О світе, здарений нам Богом!
Я йду у тобі навмання,
Пригадую своє ім’я,
Але дізнаюсь — за порогом…
* * *
Найбільшу таємницю Всетворець
Сховав надійно від непевних уст.
Щоби якийсь марний золотоуст
У початках не вичитав кінець.
І тьми віків минули звіддаля,
І сонми мудрих вснуло без прозрінь.
По них минуло стільки поколінь,
Що знов за Бога — золоте теля.
Та лиш тобі судилось, Одісею,
Спізнати суть у грудочці із глею.
Що зринула у ясну височінь
І кінчиком пера таїну пише.
І дух читає той сакральний тлін,
Й благословляє висоту і тишу.
* * *
Сакральний зміт легкий і всім відкритий:
Не потаїш величчя у дрібнім.
Хоч можна утонути на мілкім,
Помисливши, що світ уже зужитий.
Та заблукай до цього джерела.
Занурся оком в вічне нуртування.
Тут витоки із нашого заслання.
Тут вічність обіруч Тебе взяла
Згадай величчя й славу Всетворця:
Отут Початок вічний у Кінця!
І все, що ти в премудрості пізнав.
Тепер стікає по Твоїй долоні.
Слова води серед забутих трав
Таким багатством улягли на скроні!..
Ярослав Дмитрів