Свіжий номер

«Тайно образующе». Молитви візантійської Літургії як містагогія

Час ставати сильнішими

Стати автором

Володимир Жила

Владика Іван Прашко

(до 80-річчя з народження)

З ім’ям Владики Івана Прашка зв’язана історія становлення і розвитку Української Католицької Церкви в Австралії. Ревний Владика поруч з плідною організаційною працею в галузях релігійній і суспільній зробив багато для піднесення релігійного духа в громаді та для скріплення громади в цілому. Саме він своєю працею з священиками й громадою довів до цього, що Папа Іван-Павло II 1982 р. підвищив Апостольський Екзархат для українців-католиків у Австралії до рівня єпархії і першим епархом-ординарієм нової єпархії свв. Петра й Павла з осідком у Мельборні іменував дотеперішнього апостольського екзарха Владику Івана Прашка.

Народився І. Прашко 1 травня 1914 р. в місті Збаражі в селянсько-міщанській сім’ї. 1934 р. почав богословські студії в Українській Богословській Академії у Львові. 1937 р. митрополит Андрей Шептицький вислав його до Риму, де 1939 р. закінчив богоословські студії в Урбаніянському університеті й цього самого року отримав священичі свячення. Пристрасне прагнення до освіти привело молодого священика до студій у Понтифікальному Орієнтальному Інституті. Тут отримав магістерський ступінь і 1944 р. докторат.

У 1944-1950 роках о. д-р І. Прашко працював в Українському Допомоговому Комітеті в Італії під проводом архиєпископа Івана Бучка й був опікуном і священиком для полонених Першої Української Дивізії «Галичина» та українських скитальців у Італії.

1950 р. архиєпископ І. Бучко вислав о. І. Прашка на душпастирську працю до Австралії, де він протягом вісьмох років виконував священичі обов’язки серед українських вірних у Мельборні, Вікторії і Тасманії. За ці роки заснував багато церковних громад, причинився до побудови одинадцятьох церков, зорганізував українські суботні школи та цілий ряд церковно-громадських товариств.

У травні 1958 р. Папа Пій XII назначив його апостольським екзархом для українців-католиків у Австралії, Новій Зеляндії та Океанії. Єпископську хіротонію довершили в Мельборні 19 жовтня 1958 р. митрополит Максим Германюк, архиєпископ Іван Бучко та єпископ Ізидор Борецький.

Праця єп. І. Прашка від самих початків була пройнята вірою у світле майбутнє свого народу, в силу правди слова та в правильне розуміння особливостей нашого сучасного етапу — виробити серед розсіяних українців уміння об’єктивно оцінювати життєві явища, мати повагу до того, що зроблено, та бути завжди здатним на подвиг.

В часі приїзду св. п. Блаженнішого Патріярха Йосифа Владика І. Прашко разом з іншими українськими католицькими єпископами брав активну участь у праці над організацією нашої Церкви та її патріяршим оформленням.

Він був учасником у чотирьох сесіях Ватиканського Собору II, 1973 р. багато причинився до найактивнішої і найуспішнішої української участи в Міжнародньому Євхаристійному Конгресі, що відбувся у Мельборні.

1983 р. відбулося урочисте відзначення 25-річчя Мельборнської єпархії свв. Петра й Павла на чолі з Владикою І. Прашком. Ці святкування стали доброю нагодою для оцінки й підсумків проробленої праці та для визначення плянів на майбутнє, що в наш нестійкий час є дуже важливе для розвитку Української Католицької Церкви й росту нашої церковної громади.

20 січня 1993 р. апостольський нунцій на Австралію, архиєпископ Франко Брамбілля повідомив Владику І. Прашка, що Папа Іван-Павло звільнив його від обов’язків правлячого епарха.

Владика Іван, до речі, вніс свою резигнацію ще в 1990 р. й у зв’язку зі станом здоров’я просив Святішого Отця Папу Івана-Павла II і Блаженнішого Патріярха Мирослава-Івана про назначення наслідника. Прощання улюбленого Владики відбулося 4 квітня 1993 р. й складалося з відслуження св. Літургії, святкового обіду та мистецької програми.

Український Австралійський тижневик «Церква і життя» присвятив цій події окреме видання з підзаголовком «Історичний Владика».

З цього приводу появився в тижневику знаменний вірш «Владиці», що його написала поетеса Зоя Когут. Вірш закінчується такими рядками:

Життя людини — лиш коротка мить.
Хоч і важка буває ця дорога…
Своє життя зуміли Ви прожить
У ревній праці для людей і Бога.
Подяка Вам, Владико дорогий,
Від Ваших вірних,і тих менше вірних…
Згадайте нас у доброті своїй
В молитвах Ваших тихих, надвечірніх.

Говорячи про успішну й багатогранну діяльність Владики І. Прашка, треба сказати, що вона є наслідком його правильного розуміння ролі одиниці в суспільстві та її діяльного проявлення у релігійній і національній праці.

Владика І. Прашко — це сіяч добрих і шляхетних ідей. Він відвертий, щирий і точний у своєму поступуванні. Віддано й пристрасно виступає за патріярхат, за чистоту нашого обряду, за бережливе ставлення до наших релігійних ідеалів, до наших святих релігійно-національних понять. Він твердо стоїть за активну віру, що помітна в кожному чіткому слові, пройнятому якнайсильнішим почуттям та тверезою мислю творити добро, ширити вірність Христовому знаменню, будувати кращий світ, вільний від фальшу, безідейности та безвартісного світогляду.

Вшановуючи нашого дорогого Владику, відзначаючи його заслуги перед Українською Церквою і українським народом в розсіянні й на батьківщині, ми від щирого серця бажаємо йому міцного здоров’я й багато-багато літ творчої праці на службу Богові й Україні.

Український Християнський Робітничий Рух

(В історичній перспективі за минулі 25 років)

Ідея про організацію українського робітництва в Німеччині зародилася наприкінці 1961 року. Духовним батьком її був Данило Кушлик, який у співпраці з о. Іваном Томашівським і проф. Степаном Бобеляком поклав основи під таку організацію. Зв’язавшись з дуже сильною і взірцево адміністрованою організацією німецького католицького робітництва в Рурщині КАБ (Католицький Робітничий Рух), Д. Кушлик дістав підтримку спочатку від її місцевих провідників, а згодом з їхньої централі. Вони, до речі, з великим зрозумінням віднеслися до його ініціятиви й пообіцяли потрібну допомогу. Почином Д. Кушлика і його співпрацівників живо зацікавився й Апостольський Екзарх у Німеччині, Владика Платон Корниляк, який з свого боку також заохотив їх до реалізації цього так важливого задуму.

Маючи таку всесторонню підтримку, Д. Кушлик і його співробітники скликали 1 травня 1965 року Збори Українського Католицького Робітничого Руху (УКРР). Збори схвалили статус організації і вибрали Управу на чолі з Д. Кушликом. На перших початках рішено надати УКРР характер католицької організації, з уваги на потребу наладнання тісної співпраці з німецьким КАБ-ом. Проте, вже тоді засновники української робітничої організації були свідомі того, що згодом прийдеться поширити засяг праці їхньої організації на все українське християнське робітництво. Тим часом новозасновану організацію зареєстровано як самостійну одиницю та рівночасно складено окреме письмове домовлення з КАБ-ом, на підставі якого УКРР, як організована клітина, включався в організаційну схему КАБ-у, зберігаючи свою самоуправу й повну самостійність щодо діяння у всіх справах, які торкалися життя української громади. Будучи в організаційній системи КАБ-у, УКРР набув право користуватися усіма їхніми надбаннями, а саме: соціяльно-харитативними вигодами, правовими порадами у всіх справах, що відносяться до організації, перед підготовами з метою підвищення професійних кваліфікацій, вишколом провідних кадрів тощо.

Управа УКРР нав’язала контакт також з Конфедерацією Українських Вільних Профспілкових Організацій в Парижі і згодом стала її членом. Прийняла теж членство в Міжнародній Організації Християнських Профспілкових Організацій для Втікачів.

Дуже швидко зуміла управа вийти також поза межі Рурщини й почати перші організаційні заходи на терені південної Німеччини. Для реалізації цього важливого завдання уповноважено ред. Фелікса Кордубу. Він взявся серйозно до справи реалізації, порівняно за короткий час добився поважних організаційних успіхів. Таким чином, УКРР почав закріплюватися також у південній Німеччині, зокрема в Баварії. Тут Кордуба зумів наладнати також успішні зв’язки з німецькою католицькою робітничою організацією «Веркфольк».

Під час усіх цих заходів постійну моральну підтримку й щедру матеріяльну допомогу подавав молодій організації Апостольський Екзарх, Владика Платон Корниляк. Він, до речі, всесторонньо тоді віддався справі українських робітників і діяв з такою ж сердечністю, з якою ставився до робітничого питання тодішній німецький єпископ Ессену Генгсбах, відомий у Німеччині зі своєї соціяльної діяльности.

Два роки пізніше, 17 і 18 травня 1967 року, відбувся в Ессені Перший Делегатський З’їзд УКРР. В ньому взяли участь 33 уповноважених представників, які репрезентували 33 організовані станиці УКРР. У Баварії в той час було вже зформовано 11 організаційних клітин. Звітуючи перед з’їздом Управа виявила поважні успіхи в своїй діяльності. Це доповнив ще ред. Ф. Кордуба, звітуючи про здобутки на терені Баварії. У ході дискусій виринула думка, ніким не оспорювана, про потребу зміни характеру організації і її статуту з метою поширення рядів УКРР, щоб до нього могли приєднатися на правах рівноправних членів також і українці інших християнських віросповідань. Тут ішлося в першу чергу про православних українців.

Цю справу до з’їзду основно переговорив із централею КАБ голова Д. Кушлик. Провідники КАБ-у не виявили з цього приводу застережень, а навпаки, з повним розумінням віднеслися до справи віросповідно мішаної української громади. Вони, йдучи назустріч потребам українських робітників, заявили свою готовість уступити членам української організації без огляду на їхню віросповідну приналежність усі користі та вигоди, які дає членство в КАБ-і.

Голова Кушлик відвідав у цій справі також Митрополита Ніканора, Голову УАПЦ. Митропо­лит виявив чимало зацікавлення і розуміння для потреб професійної організації українських робітників у Німеччині.

У ході дальших нарад з’їзду внесено зміни до статуту й змінено назву організації на Український Християнський Робітничий Рух (УХРР). Ессенський Делегатський З’їзд, в якому взяв участь і Апостольський Екзарх українців-католиків у Німеччині, Владика Платон Корниляк, поклав тривкі підвалини під українську робітничу організацію, ствердивши тим не тільки її потребу, але й необхідність. Вона, як сказано в резолюціях з’їзду, мала стати для українських робітників «міцним заборолом проти загибелі серед чужого моря і засобом для оборони релігійних, національних та станових інтересів». На цьому з’їзді головою УХРР вибрано Д. Кушлика, якого згодом перевибирали наступні делегатські з’їзди до п’ятого включно. Тим часом праця головної Управи проходила наскрізь успішно, зокрема в галузі співпраці з північно-німецьким КАБ-ом.

1984 року, з уваги на те, що в Мюнхені знаходилися централі майже всіх українських організацій, що діяли в Німеччині, УХРР переніс туди також і свій головний осередок. Це привело до того, що треба було наладнати зв’язок з КАБ-ом, але тим разом з південно-німецьким, що має свою централю в Мюнхені. З цього приводу почали відбуватися зустрічі в Мюнхені та в інших містах Баварії. На них обговорено пекучі робітничі справи, як також, користаючи з гостинности господарів, українські представники знайомили їх з політичним, релігійним та суспільним станом своєї громади.

