Ярослав Пелікан

Ярослав Пелікан, Confessor Between East and West: A Portrait of Ukrainian Cardinal Josyf Slipyj. William B. Eerdmans Publishing Company: Grand Rapids, Michigan, 1989, p. 249.
Що далі ідемо в майбуття, то яскравіше і всебічніше усвідомлюємо, яким могутнім ідейним знаряддям є Христове вчення та його вплив на розвиток людства. Вчення Христа — всесильне, тому що воно правдиве. Його правильність, приступність та вірність прагнуло збагнути і пояснити чимало щирих і світлих умів. У своїх роздумах вони намагалися вказати, що з появою християнства людство сягнуло самих вершин прогресу. Адже ж християнство озброїло нас знанням нових законів суспільного розвитку та допомогло зрозуміти, що Христове вчення в питаннях розвитку не статика, а безконечна динаміка безмежної досконалости. Бо ж «Христос, — як пише сучасний український мислитель Орест Зибачинський-Орлан, — це перша повноцінна проповідь вільної волі та совісти як первооснов свободи людини», завданням якої, як він підкреслює, є «пізнати Єдиного Бога Правдивого. Шлях до цього, — продовжує Орлан, — любов, що можлива, як вислід вільного вибору й совісти», бо тільки вона «веде до свободи, а в свободі споріднюються сутності природи Бога й людини».

Цю правильність і досконалість Христового вчення пильно утверджував у нашому народі протягом усього свого життя невгомонний український Ісповідник віри Йосиф Сліпий. Він належав до передових мислителів нашого часу, який старався пильно з’ясувати свою ролю посередника між православ’ям і католицизмом, поміж національною ідентичністю і еклезіологічною універсальністю, залишаючись при тому напрочуд вірним своїй Церкві, як він це засвідчив своєю діяльністю та своїм життям.

Ще за життя Владики Йосифа науковий світ зацікавився його особою і діяльністю, але, на жаль, тоді було зроблено небагато, за винятком кількох невеликих праць, які охоплювали тільки деякі галузі його широкої діяльности. А тим часом потреба фундаментальної праці зростала з кожним днем, постать Владики Йосифа чекала на свого біографа-історика. І такий з’явився в особі заслуженого сучасного історика Єльського Університету проф. Ярослава Пелікана, який дав нам не біографічну студію, а портрет, в якому схопив сукупність основних типових рис, що яскраво характеризують постать Кардинала-Патріярха Йосифа Сліпого.

Книга Я. Пелікана «Ісповідник між Сходом і Заходом» складається з двох частин: «Спадщина Йосифа Сліпого» (з підрозділами: «Церква між Сходом і Заходом», «Оспорювана спадщина Кирила і Методія», «Помісність супроти універсальности в історії слов’ян», «Зразки східньо-західнього примирення», «Далекоглядні пляни Андрея Шептицького» (і «Покликання Йосифа Сліпого») з підрозділами: «Святий Тома з Аквіну: томізм з слов’янським наголосом», «Реформа теологічних студій», «Незвичайний в’язень», «Митрополит в екзилі», «Кардинал (і Патріярх)», «Новий і неочікуваний зв’язок між Сходом і Заходом».

Патріярх Йосиф, як відомо, прожив довге і бурхливе життя (помер 7 вересня 1984 року, на 93 році трудолюбивого життя), що включало, як пише проф. Пелікан, чимало різних потрясень — політичних, богословських, літургічних, церковних поміж східньою і західньою вітками християнства. Будучи добрим обсерватором життя, Патріярх не тільки уважно прислухався до його подій, але старався виловити з них усе добре, щоб його згодом використати для обновлення релігійного обличчя Сходу й Заходу.

Характерні йому прикмети глибокого розуміня істини й любови до науки стали його творчим надхненням та живою рушійною силою його діяльности. Глибоке знання філологічних наук, біблійних, клясичних і модерних мов розкрило перед ним багатство й красу, а рівночасно привело до точности й стислости у передачі їх на письмі чи живим словом.

Він болів серцем і душею, що в Україні не було своїх рідних вогнищ науки. Аджеж без університетів і академій, як він часто говорив, не можна дотримати кроку в розвитку знання і науки з іншими країнами. Таким чином, ставши ректором Духовної Семінарії в 1925 році, він заснував Богословське Наукове Товариство, як осередок наукової праці та, нав’язуючи до східньо-християнської української традиції (Києво-Могилянська Академія), організував Богословську Академію, в якій став першим ректором та професором на богословському факультеті. Як вимогливий вчений, він уважав, як слушно підкреслює проф. Пелікан, що західня наука повинна обширніше пояснювати східню ідентичність, якою він, до речі, дуже дорожив. І тому він визнавав, що східня католицька Церква повинна дотримуватися східньої традиції.

