Рубрики

Свіжий номер

Садочок, створений Революцією Гідності

Час ставати сильнішими

Стати автором

Володимир Янів

Вклад Українського наукового світу на піднесенні

Збірник праць Ювілейного Конгресу. Науковий Конгрес у 1000-ліття Хрещення Руси-України при співпраці з Українським Вільним Університетом. За ред. Володимира Янева. Комітет Наукового Конгресу: Мюнхен, 1988-1989. Сторінок 1002.

Серед широкого потоку ювілейної літератури Тисячоліття найпомітнішою працею, створеною українською наукою у розсіянні, є Збірник праць Ювілейного Конгресу, завершений виданням у 1988-1989 роках. Упорядники його — Володимир Янів, голова ділової Президії Комітету Наукового Конгресу в Тисячоліття Хрещення Руси-України і редакційна колегія. Збірник — це важливе наукове видання. Потребу в такому виданні відчували протягом віків усі, хто цікавився проблемами українського християнства в науці.

У Збірник увійшли доповіді, прочитані на Науковому Конгресі, що об’єднав увесь український актив учених, згуртованих у 28 академічних установах діяспори. Цей конгрес перетворив тимчасово (26 квітня — 2 травня 1988 року) Мюнхен у центр українського інтелектуального життя. До речі, це була найбільша зустріч українських учених в діяспорі за останні десятиріччя, яку українська преса влучно назвала «собором української науки в еміграції». Унікальною рисою цього конгресу була також його конфесійна соборність, коли до молитви спільно ставали і до нарад спільно засідали представники всіх українських релігійних віросповідань у діяспорі та «коли програма була так згармонізована, що молитва й праця себе взаємно доповнювали», створюючи своєрідний наскрізь рідкісний творчий настрій. Настрій цей відчувався під час читання доповідей, а зокрема під час дискусій.

Збірник складається з двох частин. У першу частину включено 37 доповідей разом з їхніми резюме (написаними в англійській, німецькій, французькій та італійській мовах, залежно від країни поселення доповідача або від його особистого уподобання). Друга частина складається з матеріялів конгресу і міжнародньої зустрічі. Сюди ввійшли прерізні додаткові матеріяли, як програма конгресу, «Слово на відкритті конгресу», «Підсумовуюче слово на закінчення конгресу». У другу частину ввійшли також офіційні привіти від Папи Івана-Павла ІІ, від народів-сусідів України, від д-ра Гартмута Зінґбартеля, куратора Товариства Сприяння Українській Науці, і від українських релігійних та світських установ.

Загалом доповіді висвітлюють цікавий науковий матеріял, а організаційні документи й привітання вказують на кропітку й відповідальну підготовчу працю організаторів та на вияви доброзичливости і прихильного ставлення чужинців і українців до цього великого наукового зусилля. Таким чином, усе, що знаходимо у цій книзі, — це цінні матеріяли, які редактор видання назвав «іспитом сумління народу».

А тепер погляньмо критичним оком на деякі доповіді, бо всіх розглянути нам не під силу. Почнемо з праці Ярослава Пеленського «Ідеологічна боротьба за київську спадщину: початки і ранні наслідки», яка видається нам дуже важливою, а може й ключевою у рецензованому Збірнику. Автор знайомить читача з трьома головними теоріями, що існують у науці відносно права на спадщину Київської Руси: а) Російська національна теорія, зформульована російською національно-імперською історичною школою, що стоїть за виключне право Росії на київську спадщину; б) Українська національна теорія, зформульована українською національною історіографією, що стоїть за виключне право України на київську спадщину; та в) Офіційна радянська теорія, яка проголошує рівні права на київську спадщину для усіх трьох східньослов’янських народів — росіян, українців і білорусів. Тут же, для з’ясуваня становища, автор уже на початку стверджує, що радянська теорія в дійсності щільно пов’язана з російською національною теорією виключного права Росії на київську спадщину. Іншими словами, прикриваючись трьома народами та зручно маневруючи їхніми ідеологічними інтересами, радянська теорія послідовно підтримує це ж саме російське виключне право на київську спадщину. Добре підібраними історичними фактами, у своїй більшості з потрібними датами, автор показує цю боротьбу в аспектах: військовому, політичному, династичному, ідеологічному, релігійному та культурному. Він пише: «Падіння Галицько-Волинської держави та перенесення інституційного центру Київської Митрополії з Києва до Володимира, а згодом до Москви, мали вирішально від’ємний вплив на продовження традиції Київської Руси в історичній свідомості та політичному мисленні русинів-українців». Тут автор не замикається у вузьке коло певних питань, а порушує їх всесторонньо, залежно від важливости. Виходить, що питання київської спадщини близькі йому, він же систематично виступає з статтями, присвяченими найрізноманітнішим проблемам цієї боротьби і в кожній з них визначається як глибокий і тонкий знавець згаданої галузі. На нашу думку, в рецензованій статті в деяких місцях відчувається брак приміток, щоб зробити текст ще більш яскравим.

Об’єктом старанного вивчення у книзі є також проблема ідеалу української людини в однойменній статті Володимира Янева. У дій цікавій соціологічно-філософській праці, написаній на підставі першоджерел літератури, як «Повість временних літ», Іларіонове «Слово о законі і благодаті», «Поучення дітям» Володимира Мономаха, «Слово о полку Ігоревім» та частково «Печерський Патерик», автор, виходячи з протиставлення старозавітнього закону — християнській благодаті, дає цікаве визначення останньої. Вона в його розумінні — це інтуїція і вникання, теплота, бажання соціяльного контакту й співчуття, милосердя, охота зрозуміти й потреба знайти зрозуміння для себе. Іншими словами, в релігійно-світоглядовому уявленні поняття благодаті — це щедроти, дари, ласки невідомих таємничих духових сил, захованих у людській душі та характері. Або просто, як автор пише, що благодать — це «любов і почування», а закон — «сила й воля». Згодом, як продовжує автор, наука пов’язала згадані прикмети з релігійною настановою, характерною для слов’ян, в тому числі й для українців.

І так, коли благодать у «Слові» Іларіона, як пише автор, представлена у вигляді індивідуалізованої співдії у свідомості повної відповідальности за рішення, то в критичного Нестора у його «Повісті» з її гострим засудженням дохристиянського життя Володимира, вона подана радше як вияв невідомих шляхів Божих: «Якщо раніш іноді в несвідомості і згрішив [Володимир], то пізніше відзначався покаянням і милостинею». Після охрещення Володимир жив і діяв ще повних 27 років і всі ці роки провів у благодаті, хоча християнство прийняв уже в зформованому віці. Це, як слушно стверджує автор, рідкісний приклад дії благодаті «на нового Савла-Павла чи св. Августина». Стаття багата на подібні приклади також в «Поученні» Мономаха. Тут «ідеал справедливости володаря знову не є наслідком його філософсько-містичного розуміння світу, а вірніше дії молитви у розпачі і сумніві, у жаху непевности при виборі найкращої розв’язки у важкій ситуації».

Рівнож у «Слові о полку Ігоревім» проведена в мистецький спосіб «межа між індивідуальними вартостями князів зокрема хоробрістю й ініціятивністю та ідеалом загального добра, захитаного їхньою честолюбивістю». Не менше чітко змальований і патріотизм у Слові, що, як стверджує Янів, лежить «не тільки в ідеалі святости спільної спадщини-території, землі, але й в співчутті до людей, що цю землю заселюють; земля вічна — і її треба зберігати, як підставу добробуту поколінь, але ж не байдужа доля покоління, що в даний час терпить-страждає через нерозвагу».

Автор обговорює також і «ідеал соціальної справедливости», який показаний не тільки на прикладі князів, але і при описі грабіжницького нападу половців, як кара за братню ненависть, сварки, наклепи, кровопролиття (очевидно, тут мова про міжусобиці); а крім цього за прелюбодійство та кривоприсягу. Не призабув В. Янів і дещо сказати про ідеал християнської родини. Він змалював його з усіма чеснотами та старовинними ритуалами, як пряме протиставлення «кривавим міжусобицям із гострим засудженням крамольників, як зрадників і злочинців».

Ідеал української людини в основному змальовано короткими, але ядерними прикладами з минулого. Для підведення підсумків використано блискучий посмертний профіль великого князя Ізяслава з Несторового опису його смерти й похорону. Опис цей звучить щось на зразок похвали та робить враження мозаїкового зображення поодиноких чеснот, які найбільше припали до вподоби сучасникам.

Таким чином, ідеал української людини є категорією історичною. Протяг ом віків він багато залежав від особливостей окремих епох, від змісту діяльности і переживання людини. Але цікаво те, що, не міняючись, він з часом набирав повніших і яскравіших якостей і рис.

Стаття Володимира Янева — це цікаве й цінне дослідження. Воно повнокровне і навіть монолітне у змалюванні ідеалу української людини. Вартість цієї праці лежить не стільки у формальній організації матеріялу, як у самій його суті, в характері викладеної думки. І тут якраз автор виступає винятково оригінально, поєднуючи прагматизм з відчуттям.

На окреме відзначення заслуговують питання, порушені в статті Олекси Горбача, «Гіпотези про шляхи християнізації України в світлі мовознавчо-філософічної критики». У цій статті автор присвятив пильну увагу низці дискусійних питань, які ще досі турбують учених та які були викликані неясними з’ясуваннями літописних вісток та засвідчені історично-культурними й мовними фактами пізнішого часу. До цих дискусійних питань належать: 1) Коли, де і ким відбулося охрещення князя Володимира та його довкілля та як виглядала справа християнства в Києві й Київській державі (а саме на терені нинішньої України) перед 988 p.; 2) Хто були ті перші місіонери та духовенство, звідки вони прибували, кому ієрархічно підлягали та кому ієрархічно підлягали перші владики Києва перед 1037 р; 3) Чому Володимир та Ярослав не добилися унезалежненої від царгородського патріярха ієрархії, хоч існувала вже така в Болгарії-Македонії, а згодом у Сербії; 4) Яке було розграничне відношення над Сяном і Бугом поміж київською архидієцезією (перемишльською і холмською та володимир-волинською дієцезіями) та католицькою (чесько-празькою дієцезією); 5) Чи є будь-які сліди моравсько-методіївської місії на Україні, зокрема на її південному заході.

Тенденційна підтасованість, а то й фальсифікування джерельних вісток створили в історіографії, зокрема щодо вищезгаданих пунктів (1-3), кілька теорій, напр., офіційну православно-церковну (Київ до 1037 року підлягав Царгородові), охрідсько-македонську (Київ підлягав македонсько-охрідському патріярхові), методіївсько-моравську та інші.

Історія мови, літератури та культури, тобто філологічні студії, як стверджує О. Горбач, можуть багато допомогти при розгляді цих питань. І якраз цим студіям він присвячує багато уваги й приходить до такого заключення, що «філологічні факти говорять лише за моравською, охрідсько-солунською і преславсько-болгарською теоріями».

Стаття в цілому (27 сторінок, в тому числі 6 сторінок прецінних приміток) є зразково опрацьована. Автор провів велику роботу, щоб зібрати джерельний матеріял і його відповідно систематизувати за строгим підбором. Він узяв усе найбільше потрібне з мовознавчо-філологічної критики. Адже ж в наш час допитливий читач часто-густо звертається до джерельного матеріялу, щоб краще зрозуміти твердження вченого, самому відшукати джерело. Тому статті типу нами рецензованої, повинні бути бездоганно точними, а наявність навіть незначних помилок неприпустима. Такою саме і є праця О. Горбача.

Кожен нарід високо цінує апостольське походження своєї Церкви, бо це надає їй окремого ореолу через близкість до Христа та складає атмосферу безпосередньости, слави та пошани. Те саме доводиться сказати і про український нарід. З таких правдоподібно міркувань і ввійшла у Збірник праця о. крилошанина Петра Б. Т. Біланюка п.з. «Апостольське походження Української Церкви». Автор, що має глибокі знання в цій галузі науки, спочатку розглянув історію Христової Церкви на українських землях, зокрема в писаннях Отців Церкви, які, до речі, згадують скитів як християн, а св. Апостола Андрія як місіонера Скитії. Далі він присвячує пильну увагу праці скитських монахів ІV до VІ ст., які встановили західньохристиянську культуру в цій частині Европи. На підставі згаданих матеріялів автор приходить до заключення, що під впливом скитів-християн Христову віру прийняли на території України сармати, аляни, роксоляни, остроготи, візиґоти та інші. Історія записала також кілька навернень русичів та слов’ян, а близько 800 року навіть слов’янського князя Бравлина та його військо. Останні прийняли Христову віру в Криму. На гробах мучеників Аскольда і Дира побудовано церкви; 945 року договір з греками підписали русичі-християни в церкві св. Іллі в Києві, а десять років пізніше княгиня Ольга стала християнкою.

