Володимир Рожко

(Продовження з вересневого числа)

На одній з світлин Трифон Сікідин, який в часи Польщі сидів в Березі Калузькій за… комунізм, а кегібісти судили його вже за «буржуазний» націоналізм. За такий же злочин московські попи не дозволили внести домовину ще одного мученика Миколи Кідрука до місцевого храму, бо ж чин похорону здійснювали священики УПЦ Київського Патріярхату. Одвічне злочинне московське ярмо…

На стіні є фото видатної скульптури Теодозії Бриж, якій президент Леонід Кучма вручає нагороду. Тут же фото праць мисткині: скульптури — Анна Ярославна, князь Володимир Пилип Орлик, Митрополит Петро Ратенський і інші.

В історії містечка записано десятки імен видатних українців, що спричинились до його минулого економічного й духовного розквіту.

Під час перших своїх відвідин познайомився я з дев’яностотрьохрічною Євдокією Корначевською-Яніцкою та її донькою Ніною. Була то незабутня зустріч і розмови. Батько Євдокії Матвій скінчив за царя Петербурзький інститут, захистив дисертацію, мав свої винаходи в металургії. В часи Тимчасового уряду був заступником директора Путилівського заводу, більшовики поставили його директором, розстрілявши попереднього, а новопризначений керівник побачивши звіряче обличчя більшовизму, тікає з родиною до Києва і в уряді Директорії займає визначні місця. Пізніше опинився в Бережниці, а тоді виїхав до Круківської Гути біля Кракова, де й працював на поляків. Англійці купили в нього ряд патентів з металургії, а наші західні сусіди вважають його своїм вченим. Нині в хаті незабутньої Євдокії Яніцької живуть чужі люди, зовсім далекі від духовної величі попередньої власниці, яка жила Україною і для неї.

В місцевій середній школі довгий час в 70-их роках вчителювала рідна сестра єпископа УПЦеркви в США Владики Паїсія (Іващука) Параскевія Максимівна. Разом з Антоном Хомичем, Галиною Омельянівною Ковальчук вона засівала в дитячих душах любов до рідної мови і літератури.

Антона Хомича можна слухати годинами. Він має добру пам’ять, підкріплює сказане документами і фотодокументами. В його розповідях живуть немеркнучі образи героїв, мучеників, митців з містечка Бережниці, яке в усі часи було важливим осередком нашої духовності в цьому регіоні Волинського Полісся.

Нині тут осередок Руху, який очолює вчитель географії Юрій Савович Козерчук, а його членами всі свідомі жителі Бережниці.

Нині вони ведуть боротьбу за відродження нашої духовности, повернення місцевого Свято-Успінського храму в лоно Української Православної Церкви Київського Патріярхату. Попереднього московського батюшку Олександра, запеклого українофоба замінено на молодого Миколая, але в церкві нічого не змінилось. Те ж саме поминання Алексія, та ж сама незрозуміла мова в богослужіннях.

Ці батюшки дуже шкодують за колишньою імперією зла по назві СРСР, роблять все, щоб її реаніміювати, хоч в Бережниці їм нагадували про розламані й осквернені більшовиками храми Божі в навколишніх селах: Залішани, Грані, Осова, Кураш. В с. Залішани церква мала охоронну таблицю, як пам’ятка архітектури, але й це не врятувало прадавню святиню від комуністичної орди, а в селі Кураш церкву, побудовану ще князями Гольшанськими, осквернено, піддано червоному вандалізму: понищено ікони, спалено багатющий архів, бібліотеку, безцінні зразки українського сакрального мистецтва. Відповіддю московських батюшок на ці злочини комуністів є одне: «На все воля Божия…».

З гостинної хати Антона Хомича і Ніни Яківної вирушаю в дальшу дорогу до м. Дубровиця. Неповторні пригоринські краєвиди розкинулись праворуч від асфальтованої дороги, яку накручує на свої колеса автомобіль, власник якого за дві гривні підвозить мене до цього старовинного містечка, родинного гнізда Гольшанських.

Проїхали вже село Кураш, яке було літньою резиденцією цих відомих українських шляхтичів. В селі Соломіївка новий мурований храм біля кладовища, а в селі Бересті гарно розмальована дерев’яна церква. Ці святині перебувають в руках московських батюшок, цих вірних слуг церковного імперіялізму Кремля.

Нарешті — Дубровиця. «Літопис Руський» позначив її вік з 1184 року, але містечко на лівому березі Горині на той час вже далеко знане як важливий центр ремесла і торгівлі, нашої духовности. Було воно столицею князів Дубровецьких і Турівських. Князь Дубровецький. Гліб Юр’євич, правнук князя Турівського й Київського брав участь у поході на половців, а Олександр Всеволодович загинув на річці Калці.

1321 р. Дубровиця в складі Великого князівства Литовського. Панував тоді тут рід князів Дубровецьких, потомків великого князя київського Володимира, з 15 ст. належить до Свидригайла. Того року намісником Києва був Іван Гольшанський. Це був відомий княжий рід, в якому бачимо визначних світських і духовних владик, монахів і монахинь. Одним з цих князів Юрій Гольшанський відомий як засновник манастиря св. Миколая на одному з островків біля Горині, оточеного водами річок Воробина і Селець на північ містечка Дубровиця. Цю святу обитель князь Юрій заснував як подяку Творцеві за чудесне спасіння його родини 1502 року під час нападу татарів. В манастирі знаходилась чудотворна ікона Святителя Миколая, до якої у відпустові дні 2 травня і 19 грудня щорічно відбувались масові прощі.

Пізніше Дубровиця перейшла до Острозьких, а в минулому столітті до графів Плятерів, які мали величавий палац на Воробиному з багатою бібліотекою, яку закупила Варшавська Публічна Бібліотека. Знаходився тут дуже цінний архів, документи якого зберігали походження, таємниці багатьох князівських родів Волині і Полісся. Граф Плягер 1865 року вибудував в Дубровиці величавий собор Різдва Пресвятої Богородиці, який в добу будівників комунізму перетворено в склад, а його мозаїка, фрески, безцінні ікони безжалісно знищено.

Ще з княжих часів містечко мало добре укріплений замок, з розгалуженою системою підземних ходів, один з яких був під річкою Горинню. їх прокладали для власної безпеки Дубровецькі князі і завдяки яким в час небезпеки можна було уникнути передчасної непри­родної смерти.

Дубровиця — важливий осередок українського православ’я в минулому і сьогоденні.

Величавий собор Різдва Пресвятої Богородиці збудований графом Плятером є найбільшою українською православною святинею Дубровеччини. Заново відреставрований своїми величавими позолоченими банями панує над навколишньою місцевістю. Його настоятель отець Данило Ковташ випускник Волинської Духовної Семінарії вже п’ять років є його настоятелем і благочинним місцевого деканату.

Отець Данило має добрі організаторські здібності, а тутешня громада дуже жертовна: за роки незалежности нашої держави зробили диво. Напіврозвалену пам’ятку архітектури (також з охоронною таблицею), в якій за совєтських часів зберігали сіль, повернули до життя. Оглядаю відбудовану святиню. В час моїх перших відвідин в Дубровиці влітку 1994 року вірні розпочали працю над поверненням собору первісного вигляду. Нині вони можуть пишатись своєю працею. Гарний новий іконостас прикрашає храм, є вже багато ікон, величаве панікадило. При соборі є два хори: дорослий і дитячий.

Богослужіння в нашій церкві, — розповідає настоятель Данило Ковташ, — відвідують всі свідомі жителі міста та навколишніх сіл. На великі свята, такі як Різдво Христове, Великдень, Преображення Господнє, Храмовий празник тисячі вірних приймають участь в Богослужінні. В Дубровицькому районі є ще дві українські церкви в с. Осова св. Михайла, настоятелем якої є о. Віталій родом з Висоцька, Успіння Пресвятої Богородиці в с. Нивіцьк парохом якої є о. Василь Козак. Що дуже приємно, що місцева влада в особі голови райдержадміністрації Федора Якубовича та голови міськради Івана Секо добре наставлена до української церкви.