28 жовтня 1986 року відбулася в приміщенні української католицької парафії в Мюнхені перша, так звана робоча, зустріч з німецькими представниками з КАБ-у, під час якої господарем була Управа УХРР. Перед нею відбувся соборний Молебень, який відслужив Владика Платон Корниляк у співслуженні католицького й православного духівництва. Владика сказав відповідне слово, щоб надати нарадам екуменічного характеру. Згодом голова Д. Кушлик відкрив наради зустрічі, тепло привітавши численних німецьких гостей. Нарадами керував Степан Спєх, керівник відділу культури і інформації. Тут виступили з доповідями від українців: Василь Вацик («Розвиток робітничих організацій в Україні в XIX і XX ст.»), проф. Зеновій Соколюк («Сучасне становище в Україні та прагнення українців до незалежного життя»), мгр Мирослав Антохій («Історія української політичної і трудової еміграції»). 3 німецького боку говорив Гюнтер Йокіш, заступник голови Католицького Робітничого Руху, який підкреслив, що його організація має в своїх рядах понад 300 тисяч трудівників та що вона за час свого існування зробила великий вклад у розбудову правової і соціяльної системи німецької держави. У заключенні він підніс пропозицію про потребу частішого влаштовування таких зустрічей з метою кращого взаєморозуміння між німецькими й українськими робітниками.

Що згадана зустріч була успішною і потрібною, може послужити факт, що 22 жовтня 1988 року влаштовано в тому ж самому приміщенні другу подібну зустріч, але цим разом спільними силами обох організацій. Зустріч почалася екуменічним Молебнем і мала в своїй програмі дві доповіді проф. Володимира Кальваровського «Християнізація України» і відомого нам вже Йокіша «Християнізація вільної держави Баварії».

У листопаді 1988 року на Шостому Делегатському З’їзді головою УХРР вибрано дир. Григорія Наняка, а секретарем Володимира Волошина. Референтом культури та інформації залишився Степан Спєх. Членство УХРР дійшло до 920 осіб. У резолюціях цього з’їзду високо оцінено працю єпископа-екзарха Платона Корниляка, назвавши його «покровителем українського робітничого руху в Німеччині.

У них сильно підкреслено потреби українського народу на Україні, зокрема в питаннях державної суверенности й мови, а також потреби української діяспори, закликаючи її до єдности.

6 липня 1989 року по довгих, майже чотирирічних зусиллях, прийшло до підписання домовлення з південно-німецьким КАБ-ом. Статті домовлення подібно, як раніше підписані в Ессені, є дуже корисними для українців. УХРР, ставши корпоративним членом КАБ-у, як також дістав можливість друкувати статті про українські справи та справи УХРР на сторінках їхнього місячника КАБ-Ріпорт.

На сторінках цього місячника досі надруковано обширну статтю проф. Володимира Кальваровського «Українська Церква між Сходом і Заходом» (ілюстрована малюнками князя Володимира Великого, Митрополита Андрея Шептицького, зустрічі Папи Івана-Павла II з Патріярхом Йосифом) та статтей про Тисячоліття, що їх написав Степан Спєх.

Провід УХРР з підтримкою КАБ-у проводить успішно свої завдання, а вони не легкі: «Об’єднати українських робітників, подбати про продовження їхнього вишколу на основах соціяльної церковної науки, плекати серед них свідомість християнської робітничої індивідуальности, основаної на культурних і національних традиціях українського народу, та спішити з моральною і правною допомогою, а коли потрібно, то й з матеріяльною». (Третя стаття статуту УХРР). УХРР веде широку просвітницьку діяльність шляхом різних імпрез. Він бере також активну участь у різних святкуваннях національних, культурних і релігійних, щоб таким чином освідомлювати не тільки своїх членів, але також і німців із КАБ-у, знайомлячи їх з українською історією, церковними обрядами, українською піснею, народніми танцями тощо.

Під час святкувань Тисячолітя Християнства в Україні УХРР по-справжньому склав свій іспит національної зрілости, причинившись багато до піднесення національної свідомости в рядах свого членства та до освідомлення свого довкілля, що святкування Тисячолітя — це українські святкування, а не московські, бо 988 року Христову віру прийняли українці в своєму рідному Києві. На московську північ Христова віра поширилась багато пізніше. Така роз’яснювальна робота багато причинилася до збереження ореолу прийняття християнства за українським народом та декого переконала, що Київська держава була середньовічною державою українського народу.

У ювілейному році Тисячоліття УХРР подбав про такі цінні доповіді для членів КАБ-у і зацікавлених німців: «Українці у вільному світі» (доповідач мір Мирослав Антохій, лектор української мови в Мюнхенському університеті), «Східня Церква: Візантія і Україна після великої схизми 1054 року» (доповідач проф. Володимир Кальваровський, дипломований теолог). Ці доповіді й інші, без сумніву, зробили свою роботу в німецьких робітничих колах та серед німців взагалі.

1989 року УХРР дав українській громаді цінну святкову імпрезу з нагоди 175-річчя з дня народження Тараса Шевченка. Неділя, 16 липня, принесла багато цінного в доповіді проф. Юрія Бойка на тему шевченківських текстів і їхнього збереження. Імпреза мала також в програмі добрі деклямації і цікаву музичну частину.

Перед закінченням цієї статті варто відзначити деяких визначних діячів українського робітничого руху в Німечині, як єпископ Владика Платон Корниляк, о. декан Іван Томашівський, проф. Степан Бобеляк, о. Йоганнес Петерс, Данило Кушлик, ред. Фелікс Кордуба, дир. Григорій Наняк, Степан Спех, а з німецького середовища Люке, колишній секретар обласної управи КАБ-у, член міської Ради Ессену, давній і випробуваний приятель української робітничої організації, д-р Мюллер, Ґюнтер Йокіш, Альфред Стімпель тощо.

Підсумовуючи, хочемо ствердити, що УХРР — це цінний здобуток української еміграції в Німеччині. Він приніс розпорошеному українському робітництву багато користи, увів українців у середовище німецького робітничого світу, де ми придбали чимало професійного знання та підходу до робітничих справ, вивчили його ідеї, правові основи, організаційні форми, адміністрацію та здобули чимало щирих приятелів для нашого робітництва, для нашої Церкви (католицької та православної) та для нашого народу й, найосновніше, вийшли з нашого вузького «гетта» у широкий культурний світ, де високо цінять працю, як найкращу школу в людському житті.

Вклад Українського наукового світу на піднесенні

Збірник праць Ювілейного Конгресу. Науковий Конгрес у 1000-ліття Хрещення Руси-України при співпраці з Українським Вільним Університетом. За ред. Володимира Янева. Комітет Наукового Конгресу: Мюнхен, 1988-1989. Сторінок 1002.

Серед широкого потоку ювілейної літератури Тисячоліття найпомітнішою працею, створеною українською наукою у розсіянні, є Збірник праць Ювілейного Конгресу, завершений виданням у 1988-1989 роках. Упорядники його — Володимир Янів, голова ділової Президії Комітету Наукового Конгресу в Тисячоліття Хрещення Руси-України і редакційна колегія. Збірник — це важливе наукове видання. Потребу в такому виданні відчували протягом віків усі, хто цікавився проблемами українського християнства в науці.

У Збірник увійшли доповіді, прочитані на Науковому Конгресі, що об’єднав увесь український актив учених, згуртованих у 28 академічних установах діяспори. Цей конгрес перетворив тимчасово (26 квітня — 2 травня 1988 року) Мюнхен у центр українського інтелектуального життя. До речі, це була найбільша зустріч українських учених в діяспорі за останні десятиріччя, яку українська преса влучно назвала «собором української науки в еміграції». Унікальною рисою цього конгресу була також його конфесійна соборність, коли до молитви спільно ставали і до нарад спільно засідали представники всіх українських релігійних віросповідань у діяспорі та «коли програма була так згармонізована, що молитва й праця себе взаємно доповнювали», створюючи своєрідний наскрізь рідкісний творчий настрій. Настрій цей відчувався під час читання доповідей, а зокрема під час дискусій.

Збірник складається з двох частин. У першу частину включено 37 доповідей разом з їхніми резюме (написаними в англійській, німецькій, французькій та італійській мовах, залежно від країни поселення доповідача або від його особистого уподобання). Друга частина складається з матеріялів конгресу і міжнародньої зустрічі. Сюди ввійшли прерізні додаткові матеріяли, як програма конгресу, «Слово на відкритті конгресу», «Підсумовуюче слово на закінчення конгресу». У другу частину ввійшли також офіційні привіти від Папи Івана-Павла ІІ, від народів-сусідів України, від д-ра Гартмута Зінґбартеля, куратора Товариства Сприяння Українській Науці, і від українських релігійних та світських установ.

Загалом доповіді висвітлюють цікавий науковий матеріял, а організаційні документи й привітання вказують на кропітку й відповідальну підготовчу працю організаторів та на вияви доброзичливости і прихильного ставлення чужинців і українців до цього великого наукового зусилля. Таким чином, усе, що знаходимо у цій книзі, — це цінні матеріяли, які редактор видання назвав «іспитом сумління народу».

А тепер погляньмо критичним оком на деякі доповіді, бо всіх розглянути нам не під силу. Почнемо з праці Ярослава Пеленського «Ідеологічна боротьба за київську спадщину: початки і ранні наслідки», яка видається нам дуже важливою, а може й ключевою у рецензованому Збірнику. Автор знайомить читача з трьома головними теоріями, що існують у науці відносно права на спадщину Київської Руси: а) Російська національна теорія, зформульована російською національно-імперською історичною школою, що стоїть за виключне право Росії на київську спадщину; б) Українська національна теорія, зформульована українською національною історіографією, що стоїть за виключне право України на київську спадщину; та в) Офіційна радянська теорія, яка проголошує рівні права на київську спадщину для усіх трьох східньослов’янських народів — росіян, українців і білорусів. Тут же, для з’ясуваня становища, автор уже на початку стверджує, що радянська теорія в дійсності щільно пов’язана з російською національною теорією виключного права Росії на київську спадщину. Іншими словами, прикриваючись трьома народами та зручно маневруючи їхніми ідеологічними інтересами, радянська теорія послідовно підтримує це ж саме російське виключне право на київську спадщину. Добре підібраними історичними фактами, у своїй більшості з потрібними датами, автор показує цю боротьбу в аспектах: військовому, політичному, династичному, ідеологічному, релігійному та культурному. Він пише: «Падіння Галицько-Волинської держави та перенесення інституційного центру Київської Митрополії з Києва до Володимира, а згодом до Москви, мали вирішально від’ємний вплив на продовження традиції Київської Руси в історичній свідомості та політичному мисленні русинів-українців». Тут автор не замикається у вузьке коло певних питань, а порушує їх всесторонньо, залежно від важливости. Виходить, що питання київської спадщини близькі йому, він же систематично виступає з статтями, присвяченими найрізноманітнішим проблемам цієї боротьби і в кожній з них визначається як глибокий і тонкий знавець згаданої галузі. На нашу думку, в рецензованій статті в деяких місцях відчувається брак приміток, щоб зробити текст ще більш яскравим.