Автор подає також цікаві відомості, а саме, що на всіх Вселенських соборах були присутні єпископи з сучасних земель України. В III ст., до речі, митрополит з підлеглими йому єпископствами мав уже в Доросі на Криму свій постійний осідок. У 730 роках Таматарха (Тмуторокань) стала єпископством, а в 880 роках єпископство встановлено також і в Перемишлі.

Для скріплення своєї тези автор використовує також знахідки з розкопок, проведених у Херсонесі на Криму та в Танаїсі (давнє греко-меото-сарматське місто в дельті Дону, що входило до складу Босфорського царства). В останньому 1965 року розкопано всі церкви з І і II ст. по Христі.

Підсумовуючи свою працю, о. П. Біланюк робить таке заключення: «Якщо ми візьмемо під увагу автентичне свідоцтво Орігена та інших Отців Церкви про св. Андрія, як теж археологічні підтвердження християнства… вже у першому столітті по Христі, тоді наші твердження стоять на дуже певному грунті. Теж присутність різних етнічних груп з християнською спадщиною на українських землях, таких як скитів, сарматів, вірмен, грузинів, греків та інших, як теж християн-слов’ян, все це спричинилось до процесу християнізації наших предків і до збереження апостольської традиції. Тому наша рідна Українська Церква — це свята Церква св. Андрія Первозванного і св. Климента Папи, учня і послідовника св. Первоверховного Апостола Петра».

Приємне враження справляє у статті її добра організація тексту та підбір джерельних матеріялів. Таким чином праця заслуговує позитивної оцінки, бо є справді важливим вкладом у пізнання апостольського походження Української Церкви.

У Збірнику впадають в око також матеріяли про Літургію і її значення, адже ж останньо вона стала важливим «Льокус теологікус» у всіх богослов’ях. Цій темі присвячена стаття о. Івана Музички «Значення Літургії в благовістуванні в Київській Русі». Для автора найважливішим серед важливого є тут Літургія, яка, на його думку, на Сході «тісно та майже органічно пов’язана з цілістю церковного і навіть національного життя». Вона (Літургія-обряд) «визначує приналежність до Церкви, є свідоцтвом і показником віри народу». Цього, до речі, не знає і не розуміє західній християнин, який, як пише о. Музичка, «свою віру виявляє тим, під якою церковною властю він знаходиться: католики — під папою і вчительською властю, протестанти — під Біблією», в той час, як східній християнин має Літургію за джерело і вислів своєї віри, і богослов’я, бож вона причинялася до визначення його ідентичности. Цього питання ніяк не могли зрозуміти латиняни в ХVІ-ХVІІ ст. (роки нашої церковної кризи). Вони не добачали, що православна віра у нас ідентифікувалася з обрядом та що наш обряд навіть прийняв цікаву і багатозначну назву — «руська віра», що в своїй суті має глибоке еклезіяльне і богословське значення. І тому «порушення обряду було єрессю, зрадою віри, відступництвом від віри, гріхом». Це легко можна відчути уже в «Слові» митрополита Іларіона та в інших документах того часу. Вони вказують, як Літургія приходила на допомогу нашому народові переживати християнську віру та навчати його Христових правд. Таким чином Літургія в Київській Русі як чинник благовістування уможливлювала нашому народові відображення віри, давала йому можливість її зрозуміння, стаючи, таким чином, уже на початках християнства його вчителем та провідником.

Автор обговорює також засоби благовістування, що їх вживає Літургія, як архітектура, символіка східнього храму, ікони, іконостас, церковний спів, почитання святих, літургійний рік тощо. Крім цього вона плекала в народі також громадські й суспільні чесноти, як пошану до влади, патріотизм, справедливість, взаємну любов та ширення грамоти й культури. Сліди цих вартостей, що їх дала нам Літургія, легко можна відтворити в нашій літературі й то почавши вже з самих древніх часів.

Ця стаття, як рідко яка інша в Збірнику, крім своєї науковости, відзначається ще своєрідним внутрішнім теплом, що заховався в слові «благовістити». Це наскрізь образно представив уже сам автор, добачаючи в тому своєрідний «рід драми, таїнственної символіки, що представляє історію спасення і таїнства відношення людини до Бога і Бога до людства… Людина в часі Літургії в східнім храмі, — продовжує о. І. Музичка, — почувається немов у небі, в надприродньому світі Триєдиного Бога в присутності Спасителя і Святих». В цьому саме, на нашу думку, і лежить краса статті та усвідомлення і відображення ідеї благовістування. Стаття має прецінні примітки, які в багатьох випадках є ключем до її тексту.

У Збірнику є також кілька статтей з літератури на релігійну тематику, в яких автори зручно «перекидають містки» від минулого до сучасного, даючи нам глибокі ідейно-естетичні літературознавчі аналізи.

Для прикладу розглянемо тут працю Леоніда Рудницького «Вияви релігійности в українській совєтській літературі: 1953-1988». Цікаво, що підчас Конгресу ця доповідь була останньою і, до речі, одинокою в програмі чотирнадцятої сесії та після неї не було дискусії. Словом, упривілейована доповідь під кожним оглядом.

На таке ставлення, на нашу думку, доповідач повністю заслужив, бо праця його була справді літературознавчим досягненням, у якому він зумів відтворити настрої, думки та почуття окремих авторів. Накресливши християнський етосвід давніх часів до нашого сьогодення, Л. Рудницький дав досить стислу аналізу релігійних мотивів у підсовєтській українській поезії, головно шестидесятників. Він торкнувся цілого ряду питань, як пробудження сильної індивідуальности (Ліна Костенко), патріотизм (Василь Симоненко), релігійність (Василь Стус) та навіть містицизм (Олесь Бердник).

У галузі прози автор дав коротку, але стислу аналізу Зачарованої Десни О. Довженка, обговорив ролю християнства в повістях С. Скляренка, Святослав і Володимир, як також в повістях Собор О. Гончара і Диво П. Загребельного. Присвятив увагу також питанням містицизму в творчості О. Бердника.

Підсумовуючи свою цінну працю, автор ствердив, що «наявність християнських тем, мотивів, як і християнського духу взагалі у літературі, яка, згідно з сучасною совєтьскою дійсністю, повинна бути атеїстичною, вказує на те, що українську християнську духовість не можна знищити, бо українська душа, — парафразовуючи тут відомий вислів Тертуліяна, — є вже з природи християнська». Стаття має цінні примітки, а її ідейний світ багатий і своєрідний, пройнятий світлим оптимізмом і вірою в релігійні мотиви, що мають своє глибоке коріння в українському житті та в його письменстві.

Із 37 статтей, що появилися в рецензованому Збірнику, ми розглянули всього шість. Інші статті, що залишилися поза межами нашої уваги в цьому огляді, також добре опрацьовані й стоять на високому науковому рівні, відзначаючись об’єктивністю і толерантністю.

У Збірнику ми не знайшли статті Омеляна Пріцака, який, до речі, був учасником Конгресу, прочитавши доповідь «Подія 988 та її міжнародне значення», але виходить, що ніколи він її не прислав до друку. Володимир Янів, редактор Збірника, як довідуємося з примітки до «Кінцевих зауваг редакції», у трьох обіжниках просив текст у доповідача, а згодом ще шістьма особистими листами, в тому числі двома порученими наполегливо звертався з проханням отримати текст доповіді. Але й це не принесло позитивного результату.

Ми з увагою прочитали у Збірнику про труднощі редакції, які виникли в процесі надсилання матеріялів до друку, але, не зважаючи на те, хочемо таки висловити наше невдоволення з приводу розміщення статтей у виданні. Не можемо зрозуміти також, чому доповіді шостої сесії (проходила в німецькій мові) не ввійшли в першу частину Збірника. Це були повнокровні доповіді, й, на нашу думку, вони зовсім не належать до другої частини.

У Збірнику є 39 кольорових репродукцій ікон, що ілюструють статтю Святослава Гординського «Українська ікона на тлі універсалізму візантійського стилю». Це не тільки велика прикраса видання, це доказ багатства нашої релігійної культури. Дуже цінними є також шість фотографій з окремих стадій Конгресу. Це документи для історії цього великого наукового зусилля.

Треба справді радіти, що в одній книзі зібрано усі доповіді й документи з Конгресу, включно з відгуками преси. Вважаємо, що видання Збірника в одному томі зовсім себе виправдало. Його формат (18 х 25 см) є відповідний для наукового видання. Папір добрий, друк чіткий, оформлення обкладинки й внутрішньої титульної сторінки скромні, але повністю витримують вимоги видання. Добре враження робить також емблема Конгресу, що її виконав Андрій Сологуб з Парижу. Вона цікава своїм задумом та своєрідна своїм характером.

Важко погодитися з думкою редакції, що при виданні збірної наукової праці треба обмежитися лише до ортографічних поправок, поминувши стиль праці. Мусимо ствердити, що в Збірнику є чимало значних стилістичних огріхів, які напевно можна було направити. У книзі немає також іменного покажчика, який є конче потрібний для наукового видання.

Підсумовуючи, хочемо сказати, що, не зважаючи на вищезгадані недогляди, Збірник праць Ювілейного Конгресу — це цінна книга, яка має наскрізь завершений вигляд та є важливим вкладом у пізнання українського християнства в різних галузях науки. Згадане видання — це ніщо інше, як багаті жнива плодотворних зерен, що їх розсипали щедрою рукою невтомні учасники Наукового Конгресу у 1000-ліття Хрещення Руси-України. Цю цінну книгу повинен придбати кожний українець, і вона повинна знайтись у міських та університетських бібліотеках світу.

Володимир Янів — українська людина європейського формату

Тобі з незлобним усміхом дитини
Святі я почування нелукаві,—
Тобі зложив у дані, Україно,
Як у вогні кривавились батави,
Як падали герої в тінях стягу,
Як виростали на степах могили,
Просив для рицарів я в Бога сили,
Щоб ворогів перемогти ватаги.
(В. Янів. «Шляхи», 1951 р.)

Рік 1991 увійде в історію як рік проголошення і осягнення незалежности та народження державности України. Це є рік, у якому сповнилися мрії і надії численних поколінь українського народу, рік, на протязі якого Україна стала вільною в сім’ї вільних народів світу. Та, пишучи історію цього ж року, майбутній історик напевно присвятить сторінку одному із визначних українських культурних діячів, якого ціле життя було присвячене служінню своєму народу і якого Господь велів покликати до Себе в 1991 році.

Володимир Янів народився 21 листопада 1908 р. у Львові, син гімназійного вчителя Йосифа та Елеонори з Білецьких. Помер він 19 листопада 1991 р. у приміщеннях УВУ у Мюнхені, якого довголітнім ректором він був. Сьогодні ще важко гідно підсумувати осяги динамічного та трудолюбивого життя цієї небуденної людини. Інтелектуальна спадщина Володимира Янева така багата, що вона заслуговує на глибокі студії. Спробу такої оцінки зроблено у фестшрифті Symbolae in honorem Volodymyri Janiw (1983) за редакцією О. Горбача й колегії, де й подано його біо-бібліографію. Але після появи цього тому 75-літній Янів не спочив на своїх лаврах, так як це звичайно роблять науковці, котрих вшановують того роду публікаціями; навпаки — Янів ще з більшим розмахом кинувся у вир праці, яка, можна сказати, знайшла своє гідне завершення у Науковому Конгресі у 1000-ліття хрещення Руси-України, що він його зорганізував у Мюнхені, і виданням збірника праць цього ж конгресу 1989 р.