В містечку давній дерев’яний храм св. Миколая, 1878 р. належить московській церкві. Її настоятелем є відомий українофоб Федір Деркач, який розливає ріки московської отрути в своєму благочинні, щоб скомпромітувати і очорнити українську церкву. В цьому храмі знаходиться чудотворна ікона св. Миколая з манастирської церкви, заснованої князем Юрієм Гольшанським біля села Селець, яку 1963 році розломали місцеві комуністи. Цю чудотворну ікону, без сумніву подарували манастиреві його засновники.

Є в Дубровиці наново відреставрований римо-католицький костел Піарів з 16 ст. Він діючий, хоча лише невелика жменька вірних приходить до нього.

До Дубровиці в мене особливий сентимент душі. Нині містечко все у весняному цвітінні: вишні, сливи, біле мереживо черемшини над Горинню, а пахощі розквітлого бузку п’янять перехожих. Великодніми свічками горять каштани. Містечко в обіймах весняної краси і пахощів.

Зупиняюсь на березі Горині і довго любуюсь зеленим маревом лісів на її правому березі, записую побачене і передумане, а тоді рушаю в центр міста. Поруч дві крамниці з написами «Хліб» і «Книги». Прекрасне поєднання хліба насущного і духовного. Тут же й стіна суцільного завішена передвиборними проклямаціями: УНА-УНСО, чисельними патріотичними лозунгами. Один з них справді промовистий і я заношу його до свого записника: «Україні — силу, державі — порядок, народу — доброту!» нездійсненні, але щирі побажання. В Дубровиці сильний осередок Руху, багато молоді належить до Української Національної Асамблеї.

Центральну вулицю названо іменем Великого Кобзаря. Тут і пам’ятник українському пророку. Біля пам’ятника квіти, тут відбувають і всі урочистості пов’язані з іменем Тараса Шевченка. Особливо благолюдно біля пам’ятника в березні, травневі дні.

Вулицею Шевченка прямую до автостанції. Недалеко від неї підноситься куполоподібна будівля без хреста. Виявляється — це дім молитви, який вибудували євангелики. В незалежній Україні нікого з віруючих не переслідують як за комуністичних часів і тому будують нові храми, відреставровують старі, непонищені більшовиками вірні всіх конфесій. Лише московська церква в Україні вороже наставлена до інаковірців.

За домом молитви величезний новий будівельний масив. Іде бурхливе будівництво нових гарних котеджів, віл, дач в один-два поверхи. їх будують нові українці власне старі комуністичні олігархи, які прикрились синьо-жовтим прапором і тризубом, обкрадають державу і свій народ.

З Дубровиці вирушаю до Серників, де я маю зупинитись в своїх добрих друзів братів В’ячеслава і Віталія Лішпіх, випускників історичного факультету Волинського державного університету імені Лесі Українки. Старший — Віталій скінчив ще й юридичну академію у Львові та працює в Рівному, менший — в Зарічанській районній Раді. Обоє вони цікавляться минулим рідної землі, переймаються долею свого народу, живуть його майбутнім, вболівають за сьогодення. В їх рідному селі давня Свято-Дмитрівська церква, перетворена слугами московського церковного імперіялізму в манастирську. Є вже й черниці. Отже маю постукати і відчиняти, пошукати і знайти.

(Далі буде)

«Бо кожен, хто просить — одержує,
хто шукає — знаходить,
а тому, хто стукає — відчинять»

(Від ап. Луки, 11.10)

1. ПОЛІССЯ МОЄ, ПОЛІССЯ

Євангельські слова, хто шукає знаходить і хто стукає – відчинять, були в мене на устах під час чергової наукової подорожі на Полісся. На цей раз вибрав я в тому чарівному краї між Стиром і Горинню північніше залізниці Ковель-Сарни місця найбільш        недосліджені, забуті, нерозгадані.

Кричать вони до нас своїми вже безіменними річками, озерами, урочищами, розламаними атеїстами храмами, покаліченими душами.

Найбільш затруєна радіяцією земля цього простору як і людська душа потребує зцілення. Ліки від тих хвороб — це наша любов і знання до рідного краю і про нього, важка праця на власній землі й глибока національна свідомість, віра в Бога і рідну Церкву — необхідні для духовного, а тоді й економічного відродження. На жаль, поки що, цього ми не маємо і тим не живемо.

В цій науковій подорожі я шукав і знаходив, стукав до збайдужілих душ і мені відчиняли. Знайдене і відкрите несу до Тебе, мій майбутній читачу.

Весна цього року напрочуд рання. Важка зима по заду і я починаю мріяти і плянувати нові наукові подорожі до найменш досліджених місць нашого Полісся. Вибираю його обширний прос­тір між річками Стиром і Горинню, правими притоками Прип’яті. Маю намір проїхати і пройти від села мого народження Красноволі через Полиці, Городець, Сарни, Бережниця, Дубровиця до Зарічного, а звідти крізь лісові хащі подолати вузькоколійною залізницею віддаль 106 км до станції Антонівка.

Першого травня і наступні три дні маємо вихідні. Для комуністів – це свято, хоч вони забули про те, що слово це походить від слова «Святий», а вони в них ніколи не вірили. Користуючись нагодою і їду до своєї старшої сестри Олександри в Красноволю, завожу їй хліб, ліки, а звідти рано вирушаю в свою наукову подорож.

Красноволя — це історична Цуманщина. Свою назву село отримало від староукраїнських слів красного – гарного, воля — життя, тобто гарного місця для життя людини.

З давніх історичних джерел знаємо, що був то град на річці Кормин – притоці Стиру. Давній град знаходився на одному з островів при впадінні річки Красохи до Кормина.

Нині ця місцевість в народі називається Божа Гора. Тут і височіли в 12 ст. дерев’яні будівлі граду Красноволя, його храм Божий. Високі дубові частоколи охороняли моїх далеких пращурів від небезпеки ворога. Слово Боже, що в храмі, застерігало їх душі від скверни. Довколишні ліси, річки Кормин і Красоха давали першим жителям граду засоби для існування, пов’язували їх із зовнішнім світом, а знайдені під час меліорації в 70-их роках напівзогнилі човни з посудом свідчать про те, що тутешні річки були не тільки шляхами міграції, а й торгівлі. Збережений переказ засвідчує, що велика повінь знесла частоколи і будівлі граду, а його вцілілі мешканці перенеслись на більш підвищену місцевість, де нині знаходиться село. В минулому році місцеві комуністичні вождики зігнорували думку його свідомих мешканців і заснували тут в колишньому дитячому садочку парафію московської церкви. Вже в котре місцева комуністична мафія, в особі наркобізнесмена. колишніх голови колгоспу Володимира Кравчука, сільради Анатолія Костючика, московських попів обкрадають матеріяльно і духовно моїх затуманених земляків.

З цими сумними думками про сучасний стан мого дитинства сідаю я до автобуса Колки-Кузнецовськ і вирушаю в дорогу довжиною близько 250 км. Як на чотири дні це забагато, але маю знайти – найцінніше, відчинити — найнеобхідніше.