Об’єктом старанного вивчення у книзі є також проблема ідеалу української людини в однойменній статті Володимира Янева. У дій цікавій соціологічно-філософській праці, написаній на підставі першоджерел літератури, як «Повість временних літ», Іларіонове «Слово о законі і благодаті», «Поучення дітям» Володимира Мономаха, «Слово о полку Ігоревім» та частково «Печерський Патерик», автор, виходячи з протиставлення старозавітнього закону — християнській благодаті, дає цікаве визначення останньої. Вона в його розумінні — це інтуїція і вникання, теплота, бажання соціяльного контакту й співчуття, милосердя, охота зрозуміти й потреба знайти зрозуміння для себе. Іншими словами, в релігійно-світоглядовому уявленні поняття благодаті — це щедроти, дари, ласки невідомих таємничих духових сил, захованих у людській душі та характері. Або просто, як автор пише, що благодать — це «любов і почування», а закон — «сила й воля». Згодом, як продовжує автор, наука пов’язала згадані прикмети з релігійною настановою, характерною для слов’ян, в тому числі й для українців.

І так, коли благодать у «Слові» Іларіона, як пише автор, представлена у вигляді індивідуалізованої співдії у свідомості повної відповідальности за рішення, то в критичного Нестора у його «Повісті» з її гострим засудженням дохристиянського життя Володимира, вона подана радше як вияв невідомих шляхів Божих: «Якщо раніш іноді в несвідомості і згрішив [Володимир], то пізніше відзначався покаянням і милостинею». Після охрещення Володимир жив і діяв ще повних 27 років і всі ці роки провів у благодаті, хоча християнство прийняв уже в зформованому віці. Це, як слушно стверджує автор, рідкісний приклад дії благодаті «на нового Савла-Павла чи св. Августина». Стаття багата на подібні приклади також в «Поученні» Мономаха. Тут «ідеал справедливости володаря знову не є наслідком його філософсько-містичного розуміння світу, а вірніше дії молитви у розпачі і сумніві, у жаху непевности при виборі найкращої розв’язки у важкій ситуації».

Рівнож у «Слові о полку Ігоревім» проведена в мистецький спосіб «межа між індивідуальними вартостями князів зокрема хоробрістю й ініціятивністю та ідеалом загального добра, захитаного їхньою честолюбивістю». Не менше чітко змальований і патріотизм у Слові, що, як стверджує Янів, лежить «не тільки в ідеалі святости спільної спадщини-території, землі, але й в співчутті до людей, що цю землю заселюють; земля вічна — і її треба зберігати, як підставу добробуту поколінь, але ж не байдужа доля покоління, що в даний час терпить-страждає через нерозвагу».

Автор обговорює також і «ідеал соціальної справедливости», який показаний не тільки на прикладі князів, але і при описі грабіжницького нападу половців, як кара за братню ненависть, сварки, наклепи, кровопролиття (очевидно, тут мова про міжусобиці); а крім цього за прелюбодійство та кривоприсягу. Не призабув В. Янів і дещо сказати про ідеал християнської родини. Він змалював його з усіма чеснотами та старовинними ритуалами, як пряме протиставлення «кривавим міжусобицям із гострим засудженням крамольників, як зрадників і злочинців».

Ідеал української людини в основному змальовано короткими, але ядерними прикладами з минулого. Для підведення підсумків використано блискучий посмертний профіль великого князя Ізяслава з Несторового опису його смерти й похорону. Опис цей звучить щось на зразок похвали та робить враження мозаїкового зображення поодиноких чеснот, які найбільше припали до вподоби сучасникам.

Таким чином, ідеал української людини є категорією історичною. Протяг ом віків він багато залежав від особливостей окремих епох, від змісту діяльности і переживання людини. Але цікаво те, що, не міняючись, він з часом набирав повніших і яскравіших якостей і рис.

Стаття Володимира Янева — це цікаве й цінне дослідження. Воно повнокровне і навіть монолітне у змалюванні ідеалу української людини. Вартість цієї праці лежить не стільки у формальній організації матеріялу, як у самій його суті, в характері викладеної думки. І тут якраз автор виступає винятково оригінально, поєднуючи прагматизм з відчуттям.

На окреме відзначення заслуговують питання, порушені в статті Олекси Горбача, «Гіпотези про шляхи християнізації України в світлі мовознавчо-філософічної критики». У цій статті автор присвятив пильну увагу низці дискусійних питань, які ще досі турбують учених та які були викликані неясними з’ясуваннями літописних вісток та засвідчені історично-культурними й мовними фактами пізнішого часу. До цих дискусійних питань належать: 1) Коли, де і ким відбулося охрещення князя Володимира та його довкілля та як виглядала справа християнства в Києві й Київській державі (а саме на терені нинішньої України) перед 988 p.; 2) Хто були ті перші місіонери та духовенство, звідки вони прибували, кому ієрархічно підлягали та кому ієрархічно підлягали перші владики Києва перед 1037 р; 3) Чому Володимир та Ярослав не добилися унезалежненої від царгородського патріярха ієрархії, хоч існувала вже така в Болгарії-Македонії, а згодом у Сербії; 4) Яке було розграничне відношення над Сяном і Бугом поміж київською архидієцезією (перемишльською і холмською та володимир-волинською дієцезіями) та католицькою (чесько-празькою дієцезією); 5) Чи є будь-які сліди моравсько-методіївської місії на Україні, зокрема на її південному заході.

Тенденційна підтасованість, а то й фальсифікування джерельних вісток створили в історіографії, зокрема щодо вищезгаданих пунктів (1-3), кілька теорій, напр., офіційну православно-церковну (Київ до 1037 року підлягав Царгородові), охрідсько-македонську (Київ підлягав македонсько-охрідському патріярхові), методіївсько-моравську та інші.

Історія мови, літератури та культури, тобто філологічні студії, як стверджує О. Горбач, можуть багато допомогти при розгляді цих питань. І якраз цим студіям він присвячує багато уваги й приходить до такого заключення, що «філологічні факти говорять лише за моравською, охрідсько-солунською і преславсько-болгарською теоріями».

Стаття в цілому (27 сторінок, в тому числі 6 сторінок прецінних приміток) є зразково опрацьована. Автор провів велику роботу, щоб зібрати джерельний матеріял і його відповідно систематизувати за строгим підбором. Він узяв усе найбільше потрібне з мовознавчо-філологічної критики. Адже ж в наш час допитливий читач часто-густо звертається до джерельного матеріялу, щоб краще зрозуміти твердження вченого, самому відшукати джерело. Тому статті типу нами рецензованої, повинні бути бездоганно точними, а наявність навіть незначних помилок неприпустима. Такою саме і є праця О. Горбача.

Кожен нарід високо цінує апостольське походження своєї Церкви, бо це надає їй окремого ореолу через близкість до Христа та складає атмосферу безпосередньости, слави та пошани. Те саме доводиться сказати і про український нарід. З таких правдоподібно міркувань і ввійшла у Збірник праця о. крилошанина Петра Б. Т. Біланюка п.з. «Апостольське походження Української Церкви». Автор, що має глибокі знання в цій галузі науки, спочатку розглянув історію Христової Церкви на українських землях, зокрема в писаннях Отців Церкви, які, до речі, згадують скитів як християн, а св. Апостола Андрія як місіонера Скитії. Далі він присвячує пильну увагу праці скитських монахів ІV до VІ ст., які встановили західньохристиянську культуру в цій частині Европи. На підставі згаданих матеріялів автор приходить до заключення, що під впливом скитів-християн Христову віру прийняли на території України сармати, аляни, роксоляни, остроготи, візиґоти та інші. Історія записала також кілька навернень русичів та слов’ян, а близько 800 року навіть слов’янського князя Бравлина та його військо. Останні прийняли Христову віру в Криму. На гробах мучеників Аскольда і Дира побудовано церкви; 945 року договір з греками підписали русичі-християни в церкві св. Іллі в Києві, а десять років пізніше княгиня Ольга стала християнкою.

Автор подає також цікаві відомості, а саме, що на всіх Вселенських соборах були присутні єпископи з сучасних земель України. В III ст., до речі, митрополит з підлеглими йому єпископствами мав уже в Доросі на Криму свій постійний осідок. У 730 роках Таматарха (Тмуторокань) стала єпископством, а в 880 роках єпископство встановлено також і в Перемишлі.

Для скріплення своєї тези автор використовує також знахідки з розкопок, проведених у Херсонесі на Криму та в Танаїсі (давнє греко-меото-сарматське місто в дельті Дону, що входило до складу Босфорського царства). В останньому 1965 року розкопано всі церкви з І і II ст. по Христі.

Підсумовуючи свою працю, о. П. Біланюк робить таке заключення: «Якщо ми візьмемо під увагу автентичне свідоцтво Орігена та інших Отців Церкви про св. Андрія, як теж археологічні підтвердження християнства… вже у першому столітті по Христі, тоді наші твердження стоять на дуже певному грунті. Теж присутність різних етнічних груп з християнською спадщиною на українських землях, таких як скитів, сарматів, вірмен, грузинів, греків та інших, як теж християн-слов’ян, все це спричинилось до процесу християнізації наших предків і до збереження апостольської традиції. Тому наша рідна Українська Церква — це свята Церква св. Андрія Первозванного і св. Климента Папи, учня і послідовника св. Первоверховного Апостола Петра».

Приємне враження справляє у статті її добра організація тексту та підбір джерельних матеріялів. Таким чином праця заслуговує позитивної оцінки, бо є справді важливим вкладом у пізнання апостольського походження Української Церкви.

У Збірнику впадають в око також матеріяли про Літургію і її значення, адже ж останньо вона стала важливим «Льокус теологікус» у всіх богослов’ях. Цій темі присвячена стаття о. Івана Музички «Значення Літургії в благовістуванні в Київській Русі». Для автора найважливішим серед важливого є тут Літургія, яка, на його думку, на Сході «тісно та майже органічно пов’язана з цілістю церковного і навіть національного життя». Вона (Літургія-обряд) «визначує приналежність до Церкви, є свідоцтвом і показником віри народу». Цього, до речі, не знає і не розуміє західній християнин, який, як пише о. Музичка, «свою віру виявляє тим, під якою церковною властю він знаходиться: католики — під папою і вчительською властю, протестанти — під Біблією», в той час, як східній християнин має Літургію за джерело і вислів своєї віри, і богослов’я, бож вона причинялася до визначення його ідентичности. Цього питання ніяк не могли зрозуміти латиняни в ХVІ-ХVІІ ст. (роки нашої церковної кризи). Вони не добачали, що православна віра у нас ідентифікувалася з обрядом та що наш обряд навіть прийняв цікаву і багатозначну назву — «руська віра», що в своїй суті має глибоке еклезіяльне і богословське значення. І тому «порушення обряду було єрессю, зрадою віри, відступництвом від віри, гріхом». Це легко можна відчути уже в «Слові» митрополита Іларіона та в інших документах того часу. Вони вказують, як Літургія приходила на допомогу нашому народові переживати християнську віру та навчати його Христових правд. Таким чином Літургія в Київській Русі як чинник благовістування уможливлювала нашому народові відображення віри, давала йому можливість її зрозуміння, стаючи, таким чином, уже на початках християнства його вчителем та провідником.

Автор обговорює також засоби благовістування, що їх вживає Літургія, як архітектура, символіка східнього храму, ікони, іконостас, церковний спів, почитання святих, літургійний рік тощо. Крім цього вона плекала в народі також громадські й суспільні чесноти, як пошану до влади, патріотизм, справедливість, взаємну любов та ширення грамоти й культури. Сліди цих вартостей, що їх дала нам Літургія, легко можна відтворити в нашій літературі й то почавши вже з самих древніх часів.

