувала пієтет перед закладеним у них порядком. Краса, велич і правда Господня недарма згадані разом у наведеній цитаті зі 111 псалма. Святе Письмо дає розуміння того, що ці три речі мають іти вкупі. Тоді буде добре людині, тоді вона дотримається Божого задуму. Бо може ж і не дотриматися… Має ж людина свободу волі.

Не доводиться шукати далеко в історії приклади того, коли огидне претендує на статус гарного, жорстокість – на статус величі, а брехня хоче, аби її називали правдою. Цього повно і в наші дні, але цінність історії в таких випадках полягає в тому, що вона показує неодмінні результати: фініш, до якого ведуть названі претензії, плачевний. Христос майже 2000 років тому влучно сказав: «Бо де твій скарб, там буде і твоє серце» (Мт 6,21). Філософ Іммануїл Кант також вдало зауважив, що дві речі наповнюють його душу священним трепетом: зоряне небо над головою і моральний закон всередині. Розуміння краси у християнстві аж ніяк не обмежується зовнішніми вимірами, бо одна лиш тілесна «Краса – річ оманлива, врода – марна» (Прип 31,30). Зовнішня краса без внутрішньої справді є міражем, що здатний згубити і тіло, і душу. Симптоматично, що «бізнес-індустрія краси» ще нікого не врятувала від старіння, але багатьох кинула в лихоманку примарних сподівань і призвела до морального падіння. Немає іншого шляху, як турбуватися про красу цілісну і гармонійну. Правду написав Олесь Гончар: «Собори душ бережіть, друзі… Собори душ!»

Володимир Мороз

Якщо прислухатися до сучасного вживання слова «гідність», можна зауважити кілька показових тенденцій. По-перше, цей термін часто використовують у якомусь абстрактному розумінні – без конкретики. По-друге, розмова про гідність лунає особливо виразно тоді, коли мовиться про права різного роду меншин. І перше, і друге явища можна легко витлумачити – про це вже написано. Я ж хочу наголосити на рисах гідності, котрі у нас нерідко затінюють: на її конкретності та загальному характері.

Отже, гідність – не штучний термін, вигаданий богословами або філософами для використання виключно в наукових дебатах. Вона – неодмінна характеристика людського буття, конкретного і щоденного. Гідність – не якась особлива риса меншостей. Вона притаманна кожній людині, навіть тій, яка слова «гідність» не чула. Поважати гідність – це бачити у людині Людину: образ і подобу Бога. У Катехизмі УГКЦ «Христос – наша Пасха» так і читаємо: «Гідність людини – в образі Божому» (§120); «Образ Божий визначає гідність людини вже в її тілі, яке є добрим» (§129); «Здатність панувати над собою, самостійно ініціювати та здійснювати свої вчинки є основою як гідності, так і відповідальності особи» (§731). Церква акцентує, що Святе Письмо навчає про гідність людини від її зачаття. Те, що сучасні суспільства, декларуючи свій християнський характер, ігнорують це і вносять у законодавство повагу до гідності «від народження», є мовчазною трагедією сучасної цивілізації. До подібних думок підштовхує і розгляд ставлення до проблем бідності й незахищеності різних соціальних верств… Справді, аналіз подібних речей наштовхує на думку про «роздвоєння розуму» не тільки осіб, а й цілих спільнот, бо хіба можна бути християнами і нехристами водночас? Питання риторичне.

Як у таких ситуаціях діяти вірним Церкви? Святий Папа Іван Павло ІІ зазначав: «Усвідомлення самим собі та іншим непорушної гідності кожної людської істоти є суттєвим, а іноді центральним і єднальним завданням цього служіння для справи людської родини, до виконання якої покликана Церква, а у ній – католики-миряни» (Покликання і місія мирян, §37). Компендіум соціальної доктрини Церкви радить: «Перший крок на шляху до здійснення цього завдання – прагнення і зусилля, спрямовані на оновлення свого внутрішнього світу […] Навернувшись серцем, людина починає піклуватися про іншу людину, яку вона любить як брата чи сестру» (§552). Компендіум нагадує, що фундаментом міжособистісних стосунків є християнська любов, яка «розкриває гідність людської особи та вчить поваги до неї» (§936). Тож повага до гідності людини починається з любові до неї, бо «Хто не любить, той не спізнав Бога, бо Бог – любов» (1 Ів. 4,8).