Весна взяла в обійми цю дорогу мені землю. «Свято» першого травня поліські селяни святкують на своїх наділах. Скрізь орють, сіють, садять на нашій, але не своїй землі. Вони лише орендарі, але не власники, проте з притаманним працелюбством віддають важку працю в поті й мозолях своїй годувальниці. Вже проїхали Тельчи, Заріччя, Велику і Малу Осницю. З вікна автобуса бачу на місці колишньої поманастирської церкви, розламаної тут 1986 року головою сільради Борисом Зарічанським, металевий хрест, пов’язаний стрічками. Це все, що лишилось від древньої святині. В 16 ст. князь Михайло Чорторийський вибудував на одному з островів в заплавах Стару. недалеко від впадіння правої притоки Кормина. манастир св. Троїці. В історичних джерелах є згадки про цю велику святиню: «Князь Михайло Олександрович Чорторийський в духовному заповіті своєму 1582 року заповідав положити тіло своє в манастирі Святої Троїці під Чорторийський храм з острова перенесли в незмінному вигляді до шляху Колки-Рафалівка, і простояла ця святиня аж до часу знищення її комуністом Борисом Зарічанським. В манастирському храмі знаходився благодатний образ Божої Матері, подарований засновниками обителі, до якого століттями йшли прочани з навколишньої місцевості. Нині ця святиня перебуває в храмі Успіння Пресвятої Богородиці в Старому Чорторийську, де московська церква заснувала свій манастир, щоб був він осередком їх церковного імперіялізму на нашій землі, рабовласником душ поліщуків.

Біля с. Маюничі автобус виїжджає на автостраду Варшава-Київ. Її прокладено ще в 70-их роках як стратегічну дорогу для майбутніх боїв «несокрушимой» із Заходом.

Нині по ній з того Заходу їдуть нескінчені автомобілі, завантажені найрізноманітнішими товарами, які так ласо розхвачують пост-совєтські буржуа. Ліворуч залишається залізнична станція Рафалівка, а ближче від неї до автостради притулилось село Полиці. Тут велика тюрма, кар’єр. Її в’язні добувають тут камінь, важкою працею перевиховують себе. Село відоме своїм храмом з 16 ст., в якому зберігалось багато давніх образів, книг і інших предметів сакрального мистецтва. Всі ці скарби в неповторні роки радянської дійсності зникли невідомо куди і їх сліди марно шукати. Тут пересідаю я з автобуса на попутне авто, яке має відвезти мене до м. Сарни. Його власник — дуже свідомий українець, лікар з Кузнєцовська, з яким маємо цікаві розмови про наше сьогодення, майбутнє України.

За вікном автомобіля з’явились перші будівлі села Ромейки. Воно як і Полиці належало до Луцького повіту над давніми шляхами з Городця до Степані й Чорторийська. Мені довелося після вигнання з аспірантури 1969 року працювати тут у місцевій школі десять місяців і за цей час мав багато я неприємностей від кегібістів та їх стукачів, які робили все, щоб знищити ті маленькі паростки національної свідомості моїх учнів, які тут проросли. Відганяю від себе похмурі спогади і вдивляюсь в недалеке село Городець, що наближається праворуч від автостради.

Через це село ходив я десятки разів до станції Антонівки, бував вже тоді в місцевому храмі св. Миколая, настоятелем якого на початку 40-их років був отець Артем Селепина, пізніший голова консисторії нашої церкви в США. Цього українського духівника добре пам’ятають в Городці, бо був він сіячем святого українського православ’я, якого найбільш потребує душа поліщука. В місцевому з 17 ст. храмі св. Миколая о. Артем правив Службу Божу українською мовою і богослужбові книги в рідній мові, видані Богословською секцією товариства ім. Петра Могили, в Луцьку мав я змогу бачити тут в час своєї праці в с. Ромейки.

Недалеко Горині знаходився у Городці палац Криштофа Урбанського, в якому були дві мозаїчні залі, велика колекція живопису, бібліотека, нумізматична збірка.

В бібліотеці було біля 20 тис. книг, серед яких багато інкунабул як от Литовський Статут 1506 р. й інші. Все це було зібрано князем Олександром Гольшанським, а від нього перейшло до князів Острозьких і Заславських, а тоді до пізніших власників Городця. Нумізматична колекція напередодні Першої світової війни потрапила до Дрезденського музею, а всі інші цінності були вивезені до Москви і Санкт-Петербурга.

Від розкішного палацу з чудовим садом, обкопаного ровами, його наповнювали води Горині, лишились спомини та рештки земляних валів, які мені доводилось очищати.

Тут в Городці недалеко Горині було святе місце з капличкою, джерелом з цілющою водою, куди в 30-их роках приходили сотні прочан.

Від каплички не лишилось нічого і лише людська пам’ять береже спомини про це святе місце. Автобусна зупинка з промовистим написом «Голосуйте за рух!» свідчить про теперішні політичні настрої села.

Сарни — найбільше місто Рівненського Полісся. Це важливий транспортний вузол. Залізничні й автошляхи з усіх сторін облягали місто, але само воно є якесь сонне і далеке від динамізму. Його первинна назва Доротичи. З давнини лишилась лише дерев’яна церква з 1725 року, всі інші пам’ятки минулого стер невблаганний час та буревії двох світових воєн, що пронеслись над цією місцевістю.

Московська церква в Сарнах у властивій їй підступний спосіб заволоділа нововибудуваним Преображенським Собором, хоч будували його, на фундаменті, закладеному ще до Першої світової війни, всі свідомі жителі міста. Довгий час під його стінами молились вірні УПЦ Київського Патріярхату, яким московські приблудні попи відмовили в почерговості Богослужень. В місті є музей під відкритим небом (Поліське село), в якому знаходиться перевезений храм з Лебединця в містечку Степань. Є тут і парафія вірних УПЦ Київського Патріярхату.

За Сарнами по дорозі на Дубравицю в лісі знаходиться дослідна станція. На її полях виводили нові сорти картоплі, насіння придатне для поліських грунтів. Нині вона переживає всі ознаки економічної кризи в Україні: спад виробництва, неплатежі, безробіття.

В селі Яринівка біля однієї з хат стоїть кам’яний хрест. Хто похований під ним, залишається для мене загадкою, але поховання в такому місті промовисто голосить за те, що то був якийсь особливий випадок смерти.

Та ось і Горинь. Перетинали ми її біля Городця, а нині авто перевезе знову нас на лівий берег. На її правому березі знаходиться село Ремчиці. Згадується воно 1577 року, хоч дата його заснування набагато раніша.

До місцевої сільради належить ряд дрібніших сіл і, зокрема, Копище. У його назві заховано місцезнаходження ідола, якому поклонялись і приносили жертви язичники.

Поруч Горині в селі гарний дерев’яний храм Різдва Пресвятої Богородиці, 1767, який належить також, як і переважна більшість храмів у цьому просторі, московській церкві.

За річкою — містечко Бережниця. Мета моєї тут зупинки — зустріч з вчителем-пенсіонером Антоном Антончиком та оглядини пам’яток минулого цього, колись відомого в Луцькому повіті, містечка, яке було його найвіддаленішим північно-східним поселенням. В давнину належало воно князям Гольшанським, Острозьким, Заславським, а пізніше Чацьким, які полишили по собі значний слід: православний храм, католицький костел, багато пам’яток сакрального мистецтва. В місцевому храмі Успіння Богородиці зберігається давнє Євангелія, ряд інших пам’яток нашої духовності та чудотворна ікона Богородиці. Цей образ дуже давній і належав найпершим власникам Бережниці, князям Гольшанським, які побудували храм і подарували ікону Богородиці, біля якої вже тоді відбувались чудесні зцілення. Пізніше у 18 ст. образ забрали римо-католики, костел яких знаходився поруч біля православної церкви. Народні перекази говорять про те, що ікона кілька раз переходила з костелу до церкви. По війні костел було знищено, а ікону повернено православним і вона зберігається в храмі, але далека від первісного вигляду. Її масивну золоту корону, дорогоцінне каміння на ризі, цінні підвіси безслідно зникли і образ нагадує пограбовану вдову.