Ця стаття, як рідко яка інша в Збірнику, крім своєї науковости, відзначається ще своєрідним внутрішнім теплом, що заховався в слові «благовістити». Це наскрізь образно представив уже сам автор, добачаючи в тому своєрідний «рід драми, таїнственної символіки, що представляє історію спасення і таїнства відношення людини до Бога і Бога до людства… Людина в часі Літургії в східнім храмі, — продовжує о. І. Музичка, — почувається немов у небі, в надприродньому світі Триєдиного Бога в присутності Спасителя і Святих». В цьому саме, на нашу думку, і лежить краса статті та усвідомлення і відображення ідеї благовістування. Стаття має прецінні примітки, які в багатьох випадках є ключем до її тексту.

У Збірнику є також кілька статтей з літератури на релігійну тематику, в яких автори зручно «перекидають містки» від минулого до сучасного, даючи нам глибокі ідейно-естетичні літературознавчі аналізи.

Для прикладу розглянемо тут працю Леоніда Рудницького «Вияви релігійности в українській совєтській літературі: 1953-1988». Цікаво, що підчас Конгресу ця доповідь була останньою і, до речі, одинокою в програмі чотирнадцятої сесії та після неї не було дискусії. Словом, упривілейована доповідь під кожним оглядом.

На таке ставлення, на нашу думку, доповідач повністю заслужив, бо праця його була справді літературознавчим досягненням, у якому він зумів відтворити настрої, думки та почуття окремих авторів. Накресливши християнський етосвід давніх часів до нашого сьогодення, Л. Рудницький дав досить стислу аналізу релігійних мотивів у підсовєтській українській поезії, головно шестидесятників. Він торкнувся цілого ряду питань, як пробудження сильної індивідуальности (Ліна Костенко), патріотизм (Василь Симоненко), релігійність (Василь Стус) та навіть містицизм (Олесь Бердник).

У галузі прози автор дав коротку, але стислу аналізу Зачарованої Десни О. Довженка, обговорив ролю християнства в повістях С. Скляренка, Святослав і Володимир, як також в повістях Собор О. Гончара і Диво П. Загребельного. Присвятив увагу також питанням містицизму в творчості О. Бердника.

Підсумовуючи свою цінну працю, автор ствердив, що «наявність християнських тем, мотивів, як і християнського духу взагалі у літературі, яка, згідно з сучасною совєтьскою дійсністю, повинна бути атеїстичною, вказує на те, що українську християнську духовість не можна знищити, бо українська душа, — парафразовуючи тут відомий вислів Тертуліяна, — є вже з природи християнська». Стаття має цінні примітки, а її ідейний світ багатий і своєрідний, пройнятий світлим оптимізмом і вірою в релігійні мотиви, що мають своє глибоке коріння в українському житті та в його письменстві.

Із 37 статтей, що появилися в рецензованому Збірнику, ми розглянули всього шість. Інші статті, що залишилися поза межами нашої уваги в цьому огляді, також добре опрацьовані й стоять на високому науковому рівні, відзначаючись об’єктивністю і толерантністю.

У Збірнику ми не знайшли статті Омеляна Пріцака, який, до речі, був учасником Конгресу, прочитавши доповідь «Подія 988 та її міжнародне значення», але виходить, що ніколи він її не прислав до друку. Володимир Янів, редактор Збірника, як довідуємося з примітки до «Кінцевих зауваг редакції», у трьох обіжниках просив текст у доповідача, а згодом ще шістьма особистими листами, в тому числі двома порученими наполегливо звертався з проханням отримати текст доповіді. Але й це не принесло позитивного результату.

Ми з увагою прочитали у Збірнику про труднощі редакції, які виникли в процесі надсилання матеріялів до друку, але, не зважаючи на те, хочемо таки висловити наше невдоволення з приводу розміщення статтей у виданні. Не можемо зрозуміти також, чому доповіді шостої сесії (проходила в німецькій мові) не ввійшли в першу частину Збірника. Це були повнокровні доповіді, й, на нашу думку, вони зовсім не належать до другої частини.

У Збірнику є 39 кольорових репродукцій ікон, що ілюструють статтю Святослава Гординського «Українська ікона на тлі універсалізму візантійського стилю». Це не тільки велика прикраса видання, це доказ багатства нашої релігійної культури. Дуже цінними є також шість фотографій з окремих стадій Конгресу. Це документи для історії цього великого наукового зусилля.

Треба справді радіти, що в одній книзі зібрано усі доповіді й документи з Конгресу, включно з відгуками преси. Вважаємо, що видання Збірника в одному томі зовсім себе виправдало. Його формат (18 х 25 см) є відповідний для наукового видання. Папір добрий, друк чіткий, оформлення обкладинки й внутрішньої титульної сторінки скромні, але повністю витримують вимоги видання. Добре враження робить також емблема Конгресу, що її виконав Андрій Сологуб з Парижу. Вона цікава своїм задумом та своєрідна своїм характером.

Важко погодитися з думкою редакції, що при виданні збірної наукової праці треба обмежитися лише до ортографічних поправок, поминувши стиль праці. Мусимо ствердити, що в Збірнику є чимало значних стилістичних огріхів, які напевно можна було направити. У книзі немає також іменного покажчика, який є конче потрібний для наукового видання.

Підсумовуючи, хочемо сказати, що, не зважаючи на вищезгадані недогляди, Збірник праць Ювілейного Конгресу — це цінна книга, яка має наскрізь завершений вигляд та є важливим вкладом у пізнання українського християнства в різних галузях науки. Згадане видання — це ніщо інше, як багаті жнива плодотворних зерен, що їх розсипали щедрою рукою невтомні учасники Наукового Конгресу у 1000-ліття Хрещення Руси-України. Цю цінну книгу повинен придбати кожний українець, і вона повинна знайтись у міських та університетських бібліотеках світу.

Людина глибокої віри

Ярослав Пелікан, Confessor Between East and West: A Portrait of Ukrainian Cardinal Josyf Slipyj. William B. Eerdmans Publishing Company: Grand Rapids, Michigan, 1989, p. 249.
Що далі ідемо в майбуття, то яскравіше і всебічніше усвідомлюємо, яким могутнім ідейним знаряддям є Христове вчення та його вплив на розвиток людства. Вчення Христа — всесильне, тому що воно правдиве. Його правильність, приступність та вірність прагнуло збагнути і пояснити чимало щирих і світлих умів. У своїх роздумах вони намагалися вказати, що з появою християнства людство сягнуло самих вершин прогресу. Адже ж християнство озброїло нас знанням нових законів суспільного розвитку та допомогло зрозуміти, що Христове вчення в питаннях розвитку не статика, а безконечна динаміка безмежної досконалости. Бо ж «Христос, — як пише сучасний український мислитель Орест Зибачинський-Орлан, — це перша повноцінна проповідь вільної волі та совісти як первооснов свободи людини», завданням якої, як він підкреслює, є «пізнати Єдиного Бога Правдивого. Шлях до цього, — продовжує Орлан, — любов, що можлива, як вислід вільного вибору й совісти», бо тільки вона «веде до свободи, а в свободі споріднюються сутності природи Бога й людини».

Цю правильність і досконалість Христового вчення пильно утверджував у нашому народі протягом усього свого життя невгомонний український Ісповідник віри Йосиф Сліпий. Він належав до передових мислителів нашого часу, який старався пильно з’ясувати свою ролю посередника між православ’ям і католицизмом, поміж національною ідентичністю і еклезіологічною універсальністю, залишаючись при тому напрочуд вірним своїй Церкві, як він це засвідчив своєю діяльністю та своїм життям.

Ще за життя Владики Йосифа науковий світ зацікавився його особою і діяльністю, але, на жаль, тоді було зроблено небагато, за винятком кількох невеликих праць, які охоплювали тільки деякі галузі його широкої діяльности. А тим часом потреба фундаментальної праці зростала з кожним днем, постать Владики Йосифа чекала на свого біографа-історика. І такий з’явився в особі заслуженого сучасного історика Єльського Університету проф. Ярослава Пелікана, який дав нам не біографічну студію, а портрет, в якому схопив сукупність основних типових рис, що яскраво характеризують постать Кардинала-Патріярха Йосифа Сліпого.

Книга Я. Пелікана «Ісповідник між Сходом і Заходом» складається з двох частин: «Спадщина Йосифа Сліпого» (з підрозділами: «Церква між Сходом і Заходом», «Оспорювана спадщина Кирила і Методія», «Помісність супроти універсальности в історії слов’ян», «Зразки східньо-західнього примирення», «Далекоглядні пляни Андрея Шептицького» (і «Покликання Йосифа Сліпого») з підрозділами: «Святий Тома з Аквіну: томізм з слов’янським наголосом», «Реформа теологічних студій», «Незвичайний в’язень», «Митрополит в екзилі», «Кардинал (і Патріярх)», «Новий і неочікуваний зв’язок між Сходом і Заходом».

Патріярх Йосиф, як відомо, прожив довге і бурхливе життя (помер 7 вересня 1984 року, на 93 році трудолюбивого життя), що включало, як пише проф. Пелікан, чимало різних потрясень — політичних, богословських, літургічних, церковних поміж східньою і західньою вітками християнства. Будучи добрим обсерватором життя, Патріярх не тільки уважно прислухався до його подій, але старався виловити з них усе добре, щоб його згодом використати для обновлення релігійного обличчя Сходу й Заходу.

Характерні йому прикмети глибокого розуміня істини й любови до науки стали його творчим надхненням та живою рушійною силою його діяльности. Глибоке знання філологічних наук, біблійних, клясичних і модерних мов розкрило перед ним багатство й красу, а рівночасно привело до точности й стислости у передачі їх на письмі чи живим словом.

Він болів серцем і душею, що в Україні не було своїх рідних вогнищ науки. Аджеж без університетів і академій, як він часто говорив, не можна дотримати кроку в розвитку знання і науки з іншими країнами. Таким чином, ставши ректором Духовної Семінарії в 1925 році, він заснував Богословське Наукове Товариство, як осередок наукової праці та, нав’язуючи до східньо-християнської української традиції (Києво-Могилянська Академія), організував Богословську Академію, в якій став першим ректором та професором на богословському факультеті. Як вимогливий вчений, він уважав, як слушно підкреслює проф. Пелікан, що західня наука повинна обширніше пояснювати східню ідентичність, якою він, до речі, дуже дорожив. І тому він визнавав, що східня католицька Церква повинна дотримуватися східньої традиції.

В його розумінні, наприклад, Тисячоліття хрещення України було рівночасно і ювілеєм української науки і культури, бо християнство принесло цю науку й культуру й вона разом з християнством успішно розвивалася в Україні.

Владика Йосиф, як пише проф. Пелікан, раз заявив: «Чим Рим був для Заходу й для німців, тим Візантія була для Сходу й для слов’ян». Слов’янські народи не дістали скарбів грецької культури та грецька мова, як підкреслював Блаженніший Йосиф, ніколи не стала панівною на Сході, як це сталось з латинською на Заході. Місцева християнська культура та мова східніх слов’ян, без сумніву, були багаті на цінні скарби, однак, елементи цієї культури не привели її до епохи Відродження і вона не зазнала ренесансного розквіту, що мав місце в Візантії та в ряді країн західньої Европи.