Для мене слова родичів «поводься гідно», які я чув у дитинстві, у світлі євангельських істин звучать із неймовірною свіжістю! Про гідність маємо пам’ятати щоразу, бо вона – ключ до щастя. Аби почати жити гідно, не треба щось вигадувати чи кудись їхати. Достатньо глянути на тих, з ким живеш, на пораду Катехизму: «…християнська сім’я – середовище, що забезпечує гідність початку та кінця земного життя людини» (§707).

Українці вже давно не сільська нація. Україна – країна міст, причому не як епічна Русь-«Гардарикі» скандинавських саг, а дійсно демографічно, економічно, політично і культурно. Процеси урбанізації та їхні наслідки були для духовної аури нашого народу драматичні, часто трагічні. Втім ми вистояли, і духовність значної більшості сучасних українців міська. З огляду на ці реалії, аналізу яких можна присвятити книгу, для нас – християн – особливої актуальності набуває образ міста у Святому Письмі та рефлексія над ним з огляду на сучасні умови.

Отож хіба не з міста Харана вийшов Авраам, будучи ще Аврамом (Вих 11,31)? Хіба не в місті закликали до навернення пророки? Чи не донькою Господньою стало місто – Єрусалим (Міх 1,13 та ін.)? Чи не у кожне «місто й місце» призначив Ісус 72 своїх помічників перед тим, як іти туди (Лк 10,1)? Хіба не міським громадам Рима, Коринта, Ефеса та іншим адресували послання апостоли? Христос сказав: «І в яке місто ви не ввійшли б, і вас приймуть, їжте, що поставлять перед вами; оздоровляйте в ньому хворих і кажіть їм: Наблизилося до вас Царство Боже» (Лк 8,12). Євангеліст Іван у «Одкровенні» описує небесний Єрусалим – місто: «…житло Бога з людьми» (Одкр 21,3). Слід погодитися з тим, що й фраза Ісуса про «жнива великі» (Лк 10,2) у світлі сказаного – далеко не буквалізм. Бо це також «жнива у місті» – глобальному місті, жителі якого в наші дні часто досі не чують отого благословенного «Мир домові цьому!» (Лк 10,5).

Володимир Мороз

Слово «суб’єкт», згідно з Академічним тлумачним словником української мови, має аж сім визначень. Передусім це «істота, здатна до пізнання навколишнього світу, об’єктивної дійсності й до цілеспрямованої діяльності». Далі – це «істота, група осіб, організація і т. ін., яким належить активна роль у певному процесі, акті». Далі – «особа або організація як носій певних прав і обов’язків». Інші чотири визначення подають, що суб’єкт – це «людина як носій певних фізичних і психічних якостей; «людина як об’єкт дослідження»; «людина, особа», «предмет судження», «те саме, що підмет». Якщо приглянутися до поданих тлумачень суб’єкта, особливу увагу привертає те, що одні з них засвідчують його активну природу, а другі ведуть мову про «суб’єкт як об’єкт», тобто щось пасивне – щось, за чим хтось спостерігає і на що хтось впливає.

В Україні, як і всюди, є люди та спільноти активні – суб’єкти, а є ті, що стають об’єктами чийогось впливу, навіть того не помічаючи. І перші, і другі впевнені, що вони самостійні, бо кожен цього прагне. Якщо накласти сказане на палітру суспільних поглядів, то стає зрозумілим, чому часто наслідком дебатів є не позитивне рішення, а конфлікт та образа, припинення діалогу. Дуже часто в нас забувають, що бути суб’єктом суспільних відносин – це не тільки мати права, а й обов’язки щодо інших. Повага до співрозмовника – це також обов’язок. Недарма вже кілька аналітичних центрів, які досліджують діяльність російських тролів у інтернеті, попереджали, що їхньою метою є радикалізувати настрої, розсварити людей та їхні групи шляхом маніпуляцій. Україна – не виняток. Мовиться про те, що як людина, так і спільнота може бути активним суб’єктом суспільних відносин, мати від цього користь і приносити користь іншим. З другого боку, може вона бути також об’єктом, який говорить та діє, але є несамостійним, маніпульованим кимось. І якщо той «хтось» – явний чи прихований ворог, біди довго не чекай, бо «Кожне Царство, розділене в собі, запустіє, і кожне місто чи дім, розділені в собі самому, не встояться» (Мт. 12, 25). Маємо достатньо прикладів того, як до поділів своїми бездумними словами і діями українців штовхають навіть ті, що начебто претендують на імідж моральних лідерів нації, говорячи явну неправду чи про історію, чи про сучасність. Свідомо не називатиму їх, бо таки sapienti sat. Очевидно, що люди мають право на відстоювання своїх позицій, але водночас вони повинні враховувати небезпеку маніпуляцій над собою. Усі повинні плекати критичний розум, аби не пірнати в «зраду», не засвоювати ворожу думку як свою і не поширювати її на шкоду собі та іншим…