В центрі містечка напроти храму гарний пам’ятник Тарасу Шевченку. Його автором є відомий львівський скульптор родом з Бережниці Теодозія Бриж. Пам’ятник Великому Кобзареві має свою сумну історію. Ініціятором побудови 1964 року був вчитель рідної мови та літератури Антон Хомич Антончик та його однодумці. На протязі двох десятиліть КГБ вело неоголошену війну проти вчителя-дисидента: звільняло з роботи, переслідувало, очорнювало світлу постать національно-свідомого інтелігента. Давно відійшли ті чорні дні у житті Антона Хомича, лише підірване здоров’я і біль втрат нагадує йому про пережите, а пам’ятник нашому Пророку гордо височіє на п’єдесталі в центрі містечка. Тут багато квітів, на металевій жердині тріпоче на весняному вітрі синьо-жовтий стяг.

Поспішаю до хати Антона Антончика, яку він збудував власноручно. Зустрічає мене сам господар зі своєю дружиною в минулому також вчителькою, Ніною Яківною, донькою Людмилою, зятем Петром, внуками Ольгою і Романом. Тут добре пам’ятають мій перший приїзд 1994 року, бережуть мої книги і публікації, в яких є і про славетні діла для України і в її ім’я цієї чудової родини.

Хата Антона Хомича нагадує музей. Тут так багато Шевченкіяни, що можна було б мати цілу залю в музеї, про який не перестає думати вчитель-пенсіонер, але його ідея, ой як не до смаку голові місцевої Ради комуністу Леоніду Бортнику, тому й туляться і безцінні експонати в усіх куточках цієї привітної хати. Всі вони зібрані невтомним господарем впродовж всього свого життя. Окрім Шевченкіяни тут сотні експонатів місцевого походження: кам’яні жорна, віком три тисячі років, велика колекція кам’яних знарядь праці, козацьких люльок, нумізматична колекція, давні медалі з Почаївської лаври, давні документи, книги. В рамочці зберігає для нащадків один з дуже промовистих документів, виготовлений чорносотенцями в рясах у Почаєві 1914 року. Слова того документу нагадують і застерігають про столітню русифікацію нашого краю, привласнення московською імперією наших святинь і душ, які саме слово «українець» вважають злочином. Звернення розпочинається: «Помните русские люди о девятой пятнице на Казацких могилах…», а ті могили в Пляшевій є наші святині й ніколи нічого спільного не мали з Москвою та її церквою.

Антон Хомич показує мені давні монети, медальйони, книги. Гортаю сторінки праці Софії Русової «Початкова географія», Умань, 1918. Розглядаємо в підручнику карту України. Вона охоплює всі наші етнічні землі як Холмщину, Берестейщину, Турівщину, Білородщину й інші відкраєні й переділені червоними кремлівськими царями.

Довго розглядаю картини нині покійного вже художника з Дубровиці Михайла Конончука, ім’я якого є в «БСЕ». Серед них неповторні пригоринські краєвиди на полотнах: «Весна», «Літо», «Осінь», «Зима». Картин багато, ціла мистецька галерея, різні автори, різні стилі.

Переглядаю велику збірку фотодокументів з різних часових поясів: фото Патріярха Мстислава І, який 1937 р. як посол до Польського сейму разом з о. Мартином Волковим перебував в Бережниці. Другий візит цього видатного українця відбувся 1942 року. Ще на початку 30-их років до Бережниці й сусіднього села Кураш приїжджав з Варшави на запрошення свого студента з містечка Авеніра Коломійця професор Іван Огієнко. Тут відомий вчений, пізніший митрополит УПЦ в Канаді Іларіон, оглянув збережені в місцевих храмах, безцінні скарби нашої духовності — Острозьку біблію, ікони «Рай» і «Пекло», які знаходились в церкві Преображення Господнього в Кураші, знищених комуністами 20 квітня 1970 року. То був гідний подиву злочин здійснений в річницю народження їх кривавого вождя.

В 20-30-их роках в Бережниці, Кураші дуже активно діяла «Просвіта». Її діяльність пов’язана з іменами таких бережчан як о. Власій Пашкевич, Мусій Юрчук, Трифон Сікідан, Семен Яковець, Марко Бриж, о. Мартин Волков і його паніматка Тетяна та інші. Всі вони засівали золоте зерно української духовності на цьому

просторі. Переглядаю фото, на яких молоді хлопці й дівчата в національному одязі під час виступу місцевого просвітянського хору, аматорського гуртка.

Далі буде

Злочинні дії московського церковного імперіялізму в Україні сягають XI ст. із самим з’явленням на історичній карті білокаменної. З кожним роком цей гігантський маховик набирав все потужніших обертів, а в постсовєтську добу досяг свого апогею, перекручуючи тисячі, мільйони українських душ.

З самого початку існування північного сусіда, який своє хрещення отримав з золотоверхого Києва, його заздрісне око ласо споглядало на наші храми і душі, а окріпшись, його руки потягнулись за нашим добром і духом.

Ще безсмертний Кобзар сказав голосно всьому світові про московську наругу над Україною, рідною церквою, яку Москва чинила всупереч всяким законам Божим, канонам Церкви:

… А нині Покрив єси знову
Срамотою свої люде —
І вороги нові
Розкрадають, як овець, нас
І жеруть!… Без плати
І без ціни оддав єси
Ворогам проклятим.
Покинув нас на сміх людям,
В наругу сусідам.
Окрадені, замучені.
В путах умираєм.
Чужим богам не молимось,
А Тебе благаєм:
«Поможи нам, ізбави нас
Вражої наруги.
Поборов Ти першу силу,
Побори ж і другу.
Ще лютішу!

Тою лютішою другою силою після унії нав’язаної Варшавою і Римом,* стала унія Московська принесена Україні 1686 року всупереч всяким Канонам, тобто церковним правилам.

Святе Українське православ’я живило і продовжує живити Московську Церкву в Росії і в Україні. Першими священиками, єпископами, митрополитами були українці, які на недолю нам охрестили «старшого брата», щоб він пожирав нас, як овець і наші духовні цінності привласнював і безсоромно видавав за свої перед світом.

Московські білі царі в своїх ненажерливих стремліннях ішли в парі з церковним імперіялізмом. На землях захоплених в своїх сусідів силою зброї, з’являлись московські батюшки, ці солдати у рясах, які несли «Істенную Веру», а храми Божі перетворювали в носіїв московського православ’я, цього духовного кріпацтва української душі.

З волі царів і московських ієрархів нищилось свідоме українське священство, при їх мовчазній згоді червоні царі винищували весь єпископат, духовенство відродженої 1921 року Української Церкви.

До комуністичних концтаборів і тюрем при мовчазній їх згоді простелились дороги і священикам УАПЦ її другого відродження 1942- 1944 pp., які залишились на рідних землях.

Московський церковний імперіялізм впродовж існування білої і червоної імперії зла завжди діяв в інтересах «великой и неделимой», а їх батюшки й по цей день залишаються «русскими войнами» і вже дев’ять років ведуть неоголошену війну з незалежною Україною і українськими церквами: УПЦ КП, УАПЦ, УГКЦ.

Через свою філію під абревіятурою УПЦ Московський патріярхат веде нечувану за масштабами і методами війну за українську душу, не гребуючи при тому жодними засобами, дуже далеких від слова «Канони», яким так щедро розкидається ця церква.

Коли 1989 року відродилась УАПЦ, а через рік Святіший Мстислав І став першим Патріярхом України, московські церковні імперіялісти продовжували співати старі пісні часів великих вождів: «… українська церква в діяспорі не благодатна, ієрархія не канонічна, Мстислав німецький прислужник і т. д.». Цими наскрізь фальшивими твердженнями лякали обивателя і обманювали просту затемнену масу.

На обличчях московських церковних ієрархів світ не побачив жодних ознак стиду за безсоромну півстолітню брехню навіть після 1995 року, коли то нашу Церкву в США і діяспорі було прийнято під омофор Вселенського Патріярха. Вартоломій II ніколи не був українолюбом, найбільш — грошелюбом, але й він не посмів зігнорувати правдиву канонічність українських єпископів: без пересвяти всі наші владики на Заході стали складовою частиною Вселенської православної ієрархії.