Цей Збірник праць Ювілейного Конгресу мабуть найкраще віддзеркалює багатогранну діяльність В. Янева і той широкий діяпазон його знання і його зацікавлень. Редагування збірника вимагало не тільки великого організаційного та редакційного хисту й неприборканої енергії, але й теж широкого знання з різних ділянок гуманістичних наук. Під цим оглядом цей збірник творить свого роду пам’ятник своєму редакторові.

Янів залишив свого духа печать на різних ділянках науки. Працював він у психології, етнопсихології, етнографії, богословії і літературознавстві. Залишив він теж праці з історії та історії Церкви, праці в ділянці естетики і мистецтвознавства, як і чотири збірки поезій.

Поетичний дорібок Яніва заслуговує на обширну та грунтовну аналізу. Можна сміло твердити, що якби обставини були інші, якби життя не вимагало від нього важких адміністративних та науково-громадських зусиль, то поезія грала би першу й провідну ролю в його житті. Але Янів був свідомий факту, що служіння українській справі вимагає перш усього муравлиної повсякденної праці, а поезія, як така, хоч він до неї ставився дуже серйозно, — це люксус, який мусів бути на другому пляні. Янів відчував, що бути поетом у його обставинах замало, що на першому місці мусить стояти прозаїчна громадська праця, і він жив і діяв згідно з цим імперативом. Це дається відчути у його поезії, дещо приховано у ще ранніх збірках: «Сонце й грати» та «Листопадові фрагменти», написаних в Україні в тюрмі в 1936-37 роках і виданих у Берліні 1941 p., ясно і яскраво у пізніших збірках «Шляхи» (1951 р.) і «Життя» (1975 p.). Вся його поезія сильно автобіографічна, а останні дві збірки включають, крім патріотичної тематики, яка притаманна всім його творам, теж релігійні мотиви. У них поет зумів створити вдалу синтезу духовно-інтелектуального світосприймання. Янів-поет шукає у своїй творчості «Доріг до істини буття» і в тих майже фавстівських пошуках турбує його проблема часу й значення людського життя — туземного і післясмертного:

Як рік лиш день, а день — година,
Що знов секундою стає,
В спішні століття йде людина
По ціле сповнення своє.

Сьогодні — завжди післязавтра
В далекім прицілі мети,
Сьогодні завжди тільки стартом
В далекі соняшні світи…

Але поезія у житті Янева грала ще іншу ролю. Автор старався пізнати глибше себе самого і своє довкілля через поетичну інтроспекцію. Щоб осягти це, він інколи втікав із метушні щоденної праці та намагався зробити певні підсумки дії життя поезією:

Бажалося б ще раз із лету птаха
Обняти поглядом усе життя —
Надії успіхів і сумнів жаху
В беззорянім шляху у забуття.

Бажалося б життя схопить в синтезі —
Із сальдом перемог і неудач.
В червоно-чорно-золотій мережі
Замкнути труд, і біль, і сміх, і плач.

І голим станути в яснім свічаді
Із відбиттям і хиб, і всіх прикмет,
Щоб без ідилій фальшу й без баляди
Людини залишивсь автопортрет.

Автопортрет постійного двобою
З прокльоном немочей в своїй душі,
З бажанням пристрасти у днях спокою, —
Спокою в океані метушні.

(Із збірки «Життя»)

Окремим розділом біографії Янева є його церковно-громадська праця. Розділ цей можна поділити на дві частини: етап Українського Християнського Руху і етап змагання за Патріярхат УКЦ. Діяльність з рамени УХР може чи не найкраще віддзеркалює документ в 1960 р. п.з. «Спільне звернення української спільноти у Вільному Світі з нагоди акції солідарности проти релігійних переслідувань в Україні», видрукований у його праці «Студії та матеріяли до новішої української історії» (1970). Згідно з Наталією Полонською-Василенко, яка написала передмову до цього видання, ту «цілу акцію оформлював та координував В.Янів, як Президент УХР, що — заініціювавши акцію — став водночас її Генеральним Секретарем». Згаданий документ підписали 239 осіб, які репрезентували 143 організації,— є це промовистий свідок солідарности українських християн і свідком величезної праці й соборного наставлення Володимира Янева.

Рівно ж вагомим є вклад Янева в акцію французьких інтелектуалістів та послів за звільнення тоді ще митрополита, Ісповідника Віри Йосифа Сліпого в 1961-62 pp. і його пізніша співпраця з Патріяхом Йосифом, як співдія між УВУ і УКУ. Все це моменти в історії української діяспори, які заслуговують на окремі студії. Можна надіятись, що раніше чи пізніше молоді науковці в Україні писатимуть докторські праці про цей етап життя української діяспори, у якому Янів відіграв провідну ролю.

Науково-публіцистична й поетична спадщина Яніва є вдячним матеріялом для дослідника. В бібліотеці та архівах УВУ, УКУ, як і в бібліотеці НТШ у Сарселі (Янів був довший час заступником голови НТШ у Европі та секретарем Історично-філософічної секції) зберігаються цінні друковані та недруковані матеріяли, чекаючи свого опрацювання і дослідження. Але цей, можна сказати, хоч важливий, але неживий матеріял слід доповнити спогадами про цю велику людину української діяспори. Тут перш усього прохання до достойної дружини бл.п. Володимира Янева, пані д-ра Софії, і до його співпрацівників та бувших студентів, які мали нагоду бути живими свідками його майже надлюдських зусиль. Вже тепер треба збирати спогади, листи й інші матеріяли про цю українську людину європейського формату, яка так багато зробила для піднесення престижу української науки й української культури на терені Европи.

Володимир Янів мав харизму. Він умів притягати людей до співпраці. Він вивів УВУ на світову арену. (Можна призадуматись, чи не додати до назви УВУ ще коротку фразу «імени Володимира Янева», на мою думку, він на це собі заслужив). Він був прекрасним промовцем, і його блискучі виступи з рамени УВУ французькою чи німецькою мовами були завжди на високому рівні. Його зустрічі з папами та з різними достойниками Церков, з президентами держав та міністрами, з ректорами університетів і чільними науковцями ставили українську культуру на міжнародній форум як рівну з рівними і закріплювали в пам’яті провідників Заходу ідею боротьби українського народу за незалежність і повноправність в руслі життя країн Европи.

Володимир Янів відійшов від нас на заслужений відпочинок. Нашим обов’язком є утривалити його пам’ять вивченням та опрацюванням його багатої інтелектуальної спадщини.

 

Миряни в пасторальній практиці Церкви*

Коли політичні вияви нашого життя були зведені до можливого мінімуму, Церква зберегла ту позицію, що вона — з одного боку була останнім бастіоном, але — з другого — давала одиницям єдину шансу самовияву. Тому функція Церкви і зокрема церковних організацій була значно більша, ніж будь-де серед інших спільнот…

Володимир Янів: Релігійність українця з етнологічного погляду, ЗНТШ, т. ХV 181/1966, Ст.182

«Церква на землі по своїй суті є місійною, бо — відповідно до задуму Бога Отця — виводить свої начала з місії-післанництва Сина і з післанництва Святого Духа».[1] Слово «місія», «місійний» взято тут у властивому, широкому й богословському значенні як «післанництво», «бути посланим» і в основі має спасенну дію Бога супроти нас, людей в історії, в якій Бог посилає пророків, свого Сина і Він, Ісус Христос, посилає Апостолів: «Як Отець післав мене, так я посилаю вас» (Ів. 20, 21). Те післанництво одержала Церква. Воно є загальне до всіх народів, щоб будувати Церкви, і тим було встановлене Боже Царство. В цьому післанництві є вся Христова спасенна дія: проголошення благої вістки-Євангелії, служіння і життя спільноти в Ньому. Ця спасенна Христова дія має сьогодні властиву й слушну назву для неї «пасторальне служіння» Церкви або «служіння для спасення», щоб відрізнити оце широке поняття від недавнього вузького, яким визначувано тільки душпастирську працю священиків і єпископів.

Це відновлене поняття про пасторальне служіння Церкви (міністеріюм салютіс) є овочем праць II Ватиканського Собору, що був Собором власне пасторальним і поставив собі за ціль обновити Церкву в новому сучасному світі. Виникло це питання, щоб усунути століттями вдержуване в Церкві юридичне розрізнення між «пастирями» і «паствою», що створило з Божого люду своєрідну структуру (сьогодні кажуть —«пірамідальну»), наче державу, і віддалило Церкву від її властивої, що стоїть на першому місці, духовної і надприродної суті.[2] Так теж виникло великого значення питання про мирян, які були тільки «паствою» і в тім післанництві Церкви, тобто пасторальній праці Церкви, не брали ніякої участи і були пасивними членами Христового Містичного Тіла. Була, як учили тоді богослови, — «еклезія доценс» і «еклезія дісценс». Звідси тема цієї статті. Коли Церква по своїй суті є місійною й сповняє Боже післанництво в світі, то яка роля й праця мирян у тім післанництві, яка їхня участь у пасторальній діяльності Церкви?

Цього питання донедавна не існувало в підручниках богословії. Мирянин був у богословії невідомим членом Божого люду. Був зрештою невідомий і Божий люд, бо переважав юридичний аспект Церкви, на що мали вплив попередні століття і зокрема Тридентійський Собор (ХУІ ст.) і післятридентійська реформа-обнова Церкви. Сьогоднішня богословія працює й розвивається під пасторальним аспектом і для пасторальних цілей. Цієї прикмети в минулому не мали ані моральна богословія, ані канонічне право чи догматична богословія, біблійні науки, ані навіть церковна історіографія. Сьогодні маємо повний зворот до пасторальної богословії, яка студіює й дає практичні засади активности Церкви.[3]

  1. Пасторальна праця Церкви в історії

Історія є вчителькою, бо вчить з досвіду, вчить навіть з помилок. Церква постійно береже традиції минулого, ними творить сучасність і прямує до своєї есхатологічної цілі, забезпечена скарбами й досвідом пережитого поколіннями в минулому.

В перших трьох сторіччях пасторальна праця Церкви розвивалася серед численних труднощів, включно з оскарженням, ніби в ній є ненависть до всього людського роду»,[4] вважають її жидівською сектою.[5] Християни, як новий Божий люд, відважно виступають проти поганських пороків і наражуються на жорстокі переслідування. Церква за своєю суттю є Божим людом, царським священством усіх охрещених з високим почуттям обов’язку служіння людям. Основним завданням усіх було проголошення всім Христової благовісти (керіґма), свідчення про Христа, навчання-проповідь і заклик до святости. По наверненні проповіддю вірні хрестилися і ставали учасниками «ламання Хліба» — Євхаристії, яка збирала всіх в християнську громаду. Центром життя була Євхаристія і Літургія. Християни були брати в своїй спільноті, християнське життя не було індивідуалістичне, святість здійснювалася в спільноті. Церква була для всіх Матір’ю.[6] В такій високо харизматичній атмосфері «царського священства»[7] Божого люду запримічується різницю між «духовними особами» (апостолами, єпископами, презвитерами, дияконами) і мирянами, а згодом і монахами, хоч ці різниці не мають юридичного світського забарвлення, є вони пов’язані з даруваннями Святого Духа і покликанням для спільної праці для збудування Христового Тіла — Церкви.[8] Миряни не є — в жодному разі — підданими ієрархії, а братами в Христі у Христовій родині, хоч вимоги життя в тій родині є суворі й високі.

Обличчя Церкви міняється з приходом миру і волі для християн за Константина (313 p.). Виникають і поширюються твори Отців Церкви, їхня проповідь, навертаються народи, розвивається катехуменат, не зважаючи на єресі, які тут і там виникають. Церква зберігає свій універсальний і спільнотний характер, висловлений літургією, яка розвивається й формується в окремі групи-обряди. Ідучи за адміністраційним поділом імперії, творяться церковні провінції, єпархії, парохії і помісні Церкви.

В пасторальній праці миряни дуже активні в підготові й організації катехуменату й проповіді. Бачимо теж вмішування до церковних справ світських властей: почалося утотожнювання між Церквою й імперією до тієї міри, що бути християнином і громадянином імперії стає рівнозначним.[9] Виразно запримічується власть єпископа Риму: столиця держави ідентифікується зі столицею Церкви, що має потім сумні наслідки для одности Церкви й еклезіології, коли цю столицю переносять до Візантії.