Блаженніший Йосиф твердо обстоював ідею східньої помісности,а саме питання помісної Церкви, яка була б повноправною і авторитетною управляти своїм внутрішнім життям, включаючи літургію та канонічне право. Він, до речі, в дискусіях любив повертатися до суміші спеціяльного характеру універсального й помісного та був переконаний, що українська історія протягом століть дала добрі приклади цього.

У своїх листах та в особистих документах Патріярх Йосиф часто жалівся, що римська курія спричиняла йому і українській Церкві більше труднощів, ніж навіть комуністи. З різних галузей церковного життя, в яких він старався виявити найбільш успішно українську помісність, зокрема проти небезпеки «латинізації».

Що торкається Берестейської унії, то Кардинал Сліпий вважав, що ознакою її наближення був Флорентійський Собор, що згодом став основною і провідною подією для майбутніх поколінь. Він склав передумови можливого припинення ворогування, бо в ході дискусій, крім підкорення і компромісу, появився новий елемент — замирення, як третій можливий шлях для інтелектуального об’єднання Сходу й Заходу.

Владика Йосиф, як стверджує проф. Пелікан, вважав себе Слугою Божим, але, здається, найбільш відповідним для нього було таки «Ісповідник віри» й так він назвав себе в одній з промов перед Папою Павлом VІ. Цей останній, захоплений вченістю Митрополита Йосифа, в листі, висланому через Державного Секретаря Ватикану, як пише проф. Пелікан, назвав праці його «могутнім вкладом у богословську науку». Також інший римський колега Владики Йосифа, схвильований його працями, назвав їх «науковими дисертаціями», «глибокими студіями молодої людини». І саме в цих студіях, дисертаціях та в інших коротших монографіях і статтях на богословські теми проявився о. Йосифа «Томізм з слов’янським наголосом». Цей Томізм, як він стверджував, підтримує патристичну богословію, гармонізуючи й пояснюючи те, що отці Церкви сказали менш-більш ясно. Владика Йосиф схилявся до думки, що «уклад розуму в сприйманні науки» міг бути перешкодою у східньо-західньому порозуміні. «Але тут же ставало ясним, — пише проф. Пелікан, — що коли Сліпий під час своїх останніх двох десятиліть зустрічався з суворим томізмом, який не мав зовсім зрозуміня для східньої традиції, то він усвідомлював собі, наскільки був визнавцем Сходу — томістом або й ні».

Проф. Пелікан присвятив увагу відносинам Блаженнішого Йосифа з Східньою Конгрегацією, які не були легкі, а часто й бурхливі. Він боровся проти римської «ментальности», яка, як стверджує проф. Пелікан, завжди розглядала Українську Католицьку Церкву, як залежну колонію, а не як самостійну Церкву-сестру. Прикладом може послужити факт небажання Риму, щоб Українська Греко-католицька Богословська Академія присуджувала докторські ступені, не зважаючи на те, що студенти цієї ж Академії без труднощів здобували докторати в польських, чеських, німецьких і російських університетах.

Приїхавши з совєтського заслання, як пише проф. Пелікан, Митрополит Йосиф з великою енергією приступив до посилення української науки в розсіянні. Його заходами побудовано Український Католицький Університет та відкрито його філії в різних країнах українського поселення. Митрополит звернув пильну увагу також на наукові публікації.

Як совєтський в’язень, не зважаючи на їхній фізичний і моральний терор, пише проф. Пелікан, Митрополит Сліпий завжди почувався незвичайним в’язнем. Наприклад, у його кореспонденції з Михайлом Підгорним, першим секретарем Української Комуністичної Партії в справах скарг, він виявляв відвагу й відвертість, не зважаючи на те, що останній мав над ним буквально право життя і смерти. Він писав, цитую за проф. Пеліканом: «В Академії Наук ми не є на тому самому рівні, бо під кожним оглядом ми є без порівняння різні своїм статусом. Ви державний міністер, а я в’язень без будь-яких прав. Я науковець, не політик, я Митрополит. Ви тим часом не науковець, а політичний провідник, що має в своїх руках усю фізичну силу». Прочитавши це, треба дивуватися мужності цього «незвичайного в’язня», що мав сміливість сказати своєму ворогові правду в очі.

Як митрополит в екзилі, Блаженніший Йосиф не завжди почувався добре, часто в своєму обуренні й роздратуванні, зокрема поведінкою римських чинників, як пише проф. Пелікан, він заявляв з пересадою, що ніколи не зазнавав таких труднощів від атеїстів у Совєтському Союзі, як зазнає тепер від братів-католиків у Римі. Уже за понтифікату Папи Івана-Павла ІІ Патріярх Сліпий повторив прохання, щоб не жертвувати українською Церквою в справі детанту з Москвою: «Нігіл де нобіс сіне нобіс».

Для Блаженнішого Йосифа титули мали правне значення. Титул «Патріярх» і вираз «Патріярхат» мали для нього інституційне, а не особисте значення. В такому сенсі він його вживав, але якого Рим йому ніколи не признав. Як Верховний Архиєпископ, він вважав, що має право скликати синоди, тим часом ватиканські чинники й в цьому не хотіли поступитися.

Як Митрополит, Кардинал, і Патріярх, Владика Йосиф боровся з Ватиканом, обороняючи характер Східньої Церкви, твердо обстоюючи права і привілеї Києво-Галицької Митрополії, та активно піддержував ідею патріярхату УКЦеркви.

Під кінець свого життя Патріярх Сліпий, як пише проф. Пелікан, почав говорити про українську Церкву як міст між Сходом і Заходом, але в той же самий час почувався дуже погано, коли йому дорікали, що Українська Греко-католицька Церква стала перепоною в екуменізмі між Сходом і Заходом. Це питання вслуговує особливої уваги й ширшої дискусії. Проф. Пелікан лише згадав його.

Своє життя і діяльність, дається, таки найкраще зхарактеризував, як пише проф. Пелікан, сам Патріярх і то ь останньому абзаці свої о заповіту. Він писав: «Ця любов Христа, ця любов святої Церкви, яка є містичним тілом, ця любов нашої улюбленої української Церкви, яка є невід’ємною частиною універсальної християнської родини, ця любов нашого улюбленого українського народу з його духовим і матеріяльним багатством універсального значення — ця любов визначила мету мого життя, мої думки, мою працю однаково на волі, як і у в’язниці».

У праці проф. Пелікана Патріярх Йосиф піднісся високо над багатьма нашими поколіннями. Навряд чи сьогодні має хто сумнів, що ця людина записала одну з найславніших сторінок історії українського народу XX сторіччя. Тут мимоволі спадає на думку, як він — син звичайного селянина з села Заздрість на Теребовельщині — зумів піднестися на вершини людської думки, стати палким оборонцем своєї Церкви й українського народу та одним з передових богословів Сходу й Заходу.

Проф. Пелікан зібрав прекрасний матеріял і написав про нього багато в своїй цінній книзі, але напевно всього таки не охопив, бо Патріярх Сліпий — це надто багатогранна титанічна постать з великою спадщиною.

Треба сказати з великим признанням, що в праці проф. Пелікана змальовано прекрасний портрет великого Митрополита й Патріярха. Автор по-справжньому зумів поглянути на глибину й повноту виявлення Кардиналом Сліпим завітніх прагнень свого народу, його духової творчости та його значення в колі інших народів. Свою правду, що стала світлом його діяльности, Патріярх Йосиф у повному розумінні вистраждав. Що торкається його ідейного світу, то важливість його в тому, що він ніколи не обмежувався тільки до теологічних роздумів, а нерозривно пов’язував їх з усіма галузями науки, щоб мати повну картину, як діяти. Він тлумачив наукові й життєві явища завжди по-своєму, керуючись виключно своїм світоглядом. У книзі прикладів на це багато. Він дивився на світ відкритими очима.

Книга в цілому дає яскраві профілі життя і діяльности Патріярха Йосифа. Ці профілі нераз немов переломлюються крізь складну призму дійсности. Він перемагав у своїй діяльності, бо вмів утвердити правду життя всупереч обмеженим чи помилковим поглядам та симпатіям інших. Вмів дивитися прямо і сказати правду навіть найбільш відповідальним людям у світі. Приїхавши з заслання, цей недавній незвичайний в’язень зумів поставити справу української Церкви і українського народу на порядок денний у Ватикані та в багатьох столицях світу. Його духовий образ, як слушно підкреслює проф. Пелікан, був типовим для свого часу, бо підкреслював те, що було найбільш потрібним для скріплення і піднесення віри та поширення української духовости.

Книга «Ісповідник між Сходом і Заходом» — це багата на різноманітні факти, розумно написана праця. У ній кожний факт та кожна нова оригінальна думка умотивовані джерельним матеріялом. У книзі є 1483 примітки. Багата також і її бібліографія, яка налічує 216 праць та статтей, написаних різними мовами. Книга має іменний покажчик, замітку про мови, переклади та транслітерацію, список скорочень і два короткі есеї: «Три церкви Св. Софії» та «Профіль Ісповідника». У книзі вміщено 12 ілюстрацій з життя отця Йосифа І, як можна було очікувати, вона присвячена минулому Тисячоліттю Християнства в Україні та пам’яті Ярослава Мудрого Київського, від якого походить ім’я автора книги.

Варто тут згадати, що проф. Я.Пелікан є автором понад 20 наукових книг англійською мовою, в тому числі монументальної праці в п’ятьох томах Християнська традиція.

На закінчення додамо, що в книзі «Ісповідник між Сходом і Заходом» є деякі недогляди. Фотографія «Сліпий з Іваном-Павлом II» (Див. «Ілюстрації», остання сторінка) не зображає Патріярха Йосифа, а якогось нам невідомого східнього ієрарха. Знову ж на стор. 162, цитуючи спогади Патріярха Йосифа, автор пише, що («за словами Костя Левицького, який також був комуністичним колябораціоністом») Костельник «був найдурнішим політиком в Україні». Два дуже тяжкі й необгрунтовані обвинувачення провідних людей України. Ми не маємо даних, щоб назвати Г. Костельника і К. Левицького «комуністичними колябораціоністами». Те, що Г. Костельник грав провідну ролю в Синоді 1946 року, ще не значить, що він був колябораціоністом. Синод, як знаємо, проходив в умовах терористичної совєтської дійсности, в якій і найкращу людину-патріота часто заставляли виступати проти своєї віри, свого народу, своїх переконань тощо. У К. Левицького навіть такого обвинувачення не можна дошукатись. Знову говорити, що Г. Костельник був «найдурнішим політиком в Україні», теж далеке від правди. Таким чином це місце у книзі дуже скрутне й незручне, і його треба було інакше розв’язати. Книга надрукована на доброму папері з портретом Патріярха Сліпого на обгортці.

Підсумовуючи, хочемо сказати, що в цілому автор досягнув великого успіху в цьому виданні. Немає сумніву, що воно стане настільною книгою не тільки нашого духовенства, але також студентів, вчителів та учнів. Книгу з інтересом прочитає також кожний, хто цікавиться історією Української Католицької Церкви, зокрема світлою особою Кардинала і Патріярха Йосифа Сліпого.

Книжку можна набути у НТШ:

Shevchenko Scientific Society
63 Fourth Ave.
New York, N.Y. 10003

Ще одна праця про взаємини України з Росією

Михайло Демкович-Добрянський «Україна і Росія» (історичні нариси). Видання Українського Католицького Університету св. Климента Папи, том LХVІІ. Рим 1989. 172 сторінки.