1992 року тодішній ще митрополит Київський і всієї України Блаженіший Філарет обличчям і душою повернувся до свого народу, матері України і звернувсь до Московського Патріярха Алексія II з проханням підписаним всіма тодішніми єпископами про надання автокефалії УПЦеркві.

Незважаючи на те, що лише недавно митрополит Філарет був самим реальним кандидатом в Патріярхи Московські і лише його українське походження (в Римі навіть поляка Войтилу вибрали Папою!!!) стало на перешкоді до патріяршого престолу в Москві, автоматично став не «канонічний», а утворена УПЦ Київського Патріярхату стала об’єктом відкритої брудної тотальної боротьби московських церковних імперіялістів.

Запитати Алексія II і його наскрізь червону патріярхію, чи пам’ятають вони слова Божі «Хто каже, що Бога любить, а брата ненавидить, той є неправдомовець…!?» Звідки стільки ненависті до «братів молодших» у канонічного московського єпископату? То, ж кому вони тоді служать Творцеві, живуть за Його заповідями, а чи дияволу і мамоні. Факти промовисто кажуть що другому.

Біблійне «Відпусти народ мій» було впродовж століть незамінним для ізраїльтян. Впродовж століть ці біблійні слова звернені до московських церковних імперіялістів промовляли і мільйони українських душ, яких Москва по звірячому винищила, а московська церква ще більше закріпачувала нас, з упертістю приречених заганяла в своє бездуховне рабство.

Чи канонічна Церква діє такими методами, які використовують московські батюшки в Україні з так званої УПЦ (соромливо оминають приставку Московського Патріярхату!).

Візьмемо проаналізуємо «канонічну» діяльність цих владик і їх батюшок останніх років на Волині.

За роки нашої незалежносте жоден з них не освятив нашого державного прапора, могили помордованих енкаведистськими катами невинних волинян, полеглих бійців УПА, померлих в’язнів червоного ГУЛАГУ, власне, все свідоме українське для них вороже, ненависне, «временное» за їх виразами.

В автомобільній катастрофі (без сумніву, що то робота рук московського КГБ і церковних імперіяльних структур!) загинув визначний ієрарх УПЦ Київського Патріярхату блаженніший владика Іоан (Боднарчук). Скільки радощів було в московських каноністів з приводу тої трагедії для нашої Церкви. Хтось з них пом’янув його світлу душу? Навпаки, «то кара Божа за відступництво…», — звучало. Запитати отих московських приблуд і місцевих безбатченків: А від кого відступив світлої пам’яті Владика Іоан? Від свого народу, Церкви, держави? Від Москви! Ось головна причина його і не канонічности, і «відступництва».

В серпні 1992 року десятки тисяч лучан, волинян з ганьбою вигнали розпусника і п’яничку московського єп. Вартоломея з Свято-Троїцького катедрального собору в Луцьку. Як тільки храм звільнили від поганця, святиня за словами московських батюшок стала «неблагодатная»…

1996 році вірні УПЦ КП в с. Козлиничі Маневицького району разом з своїм парохом о. Йосипом Шарком вистояли перед шаленою навалою чорних слуг московського церковного імперіялізму. Храм штурмували десятки монахів і попів з навколишніх сіл і районів. їх головнокомандуючий в рясі і з хрестом на грудях благочинний Коліковського деканату Валентин Довмант очолював багатотисячну московську бойову групу складену з ченців, батюшок, комуністів (який братній союз!), обдурених і затемнених наших братів — місцевих поліщуків.

Ця ударна групіровка Ніфонта єпископа так званої УПЦ на Волині: «Не допустити в Маневицькому районі відкриття першого українського храму, хоч в селі дев’яносто дев’ять відсотків вірних проголосували проти УПЦ Московського Патріярхату. «Канонічні дії» — «канонічних батюшок»!

В 1997 році відомий всьому українському світові довголітній політв’язень, письменник, філософ, полум’яний український патріот волинянин Євген Сверстюк приїхав до свого рідного села Селець що на Горохівщині. Односельчани зібрані біля парафіяльного храму хотіли почути слово свого видатного земляка, але присутній секретар Волинської Епархії УПЦ МП отець Александр Колб (родом з Дубнівщини) в брутальний спосіб не дозволив визначному волинянинові Євгену поспілкуватись з своїми земляками. Це також один з штрихів до московської канонічности.

Є на історичній Цуманщині село з романтичною назвою Красноволя, звідки походить автор цих рядків. Нині село в складі Маневицького району. Село завжди славилось працьовитими людьми, щирими українськими патріотами, яких після кривавої енкаведистської коси залишилось небагато, проте виросла свідома молодь і саме вона забажала будувати церкву, але українську бо в сусідніх селах повно московських.

5 липня минулого року все свідоме українство села прибуло на зустріч з автором цих рядків, який мав на прохання земляків прочитати лекцію «Українське православ’я: історія і сучасність» в місцевому будинку культури. Голова сільської Ради Адам Близнюк комуніст й інтернаціоналіст в минулому, був обраний на виборах переважаючою більшістю голосів. Люди голосували за його рухівську програму одним з пунктів якої було: «сприяти побудові в селі Красноволя УПЦ КП».

Злодійська червона мафія наркобізнесмена колишнього голови колгоспу Володимира Кравчука та колишнього голови сільради Анатолія Костючика була переможена на виборах і змушена зійти з арени, проте лишилась не покарана. «Ворог ворогові очей не клює» — пам’ятають в селі!

Рідну церкву хотіла мати майже стовідсоткова більшість. На ту зустріч з лектором в селі Красноволя знову прибула «ударна група очолювана вже відомим «канонічним» благочинним Валентином Довмантом та батюшкою з сусідного села Матійки Миколою Свистуном. Освітній рівень останнього — курси трактористів, місячні вправи в настоятеля храму в м. Колки Довманта. Ті «канонічні» фрази, які вилітали з вуст цих похмелілих генералів від церкви, комуністів і їх прихвостнів Галини Журби, Марії Дроган, Трохима Миронюка і падали на голову лектора, так і не дали змоги порозмовляти з своїми земляками, і все це — справді, дивовижне і справді суто московське, а матушка Миколая Свистуна побила всі рекорди непристойних виразів. Всупереч бажанню комуністична ячейка села відчинила в колишньому дитсадку московську церкву. Комуністи і їх прихвостні одноголосно заявили: Тризуба до дверей не приб’ють, в храмі бендеровських пісень не співатимуть, не визнаної церкви не бажаємо і т. п.

Запитати: ким не визнаної? Москвою, комуною? Українську Церкву визнає Бог, а душа народу потребує її!

Ланцюг злочинів московського церковного імперіялізму продовжується, але носії і виконавці повинні пам’ятати, що рано чи пізно дадуть відповідь за вдіяне перед своїм народом і Вседержителем.

Часи, коли Москва пожирала мільйонами українських овець, пройшло назавжди і майбутнє України і нашої Церкви — неза­перечне, лише злочинні дії московських церковних імперіялістів уповільнюють шлях до повного нашого Воскресіння.

На милість Бога, не повторюймо Москвою спродукованої брехні, що мовляв Рим був і с нашим ворогом. Українське православ’я не загрожувало Римові і навпаки, тоді, коли московське православ’я є іншим, воно претендує бути третим Римом. Отже по перше Рим для нашої Церкви й українського народу ніколи не був і не є лютим ворогом.