Від VIII ст. християнство поширюється на всю Европу, і власть папи скріплюється «супер омнес ґентес ет реґна», що вносить сильний юридичний акцент у внутрішнє життя Церкви.[10] На Заході папа має власть над царями, на Сході патріярхи ніколи такої власті не мали.[11] Заникає проповідь через брак вишколених священиків. Появляється поділ на тих, що володіють (ієрархія й духовенство), і на підданих-мирян.[12] Єпископів і священиків вибирають пануючі світа цього, тому часто неграмотність серед священиків є звичайним явищем, і вони стають чиновниками, урядовцями, адміністраторами. Участь мирян в житті Церкви заникає, а від XII і XIII ст. виникає боротьба поміж світськими й духовними (сацердотіюм і імперіюм). Представниками мирянства були царі й князі — часто це патрони місцевої Церкви. Богословія (схолястика) тратить зв’язок з пасторальною працею, стає спекулятивною й науковою без впливу на життя Церкви. Постає розлам між Сходом і Заходом внаслідок двох різних ментальностей, духовости й історично-політичних причин. Східня Церква й її мирянство зберігають первісний характер духовного життя, що його скріплює й держить Літургія. Миряни на Сході, загально беручи, є учасниками життя й пасторальної праці Церкви, на Заході вони стають підметом релігійного формування, згідно з аскетичними засадами, що їх встановлює ієрархія й богослови. Серед простолюддя живе сильна популярна (спонтанна) віра, головно в Німеччині, часто з забобонами, повір’ями та народніми побожностями. Боротьба за владу і впливи послаблює зовсім пасторальне післанництво Церкви й витворює нову еклезіологію, далеку від понять про Божий люд, Містичне Христове Тіло. Появляється помалу явище секуляризації в Церкві, як вислів опозиції поміж мирянами й духовенством, а це веде до унезалежненого ходу культури без віри і впливу Церкви, з великою шкодою для самої Церкви. Миряни пішли своїм шляхом у філософії, політиці, науці, правах, відмежовуючи себе від богословії й Церкви. Появляється гуманізм і постає поділ Европи на церковну й світську. В пізніших сторіччях це принесе гіркі овочі для віри, богословії, культури й європейського християнства. Сталося це в якійсь мірі у висліді затрати свого місця мирян в Церкві, у висліді хибної еклезіології з базою монархізму й февдалізму. На Сході зник християнський імператор, його місце у Візантії зайняв мусульманин. В Росії появився цар як наслідник візантійських імператорів. Церква стає підчиненою йому. Божий люд залишається дальше з Літургією, яка береже його віру й є вчителем про Божі правди. Але цар стає намісником Бога на землі, православна віра, як каже Бердяєв, націоналізується, появляється месіянська ідея про російський нарід, ідеологія «Третього Риму», християнське життя занепадає, що згодом, як і на Заході, доводить до секуляризації інтелігенції, мирянство стає пасивним,[13] бо Церквою стає імператор-цар та ієрархія.

ХУІ й ХУІІ сторіччя приносять згубний поділ у латинській Церкві, що його викликав Лютеранізм. Церква потребувала обнови-реформи: її приносить Тридентійський Собор (1545-1563). Тому, що занепала духовість через брак добрих пастирів, Собор запроваджує дисципліну в виборі єпископів, привертає їм їхнє завдання «Отців і пастирів», а не функціонерів чи адміністраторів,[14] вимагає від них дбання про душі й почуття бути духовними батьками народу. Ті самі вимоги ставить Собор до священиків. На жаль, Тридентійський Собор був у першу чергу обновою-реформою курії, ієрархії і духовенства, бо вони вважалися Церквою.

Для цілого Божого люду Собор подбав про навчання Божих правд (катехизм), про засади для уздоровлення родини, про реформу Літургії, усунення релігійної неграмотности, виховання в суворій дисципліні й сліпому послухові супроти ієрархії.[15]

Наша українська Церква після своєї унії з Римом ступила на той латинський спосіб церковного життя, хоч у ній миряни відіграли велику ролю в пасторальній праці Церкви. Ця праця ведеться організовано в братствах на зразок ремісничих цехів, братства творять християнські громади. Попередня участь мирян в житті Церкви набирає організованих форм.[16]

ХVIII і XIX сторіччях постанов Тридентійського Собору не виконано вповні всюди. Пасторальна праця Церкви не має зв’язку з живою богословією (без біблійного духа й життя Літургією). Ієрархія ідентифікується з Церквою, миряни обов’язані тільки до послуху церковним властям, їхня участь у пасторальній праці зникає зовсім. Але в другій половині XIX ст. появляються в богословії нові напрямки: кериґматична обнова в катехизмі, поворот до Біблії й історії спасення (Зайлер і Гіршер в Австрії), літургічний рух (Бенедиктини). Появляєть­ся нова кляса робітництва-пролетаріяту, й його охоплює не Церква, але марксизм, тоді як вищі верстви суспільства — опановує вільнодумство, лібералізм, раціоналізм тощо. Формація священиків не відповідає вимогам часу. Появляється окрема богословська галузь — пасторальної богословії, як науки, щоб шукати нових доріг.[17] Перший Ватиканський Собор не встиг провести нових реформ, а радше поставив окремий наголос на ієрархічній і юридичній структурі Церкви.

XX сторіччя з II Ватиканським Собором і предтечею обнови Церкви в особі Пія XII кладе кінець цій крайньо юридичній і зовнішній прикметі життя й пасторальної діяльносте Церкви. Початок тієї обнови починається властиво вже від Пія X відомим кличем: «Ревертіміні ад фонтес». Це відкрило нову добу обнови Церкви, а з нею поворот до властивих понять, хто є мирянин у Церкві і яка його участь у пасторальній праці Церкви.

  1. Обнова Церкви в XX ст. і миряни

Поданий вище дуже скорочений нарис розвитку пасторальної Церкви в історії показує, якою неповною була еклезіологія, у висліді чого Церква відійшла від своїх первісних начал у пасторальній праці. З переакцентуванням ієрархічної структури Церкви й юридизму згубився автентичний образ Церкви як Божого люду й Містичного Тіла Христового, яке творимо ми всі без огляду на окремі завдання членів того надприроднього організму, чи «стану життя», яким вони живуть. Згубився тому й мирянин: він став пасивним членом, а чого не сміє бути в живому організмі, він утратив свою автентичність і участь у житті Церкви своїми даруваннями.

Коли 20.2.1946 р. у своїй промові до новонайменованих кардиналів Пій XII сказав, що «миряни не належать до Церкви, але є Церквою», це було несподіванкою, або принайменше тодішні вуха слухачів не звикли були таких слів слухати.[18] Той папа своєю енциклікою «Містіці Корпоріс» завернув еклезіологію з доріг крайнього ієрархізму й юридизму часів середньовіччя до духовости Отців Церкви і науки св. Павла про Церкву як Містичне Христове Тіло і спільноту Божого люду.[19] Як і інші науки того папи, так і та відкрили дорогу в богословії до нових студій про мирян. Члени Христового Тіла є різні, але рівні з різними даруваннями Святого Духа, і вони разом є одним у Христі.[20] Мирянин через Хрещення й Миропомазання є співучасником у пасторальній праці Церкви, її спасенної дії, і його апостолят є конечністю в житті Церкви.[21]

Пій XII розрізняє два апостоляти в Церкві: апостолят ієрархічний і апостолят мирян. Мирянине неначе інструментом ієрархії, є продовженням її руки.[22] Пій XII підкреслює також потребу участи мирян у пасторальній праці Церкви тим, що число священиків маліє, і їм на допомогу й до співпраці мають стати миряни. Другим важливим мотивом Пія XII, який варто сьогодні пригадати, є загроза комунізму. Боротьба з ним — це велике пасторальне завдання Церкви і мирян. Ось слова того великого папи:

«Апостолят мирян, як зрештою всякий інший апостолят, має дві функції: зберігати і здобувати; обидві ці функції тяжать сильно над сучасною Церквою. Щоб сказати це з повною ясністю: Церква Христова зовсім не думає залишити без боротьби терен для свого здеклярованого ворога — безбожного комунізму. Цей бій буде тривати аж до кінця, але зі зброєю Христа. Киньтеся до праці з вірою більшою від Петрової, коли він на поклик Христа кинув свій човен і пішов по хвилях на стрічу Господа».[23]

В минулому бій з новими грізними для людства течіями вела все ієрархія. Папа дав нове завдання для мирян.[24]

II Ватиканський Собор започаткував нову добу для католицького мирянства; зі стану пасивности мирянство поставив у стан активний у пасторальній діяльності. Отці Собору поглибили пізнання Церкви, або словами Папи Павла VІ:

«Основною увагою цієї сесії Собору буде прослідити внутрішню природу Церкви. Треба виразити в людській мові, — як тільки це можливе, — дефініцією, яка вкаже правдиву й основну структуру Церкви, і вияснити її численні спасенні завдання».[25]

Так і сталося в Конституції «Люмен Ґентіюм». В ній найшов своє місце також виклад про мирян, а згодом окремий Декрет про мирянство. Перший раз в історії Вселенський Собор заговорив про мирян, хоч вони становили все велику більшість всього Божого люду. В обох документах вияснено, ким є мирянство в Церкві і яка його пасторальна роля, співдія і співвідповідальність. Питання мирян стало поважним богословським питанням. Це сталося на основі майже двотисячного досвіду Церкви, як це було зрештою і з іншими справами чи правдами віри в Церкві, які треба було глибше пізнати й оформити.

Закінчення у наступному числі.

* Статтю о. Івана Музички передруковуємо з «Збірника на пошану проф. д-ра Володимира Янева, Мюнхен, 1983 р.

[1] В оригіналі с «Ecclesia peregrinans», в українськім перекладі ОО. Василіян перекладено «Сьогочасна Церква». Всі цитати Соборових документів взято з цього перекладу: Влесенський Собор—Ватіканський II — Діяння і постанови, т. I-V, Рим 19вв. Ad gentes — Декрет про місійну діяльність Церкви, ч. 2.

[2] Suenens, Kard. L. J.: Hoffen im Geist,. Salzburg 1974, c, 11-12.

[3] Див. Encyclopedia of Theology, by Rahner, K. London 1975, c. 1178.

[4] Rogier, L. J., Aubert, R., Knowels, M. D.: Nuova storia della Chiesa, Torino 1970, т. I, c. 124.

[5] Діян. 24, 14. На суді перед римським прокуратором св. Павло каже: «Однак я тобі признаюся в тому, що я, згідно з путтю, яку вони звуть сектою, служу Богові батьків наших і вірую усьому, що написано в законі та в пророків» …

[6] Floristán, С., Useros, М., Teologia dell’ аzіone pastorale, Roma 1970, c. 48-49.

[7] «Ви ж — рід вибраний, царське священство, народ святий» … І Петр. 2, 9.

[8] Соngаr, Y., О. P.: Lay People in the Church, London-Dublin 1965, c. 4-6.

[9] Gallo, L. A.: Una chiesa al servizio degli uomini, Torino 1982, c. 10.

[10] Св. Бер нар д (1090-1153) пише до папи Євгена ІІІ: «Що відноситься до тебе, я чую тільки про відзначення і закони. Все, як теж старання про престіж і багацтва, походить радше від Константина, а не від Петра.» Todd, J. М.: The laity the people of God, London 1965, c. 33.

[11] При коронації папи тіярою вимовляли: «Знай, що ти є Отець князів і царів, володар світа, Намісник нашого Спасителя Ісуса Христа.» Todd, J. М. Орете citato, с. 33. Константин взяв з Риму титул «Pontifex Maximus», що надавало становищу імператора релігійного характеру. «Перед папою й його нунціями, перед єпископами, абатами й звичайними ченцями дрижали і прості люде, і князі, і імператори.» Щульгин, О.: Нариси з нової історії Європи, Прага 1925, с. 61.

[12] Від VII ст. мирянство перетворюється у «стан життя» і папа Григорій Великий вичислює три такі «стани»: «In tribus ordinibus sancta Ecclesia constat, coniugatorum videlicet (миряни), continentium (монахи) et rectorum (ієрархія-клер). M і g n e, J. P.: Patrologiae cursus completus, Series Latina, Paris 1844-66. t. 76, c. 657.