Усі ми покликані шукати правду і відрізняти її від брехні. Понад те, правду слід говорити публічно, а не приховувати її – така скромність була б фальшивою. Правди не кажуть ті, що її не знають, або ті, що її приховують, – несвідомі лідери або свідомі демагоги і популісти, керовані бажанням маніпулювати і заробляти на цьому, виглядаючи «білими і пухнастими батьками народу». Через це українці вже проходили як у політичному, так і в економічному та релігійному вимірах. Чи засвоїли ми як нація ці уроки, побачимо вже скоро. Тоді стане зрозумілим, чи ми йдемо далі, а чи прямуємо новим старим колом для кращого засвоєння уроків історії.

Володимир Мороз

Церква – спільнота, у якій традиція поєднується зі стремліннями до майбутнього. Її життя та обнадійливі зміни, котрі відбуваються на очах того чи того покоління, є наслідком, але стають і поштовхом до роздумів про власний шлях у вірі в Бога, до іспиту сумління. Уже відбувся Об’єднавчий собор українського православ’я, створена Православна Церква України (ПЦУ). Мільйони вірних в Україні і не тільки змогли сказати собі: «Близько Господь до всіх, які до нього взивають, до всіх тих, що до нього взивають по правді. Він учинить волю всіх тих, які його бояться» (Пс. 145,18). По 332 роках перебування під владою московських патріархів, по десятиліттях таврувань «неканонічними» і «неблагодатними» українські православні християни юрисдикційно повернулися «на круги своя». І це повернення – нагода повною мірою повернути собі ще й власну релігійну традицію, притінену «темною добою». У ПЦУ достатньо підстав згадувати період 1686 – 2018 років словами: «Над вавилонськими ріками, там ми сиділи й ридали…» (Пс. 137,1). Так само згадують XVIII – ХХ cтоліття – часи кривавих переслідувань віри з боку північного сусіда, але не тільки його (!) – греко-католики. Якби це враховували люди, які дивуються, що греко-католики радіють об’єднанню православних «більше, аніж деякі православні», то були б обережніші в словах. Можливо, подібні репліки зникли б, якби їхні автори розуміли глибоке прагнення УГКЦ до відновлення єдності київського християнства і не тлумачили її категоріями підпорядкування. На жаль, саме до останнього українців привчали дуже довго.

У інтерв’ю виданню «Главком» Блаженніший Святослав акцентував: «…коли йдеться про «простягнуту руку», ми говоримо про єднання. Тобто, залишаючись собою, ми можемо і повинні співпрацювати – в ім’я добра українського народу, в ім’я правди, в ім’я пошуків вселенського єднання з християнами, яке ми називаємо екуменічним рухом». Зрозуміло, що для діалогу, метою якого є досягнення єдності, потрібні ті, що готові брати в ньому участь. Але не тільки: неодмінно потрібне ще їхнє усвідомлене почуття Божої присутності за словами «…щоб усі були одно, як ти, Отче, в мені, а я в тобі, щоб і вони були в нас об’єднані; щоб світ увірував, що ти мене послав» (Ів. 17,17-18). Тож греко-католики радіють із того, що утворення ПЦУ подало сильний сигнал ще й до пошуку єдності між спадкоємцями Володимирового Хрещення Руси-України. Як не радіти, що відповідні меседжі лунають від Блаженнішого Епіфанія – предстоятеля ПЦУ? Блаженніший Святослав наголосив: «…маємо можливість показати світовому християнству, що екуменічний діалог між УГКЦ і ПЦУ можливий. Адже сьогодні він відсутній в Україні. Проводяться тільки особисті зустрічі, спілкування в різних форматах. Тому розпочати його – це виклик і, можливо, перший крок у нашій дорожній карті». Очевидно, через людські слабкості й те, що перешкодою до єдності часто стає не лише ворожість, а й банальне нерозуміння, до справи треба ставитися відповідально. Адже значущість нашого діалогу має потенціал вийти далеко за рамки як наших Церков, так і нашого часу. Нам він дозволить сповнити гасло γνῶθι σεαυτόν – «пізнай самого себе», подолати численні «структури гріха», краще зрозуміти, про що ми просимо Бога в літургії.