По-друге. Берестейська Унія, це у першу чергу було бажання наших тогочасних владик. Першим, який того бажав, був львівський Владика Гедеон Балабан, який у розмові натякнув римо-католицькому архиєпископові Львова Дмитрові Соліковському, що він готовий визнати верховенство папи. Владика Гедеон Балабан належав до тих. що підписав Берестейські Угоди, а згодом відмовився від свойого підпису. Вже нам час пізнати правду, а не принимати за правду, що нам подавав і подає по сьогодні північний сусід. Йому був у минулому і по сьогодні є небажаний Рим. Читайте наукові праці і доповіді виголошені під час відомих «Берестейських читань». Після чотириста років ми повинні поставити перед собою питання, а що конкретного злого принесла для українського народу Берестейська Унія і Рим? Поділ, але ж знову хто поділив? Великий апологет — оборонець православ’я Мелетій Смотрицький без примусу прийняв Берестейську Унію!

Редакція

Видатний син Волинської землі

(закінчення з квітневого числа)

Православні українці, які прибули до США з таборів Ді-Пі включились в розбудову рідної Церкви на американському континенті. Душею того будівництва був світлої пам’яті Патріярх Мстислав, тодішній архієпископ УАПЦ і голова консисторії УПЦ в США. Саме з ініціятиви святішого Патріярха Мстислава розпочалась розбудова Українського Єрусалиму в Америці — осередку УПЦ в містечку Саут Баунд Бруку, що за 60 км від Нью-Йорку. В 1951 році тут було куплено маєток і побудовано український пантеон-цвинтар. В 1954-1960 pp. побудовано храм-пам’ятник св. апостола Андрія Первозванного. Пізніше, з ініціятиви Владики Мстислава, в українському Єрусалимі вибудувано дім української культури, засновано бібліотеку, музей, архів, відкрито Свято-Софійську семінарію. Щороку до церкви-пам’ятника св. апостола Андрія Первозванного приїжджали помолитись тисячі православних українців, ще інші прибували оглянути музей, бібліотеку, попрацювати в архіві, відвідати могили рідних на українському пантеоні, під величавими пам’ятниками якого спочивають більше семи тисяч українців. Серед них сестра Лесі Українки Ізидора Косач-Борисова, отаман Тарас Бульба-Боровець, власне, цвіт української еміграції.

Митрополит Мстислав, тодішній голова УПЦ в США та УАПЦ в Західній діяспорі, 1977 року запрошує Василя Максимовича переїхати з Чікаго до Саут Баунд Бруку й розпочати тут працю. Це запрошення було ним прийняте в березні того ж року, через місяць його було висвячено в сан диякона, дещо пізніше священика.

Тут отець Василь Іващук править Служби Божі в храмі-пам’ятнику, викладає моральне богослов’я в Свято-Софіївській семінарії, розпочинає працю в бібліотеці осередку. Саме завдяки йому праця її була налагоджена за системою Конгресової бібліотеки у Вашінґтоні. Під кінець року з благословення Митрополита Мстислава отця Василя призначено настоятелем церкви св. Софії Премудрости Божої в Байоні, недалеко Савт Бавнд Бруку. Тут, на парафії, пробув наш отець 13 років і тричі на тиждень доїжджав на працю до українського Єрусалиму.

Наступного року після висвяти о. Василь відбув прощу на Святу гору Афон. В своїй автобіографії Владика Паїсій пише про це так: «В 1978 році відбув я прощу на Святу гору Афон в Греції, щоб відвідати печеру св. Антонія Печерського та скит св. Іллі, що був зорганізований нашим монахом з Полтави Паїсієм Величковським. Застав я тут лише 8 ченців. Колись було їх понад 500. Були це бувші вояки з армії гетьмана Івана Мазепи, які в старші роки прийняли тут монаший постриг та розбудували цей скит до такої міри, що він викликає загальний подив та є, хіба, найгарнішим скитом на Афоні. Скит називався тоді «Запорозьким». Було тут зорганізовано видавництво книжок, які звідси розсилали по всіх церквах Сходу. Перейнявшись великою працею Паїсія (Петра Величковського) на Афоні, я дещо пізніше при хіротонії на єпископа вибрав собі його ім’я».

Митрополит Мстислав, 13 грудня 1988 року, підносить отця Василя Іващука до чину архимандрита, а 25 лютого наступного року відбулось наречення його на єпископа для країн Південної Америки. Наступного дня, в неділю, в церкві-пам’ятнику відбулась хіротонія та проголошення єпископом Савт Бавнд Брукським.

Разом з Владикою Мстиславом єп. Паїсій 9 березня 1989 року виїздить до Південної Америки як тимчасовий керівник УАПЦ в Аргентині, Бразилії, Парагваю, Венесуелі.

В цих країнах проживає значна кількість православних українців. Найбільші їх колонії в Парагваї, Бразилії — в місті Куритиба, де нині знаходиться єпископська катедра Владики Еремії Ференца та українська православна семінарія. На той час в цих латиноамериканських країнах було 60 парафій УАПЦ, що їх обслуговували 11 священиків. Владика Мстислав хотів бачити тут нашу церкву добре зорганізованою. Знаючи про високий освітній рівень, організаторські здібности Преосвященного Паїсія, Митрополит Мстислав хотів розбудувати українське православне життя на цьому континенті.

Свою першу Службу Божу в Південній Америці Владика Паїсій відправив 12 березня 1989 року в соборі св. Покрови у Буенос-Айресі. Храм був по віконця заповнений вірними. Службу Божу транслювали телерадіокомпанії Аргентини, а сам її віце-президент з найвищими державними чиновниками прийняв Преосвященного Паїсія і мав з ним довгу розмову про стан українського православ’я в цій країні.

Протягом місяця відбувалась візитація парафій, з них сім в Парагваї.

В Парагваї, — писав Владика до мене, — наші люди тримаються надзвичайно гарно. По всіх хатах лунає українська пісня. Уряд Парагваю дуже вдоволений нашими емігрантами. Вірні приймали мене з ентузіязмом. В травні я повернувсь до Аргентини, а 12 липня виїхав до Бразилії. В Бразильському місті Куритиба — найбільше скупчення православних українців. Тут є кілька наших храмів, катедральний собор св. Дмитра.

В Куритибі, як і в інших українських поселеннях Владику Паїсія зустрічали з ентузіязмом вірні. Візитуючи парафії, Преосвященний Паїсій скрізь проводив підготовчу роботу для проведення п’ятого Собору УАПЦ в латинській Америці. Про цю визначну подію в українському православному житті на цьому континенті знаходимо в журналі «УП Слово», 1989, ч. 9-10, с. 27. «В днях 28-30 липня ц.р. в місті Енкарнасіон, у Парагваю, відбувся V Епархіяльний собор, який обрав Преосвященного Владику Паїсія (Іващука) правлячим Єпископом Епархії УАПЦ в Південній Америці, прийняв поправки до Статуту Церкви і ряд резолюцій…».

Але розбудовувати нашу церкву в країнах латинської Америки Владиці судилось недовго. Вік і здоров’я стали основною перешкодою і вже 18 серпня повернувся Владика Паїсій до США, де йому було зроблено операцію очей, призначено інше лікування під постійним лікарським доглядом. По недовгому часі прийнято Владику до складу Єпископату УП Церкви в США як емерита з його попереднім титулом Єпископа Саут Баунд Бруку.

Всі роки, перебуваючи на чужині, Владика Паїсій ніколи не забував рідної землі, дорогої йому Волині. За своє життя об’їздив наш Владика півсвіту, але зустріч з рідною землею, була найбільшим святом їх Преосвященства. З постанням незалежної України, рідну землю мали змогу відвідати всі її найщиріші сини.

В серпні 1992 року Владика приїжджає до Києва, на рідну Волинь. Теплими були зустрічі з земляками в своєму селі Дубини, Козині, Крем’янці. Владика зустрічається із земляками, править служби Божі в українських храмах, панахиду по змасакрованих в’язнях Кременецької тюрми.

Особливо пам’ятна для Владики була зустріч з учнями середньої школи в Козині, в якій наш Владика здобував семиклясну освіту, щоб пізніше скінчити найпрестижніші вищі українські та чужинецькі навчальні заклади.