[13] Бердяев, Н.: Русская идея, Париж 1971, с. 11-13.

[14] FIaristán-Useros, Op. cit., с. 52.

[15] Ibid., с. 58-59.

[16] Bienkowski, L.: Organizacja Kosciola Wschodniego w Polsce, Koścіól w Polsce — wiek XVI-XVIII, t. II, Warszawa 1972, c. 830: ,,Na tym wlasnie podlozu aktywnego uczestnictwa wiernych w zyciu parafialnym, w oparciu zwlaszcza o istniejace juz formalnie miejskie korporacje brackie, rozwinał siȩ w ostatnich dziesiȩcioleciach XVI w. szeroki ruch bracki, ktory mial wykroczyc zakresem і rozmachem swej dzialalnosci daleko poza dotychczasowe zadania і poza parafialne oplotki. Program tej dzialalnosci, ktory krystalizowal siȩ stopniowo, mozna okreslic najogolniej z punktu widzienia, ktory nas interesuje jako próbȩ reformy znajdujacego si w głȩbokim upadku Kosciola ruskiego przede wszystkim przez ludzi swieckich … Nie trudno dostrzec w ruchu brackim probȩ podzwigniȩcia і obrony odrȩbnosci ruskiej kultury і narodowosci. walkȩ nie tylko o naprawȩ Kosciola і utrzymanie prawoslawia, ale takze rownouprawnienie ludnosci ruskiej, zwlaszcza w miastach, z ludnosciq polską itp.“

[17] Floristin-Useros, Op. cit., c. 62. Автор так описує цей сумний духовний стан: «Вже від століть неділя не святкувалася як день Христового воскресення, як Господній день, а тільки як день відпочинку для тіла і священних обов’язків для душі. Проповідувалося більше про обов’язок бути присутнім на Літургії, ніж про значення Євхаристії, говорилося більше про святковий відпочинок, ніж про обов’язок святити святковий день в дусі і правді. Настоювано на забороні крадежі більше, ніж на суспільній справедливості, йшла завзята боротьба з прокльонами, без такої ж енергії, щоб говорити про Божу любов. Таїнства, покладені в катехизмах після заповідей Божих, були звичайними засобами, щоб зберігати моральне життя; Господня молитва була розводнена в тисячі молитов … Біблія була невідомою, небезпечною й незрозумілою книгою, літургічний рік замінено на соняшний рік, повний тридневниць, новен. Адміністровано, — і це є правильне слово, — християнство, якого не святковано.» Пишучи це, приходить на думку: чому в нас так захоплювалися тим пісним і юридичним латинством з подивом до його дисциплінарної зовнішньости?

[18] Рhіlips.G.: The rolе of the Laity in the Church, Cork 1956, c. 5. 3a Пія XII відбувся перший світовий Конгрес мирянських організацій в Римі 7-14 жовтня 1951 р. Перший раз в історії Церкви миряни з вісімдесятьох країн дискутували про свою участь в пасторальній праці Церкви.

[19] Рarente, P.: Teologia di Cristo, vol. II, Roma 1976, c. 122.

[20] Гал. 28: «Нема юдея ані грека, нема невільника ні вільного, бо всі ви одно (είϛ = один, єдиний) у Христі Ісусі.»

[21] «Вклад праці мирян в апостоляті є необхідною конечністю». Слова з промови Пія XII на Конгресі мирянських організацій в 1951 р. На 2-му Конгресі в 1957 р. той папа казав: «Коли історія доказує, що від початків Церкви миряни брали участь у діяльності, яку сповняє священик у службі Церкви, є правдивим і сьогодні більше ніж коли — миряни мають давати ЦЮ співпрацю з куди більшим запалом «для збудування Христового Тіла» (Еф. 4,12).»

[22] Martegani, G., S.J.: Natura е compiti dei movimenti cattolici, екстракт з „La Civiltа Cattolica„, n. 2434, 2436, 1951. Наука Пія XII знайде в постановах ІІ-го Ватіканського Собору нову формуляцію.

[23] Промова на мирянському Конгресі 5. 10. 1957.

[24] Див. на цю тему цікаву статтю про завдання мирян у комуністичній дійсності: Ks. Тiszner, Jozef: Horyzonty apostolstwa swieckich, „Spotkanie„. nr. 3-4, Lublin 1978, c. 165-178.

[25] Congar. Y.: Council Speeches of Vatican II, London 1984, c. 16.

Вітаємо проф. Володимира Янева з 75-річчям

З радістю долучаємось до великого вінка ювілейних привітань і вітаємо з 75річчям визначного науковця, суспільно-політичного і мирянського діяча, довголітнього ректора Українського Вільного Університету, проф. д-ра Володимира Янева. Вибачаємось, що наше привітання дещо спізнене, це сталося з незалежних від нас причин, але воно не менше щире. З цієї небуденної нагоди 75-річчя життя дорогого ювілята, проф. Володимира Янева, з одної сторони висловлюємо наші найщиріші слова признання-ґратуляції за те, що соленізант своє життя виповнив глибоко вагомим змістом у багатьох царинах багатогранної наукової, літературної, громадсько-політичної і мирянської діяльности, а з другої — побажати прожити ще довгі, довгі роки у кріпкому здоров’ї та здобути ще більше обильних успіхів у дальшій так потрібній і корисній праці для добра української науки, українського народу і нашої страждальної Помісної УКЦеркви.

Проф. Володимирові Янову 75 років багатотрудивого життя сповнилось 21 листопада 1983 року, але святочне відзначення цієї дати було відкладено на 15 березня 1984 p., бо на цей час приготовлено для Ювілята окремий, з присвятою Ювілятові, пропам’ятний збірник-книгу, яку йому святочно вручено. Святочне відзначення ювілею Володимира Янева відбулось заходами Сенату Українського Вільного Університету. Пропам’ятна книга на пошану Володимира Янева має окрему вартість, її зредагував відомий дослідник-філолог, славіст д-р Олекса Горбач при допомозі редакційної колегії, а зокрема д-ра Григорія Васьковича, до якого належала також технічна сторона видання. Пропам’ятний збірник на пошану ректора УВУ проф. Володимира Янева складається з 80 поодиноких статтей-розвідок, які опрацювали 77 авторів, серед яких були не тільки українці, але також і чужинці. Це справді гідна форма відзначення 75-річчя Володимира Янева, яка має непроминальне значення.

Як подає пресовий бюлетень УВУ за 25 березня 1984 p., святочне вручення пропам’ятної книги у 75-річчя Володимира Янева, яке відбулось 15 березня 1984 р. у викладовій залі УВУ у Мюнхені при численній участі запрошених гостей, пройшло величаво, гідно й на високому науковому рівні. Святочне вручення «Ювілейної книги» Володимирові Яневу зробив голова редакційної колегії д-р Олекса Горбач, який виголосив вдумливе святочне слово. У цьому винятковому святі-ювілеї взяли участь визначні українські церковні достойники, наукові й громадсько-політичні діячі, як також офіційні німецькі чинники й представники інших національностей.

Слід підкреслити, що Ювілят Володимир Янів належить до виняткових особистостей у нашому українському світі. Можна сказати, що Ювілят живе для того, щоб своєю працею служити, у вузькому значенні, українській громаді, а в широкому — українському народові — Україні. Ці ствердження мають багате фактажеве покриття, вони заповнені глибоким змістом постійної й безперервної активної праці, починаючи від юних студентських років, коли він був творчо-діючим студентським і націоналістичним ідеологом, формував і унапрямлював нову студентську думку і надавав динаміки у студентському русі. Чи в період повного дозрівання і в роки його завершеного формування, як визначного дослідника-науковця, поета, літературно-мистецького критика та церковно-мирянського діяча. Так, ювілят Володимир Янів все своє життя віддав і дальше віддає для росту й розвитку українського поетично-літературного слова для української науки, для. поглиблення націоналістичного руху й політичної думки і для належного розуміння нашого релігійно-церковного й християнського життя. Великій працьовитості Володимира Янева завдячує мирянський рух. Його великий вклад в навчально-науковій ділянці, а зокрема його неперевершена відданість і велика посвята для Українського Вільного Університету, що його вже 15 років він є ректором. Так, УВУ багато повинен завдячувати Володимирові Яневу, який є його мотором і душею. Не менші заслуги В.Янів має, як визначний член Наукового Товариства ім. Шевченка у Европі. Адже це обильний доробок у багатьох царинах суспільного життя ювілята Володимира Янева. Ще і ще раз бажаємо д-рові Володимирові Яневу ще більше успіхів у його дальшій праці та прожити довгі-довгі роки у кріпкому здоров’ї.

М. Г.

Слово ведучого бенкетом В. Янева у 20-річчя звільнення його Блаженства, Глави Помісної Української Католицької Церкви кардинала Йосифа Сліпого

(Рим, 8 лютого 1983 р.)

Саме перед двадцятьма роками,— ми були 8 лютого 1963 р. напередодні знаменної дати, яка відкрила нову епоху в історії — незабаром тисячолітньої — нашої Церкви,— може, навіть вселенської Церкви. 9 лютого 1963 р. був зовсім несподівано звільнений, після 18 літ ув’язнення на 71-му році життя Владика Йосиф Сліпий, Архиєпископ Львова, Митрополит Галича — Голова Української Помісної Церкви. Блаженніший Йосиф був ув’язнений за свою непохитну вірність Апостольській Столиці. Безпосередньо після свого звільнення Митрополит Йосиф був цілковито вичерпаний і не сподівався, що зможе прожити більше, ніж кілька місяців. Із ним пройшли свою хресну дорогу приблизно 300,000 вірних. Як духовний Батько переслідуваних, він почував себе зобов’язаним залишатися для них прикладом. Проте найважча проба була таки йому самому суджена. Спокутували його пропозицією стати патріярхом православного Сходу — при умові зірвання із Апостольською Столицею. Владика Йосиф спротивився, залишаючись автоматично в душах і сумліннях вірних патріярхом мучеників.

І оце після важких та довгих років він увійшов поміж своїх вірних у діяспорі, наче жива легенда — він прийшов поміж них, щоб їх полонити візією на прийдешні століття, з єдиною надією, що його земляки зуміють зберегти єдність. Вони всі були зобов’язані дією єдністю своїм далеким братам, які були зненавиджені і переслідувані, але завжди у надії, що терплять за неподільну Церкву, як одна частина містичного Тіла Господнього. Ця істина, проповідувана і персоніфікована присутністю Його Блаженства, зробила його прихід незабутнім. Ця хвилина звільнення на волю зібрала нас і сьогодні, після двадцяти років.

Містична єдність з переслідуваними братами не дасться здефініювати ніякими законами, і вона не є висловлена у законах. Вона також не є проти законів, бо вона належить до іншої моральної категорії. Єдність випливає із непереборної любови, — любови правди, справедливости, миру,— любови переслідуваних, вибраних Господом та підтримуваних Господом, щоб прийшло Його Царство, щоб останні стали першими на славу Божу.

Після свойого звільнення виглядав Засланець радше на немічну людину, як це записали свідки, ніж на володаря душ із своїми далекосяжними плянами. І ніхто тоді не міг надіятися, що двадцятиліття звільнення відзначатиме наша спільнота разом з ним. Тим часом він розгорнув неймовірну активність з нечуваним динамізмом, що здивувало оточення і заскочило ввесь світ. Це не моє завдання, зрештою, ні час, ні місце не дозволяють хоча б перерахувати факти чи назвати деталі. Проте, важко було б промовчати одночасність відзначуваних роковин із сесіями Синоду Помісної Української Церкви, що оце від тижня щоденно відбуваються таки тут, у Римі, із активною участю всіх наших владик, які оточили в любові й у єдності свого духовного Батька. Адже Синод — це овоч та символ довгих зусиль Блаженнішого.

І у цій одночасності роковин та Синоду — друга причина нашої трапези, трапези, спільної із цілим нашим єпископатом, як запоруки відродження нашої Церкви і загальної релігійности на порозі тисячоліття християнства в Україні.