Серед видань Українського Католицького Університету св. Климента Папи в Римі з’явилася 1989 року скромно оформлена книга Михайла Демковича-Добрянського з небагатослівною назвою «Україна і Росія». Це історичні нариси про український вклад до російської культури. Він, як стверджує сам автор, неповний, але все ж таки складає досить широке уявлення про велетенські скарби української творчої думки, які наш нарід віддав Росії. І тут же виникає питання, а що ж цей нарід дістав за це від Росії? Автор дає таку відповідь: «Політику всебічного геноциду, який російський імперіялізм — від другої половини ХVІІ сторіччя до наших днів — застосовує проти українського народу».

Книга складається з трьох частин і прецінного додатку «Ненависть Бога». Додаток — це доповідь автора, яку він прочитав під час конференції «Церква і релігія в Україні 50 літ після жовтневої революції (1917-1967)», що відбулася заходами Українського Вільного Університету в Мюнхені 5-7 липня 1968 року.

Перша частина присвячена темі: «Генеза російського імперіялізму і методи його боротьби». Російський імперіялізм протягом історії, як стверджує автор, став культом російського народу. Лише за ХVІІІ і XIX сторіччя Росія мала 128 років війни і 72 роки миру,в тому тільки 5 років припадало на оборонні війни, а все інше — на війни завойовницькі. Не краще виглядали справи в минулому, коли московські володарі завойовницькими війнами прямували від Суздаля до великодержавної Москви. Уже Семен Гордий, син Івана Калити, прийняв титул «великого князя всієї Руси», демонструючи політику, що вже тоді ставала традиційною: возз’єднання всіх «руських земель» з Києвом, Новгородом і Галичем включно. Велику ролю відіграв тут митрополит Олексій, якого дехто з істориків називає московським Рішельє. Він перебрав політичну місію князів збирати «руські землі» й дав їй церковну санкцію. Ставши митрополитом Київським і всієї Руси та здобувши значний вплив на Царгородського патріярха, він дістав його повну підтримку для своєї політики перенести осідок Київського митрополита на північ і не допустити до емансипації українських і білоруських єпархій в межах Великого Литовського Князівства. Тим часом 1493 року Іван III був перший серед московських князів, який під час переговорів Москви з Литвою вжив титул «Ґосударь всєй Русі». Він, до речі, часто заявляв, що «вся Русь — моя вотчіна».

Тут мимоволі виникає питання, звідки ж московські володарі черпали усе це знання про імперіялізм, його коріння, а найосновніше, про його застосування. Перший, хто порушив це питання в науці, був Микола Костомаров, який широко писав про ролю Золотої Орди в формуванні московської держави. Він вважав, що московське самодержавство — це продукт тісного союзу Москви з Ордою. Там, до речі, московські князі добували знання про методи поневолення, підривну стратегію тощо. Тому московський імперіялізм, як мало який інший, як стверджує автор, відзначається особливою прик­метою, а саме «вмілістю зняти поневоленому народові голову» й заставити його, «щоб він цілував катові руку і власними устами зневажав найбільші цінності свого народу, найбільші святощі своєї релігії, щоб нищив ідейні основи своєї нації і Церкви». Історик російського минулого може тут легко помітити деякі паралелі з стародавнім московським месіянізмом, зокрема з його своєрідно-релігійним містичним характером.

Московська жорстокість тут не стихійне явище, вона глибоко продумана та має в собі політичний глузд, а саме знищити противника, завдавши йому смертельний удар. Для ілюстрації сказаного, пригадаємо дещо з історії України.

Московський цар в своєму маніфесті, наприклад, проголосив зрадником гетьмана-самостійника Івана Виговського за складення умови в Гадячі про Велике Князівство Руське. Тут же царський воєвода Ю. Барятинський влаштовував лови на прихильників гетьмана. На шляхах до Києва він поставив три тисячі шибениць. Знищено тоді численну родину гетьмана, в тому числі сім його братів. Ліквідовано творця концепції Великого Князівства Руського Юрія Немирича, гетьманського канцлера, найбільше освічену людину в Східній Европі того часу. З не меншою жорстокістю нищила Москва усіх прихильників Мазепи після Полтавської битви 1709 року. «Екзекуції, — пише автор «Історії Русів», — були звичайно Меншиковського ремесла: колесувати, чертвертувати і на паль вбивати, а вже, що найлегше за іграшку вважали — вішати і голови рубати». Усе це проходило за російською приповідкою: «Кнут не ангел, душі не вийме, а правду скаже».

Які ж тоді ідеологічні основи московського самодержавства? Про них писав колись Іван Пересвєтов, що, мовляв, «Коли цар править м’яко і лагідно, убожіє держава його і пропадає слава. Коли ж він грізний і розумний, побільшується його царство та ім’я його прославляється в усіх країнах». Тепер, за радянського періоду, — як слушно підкреслює автор, — та сама тенденція, може навіть стихія напівсвідома виправдувати імперіялізм місією, особливим покликанням — принести нову правду всьому світові. Це те містичне, більше ніж релігійне, освячення російського імперіялізму, що робить його таким небезпечним ворогом українського народу, найнебезпечнішим за всю його історію».

Розділ цей автор закінчує дуже розумною порадою, що, мовляв, «є дві Росії — Росія Муравйових, які вішали; і Росія Муравйових, яких вішали. Нам треба шукати спільної мови з цією другою свободолюбною Росією, щоб допомогти їй і нам визволитися від першої Росії, загарбницької та деспотичної». Тому на нашому етапі — перша передумова — це пізнати цю демократичну Росію якнайкраще, вивчити її історичну суть та її методи боротьби.

Частина друга має наскрізь науково-теоретичний, узагальнюючий характер. Автор накреслює тут коло питань, які потребують свого розв’язання на сучасному етапі розвитку російського імперіялізму. Її єднає з першою частиною прагнення знайти і науково обгрунтувати найбільш досконалі можливості боротьби з російським імперіялізмом.

Автор вважає, що наше незнання Росії, це саме наша велика допомога російському імперіялізмові. Ми в своїй більшості підходимо до російських справ з почуттям ресантименту, бо, мовляв, зазнали багато нещасть і горя від російського імперіялізму. Що більше, ми дуже часто ототожнюємо російський імперіялізм з російським народом, в той час коли нам треба обов’язково притягти російський народ до боротьби саме з їхнім імперіялізмом. Тут мусимо пам’ятати, як слушно стверджує автор, що «визволення від російського поневолення може прийти щойно тоді, коли російський імперіялізм буде повалений у Москві».

Що ж ми повині робити, щоб це здійснити? Прискореним темпом вишукувати в історії факти про досвід українсько-російських стосунків і їх засвоювати та всюди засвідчувати, що ми не є проти російського народу, а проти російської деспотії, проти імперії. Ми мусимо, отже, допомагати тій «другій Росії», що прагне свободи й цікавиться, що діється в Росії. Мусимо розуміти, що Росія навіть в своїх етнографічних межах з її природніми багатствами становить потенціяльну загрозу для своїх сусідів, зокрема для України. І саме це треба мати постійно на увазі.

На сьогоднішній день усім зрячим видно, що імперія нікому більше не потрібна. Зрозуміли це західні німці, які після програної Другої світової війни замирилися із своїми сусідами на заході й сході. Це, до речі, факт великого перелому в їхній національній політиці. Це мусять зробити й росіяни. Адже їхня імперія, що тримається в основному на розпалюванні міжнаціональної ненависти, постійно втрачає грунт під ногами. Аргумент, який ми часто чуємо, зокрема серед політиків західніх держав, що вона потрібна, щоб утримати мир і порядок на території, де живе «понад сто народів», зовсім не відповідає правді. Імперський режим, КПРС навпаки протягом свого існування завжди засівали ненависть і неспокій і то не тільки в ділянці міжнаціональних взаємин, але також і у багатьох інших стосунках між людьми та людськими спільнотами. Це робиться, щоб лише виправдати існування імперії та продовжити її якомога довше. Тим часом життя висуває нові проблеми, які не виправдують існування імперії, а, навпаки, вимагають її упадку й швидкої повної перебудови.

В 1914 році навіть Ленін писав, що «московська нація досить велика, щоб сама одна могла становити свою окрему національну державу. І це дасть їй можливість найкращого розвитку». Але, на жаль, він швидко призабув свої добрі думки і став новим будівником ще жорстокішої імперії. Раніше підтвердив ці ідеї також Герцен, який писав: «Нам не треба стільки землі, щоб любити батьківщину».

Московська імперія, як знаємо, показалася в історії нездібна, щоб наладнати будь-які стосунки із своїми складовими народами, зокрема з Україною. Автор приводить тут такі факти: «Українські патріоти ХVІІ сторіччя хотіли в державному зв’язку з Москвою забезпечити автономність українського життя. Але стали політичними сепаратистами». Далі «від Переяславської угоди всі гетьмани завжди прагнули компромісу з царською владою на базі автономії України». Але тут же ставали гетьманами-зрадниками. У зв’язку з цим варто нагадати також Г. Федотова, який писав: «Коли релігійні мотиви схилили козацтво до унії з Москвою, тут очікували його гіркі розчарування. Московського зрадництва не забули там сьогодні». Дискусію над цим питанням М. Демкович-Добрянський закінчує таким ствердженням: «Російська імперія крок за кроком ліквідувала всі форми, навіть найскромніші, українського самоврядування. Імперія виявилась нездібною до будь-якого компромісу з Україною, яка добровільно прийняла протекторат царя в Переяславі. Так само нова імперія цілковито нездібна до компромісу з Українською РСР, яка добровільно ввійшла у склад Союзу».

Розглянувши ще інші історичні паралелі, щоб знайти правильну відповідь на питання, яке автор поставив у заголовку другої частини, він приходить до такого заключення: «Для розправи з російським імперіялізмом перше завдання — змінити наші ідейні позиції. Заради цього нам треба перевірити всі основні положення, що склалися на зміст української національної свідомости. І збагатити цю свідомість тими скарбами державної думки, що розпорошені в тисячах старовинних документів, часто загублених в нашій пам’яті. Зміст національної свідомости мусить бути збагачений думками новими, скерованими на майбутні завдання народу в цілком нових умовах. Наша національна свідомість мусить дістати вагомий зміст — візію нового життя на великій українській землі; таку візію, яка згуртувала б увесь народ заради її здійснення і яка одночасно притягла б до себе людей інших національностей, що живуть в Україні і захочуть на цій землі разом з нами мати спільну Батьківщину».

Частина третя — «Український внесок до розвитку російської культури» позначена наполегливими пошуками автора охопити якнайбільше ділянок урядового, наукового й духового життя сусіда та згадати якнайбільше прізвищ осіб, що причинилися до його розвитку. Зараз немає сумніву, що цей вклад у життя Росії був такий великий і такий небуденний, що він не має прецедентів в історії народів світу. Тема в основному має широке історичне значення, при чому вона досі ще повністю не вивчена. Тому вартість дослідження М. Демковича-Добрянського справді значна.