Але на Україні мав Преосвященний Владика не тільки теплі зустрічі з вірними, земляками, йому довелось стати учасником і свідком «чорного вівторка» під час похорону святішого Патріярха нашого Володимира. Омонівські гумові палиці не щадили тоді нікого з учасників похоронної процесії.

Омонівські кийки опустились на старечу голову Владики Паїсія. В одному зі своїх листів їх Преосвященство писали: «Останню Божу опіку я відчув в Києві, в часі похорону Патріярха Володимира, коли якийсь комуніст, вражений моєю промовою над домовиною їх Святості вдарив мене по голові києм, зігнув мітру та спричинив це, що я мало не впав в болото в повному облаченні Єпископа. На щастя, двоє молодих киян, немов янгели-хранителі, підхопили мене та охоронили від цього».

У вісімдесятип’ятирічному віці Владика Паїсій продовжує приймати активну участь в українському православному житті. їх Преосвященство, член Єпископату, Митрополичої Ради, Президії Світового Конгресу Українців, делегат останніх соборів нашої церкви в США і діяспорі.

Як член Єпископату Владика був членом делегації до Вселенського Патріярха в Константинополі 1995 року, коли нашу Церкву на Заході приймали під омофор його Всесвятості Вартоломея.

Московські церковні імперіялісти робили все для того, щоб підпорядкувати собі церкви колишніх вихідців з Московської імперії на Заході під свій омофор, але православні українці перед всім світом заявили, що Українська Православна Церква є складовою частиною Вселенської Церкви і тяготять до своєї матерної Церкви в Константинополі.

Вселенському Патріярху, — писав Владика, ми заявили, що не спочинемо аж до того часу, поки вся Українська Церква, як на еміграції, так і на рідних землях, не буде об’єднаною під одним Київським Патріярхом…

Преосвящений Владика Паїсій не забуває рідної церкви на Україні, Волині.

Великі пакунки книг з власної бібліотеки надходять до бібліотек в Україні, зокрема, до бібліотеки Волинської Духовної семінарії. Щедро ділить Владика й свою невелику пенсію для великих цілей на Україні — допомагає дітям Чорнобиля, студентам семінарії, українським патріотам, рідним, друзям на Волині. Не забуває Владика своїх колишніх вірних і в Південній Америці. Серед православних українців США зібрали їх Преосвященство 34 тис. долярів для Духовної Семінарії в Куритибі (Бразилія), щоб ще більше розбудувалась наша Церква в Південній Америці. Але всі думки нашого Владики в’яжуться з цілою низкою споминів з рідною волинською землею і як Великий син свого народу, приходять до нього в дні радості й смутку.

В далекому Мінеаполісі кожного дня молиться наш Владика за нашу Державу, рідну Церкву, свій нарід, а ми, у рідному краї, схиляємо низько голови перед їх Преосвященством Владикою Паїсієм — видатним сином Волинської землі за їх Молитви, Величні й Святі справи, що їх впродовж свого життя творив Владика в ім’я Бога й України.

В далекому від нас жовтні 1846 року Великий Кобзар за завданням Тимчасової комісії для розгляду давніх актів у Києві, членом якої він був, відвідав Волинь. Його завданням, як одного з членів цієї комісії, було — опис і намалювання давніх пам’яток нашої історії, культури.

Вже на протязі цілого століття відбуваються наукові суперечки між вченими-шевченкознавцями, які розділились в своїх думках про сам факт перебування Тараса Шевченка в м. Ковелі, селах Вербці і Секуні. Нововиявлені історичні й документальні джерела проливають яскраве світло не тільки на сам факт перебування нашого Пророка на Ковельському Поліссі, а й розкривають нову сторінку Волинської Шевченкіяни — це ікони, до яких поет-художник доторкнувся своїм чарівним мистецьким пензлем.

Село Вербка розташоване за 4 км. на прівніч від Ковеля. В його історію яскраво вписана діяльність Свято-Троїцького манастиря, заснованого тут князями Сангушками, пізніше його власником став московський втікач князь Андрій Курбський, який дуже шанував цю давню святиню Поліського краю і серед його ще прижиттєвих дарунків обителі був і давній образ св. Миколая візантійської роботи. Автор відомого твору про московського князя-втікача середини 19 ст. М. Д. Іванишев «Життя князя Андрія Михайловича Курбського в Литві і на Волині», який разом з Тарасом Шевченком в жовтні 1864 року оглядав пам’ятні місця, пов’язані з іменем князя на Ковельському Поліссі, про цю давню ікону в своїй праці писав: «У протоколі з візитації з 20 лютого 1760 року знаходимо: образ Святого Миколая стародавнього письма. Певні люди кажуть, що цей образ існує тут біля 200 літ і славиться чудесами, які однак ніде не записані».

Про давне походження цієї ікони знаходимо в науковій розвідці отця-протопресвітера Ананія Теодоровича «Вербківський чудотворний образ св. Миколая», Літопис Волині, Вінніпег, 1958, ч. 4, ст. 30-34: «Образ привіз з Московщини князь Андрій Курбський і подарував його Ковельському манастиреві. Після зліквідування манастиря і повстання на його місці парафії, образ став її власністю. У відпустові дні, особливо в травні на Миколи, збиралися до Вербки тисячі людей, майже з усієї Ковельщини, бо там було одиноке відпустове місце в тій частині Волині…».

Князь Андрій Курбський, згідно свого заповіту, був похований в храмі Свято-Троїцького манастиря, що знаходився на острівку серед заплавів Турії біля Вербки, а в недалекому Секуні, знайшли вічний спочинок управителі маєтку князя Михайла та Іван Калимети. Саме ці місця і бажав оглянути Микола Дмитрович Іванишев, а замалювати їх мав художник Тарас Шевченко, подорож якого по Волині, добігала кінця. В кінці другої декади жовтня 1846 року вони й зустрілись у Вербці, щоб оглянути пам’ятні місця і де художник Шевченко виконав замальовку та креслення колишнього манастирського храму Св. Троїці. Цю, без авторства замальовку святині знаходимо в праці Миколи Іванишева «Життя князя Андрія Михайловича Курбського в Литві і на Волині».

В колі яких людей проходили дні перебування поета-художника Тараса Шевченка й історика Миколи Іванишева у селі Вербка? Безперечно, що першою особою в селі є священик. Ним був тоді отець Ієромонах Елевферій Павлович Віртминський. (Держархів Волинської області, ф. 35, оп. 5, спр. 188, арк. 35). Про отця-настоятеля колишнього манастирського храму Св. Троїці у с. Вербка знаходимо такі дані: «Закінчив курс Волинської духовної семінарії. Настоятелем храму з 1839 року. Сім’ї не має. Дяком парафіяльної церкви був Костянтин Григорович Станкевич, а його дружиною Олександра Вікторівна». Ці духовні, найбільш на той час освічені люди села, були в ті дні серед тих, хто допомагав і піклувався про побут членів Археографічної комісії Тараса Шевченка й Миколи Іванишева. Оглянувши і намалювавши місця, по­в’язані з князем Андрієм Курбським на манастирському острівку, Тарас Шевченко не міг не звернути уваги на давній образ св. Миколая в парафіяльному храмі. Від кількасотрічного збереження ікони в храмі, серед постійної сирості, яка, між іншим, панує і нині на манастирському острівку в Святого Угодника, зображеного на ній, від часу стерлася фарба на руках. В дослідженні українського вченого з діяспори Юрія Перхоровича про це читаємо в журналі «Рідна Церква», 1964, ч. 60, с. 6, що його видавав в Німеччині наш земляк волинянин, нинішній Митрополит Анатолій Дублянський. «3 Луцька Шевченко поїхав до Ковеля, де в тому часі знаходився професор Іванишев з дорученням генерал-губернатора Бібікова віднайти могилу московського втікача князя Курбського та зібрати відомості про нього та його управителів Михайла й Івана Калиметів. До помочі йому, не має сумніву, приїхав Шевченко, який намалював церкву в селі Вербка, де Курбський був похований, склепіння, в якому знайдено труну та накреслив плян церкви. Рисунок і два креслення збереглися, хоч совєтські вчені заперечують їх приналежність Шевченкові. У Вербці Шевченко ще відновив у церкві руки на образі св. Миколая, на якому від часу фарба стерлась». Саме найближче оточення в селі Вербці нашого поета-художника — отець Ієромонах Елевферій Віртминський та дяк Костянтин Станкевич могли звернутись до Тараса Шевченка домалювати руки св. Угоднику Миколаю на давній іконі, що й було зроблено.