Але ж ця одночасність, яка нас так радує, зобов’язує: відзначування роковин в часі Синоду має відбуватися без зайвого розголосу, щоб різні зовнішні вияви пошани чи багатолюдні свята мирян не розбивали зосередження синодальних отців, так потрібного для успішности нарад, у висліді яких мали б з’явитися директиви на десятиліття.

Найближчі співробітники Його Блаженства вирішили тому підготовити ювілей у повній інтимності, — по-родинному й, власне, у родині; це було також бажання Президії Синоду, як теж насамперед — найдостойнішого самого Ювілята; це він бажав у цю хвилину залишитися у своїх думках із своїм стадом — десь далеко на рідних землях чи у концтаборах.

Але ж, з другого боку, саме цей спосіб відзначування ювілею дав нам змогу збагатити коло запрошених у іншім напрямі: він дозволив зібрати найвидатніші особистості з лона вселенської Церкви, які вже в минулому співдіяли із Його Блаженством, чи теж найвидатніших репрезентантів країн чи народів, що вже підтримували зусилля Ювілята.

Ми є дуже щасливі в цій хвилині, що можемо привітати тут так численно зібраних найсвітліших особистостей, які схотіли засвідчити особисто свою солідарність із Блаженнішим, із нашою Церквою, яка є у тривозі й небезпеці. Найсердечніше дякую повновласникам Державного Секретаріяту, Священній Конгрегації Східніх Церков й іншим префектам свящ. Конґреґацій, як теж їх ексцеленціям амбасадорам і членам дипломатичного корпусу. Дякую за ласкаву присутність. Зокрема наша глибока вдячність належиться нашим промовцям, які збагатять змістово наш вечір і яких по черзі попрошу до слова.

Заки це станеться, дозвольте мені ще скерувати кілька слів по-українському до моїх земляків, які жертвенно приїхали із різних країн, а які не розуміють ані по-італійському, ані по-французькому, в яких проходитиме дальша частина вечора.

Вищенадруковане слово В. Янева було виголошене французькою мовою. Нижче містимо текст слова, що було виголошене по-українському.

* * * * *

Дорогі Земляки,
Високопреосвященні Владики-Митрополити,
Преосвященні Владики-Ординарії,
Достойні Гості,
Дорога Молоде!

Вибачте, що зможу сказати ледве кілька слів.

Бажання самого Блаженнішого, Отців нашого Синоду й найближчого оточення Найдостойнішого Ювілята було, щоб двадцятиріччя його звільнення відзначувати якнайскромніше, коли в концтаборах і на засланнях дальше караються вірні, щоб своїм терпінням скріпити Містичне Тіло Христове. Тому нашим бажанням було це відзначення зробити теплим і родинним святом. Але за Промислом Божим наша родина побільшилася: на запрошення прийняти участь у нашій трапезі відгукнулися позитивно найвищі достойники вселенської Церкви — кардинали, архиєпископи із різних важливих дикастерій Курії, владики, а зі світських — амбасадори й відпоручники різних країн. В той спосіб виявили вони своє віддання для Голови нашої Помісної Церкви, засвідчуючи одночасно солідарність із нашими змаганнями. Ми їм вдячні, ми бажаємо якнайбільше сказати про себе, але також почути багато від них. Тому обмежені українські виступи.

Український мирянський світ вдячний за присутність на святочній трапезі всім українським синодальним отцям, бо в їх любові й пошані до Блаженнішого здійснюється практично справжня Помісність Української Католицької Церкви. Її єдність сягає понад простори, понад кордони й понад людські закони. Перший київський митрополит-українець Іларіон у своїм славетнім теологічнім творі о «Законі і благодаті» дав дороговказ і для нас: понад законом стоїть Божа благодать, базована на любові — на любові правди, справедливости, на любові брата, — наших братів і сестер, переслідуваних і гонених, які все віддали за єдність і віру. Це їм ми винні нашу любов і пошану їхньої жертви. Але ця любов обов’язує нас тут усіх, як підстава нашої єдности і сили. Любов владик між собою, любов владик до духовенства і мирян, мирян між собою і до владик. За ту любов треба повсякчасно молитися, зокрема за любов до нашого духовного Батька, що погордив патріярхатом апостатів, щоб нам дати візію українського патріярхату в єдності із Вселенською Апостольською св. Церквою.

Це йому завдячуємо й нинішній наш Синод, як овоч його двадцятирічних зусиль, перепон, труднощів, тривоги, упадків та вставань. Цей Синод напевно винесе в дусі візій Блаженнішого напрямні на десятиліття для здійснення справжнього екуменізму на європейському Сході.

Завдання велике — без Божої Благодаті його не здійснити. За цю Благодать наша молитва і дія – їх ми приносимо Найдостойнішому Ювілятові в його 20-ліття з дня звільнення після 18 літ терпінь.

Світова конференція мирян

Світова Конференція Мирян відбулася в Нью-Йорку 13 листопада 1967 року в приміщенні Українського Інституту Америки. В ній взяли участь понад двісті осіб, представників різних громадських і політичних організацій, в тому понад сотня умандатованих представників на СКВУ та різних теренів.

Конференцію відкрив голова Товариства за Патріярхальний Устрій Української Католицької Церкви, Василь Пасічняк; він привітав достойних присутних і перевів вибір президії Конференції в такому складі: голова-проф. др. В. Янів, Франція; заступники: інж. М. Хронов’ят, США, мґр. М. Болюх, Австралія, ред. В. Левицький, Канада; члени президії: І. Безкоровайний, Канада, та др. З. Ґіль, секретар Конференції, США.·

Після вибору Президії о. канцлер Д. Шевчук з Канади провів молитву.

Др. В. Янів на вступі підчеркнув вагу конференції заявляючи, що вона скликана Товариством за Патріархальний Устрій Української Католицької Церкви, при співучасти Християнського Руху, Тимчасової Світової Ради Мирян Української Католицької Церкви, та Централі Комітетів Оборони Обряду й Традицій Української Католицької Церкви. Він пояснив конечність остаточного організаційного оформлення мирян, до якого повинні ввійти усі українські товариства, що займаються справами церкви.

З черги він вітав Конференцію від Християнського Руху, від українських католицьких владик у Европі та від Тимчасової Ради Мирян·

Мґр. М. Болюх з Австралії вітав Конференцію від товариств Австралії, які на спільній нараді рішили одноголосно підтримати ідею створення Українського Католицького Патріярхату. Він також передав привіт від австралійського владики, Преосвященного Івана Прашка, який переказав свою повну підтримку для Світової Конференції Мирян. Цю заяву присутні прийняли гучними оплесками.

Дальше склав привіт і побажання успіхів Конференції проф. Б. Попель із Чікаґо, голова Централі Комітетів Оборони Обряду і Традицій Української Католицької Церкви.

Мґр. Р. Ільницький вітав Конференцію від Однодумців Організації Українських Націоналістів за кордоном.

Др. О. Нижанківський склав привіт від Об’єднання Українців у Швейцарії.

Першу доповідь на тему «Внутрішнє положення Української Католицької Церкви» виголосив проф. др. П. Біланюк з Торонта, який говорив про небезпеки і загрози створені т. зв. «візантійщиною» для однообразовости нашого обряду й самобутности Церкви. Причинами тих загроз він назвав такі зовнішні фактори: московський православний митрополит Алєксєй разом із совєтським урядом є проти патріярхату і проти нашої церкви, взагалі; Патріярх Атенаґорас претендує на монополію східного обряду; Примас Польщі, кардинал Вишинський не бажає мати на своїй території частини нашої Церкви; Північноамериканські римо-католицькі ієрархи є за ліквідацією етнічних церков, і за латинізацію їх обрядів; Римська Курія і Конґреґація Східних Церков однаково стоять проти з’єднання усіх наших єпархій в одну помісну церкву, та проти юрисдикції Верховного Архиєпископа на американському терені. Через те деякі наші владики юридично унезалежнюються, і не бажають належати до Синоду Українських Єпископів, ані до Верховного Архиєпископа. Вони, опираючись на згадані зовнішні сили спричинили роздор і завалили ідею Українського Католицького Патріярхату.

Доповідач твердив, що в цій ситуації треба боротися не тільки за патріярхат, але також за український обряд, щоби не допустити до його руїни і латинізації. Ми мусимо боронити рідну мову в нашій Церкві, чистоту нашої літургії, та домагатися щоби наші теологи студіювали на Українському Католицькому Університеті в Римі, а не по латинських семінаріях. Коли б цього домогтись, то напевно задержалось би і мову, і традицію, і чистоту літургії, і однообразність нашого обряду.

Згадуючи про монаші чини, доповідач сказав, що вони є сьогодня більше світськими як духовними, просякнуті західним матеріялізмом і затратили свою первісну місію. /Ці твердження доказував цитатами із нарад Другого Ватиканського Собору/. Прикрою для усіх була вістка про те, що оо. Василіяни свою старинну церкву Пресвятої Богородиці і святих Сергія і Вакха /разом із домом/ продали отцям Єзуїтам в Римі. Ця церква була цінною історичною пам’яткою для Українців, бо там похований київський митрополит Рафаїл Корсак і декілька інших українських визначних духовників. За це прелеґент гостро осудив оо. Василіян.

/На залю ввійшов голова президії СКВУ о. др. В. Кушнір, якого присутні привітали рясними оплесками/.

Другим з черги доповідав проф. М. Лабунька на тему «Зовнішнє положення Української Католицької Церкви». Обговорюючи політичний аспект проблем Української Католицької Церкви доповідач ствердив, що в нас ніколи не було вироблено добрих принципів у політичному житті, і наш загал громадянства не був ніколи про церковні справи як слід поінформований. Він заторкнув релігійну ситуацію в Україні і ствердив, що панівною і домінуючою там церквою є російська православна церква з московським патріярхом на чолі. Вона не менше шкодить українському народові, як совєтський уряд, якого вона є знаряддям. Але наша Католицька Церква подалась у підпілля, де разом з народом переживає свої трагічні роки.

На Україні приходять до голосу секти. Вони,хоч ще не добре зорганізовані, і без ієрархії, то однак стали носіями протесту проти комуністичного режиму і проти безбожництва.

Українську Католицьку Церкву на еміграції послаблює юридичний поділ наших єпархій. Тут є її слабість, з якої породжується асиміляційна тенденція. Другий Ватиканський Собор прийняв національний принцип в організації церков. Багато народів з цього користають, а ми програли. Вина лежить в найбільшій мірі на наших Владиках, з яких частина виявила активний спротив Українському Патріярхатові, а стероризоване священство не здобулось на протест. Жалюгідним і болючим фактом є те, що частина нашого священства не споминає нашого Первоієрарха в Службах Божих. Деякі Владики поминають Кир Йосифа як Кардинала, але не як Верховного Архиєпископа, і це, на думку прелегента є схизма. В Службах Божих, за пасторальним правом, поминається тільки ієрархію, а ніколи кардиналів. Пасивна постава Василіянського Чина і деяких політичних чинників в США до справи Українського Патріярхату є проти волі більшости добрих мирян Церкви, і з того виринає потреба організованої праці вірних для добра Церкви.

Третім виступив ред. В. Пасічняк, голова Патріярхального Товариства, і прочитав вимовний привіт Верховного Архиєпископа Блаженнішого Кир Йосифа до Світового Конґресу Вільних Українців, який присутні прийняли довготривалими оплесками і вставанням з місць. Дальше він коротко з’ясував ціль нашого Товариства і його зовнішні і внутрішні труднощі праці. Він сказав, що наші священики не виявляють свого становища, бо вони є під тиском Владик, які самі не стоять твердо за ідею Українського Патріярхату, а радше за зближення поодиноких єпархій до Римо-Католицької Церкви. Він доказував історичними фактами, що наші імперіялістичні сусіди з політичних мотивів завжди старались недопустити до організаційного завершення нашої Церкви, не зважаючи на те, що Апостольська Столиця формально такі права нашій Церкві дала.

Проф. др. М. Чубатий в своїй наступній доповіді твердив, що всі наші противники Патріярхату є за Патріярхатом, але в поневоленій країні, а не в єпархіях Канади і США. Ці єпархії, на думку владик і частини політичного проводу, не повинні належати до матірної Церкви, але до поодиноких територіяльних конференцій Римо-Католицьких Церков. Таке становище названих чинників – це облуда і фарисейство.