Цю частину автор почав розділом «У черзі — і сьогодні нескінченній…», де подав прізвища українців — визначних урядовців, генералів тощо, що служили російській імперії. Далі він пише про Київську ученість, що утворила нову епоху в культурному житті Росії. І тут же стверджує таке: «Будьмо вільні від національних сантиментів у підході до такої теми. Об’єктивно маємо справу з цікавим історичним процесом. Він мав далекойдучі наслідки не лише в українсько-російських стосунках, але й у культурному житті одного з найбільших народів Европи». Велику увагу автор присвятив і представникам Київської вчености в Москві, розглянувши ділянки філософії, математики, юридичних наук, гуманітарних наук, медицини, музики й пісні, образотворчого мистецтва та літератури. Згадано тут далеко поза дві сотні визначних вчених, мистців, працівників пера тощо. Миколі Гоголю і Федорові Достоєвському автор присвятив окремі розвідки. Розвідку про Гоголя закінчив цитатою Станіслава Мацкевича, який писав: «Справді — «малорослий малорос» мусів мати велику душу, коли так сильно сколихнув духовим життям найбільшого народу. І це диво, бо ж він «гігант російської літератури»». Розвідка про Федора Достоєвського написана оригінально. Його творчість за словами М. Демковича-Добрянського «це справжній бенкет думки. Направду подивугідний розум у нього, небувала гострота його розуму… Навіть Ґете, найвизначніший серед великих, не володів такою гостротою, такою діялектичною глибиною, як розум Достоєвського». Свою прецінну розвідку автор закінчив таким ствердженням: «Федір Достоєвський має тут двояке значення: як найвидатніший український внесок до російської культури і як важливий (може найважливіший) ключ для зрозуміння того типу російської людини, що виплекав унікальне в історії явище: російський імперіялізм».

У книзі вміщено також цікавий додаток «Ненависть Бога», дещо з основ комуністичного атеїзму в Радянському Союзі. Ця праця тематично пов’язана з проблемою імперіялізму, бо ж агресивний атеїзм КПРС стимулює її імперіялізм політичний. У цій розвідці автор звернув основну увагу не на теорії як такі, а на умови, що дають теоріям рушійну силу діяти.

Атеїзм в Україні він розглядає, як атеїзм панівної КПРС, таким чином його тема обіймає не тільки українські прояви, але також і всесоюзні. Праця складається з цілого ряду дрібних розділів («Специфіка більшовицького атеїзму», «Звідкіля взявся атеїзм у Маркса», «Гідна ненависти пародія Бога», «Ненависть релігії — основа світогляду Леніна», «Реформа патріярха Нікона і схизма старовірів», «Розлука між Церквою та релігією», «Своєрідна філософія Леніна», «Комуністична метафізика», «Людина в концепції комуністичного атеїзму», «Котра релігія переможе»).

Тут автор дав повноцінне зображення двох елементарних сил, які протягом приблизно 70 років нашого століття стояли в страшному двобої, а це «стихія нівеляції, знеосіблення всього людського і національного» і «стихія життя, індивідуалізації, особової форми всього живого» тощо. У зв’язку з цим, — як пише автор, — пригадуються йому слова Герцена, який писав, що «Росія насильно вирвалася з усіх кайдан релігії, традицій та авторитетів. Вона не має нічого, щоб зберігати, і нічого, щоб любити, але дуже багато ненавидіти. Порівняно зі старим світом, Росія — пролетар. Єдине, що вона взагалі дознавала, це були злидні, неволя, сльози і ганьба! І Росія — пролетар (комуніст) ненавиділа все, що будь-який опір чинило стихії зрівнялівки, що хотіло зберегти своє власне лице. А релігія тут на першому місці. Бо нігілізм («релігія» протилежного принципу) добре знає, що саме релігія, передусім християнська, дає людині індивідуальне лице, творить з неї особистість».

І на радість нам усім, як це бачимо сьогодні, ця друга сила, що стояла «за право жити по своєму і дати змогу іншим жити; за співжиття у вільних громадах без казарм і концтаборів; за владу, що служить народові; за дружбу народів без денаціоналізації; за розмаїття культур, мов і стилів; за одність світу в різноманітності; за право кожної людини шукати свого Бога і свого щастя», сьогодні поволі перемагає. У Радянському Союзі відкриваються церкви різних віросповідань, зникає поволока сіризни, перероджується державний апарат терору, життя стає іншим, багатшим, відроджується релігія — ця найбільша потреба людської душі.

Ця розвідка, написана в 1968 році, зараз, до речі, дуже на часі, бо в ній, з одного боку, дається чітке змалювання атеїстичного минулого, а, з другого боку, немов на зорі, займається проміння надії на краще.

Усі три частини й додаток стоять на однаковому науковому рівні. Багато проблем, що торкаються московського імперіялізму й хвилюють сьогодні українську спільноту, знайшли тут науково добре обгрунтоване висвітлення, зокрема можливості боротьби з російським імперіялізмом. Корисними показалися короткі розділи окремих частин. Вони внесли в книгу свіжість і енергійність викладу та кинули яскраве світло на теми давньої історії. Не менше корисною показалася також порівняльна метода, якою автор широко користується, роблячи, таким чином, свою працю більш чіткою для глибшого сприймання і розуміння окремих фактів історії. Вдало проведені тут і аналогії між окремими фазами розвитку російського імперіялізму. Докази дослідника звучать переконливо, що стверджує, що він справді зрозумів взаємовплив окремих явищ.

Нову сторінку розуміння російського імперіялізму відкриває тут автор спробою змалювання його світового резонансу. У цій праці знаходимо багато доказів, що дають нам право говорити про повноту дослідження, а саме про той ідеал, до якого прагне кожний науковець, а саме щоб його праця була побудована на добре підібраних джерелах, давала об’єктивне відображення історичної дійсности, проходила в межах закономірности суспільних явищ та проявляла способи впливу на оточуючий світ. Здається, що праця М. Демковича-Добрянського має усі ці прикмети в більшій чи меншій мірі. Автор свідомо чи несвідомо обходить деякі спірні питання, наприклад, працю української вільної політичної думки в боротьбі з московським імперіялізмом.

В цілому книга «Україна і Росія» — це грунтовне дослідження, помітний внесок у вивчення нашого політично-державного життя. Книга актуальна, бойова, спрямована проти недругів нашого народу і їхньої фальшивої інтерпретації нашого історичного минулого.

Рецензована книга дає також нам багато нового, цікавого й наскрізь потрібного матеріялу. Вона пробуджує інтерес до українсько-російських взаємин і робить добрий початок до дальшого, ще глибшого вивчення цих ключевих проблем нашої історії.

Книга має потрібний науковий апарат: примітки, використану літературу (100 книг, розвідок і статтей) і покажчик імен. Праця видана без значних друкарських огріхів.

Книга, яку довго пам’ятатимуть

О. д-р Дмитро Блажейовський, Schematism of the Catholic church,
a Survey of the Church in Diaspora, сторінок. Ціна $60.00

В історії Української Католицької Церкви досі ще не було спільного Шематизму (довідника), як також в історії Христової Церкви в Русі-Україні від 988 року. А потреба в ньому відчувалася вже давно. Тому кожен, хто має відношення до Української Католицької Церкви, з великим зацікавленням зустрів вихід у світ рецензованої книги о. Дмитра Блажейовського.

Наперед скажемо, що книга ця потрібна і корисна. Читач, особливо духовенство та наші миряни з широкої діяспори, знайдуть у ній багато найрізноманітніших відомостей про Церкву, духівництво, чоловічі й жіночі монаші чини, шкільництво та церковно-релігійні організації.

Ідея опрацювання Шематизму виникла в 1983 році й зараз же тоді була представлена єпископам, які сприйняли її прихильно. Остаточне рішення у цій справі винесено під час Синоду Українського Католицького Єпископату після уважного розглянення 28-сторінкового проекту згаданої праці у вересні 1985 року. Тоді було рішено, що Шематизм має охопити Українську Католицьку Церкву в діяспорі, включаючи Польщу й Югославію.

Рецензований Шематизм за своїм характером є загальний, спільний і синодальний. Загальний, бо він охоплює всі парафії, усе духовенство, всі семінарії, колегії, середні і вищі школи, всі чоловічі та жіночі манастирі, всі церковно-релігійні організації Української Католицької Церкви з усіх теренів, де вона офіційно існує. Спільний, бо він виготовлений при співпраці усіх владик і духовенства. І вкінці, він є синодальний, бо опрацьований з доручення Синоду Української Католицької Ієрархії.

Шематизм складається з дев’яти розділів: Рим і Українська Католицька Церква, Українська Католицька Церква в США, в Канаді, в Австралії, і Південній Америці, в Західній і Центральній Европі, чоловічі монаші чини, жіночі монаші чини, Українські католицькі середні й вищі школи, Українські католицькі організації (епархіяльні й світові).

Матеріял у книзі викладено у продуманій системі й послідовності. Так у кожному розділі, що торкається окремої країни чи континенту для кожної єпархії чи екзархату подається спочатку історичне минуле (опрацьоване конспективно з поданням найважливіших дат, осіб, зображення подій), тоді слідує склад центральної адміністрації, окремі парафії і духовенство. Шкільництво й організації розроблено за країнами й містами, які виділено алфавітно. Систематичність і послідовність — це найбільші прикмети цього видання; вони роблять його корисним для справного й швидкого вжитку.

У Шематизмі подано 1175 назв парафій і місійних станиць, які існують у вільному світі, як також у Польщі й Югославії. При кожній парафії зазначено, коли вона була заснована, подано її парохів з відміченням років, коли вони там служили. Подано також дані про теперішній стан парафії, як число вірних з 1986 або з 1987 року, кількість охрещених дітей, відбутих шлюбів, похоронів та кількість дітей, що навчались катехизму й української мови. Там є також дані про організації, що існують при парафії, коли їх засновано та скільки вони нараховують членів. Тут є також інформації про те, чи парафія видає парафіяльні бюлетені, щорічні фінансові звіти та чи ці матеріяли зберігаються в архівах парафії. Тут можна знайти також інформації про дочірні церкви, місійні станиці, коли такі належать до парафії.

У Шематизмі подано основні відомості про кожного владику та про все світське й монаше духовенство, включно з їхніми адресами й телефонами. В двох окремих розділах маємо вичерпні інформації про всі українські монаші чини (чоловічі й жіночі), історію їх постання, включно до зайняття окремих манастирів. Цікавим є також розділ про українські католицькі середні й вищі школи, їх вчителів, учнів та студентів. Тут можна знайти й короткі дані про кожну школу. Останній розділ Шематизму присвячений українським церковно-релігійним організаціям, які автор розділив на епархіяльні й світові.

Для повноти картини розвитку Української Католицької Церкви в розсіянні в додатку до книги автор подав також список парафій (з назвами місцевостей) з Північного Американського континенту, які закрито протягом останніх сорока-п’ятидесяти років. В основному це парафії в Канаді (в США закрито всього 14 парафій). Причини цього явища різні: мале число парафіян, брак священика, об’єднання парафій тощо.

Шематизм має 1318 сторінок, в тому числі 19 мап (займають повні сторінки), на них зазначено парафії та душпастирські осередки з усіх теренів. У книзі є 24 малюнки усіх катедральних соборів, манастирів, як також два алфавітні покажчики: парафій (з назвами місцевостей) і духовенства.

В цілому книга справляє дуже добре враження уже ззовні. Вона оправлена в тверду темно бронзову картонну обкладинку, на якій золотою фарбою подано прізвище автора, назву книги, місце видання і рік. Тут же Божий Храм і візерунок Марії-Оранти з піднятими молитовно руками. Друк книги чіткий, як і усі мапи й малюнки. Стверджуємо факт, що до праці з невідомих причин не включено гілки Української Католицької Церкви на Пряшівщині. Англійська мова в основному поправна за винятком деякого неточного слововжитку, дрібних стилістичних огріхів та незначних друкарських помилок. У прізвищах автор не вживає окремої транслітерації, а подає їх так, як їх дана особа вживала чи вживає.