Володимир Мороз

«Бо де скарб твій, там буде і серце твоє» (Мт 6, 21) – ці слова,як і багато інших порад зі Святого Письма, супроводжують християн, коли вони задумуються про себе: про вже зроблене і про подальший шлях. «Скарб» – поняття широке, і в нього можна вкладати різні бачення. Часто люди розуміють його надзвичайно спрощено, бо для багатьох це золото, гроші, загалом матеріальні статки. Також для багатьох «скарб» – це влада. Але такі підходи не просто утилітаристські, вони явно небезпечні як для їхніх носіїв, так і для оточення. Бо ж як тут не згадати слова: «Не можете Богові служити – і мамоні» (Мт 6, 24)? Як не згадати висвітлення того дивного і страшного симбіозу обох наведених вульгарних бачень «скарбу», що присутній у епічній трилогії християнина-письменника Джона Рональда Руела Толкіна «Володар перснів»? У ній же персонаж Ґолем прямо звертається до персня – «мій скарбе», навіть не розуміючи своєї тотальної залежності від нього і не підозрюючи, що за моторошно-блискучим «скарбом» стоїть і активно діє хтось страшний… Історія Ґолема та інших героїв роману Толкіна має багато аналогій у реальній історії людства. Ці аналогії дивні, драматичні, часто трагічні. Не варто тут їх перелічувати. Суть порушеної теми полягає в необхідності розуміння того, що «скарб» – часто не те, чим він є в очах людини, яка його поціновує. Людина, полишена сама на себе, може легко помилитися. І так направду стається – вона губить себе. Так було в усі віки. Тому, говорячи про виклики сучасності, численні інтелектуали не зневажують цим складнощі, які поставали перед минулими поколіннями. Вони просто намагаються відреагувати саме на дійсні, актуальні, неповторні в своїй специфічності проблеми, які постають уже й тепер. І якщо, розуміючи свої обмежені людські можливості, спробувати поглянути ширше, то побачимо, що всі ці складнощі та виклики мають між собою певну спільність. Усі вони стосуються глобальної проблеми, яка постійно супроводжує людство загалом і кожну людину зокрема, – спокуси втратити себе, піддавшись тому чи тому вульгаризованому «скарбу».

Тож Біблія недарма пропонує нам постійно звіряти свій внутрішній компас із орієнтиром – Словом Божим. Радить усім вдумуватися: а де ж він – той наш «скарб», чи він справді є тим, за що ми його видаємо для себе та інших? Чи веде він нас до неба, а чи тягне в безодню пекла?

Якщо комплексно поглянути на матеріали, зібрані в поточному числі нашого часопису, то сказане стає ще зрозумілішим. Цей номер присвячений рефлексії над дійсністю, над поглядами, носіями яких ми є. Також він присвячений пошуку і висвітленню орієнтирів на шляху Церкви та її вірних до Бога через пізнання світу і себе самих.

Слід визнати, що ми часто не знаємо, які скарби лежать у нашій «Рідній Хаті», недобачаємо їх. Ми не єдині на землі, у кого ця проблема існує. Але ми, як і всі інші, унікальні в пошуку власного шляху до Господа, до миру в Ньому. У тому, як ми приглядаємося до своїх «скарбів», як щиро і послідовно виявляємо в них зерна вічних цінностей та відсіюємо кукіль тимчасовості, криються ключі до сповнення нашої відповідальності як християн. Отож, бути собою, бути вірними Євангельській новині, жити гідністю патріаршої Церкви – це те, що ми намагаємося сповняти. І робимо це не у порівнянні з сусідами, а в нашому спільному стоянні перед Богом. Але щоб здійснити ці завдання, ми покликані щодень приглядатися до себе – без цього шлях не пройти, без цього шлях узагалі годі побачити!

Володимир Мороз