Чин оо. Василіян в Римі, під проводом протоархимандрита о. др. А. Великого /не без участи о. Миськова та о. Назарка/ є проти Патріярхату який мав би юрисдикцію над усіми нашими чинами. Але справа рятунку і усамостійнення нашої Церкви не є зовсім безнадійною. Наша Церква ще не є зовсім розторощена, требі лише працювати.

Папа Пій XII, Кардинал Тіссеран і Папа Іван XXIII були великими приятелями нашої Церкви, і зробили для неї багато доброго. Є незаперечним фактом, що у Східній Конґреґації не тільки латинські достойники, але також і наші Владики заявилися проти патріярхату і юридичної єдности нашої Церкви. Після смерти Папи Івана ХХІІІ не виконано ні одного рішення Другого Ватиканського Собору, яке позитивно відносилося б до справ нашої Церкви, а Кардинал Чіконіяні, секретар стану, перекреслив усі пляни попередників відносно патріархального устрою в нашій Церкві. Наступив т.зв. деконсолідаційний період в противагу до попереднього консолідаційного періоду, що його заступав Кардинал Тіссеран.

Проф. Чубатий ствердив, що була заборона Східної Конґреґації скликати Синод Українських Католицьких Владик перед Першим Синодом Католицьких Єпископів в Римі в зв’язку з тим, що чотири Владики Василіянського Чину зложили до Східної Конґреґації відповідний протест. Прелегент закінчив свій виступ зверненням до присутних за збільшенням зусиль і праці для рятунку і єдности нашої Церкви.

Після доповідей розвинулись широка дискусія.

Проф. М. Голубович пригадав, що ми живемо в часах екуменізму і реформ, а у нас того не видно, бо створено ще гірший розбрат і церковний роздор.

Проф. Д. Горняткевич говорив коротко про ієрархію в катакомбах, і про умови, в яких їм приходиться працювати. Він дивувався, що наші Владику хоч користуються свободою віри і благами вільного світу не працюють здецидовано для добра і єдности їхньої Церкви.

Мґр. Р. Ільницький звернув увагу на те, щоби реліґійно-церковні справі основно студіювати і слідкувати за їхнім розвитком, а прилюдно обговорювати їх можна менше гостро, а більше на академічному рівні.

Отець канцлер Д. Шевчук /Вінніпеґ/ говорив про справу Патріярхату під аспектом церковно-релігійним, коли інші підкреслювали більше зовнішно-політичний аспект. На його думку не є вказаним публікувати церковні справи організаціями мирян у їх скрайностях, бо це лише віддалить нас від цілі. Він ствердив, що немає об’єктивної причини бути проти створення Патріярхату, та що велике число священиків є за цією справою, хоча прилюдно про це не висловлюються.

Пан М. Денисюк /Чікаґо/ переповів свою дискусію з римо-католицьким єпископом Девітом переведену під час Конференції Американських єпископів на тему участи наших Владик на цій конференції. єп. Девіт .сказав, що наші Владики є повними членами американської конференції єпископів, але вони підлягають теж Східній Конґреґації.

Отець др. Ковалик, ЧСВВ /Нью-Йорк/ виступаючи у власному імені сказав щоби не генералізувати поняття; оо. Василіян. Вважає, що оо. Василіяни мають право мати свою власну думку про створення Патріярхату, і мають право так і поступати. Пригадав, що протоархимандрит о. др. А. Великий перший видвигнув справу Українського Патріярхату, але більшість в Римі з ним не погоджувалась, і голосно протестувала. Він старався оправдати продаж оо. Василіянами дому і старинної пам’яткової церкви Пресвятої Богородиці в Римі тим, що там були неможливі умови для науки питомцям, і вони мусіли перенестись до кращих приміщень. Вкінці ствердив, що українське католицьке суспільство стратило релігійного духа, й тому немає покликань в духовний стан·

Мґр. Мастикаш /Канада/ ствердив, що відмову наших Владик від юрисдикції Верховного Архиєпископа треба поборювати. Президія Конференції повинна звернутися до Президії СКВУ в цій справі, і повести звідтам акцію, бо збірна постава усіх матиме велике значення і кращий вплив на дальший розвиток справи.

Отець др. Стасів /Торонто/ дав ширше пояснення римських обставин і ствердив, що Кардинал Тіссеран прихильно ставився до нашої Церкви і до українських теологів. В справі Патріярхату належить робити натиск на вищі церковні чинники і на ієрархію, бо це від них залежить, а в меншій мірі від мирян. Заявив, що оо. Єзуїти твердо протиставились Верховному Архиєпископові та ідеї українського Патріярхату.

Др. Р. Осінчук /Нью-Йорк/ ствердив, що немає ні одного священика ані одного Владики, щоби включився в змагання за Український Патріярхат. Правда, що українське суспільство уболіває за свою Церкву, але як би разом з ним стали наші Владики, які хіба знають як за цю справу треба боротись, то з того напевно був би успіх. Звернув увагу на те, що волі суспільства не заступає його провід, про що свідчить факт неприсутности на Конференції хоч одної людини із проводу УККА.

Під сильні оплески присутніх др. Осінчук заявив, що українське громадянство не бажає собі жодної «Істерн Бізантін Райт», але воно є вірне своїй страждаючій українській церкві, і за неї змагатиметься. Дальше він пропонував створити революційну комісію для зредаґування резолюцій, і з невідкличною постановою Конференції включити їх у центральні резолюції СКВУ – передерти революційній комісії СКВУ.

Численність делеґатів з різних країн світу повинна сповнити своє завдання. Уважає, що через присутність о. др. В. Кушніра, голови Програмової Комісії СКВУ і голови КУК, др. А. Фіґоля, голови Виконавчого Органу УНРади, і проф. В. Яніва, голови Християнського Руху і Світової Ради Мирян, як також користаючи із присутности українських католицьких і православних священиків і делеґатів СКВУ із всього світу – ця Конференція стала автоматично складовою частиною СКВУ. Голос цієї Конференції – це голос вільних українців, і з цим аранжери Конґресу мусять рахуватись. Всенародний біль давно перейшов вже свої границі, і є конечним, щоби цей голос болю мирян почули нарешті і в Римі.

Ред. В. Качмар /Нюарк/ ствердив, що справу Східних Церков і Українського Патріярхату вирішено на Другому Вселенському Соборі позитивно. За невдачі нарікаймо на себе. Ядро усього лиха лежить в місті любови Філядельфії, та в тих владик і світських людей, які підписалися проти українського Патріярхату. Він сказав, що миряни мусітимуть зробити натиск на Владик, щоби вони не бороздили, та щоби прислухалися до голосу щирих вірних Церкви.

По дискусії проф. Біланюк відповідав на зроблені до його реферату завваги. До закиду про гостроту його виступу він зацитував виступи з Другого Ватиканського Собору, де ці самі думки були висловлені ще гостріше.

Він ствердив, що до Риму вислано петиції в справі Патріархату від сорок тисяч родин, але ми не знаємо скільки українських Владик і світських провідників протестували в Римі в цей самий час проти Українського Патріярхату. Дальше проф. Біланюк продовжував, що самі Владики ламають канони.

З «ордо целебраціоніс» всі насміхаються. Типіки Дольницького, яка зобов’язує усіх наших Владик, ніхто не придержується крім одного – Верховного Архиєпископа. Тому самих Ієрархів треба перевиховати насамперед.

Пан Малаховський висловився, що Чин св. Василія не підлягає ані Верховному Археєпископові, ані жадному іншому українському Владиці, тільки Східній Конґреґації, від якої одержує вказівки для своєї праці.

Проф. М. Чубатий говорив про дальші пляни праці і зусилля для усамостійнення нашої Церкви. Тепер мусять говорити самі громадяни. Є конечним творити братські товариства, які мусять схвалювати рішення і ставити вимоги, а наші священики мусять їх підписувати і висилати до Святішого Отця.

Проф. М. Лабунька аналізував відношення мирян до священиків. У безпосередньому зверненні до присутніх на залі священиків сказав: «Ви, отці, ніколи нас не вислухали, і ніколи не були цікаві знати,що думають миряни…»

Др. В. Янів синтезуючи дискусію сказав, що ми не можемо не говорити про прикрі справи. Миряни мають також відповідальність за Церкву, а Вселенська Церква є в небезпеці. Зматеріялізований Захід душе пошкодив Церкві, і тому нам треба брати приклад із християнського Сходу, від нашої Церкви-Мучениці. Навіть образ Бога на Заході виглядає змінено. Тут його трактують як доброго беззубого дідуся, а не як Силу, яка «за добро нагороджає, а за зло карає…»

Проблеми нашої Церкви дуже великі. Нашого голосу, голосу мирян, ніхто не слухає, а нашу волю цілком знехтувано. Коли ми хочемо служити ідеям єдности і самобутности Церкви, то нам приписують візію розбрату. Якщо цього не зрозуміють наші Владики, то це буде катастрофою для нашої Церкви. Тут не дознають влади Верховного Архиєпископа, який своїм вісімнадцятилітнім мучеництвом засвідчив свою віру Петрові. Ми маємо і мусимо про це говорити, бо інакше то каміння за нас говоритиме. Якщо ми не дамо підтримки нашому Верховному Архиєпископові, то на наших Владик і на нас спаде проклін Божий… Проф. Янів заявив, що одного Владику він навколішках благав про єдність і про вияв того найвищого, найшляхетнішого розуміння ваги хвилини, і він не розуміє як можна підносити руки до Бога й говорити «нехай прийде царствіє Твоє», а пізніше тими самими руками руйнувати й валити власну Церкву. За це наші Владики відповідатимуть тяжко перед самим Богом.

Дальше др. Янів прочитав проєкт резолюцій Конференції, а проф. Чубатий додав свої думки до них. У висліді ввесь революційний матеріял прийнято і для остаточного оформлення резолюцій вибрано комісію в складі: др. В. Янів, проф. М. Чубатий, др. Р. Осінчук, о. Р. Ганкевич, проф. М. Лабунька та ред. В. Качмар.

Конференція одноголосно схвалила домагання, щоби резолюції Конференції були включені в резолюції СКВУ, та доручено виконати цю місію др. В. Яніву, др. П. Біланюкові та проф. М. Чубатому.

Отець пралат В. Кушнір, голова Президії СКВУ говорив, що яка є незавидна доля нашого народу, така є і доля нашої Української Католицької Церкви, бо вона є теж загрожена, як і є загрожене наше життя. Конференція мирян є позитивна, і вона знайде свій відгомін. Висловив своє вдоволення з того, що «ми себе віднайшли»… Він не часто бачив таке позитивне наставлення до віри. Наше життя є християнським і добрим. З нашої історії ми знаємо, що коли наша Церква є в загрозі, вірні приходять Її рятувати. Наше життя,як музичний, інструмент, який має дві струни: одна громадська, одна церковна, і разом вони дають Божий акорд. Коли в церкві є реформи, і коли до богослужень впроваджують чужу мову, тоді Церква тратить свій національний український характер. Під звуки загальних оплесків о. Кушнір запевнив усіх; «ви є на добрій дорозі»..

Під кінець конференції, о. Протопресвітер о. Мицик, подякував за запрошення на Конференцію для Української Православної Церкви, якої він є представником. Признався, що він був глибоко зворушений і дуже піднесений на дусі цією Конференцією. Висловив своє погодження що до загального наставлення в справах самостійности Української Католицької Церкви, та оборони наших рідних церковних традицій, й обіцяв піддержку резолюціям Конференції на пленумі СКВУ. Закликав усіх присутніх делеґатів СКВУ домогтись сталих місць для обох наших Церков в майбутньому Секретаріяті СКВУ.

Закликав священиків провадити людей до Бога рідною українською мовою, на що присутні реаґували голосними оплесками. На його думку православні й католики мусять зовсім забути гріхи минувшини, які так довго ділили нас. Для нас тепер вибила дванадцята година згоди, любови й обопільного зрозуміння та щирої співпраці для вищий ідей.

Конференція постановила, що її Президія, з головою др. В. Янівим буде речником мирян на усіх пленарних засіданнях СКВУ.