Книга має справді всебічний характер, містить у собі багато цікавого матеріялу й є фактично добрим всестороннім довідником. Вона появилася тиражем 1,000 примірників (з яких майже усі в твердій оправі), у Видавництві ОО. Василіян, в серії ІІ, як 45 том їхніх Записок.

Книгу, як уже сказано вище, видано англійською мовою, щоб зробити її більш доступною для наукового світу різних національностей та поінформувати широкий світ, що Українська Католицька Церква існує і, не зважаючи на початкові труднощі, розвивається і постійно росте. Звичайно, жаль, як пише сам автор, що книга не появилася також і українською мовою, але це було не під силу одній людині, що взялася за цю преважливу справу. Я просто подивляю розум та завзяття о. д-ра Дмитра Блажейовського, якому, до речі, в цьому році сповниться 80 років життя, що він зумів з честю виконати це важливе завдання, давши нам і нашій Церкві вікопомну пам’ятку, яка появилася своєчасно й стала гідним відзначенням першого Тисячоліття Християнства в Україні. Зробімо й ми свій скромний вклад у цю превелику справу — допоможімо в розповсюдженні цієї цінної книги та, найосновніше, подбаймо, щоб вона знайшлася на полицях кожної більшої бібліотеки світу, бо ж це показник нашого розвитку на шляху до повного релігійного й національного відродження.

Замовлення й особистий чек на суму $65.00 ($5.00 на поштову оплату) проситься посилати на адресу:

Rev. D.Blazejowskyj,
Cassella Postale 5048,
00153 Roma, Ostiense, Italy.

Потрібна й цінна праця

The Millennium of Ukrainian Christianity,

за ред. Миколи Чировського, Нью-Йорк: Philosophical Library, 1988, стор. 617.

Нема такої галузі в нашому житті, яка не була б осяяна світлом безсмертних ідей християнства. Слід, отже, вітати появу нового, виданого англійською мовою, збірника «Тисячоліття Українського Християнства», бо в ньому саме обговорюються різні галузі цього життя, які протягом сторіч розвивалися й міцніли під впливом ідей християнства. У збірнику вміщено, як сказано у вступі, «усе найцінніше», щоб гідно відзначити Тисячоліття. Книга появилася до знаменної дати святкувань Тисячоліття Християнства в Україні, які ми урочисто відзначали в минулому році.

Праця Тисячоліття українського християнства складається з чотирьох частин, в яких під різними кутами зору розглянено й оцінено розвиток і здобутки українського життя. Тут взято до уваги чотири різні перспективи: історичну, релігійну, організаційну і культурну. У книзі вміщено статті 28 авторів, які своїми працями зробили поважний вклад до пізнання великого фактичного матеріялу, що має не тільки першорядне загальне й довідкове значення, але також торкається й деяких теоретичних проблем.

Як розглянений фактичний матеріял, так і авторські оцінки в цілому не викликають принципових уваг чи заперечень, у них чимало оригінальних і переконливих думок, які заслуговують на увагу, зокрема сьогодні, коли ми хотіли б перетворити їх в реальність. Адже перед нашим життям, мистецтвом та літературою з кожним днем постають особливо великі й почесні завдання. Тому вивчення нашого минулого, зокрема його блискучих проявів, є не тільки запорукою наших успіхів у майбутньому, воно набуває також першорядного значення в наш час. При такому ставленні питання не важко дійти до висновку, що кожна окрема стаття в міру дальших шукань і розкриття, прихованих у ній ідей, вноситиме не тільки ясність у цілість питання, але причиниться до невпинного зростання вартости збірника. А наочність впливу ідей християнства, що має багатовікову давність і є рушійною силою в формуванні історичних явищ релігійного, організаційного і культурного характерів, стане повсякденною потребою нашої науки в боротьбі проти всяких ворожих настанов та ідеологій.

Продуману й струнку ідейну композицію збірника порушують хібащо деякі статті, які стоять далеко до теми Тисячоліття, як стаття Дмитра Донцова «Київ — місто божественної мудрости». Ця стаття, не зважаючи на багатий ідейний обсяг і цікавий матеріял, своїм вістрям і прицілом звернена на прославлення столиці. Непотрібно вміщено також в книзі по дві статті тих самих авторів, замість дати можливість ширшому колу дослідників зробити свій вклад, а разом з тим поширити ідейний кругозір праці.

В окремих статтях ми помітили вміння авторів розкрити політичні й релігійні зв’язки минулого й розглянути їх серйозно та без пристрасті. Приємною позитивною рисою майже всіх праць є синтетичність викладу й загальна тенденція до розкриття ідейно-естетичних особливостей окремих проблем. Подекуди помітний посилений психологізм разом з використанням соціологічної аналізи. Дещо від’ємним явищем якости деяких статтей є тенденція до переказу історії замість використання фактажу матеріялу для короткої аналізи й більшої концентрації при обговоренні висновків.

Дуже помітним явищем, ще – мало корисним в багатьох статтях, є їхня чітка побудова з вступом, окремими розділами, висновками тощо. Ця схематичність і прямолінійність причинилася до максимального охоплення матеріялу, а найосновніше, до влучення малоістотного, яке або відійшло на задній плян, або його зовсім пропущено. Не думаю, що це відбилося на вичерпності окремих статтей.

Для ілюстрації цікавих думок і ідей, що спрямовують увагу читача на характер і вартість книги, розглянемо деякі статті з чотирьох вищезгаданих частин, а саме: Миколи Чировського «Розвиток Християнської Церкви в Україні з історичної перспективи», о. Романа Мірчука «Модерне розуміння християнства українським молодим поколінням», о. Івана Хоми «Організація Церкви в Україні в Києво-Галицькому періоді», Василя Ленцика «Початки українського патріярхату» Богдана Стебельського — «Вплив християнства на українську культуру» та Івана Головінського «Християнство й формування українського національного характеру: короткий психологічний вгляд».

Докладно описати «Розвиток Християнської Церкви в Україні з історичної перспективи» є дійсно нелегко. Нам, до речі, відомі такі спроби змалювання, але в своїй більшості вони виявилися дуже однобічними, з урахуванням обмеженого матеріялу й внаслідок цього їх загальний характер став надто схематичним. Миколі Чировському тим часом вдалося позитивно розв’язати це важливе питання. Його стаття чи вірніше праця написана із знанням історичної обстановки, суспільно-політичних та релігійних течій. Він чітко й, можна сказати, науково, а рівночасно цікаво використав історичний матеріял, який у нього має безпосередній вплив на зображення шляхів розвитку Церкви в Україні. Додатнім причинком у його праці є добра організація матеріялу й широке використання джерел.

Зовсім в іншому стилі написана стаття о. Романа Мірчука «Модерне розуміння християн­ства українським молодим поколінням». Вона звучить як глибокоідейна доповідь, виголошена на релігійному з’їзді. Проте, форма її не принесла цілості шкоди, а, навпаки, скріпила її. Зміст статті глибокий, а проблеми, порушені в ній, мають далекоглядне майбутнє. Вона є відважним кроком в наступне тисячоліття нашого християнства. У ній прийшло до поєднання минулого з сучасним, а рівночасно зроблено тут і приціл у майбутнє. Блискуче звучать прикінцеві звернення автора, коли він закликає молоде покоління до вірности Христові: «Іди і підтримуй в народі віру Христа! Іди до повної перемоги — в Христі, з Христом, через Христа й для Христа».

У праці о. Івана Хоми дуже грунтовно розглядається розвиток організації Церкви в Україні в Києво-Галицькому періоді. Автор зумів добре показати поступальний характер цього розвитку. Велику увагу приділив він цілком справедливо розглядові зв’язків з Римом. В цілому в його статті відчуваємо широке історичне тло, зроблене на належному науковому рівні.

Стаття «Початки українського патріярхату» є одною з кращих праць у збірнику. У ній докладно розглядається історія і, так би мовити, передісторія цього наболілого питання наших днів. Спираючись на грунтовну аналізу історичних джерел, Василь Ленцик справедливо відзначає законність українських прямувань до патріярхату й рівночасно по-науковому інформує читача про становище Ватикану в цій справі, цитуючи лист Папи Павла VI з 7 липня 1971 р. до Митрополита Йосифа, що, мовляв, «Ми з справжнім жалем прийшли до заключення, що принаймні в цей час не можна встановити Українського Патріярхату. На перешкоді стоять канонічні, історичні й духовні причини, які не дозволяють нам задовольнити Вашого бажання й бажання української католицької ієрархії…». Свою цінну статтю автор закінчив словами Патріярха Йосифа з його заповіту: «… ніколи не зрікайся патріярхату твоєї терплячої Церкви…».

Дуже важливою в книзі є стаття Богдана Стебельського «Вплив християнства на українську культуру». Він стверджує, що «Український нарід прийняв християнство з глибоким внутрішнім пронизанням і готовністю місійної роботи для поширення його серед інших народів, навіть коли б прийшлось скласти жертви в його імені. Християнство, українська культура, стали синонімними поняттями в умі українського народу протягом сторіч. Це засвідчено трагічними переслідуваннями українських Церков, Православної і Католицької з боку царського й совєтсько-російського режимів та неймовірним пригніченням Української Катакомбної Церкви в 1970 і 1980 роках». Таким чином, можна прийти до висновку, що християнство стало для українського народу чимось дуже особливим. Воно запліднювало народні творчі сили, з яких виростали могутні плоди духовної культури.

Остання стаття, яку плянуємо тут розглянути, — це праця Івана Головінського «Християнство й формування українського національного характеру: короткий психологічний вгляд». У ній розглянено питання складного впливу християнства, вірніше християнської ідеології на формування українського національного характеру й колективної ментальности. У своєму заключенні автор приходить до дуже цікавого висновку, а саме до поняття симбіози (форми співжиття чи співвідношення) поміж християнською філософією і українським національним характером, на що вказують численні приклади з української історії і етнографії. Таким чином, український характер в поведінці й діяльності — це виявлення широкого пошанування людської гідности, рівности, толеранції та змагання до забезпечення національних і людських прав.

Підсумовуючи, хочемо ствердити, що мета, яку поставив перед собою редактор збірника — допомогти своїм читачам зрозуміти й оцінити здобутки нашого життя й культури, що склалися під впливом християнської думки й ідеології, досягнуті повністю. Перед нами тридцять цікавих статтей з критичним оглядом використаних джерел, їх кількісного й якісного складу та багатьох повчальних порівнянь з галузей філософії, психології, етнографії тощо. Статті в своїй більшості мають обширний науковий апарат. Тисячоліття українського християнства за ред. Миколи Чировського є потрібною і цінною науковою працею, Вона, безперечно, приверне увагу всіх, хто цікавиться впливами християнських ідей на українське життя і його здобутки протягом останніх десятьох сторіч.

У книгу включено також чотири цінні додатки: Заповіт Його Блаженства Патріярха Йосифа І, Заяву Львівського Крилоса з 13 вересня 1984 р. і два Меморандуми Ярослава Стецька, колишнього Прем’єра Українського Уряду з 1941 р. до Папи Павла VІ в справі Українського Патріярхату й до Кардинала Тести в справі захисту традиції Української Католицької Церкви.

Книгу присвячено світлій пам’яті Достойному Ярославові Стецькові, колишньому Прем’єрові Українського Уряду з 1941 p., який перший висловив ідею пошанування тисячоліття українського християнства цим цінним виданням.

Праця в цілому багато ілюстрована знятками історичного й культурного характеру. Наприкінці книжки вміщено докладний іменний покажчик. До видання включено також докладні дані про авторів і мапу України XX сторіччя.