В 30-их роках нашого століття історик-археолог О. Волинець, який пізніше виїхав на Захід, оглядав храм та склепіння на манастирському острівку біля Вербки. Народні перекази, що збереглись в селі, підтверджували, що руки на давньому образі дійсно намальовані Шевченком під час його перебування в жовтні 1846 року. Вчений виявив і дослідив ще одне: в 1848 році тлінні останки князя Курбського вийняті з склепіння і поховані поруч храму, а на могилі поставлено хрест. На місце князя поховано генерала Куракіна, який помер вертаючись з Мадярщини, де він був серед тих, хто душив свободу угорців.

З Вербки шлях Тараса Шевченка й Миколи Іванишева проліг до села Секунь. Його назву слід шукати в сивій давнині. Саме тут відбулась одна із найжорстокіших січей. В першій половині 16 ст. село Секунь належало ще до Сангушків, а 1564 року польський король подарував його князю Курбському, а той — своєму управителеві Іванові Калимету, якого 1572 року вбив князь Дмитро Курцевич Булига й воно дісталось двоюрідному брату Михайлові Калимету. Михайло — татарський марза з Казанського ханства і за твердженням російських вчених — родоначальник Достоєвських, з якого походив відомий їх письменник, хоч насправді на Волині був цілий ряд знатних людей з родовим прізвищем письменника.

В часі між 1572-1588 pp. Михайло Калимета побудував тут, в селі, дерев’яну церкву св. Михайла, де під її підлогою було поховано його першу дружину Катерину. їх тлінні останки виявив Микола Іванишев, який прибув до Секуня з Тарасом Шевченком. Тут в храмі було ними виявлено ряд ікон візантійської роботи, серед них виділявся образ Божої Матері. Всі вони були привезені сюди московськими втікачами.

Настоятелем храму св. Михайла в Секуні був на той час молодий отець Ілля Федорович Мусієвич. В Державному архіві Волинської області знаходимо про нього такі дані: «Родом з с. Конюхи Володимирського повіту. Вік — 26 років. Закінчив 1845 р. курс Волинської духовної семінарії. 26 вересня 1846 року (менш як за місяць до приїзду членів Археографічної комісії в Секонь) рукоположений архиєпископом Никанором, направлений в село Секонь Ковельського повіту. Дружина отця паніматка Емілія. Вік — 23 роки» (ф. 35, оп. 5, спр. 188, арк. 366).

Дияконом в місцевому храмі був тоді Григорій Антонович. Вони були серед тих, хто зустрічав гостей на парафії в селі та допомагав прибулим розв’язати побутові проблеми, ознайомити з храмом і його майном. Можливо, вони й звернули’ увагу Шевченка на образ Богоматері візантійської роботи, потемнілий від часу, й попросили його відновити ікону, що й зробив наш поет-художник.

З часом давній храм св. Михайла в Секоні прийшов до аварійного стану й той же отець, Ілля, 1868 року побудував новий дерев’яний на кам’яному фундаменті, а з розібраної давньої церкви побудували капличку на місцевому кладовищі. Туди ж було перенесено ікону Богоматері, реставровану Тарасом Шевченком. Тут, в 1932 році, знайшов її відомий вже нам вчений-історик О. Волинець і виявив, що ікона Богоматері є давньої візантійської роботи, але її відновлено й добавлено художником лише народні прикраси — коралі. Селяни, що супроводжували вченого також твердили — ікону малював Тарас Шевченко. «Народна пам’ять, — писав О. Волинець (Шевченківський збірник УВАН, ч. IX, ст. 126), — зберегла, що це був пан у чорному плащі і чорному капелюсі та говорив народною мовою».

Наш видатний земляк з с. Мізоч, пізніший Митрополит УАПЦ Владика Никанор Абрамович, будучи благочинним другої округи Ковельського повіту в 1934-1942 pp., під час своєї першої візитації до Свято-Михайлівського храму в Секуні в документах парафії знайшов книгу «Опис церковного имущества» заведену ще 1806 року.

В книзі знаходився перелік церковного майна, що належав храму. В примітці напроти запису Образ Божої Матері за Престолом стояла нотатка: «В 1846 году образ сей реставрирован приезжим живописцем Тарасіем Шевченком». Ото ж як засвідчили документи, історичні джерела й народні перекази запрестольна ікона Божої Матері в Секуні була другим Образом, до якого торкнувся своєю митецькою рукою Тарас Шевченко під час свого перебування на Ковельському Поліссі, в жовтні 1846 року.

Про ще одну ікону Божої Матері з давньої каплиці села Туричани Володимирського повіту, що за 25 км, на північ від Володимира знаходимо в праці Юрія Перхеровича. Ця мурована каплиця була в селі недалеко маєтку Крижанівських. До 1864 року власником маєтку і римо-католицької каплиці (маєток і каплицю з’єднував підземний хід, як про це виявлено під час Першої світової війни) належав одному з активних учасників польського повстання графу Сераковському. Маєток конфіскувала царська влада до казни, а капличку передано православній громаді. Зять графа Київський адвокат Альфред Крижанівський, який мав велику збірку давніх ікон, серед яких була й ікона Богоматері намальована Тарасом Шевченком для пана Енгельгарда, відсудив маєток тестя, а капличка залишалась в руках православних і кожного року, в день Преображення Господнього з місцевого Ризоположенського храму, відбувались до неї урочисті процесії та освячення тут фруктів і овочів.

Сина Альфреда Тадеуша Крижанівського, з відновленням Поверсальської Польщі, призначено «Комісаром Східних Земель». 1923 року римо-католики хотіли забрати капличку в православних, але Комісар тому спротивився і ще раз підтвердив право православних на цю святиню, а при передачі її зазначив, що надвівтарна ікона, мальована Тарасом Шевченком, була б в колекції його батька Альфреда Крижанівського, переданою в каплицю.

Вихідець з села Туричани Святополк Шумський, який опинившись по Другій світовій війні на Заході, розповів: «Надвівтарна ікона Діви Марії була легка, гармонійна і мала наш характер (візантійсько-український). Форма образу — прямокутник. На легко- блакитному колі неба стояла постать Діви Марії з Дитятком. Ніг не було видно, зливались з небом. Легкі, ясні, лагідних барв шати. На небесах обводили постать Божої Матері 12 золотих зірок. Загально образ був чудово легкий» («Рідна Церква», 1964, ч. 60, ст. 7).

Як читаємо нижче належність цієї ікони до мистецької спадщини Тараса Шевченка стверджував і редактор «Рочніка Волинського», посол до польського сейму Якуб Гофман, який в 20-их роках неодноразово бував в селі Туричани, оглядав давню муровану каплицю й ікони в ній. Криваві події Другої світової війни та післявоєнні акти вандалізму червоних, затерли всі сліди від давньої святині-каплички та Шевченкової ікони Богоматері в ній, як і від колишнього урочища «Традовщина», що було за 200 метрів за каплицею, лишалась в пам’яті народній лише одна назва.

Шевченкові ікони на Волині, як і саме його перебування на Ковельському Поліссі, буде мати в майбутньому ще не одного свого дослідника, але ці перші кроки, зроблені автором, мають твердий першоджерельний і джерельний грунт на шляху до запанування наукової істини.