о. Мицик закінчив Конференцію молитвою в 11:30 годині ночі.

Українці на III Світовому Конґресі Апостольства Мирян у Римі (11 – 18 жовтня 1967)

Завдяки наполегливим намаганням проф. Володимира Янева, Президента Українського Христіянського Руху, Українська Католицька Церква в діяспорі була репрезентована на III Світовому Конґресі Апостольства Мирян у Римі нарівні з іншими національно-державними церквами. На цьому величавому Конґресі було понад 3 тисячі делеґатів від 103 націй з цілої земної кулі. Завданням Конґресу було устійнити ролю мирян як «Божого люду» в сучасній структурі Церкви згідно з новими поняттями та постановами Ватиканського Вселенського Собору. Через брак місця я обмежуся тільки до короткого накреслення важніших моментів у діянні української католицької делеґації. Для інформації подамо список делеґатів, що приїхали з 8 країн вільного світу: Проф. Др. Володимир Янів – Франція, Проф. Др. Олександер Кульчицький – Франція, Дарія Мельникович – Франція, Ольга Яцків – Франція, Др. Маркіян Заяць – Німеччина, о. Др. Іван Гриньох – Німеччина, о. декан Іван Леськович – Німеччина, о. Др. Іван Музичка – Англія, інж. Василь Борецький – Англія, Др. інж. Петро Зелений – Бельґія, мґр. фарм. Михайло Головатий – ЗДА, Др. Пилип Демус – ЗДА, Др. Роман Смик – ЗДА, Ірина Павликовська – Канада, Ірина Малицька – Канада, Проф. Др. Богдан Галайчук – Арґентина, мґр. фарм. Ю. Костюк – Австрія /католицька преса Люба Вітошинська – Париж /світська преса/.

Крім цих осіб в офіційній канадській делеґації було двох українців інж. В. Дейнека та І. Новосад, що в міру вільного часу прилучувалися до української делеґації, яка брала участь у всіх пленарних засіданнях Конґресу, а крім цього була поділена на ряд дискусійних груп, т.зв. «карфурів». Українська делеґація заступала 10 різних українських об’єднань мирян та на своєму засіданні 10. жовтня 1967 р. в навечер’я відкриття Конґресу, вибрала президію в такому складі: проф. В. Янів – голова, п. І. Павликовська і проф. Б. Галайчук – заступники голови, та Др. М. Заяць і інж. В. Борецький – секретарі.

Українська група відбула в часі 9-ти денного побуту три офіційні засідання, обговорено ряд пекучих питань мирянства нашої Української Католицької Церкви, та в висліді рішено створити Головну Раду Українських Об’єднань Апостольства Мирян та доручено президії подбати про заходи для реалізації тієї постанови, при чому на зовнішньому відтинку вже тепер вона повинна репрезентувати загал українських організованих мирян.

Делеґація взяла участь у святкуванні 75-літнього Ювілею Сестер Служебниць, 14 жовтня 1967 р. Архиєпископ Скитальців Кир Іван Бучко у сослуженні Владик Кир Плятона Корниляка та Кир Йосифа Шеґеді на гробі св. свящ. Йосафата відслужив Службу Божу в наміренні Сестер. Вечером, цього ж дня, відбулася в монастирі Сестер Академія з дуже гарною програмою, в якій теж брали участь члени нашої делеґації.

Тої ж суботи, дня 14 жовтня о год. 11-тій делеґації в повному складі відвідали Архиєпископа Кир Івана. Проф. Янів, після представлення делеґації, подав підсумки праці УХР, успіхи на Жіночому Конґресі, а особливо на «Унум Омнес», куди офіційно ввійшли до управи українці – проф. Янів та проф. О. Кульчицький. Архиєпископ Іван сказав знаменне слово; наведу зі запису декілька місць:

«Висловлюю радість, що наша делеґація на Конґрес така численна та бажаю, щоб ця група мала щастя бути господарями такого Світового Конґресу на нашій землі в вільній столиці Києві. Тимчасом мимо труднощів ми всетаки приявні тут і репрезентуємо Україну. Труднощі маємо від чужих та від своїх. Але хоч як важко досвідчає нас Господь Бог, то всетаки бувають моменти, коли маємо нагоду випростувати наші плечі та не втрачати надії. Прикро, що в нашому народі, теж і між священними особами, трапляються випадки сумні, бо дехто, як той біблійний Іссав, продають своє благословення за миску сочевиці. Є такі, що бридяться своїх традицій і їх забувають, є такі, що навіть зраджують. Вони ніколи цього гріха не зможуть спокутувати, так, як Іссав благав благословення і не дістав його». Згадав теж Преосвященний і про ці діви, які самі по собі не були злими, але через недбальство та брак уваги не приготовилися до приходу жениха й отямилися, як уже було запізно, щоб почути його слова – не знаю вас. «Я тішуся, – продовжував Владика – що в діяспорі найшлося стільки відважних світських апостолів і відмічую це з найбільшим признанням. Вони носять відзнаку нашої поневоленої Батьківщини. Ви чуєте на Конґресі, яка криза запанувала в Церкві, але й чуєте голос Христа в Ваших серцях «Я з Вами». Вам прийдеться ще деякий час працювати серед діяспори, навчати про звичаї, рідну мову, віру батьків, щоб вкінці привітати вільну та незалежну нашу Батьківщину. Це для Вас мої побажання, Мої Дорогенькі!»

По авдієнції зав’язалася гутірка та делеґати зустрілися з Ректором Великої Семінарії та професорами.

Безпосередньо після авдієнції у Преосвященного Кир Івана делеґати подалися до Священної Конґреґації для Східніх Церков, де їх приняв секретар Конґреґації Архиєпископ Марі Бріні. Проф. Янів представив поодиноких членів делеґації, а опісля вказав на здобутки українців на «Унум Омнес», на Жіночому Конґресі та на численну приявність на Конґресі Мирян. Далі вказав на значний напрям наліво на Конґресі. Проф. Янів підкреслив факти, які дуже прикро вразили українських делеґатів, а саме брак Української Служби Божої на Конґресі та недопущення української молитви на Понтифікальній Службі Божій, яка за те була прочитана в російській мові. Далі проф. Янів подякував за дари Священної Конґреґації для українців, а головно за Малу Семінарію та дар для НТШ – Сарсель. Архиєпископ Бріні заявив, що не сподівався такої офіційної зустрічі, але обіцяв дальшу допомогу українцям, бо вони заслужили на допомогу Святого Престола за всі переслідування, яких зазнає Українська Церква.

В неділю, 15 жовтня, Папа Павло VІ в сослуженні 24 кардиналів, архиєпископів та єпископів Синоду, між ними був теж і наш Верховний Архиєпископ Блаженнійший Йосиф Кардинал Сліпий, відправив на гробі св. Петра Службу Божу для учасників Конґресу та запрошених дипломатів і гостей.

В часі Служби Божої Святіший Отець запричащав особисто 80 делеґатів, що їх вибрали з поміж себе делеґації. Між ними були від українців п. Маркіяна Дубляниця-Гузар з Торонта та Др. Роман Смик з Шікаґо.

В неділю вечером зібралася наша делеґація в Українському Католицькому Університеті, щоби віддати поклін нашому Верховному Архиєпископові Блаженнішому Йосифові Сліпому, що промовив коротко але вимовно:

«Висловлюю радість, що Ви прийшли до свої хати, бо кожний із Вас дав тут свою цеголку. Навіть, коли ми вернемося на Україну, то це залишиться свідком, що ми могли в критичний час створити такий центр. Дякую Вам за це. Бог сповняє, як людина співпрацює. Ми не є державною нацією, тому мусимо працювати іншими засобами. Справу Церкви від національних первнів неможливо розділити. Так було століттями, так і є тепер. Хто є українцем-католиком, цей теж є українським патріотом. Коли є компакна маса, з нею треба рахуватися і наші вороги свідомі цього. Радію, що своєю присутністю Ви показали нашу силу».

Яке глибоке та багате змістом слово і Воно записалося в серцях делеґатів та вони забрали його зі собою, щоб ширити в вільному світі та пригадувати тим, що ці правди зуміли вже призабути. Делеґати оглядали прегарне приміщення Університету, бібліотеку, архів, музей, а опісля зростаючу будову церкви св. Софії, що творитиме по викінченні один комплекс з Університетом та Малою Семінарією. Автор цих рядків мав привілей оглядати модель тієї церкви та завважати, з якою любов’ю та пієтизмом наш Блаженніший говорив про це досягнення. Чи не варто б нам стати співбудівничими цього соборного храму? Того ж вечора делеґати відвідали Українську Малу Семінарію, де зараз навчається біля 100 молодців з різних країн діяспори. Зустріли ми о. Ректора А. Сапеляка, професорів і гуторили з молоддю чистою українською мовою, яка саме вернулася з виступу в Ватиканському Радіо. Тиждень тому хор Української Малої Семінарії їздив на Міжнародній Фестиваль Пісні до далекої Равени. Під дбайливим та вправним оком оо. Салезіян виховується квіт нашої молоді та надія на будуче нашої Української Католицької Церкви.

В понеділок, 16. жовтня, делеґація відвідала оо. Василіян, де прийняв та гостив її о. Др. А. Великий, ЧСВВ, а в вівторок, дня 17 жовтня, прийняв нашу делеґацію Преосвященний Кир Максим, Митрополит Канади, що живо цікавився нашою працею і досягненнями та плянами на майбутнє. Відбулася жива гутірка. Ми довідалися, що в справі нашої Української Католицької Церкви вже тричі на Синоді промовляли Верховний Архиєпископ Блаженніший Йосиф та Митрополит Кир Максим, і раз теж забрав слово Митрополит Амброзій. На питання одного з делеґатів, чи українські миряни на правильному шляху, Кир Максим відповів «небо треба здобувати силою».

Крім цих офіційних виступів та відвідин троє шікаґських делеґатів у складі мґр. М. Головатого, Др. П. Демуса та Др. Р. Смика мали понад годинну авдієнцію в секретаря Священної Конґреґації для Східніх Церков Архиєпископа Бріні, яка велася в приязній атмосфері. Під кінець авдієнції асистент Архиєпископа о. Монтана зробив усім спільну знимку. Опісля усі троє мали хвилинну авдієнцію в заступника Кардинала Чіконіяні – Архиєпископа Бенеллі в Департаменті Стейту Ватикану. В часі цих двох авдієнцій шікаґські делеґати мали нагоду представити свої наболілі проблеми, насвітлити останні події з терену Шікаґа – свячення пасок на вулиці, відмову церковного похорону мирянинові, справу потурбування Пароха Катедри та відтак масову «екскомуніку» без будь-якого церковного чи судового слідства. Делеґати одержали обітницю, що ці справи будуть просліджені.

Десять днів у Римі минули наче сон. Українські делеґати жили разом в одному приміщенні. Щодня відбувалася Св. Літурґія, що її відправляли священики-делеґати та гості о. Др. Малюґа ЧНІ та о. Др. Міні ЧНІ, які в той самий час брали участь у світовій Конвенції оо. Редемптористів.

Багато вражінь, багато ідей, багато плянів, що їх реалізація залежить в великій мірі від того, коли до берегів вільної Землі Вашінґтона врешті прилине дух II Ватиканського Вселенського Собору, а з ним визнається при Церкві належне місце для Світського Апостоляту Мирян.

Справа висилки делеґатів на Конґрес Мирян належить до компетенцій Єпископів. Наші усі три Владики зіґнорували цю імпрезу і тим дали до зрозуміння, що вони не визнають жадної ролі мирян у Церкві, а тому й не бажали участи кого-небудь із їхніх вірних у так важливому світовому конґресі. Вони не йдуть з духом часу у Католицькій Церкві, не допускають нових ідей до Української Церкви і держать своїх вірних у повній середньовічній рабовласницькій залежності.

Це лише підтверджує слова Владики Максима, що «небо треба здобувати силою…»

Рубрики

    Використання матеріалів журналу «Патріярхат» дозволяється за умови обов'язкового посилання (для інтернет-видань — гіперпосилання) на журнал «Патріярхат».

    © Патріярхат, 2004-2025