В його розумінні, наприклад, Тисячоліття хрещення України було рівночасно і ювілеєм української науки і культури, бо християнство принесло цю науку й культуру й вона разом з християнством успішно розвивалася в Україні.

Владика Йосиф, як пише проф. Пелікан, раз заявив: «Чим Рим був для Заходу й для німців, тим Візантія була для Сходу й для слов’ян». Слов’янські народи не дістали скарбів грецької культури та грецька мова, як підкреслював Блаженніший Йосиф, ніколи не стала панівною на Сході, як це сталось з латинською на Заході. Місцева християнська культура та мова східніх слов’ян, без сумніву, були багаті на цінні скарби, однак, елементи цієї культури не привели її до епохи Відродження і вона не зазнала ренесансного розквіту, що мав місце в Візантії та в ряді країн західньої Европи.

Блаженніший Йосиф твердо обстоював ідею східньої помісности,а саме питання помісної Церкви, яка була б повноправною і авторитетною управляти своїм внутрішнім життям, включаючи літургію та канонічне право. Він, до речі, в дискусіях любив повертатися до суміші спеціяльного характеру універсального й помісного та був переконаний, що українська історія протягом століть дала добрі приклади цього.

У своїх листах та в особистих документах Патріярх Йосиф часто жалівся, що римська курія спричиняла йому і українській Церкві більше труднощів, ніж навіть комуністи. З різних галузей церковного життя, в яких він старався виявити найбільш успішно українську помісність, зокрема проти небезпеки «латинізації».

Що торкається Берестейської унії, то Кардинал Сліпий вважав, що ознакою її наближення був Флорентійський Собор, що згодом став основною і провідною подією для майбутніх поколінь. Він склав передумови можливого припинення ворогування, бо в ході дискусій, крім підкорення і компромісу, появився новий елемент — замирення, як третій можливий шлях для інтелектуального об’єднання Сходу й Заходу.

Владика Йосиф, як стверджує проф. Пелікан, вважав себе Слугою Божим, але, здається, найбільш відповідним для нього було таки «Ісповідник віри» й так він назвав себе в одній з промов перед Папою Павлом VІ. Цей останній, захоплений вченістю Митрополита Йосифа, в листі, висланому через Державного Секретаря Ватикану, як пише проф. Пелікан, назвав праці його «могутнім вкладом у богословську науку». Також інший римський колега Владики Йосифа, схвильований його працями, назвав їх «науковими дисертаціями», «глибокими студіями молодої людини». І саме в цих студіях, дисертаціях та в інших коротших монографіях і статтях на богословські теми проявився о. Йосифа «Томізм з слов’янським наголосом». Цей Томізм, як він стверджував, підтримує патристичну богословію, гармонізуючи й пояснюючи те, що отці Церкви сказали менш-більш ясно. Владика Йосиф схилявся до думки, що «уклад розуму в сприйманні науки» міг бути перешкодою у східньо-західньому порозуміні. «Але тут же ставало ясним, — пише проф. Пелікан, — що коли Сліпий під час своїх останніх двох десятиліть зустрічався з суворим томізмом, який не мав зовсім зрозуміня для східньої традиції, то він усвідомлював собі, наскільки був визнавцем Сходу — томістом або й ні».

Проф. Пелікан присвятив увагу відносинам Блаженнішого Йосифа з Східньою Конгрегацією, які не були легкі, а часто й бурхливі. Він боровся проти римської «ментальности», яка, як стверджує проф. Пелікан, завжди розглядала Українську Католицьку Церкву, як залежну колонію, а не як самостійну Церкву-сестру. Прикладом може послужити факт небажання Риму, щоб Українська Греко-католицька Богословська Академія присуджувала докторські ступені, не зважаючи на те, що студенти цієї ж Академії без труднощів здобували докторати в польських, чеських, німецьких і російських університетах.

Приїхавши з совєтського заслання, як пише проф. Пелікан, Митрополит Йосиф з великою енергією приступив до посилення української науки в розсіянні. Його заходами побудовано Український Католицький Університет та відкрито його філії в різних країнах українського поселення. Митрополит звернув пильну увагу також на наукові публікації.

Як совєтський в’язень, не зважаючи на їхній фізичний і моральний терор, пише проф. Пелікан, Митрополит Сліпий завжди почувався незвичайним в’язнем. Наприклад, у його кореспонденції з Михайлом Підгорним, першим секретарем Української Комуністичної Партії в справах скарг, він виявляв відвагу й відвертість, не зважаючи на те, що останній мав над ним буквально право життя і смерти. Він писав, цитую за проф. Пеліканом: «В Академії Наук ми не є на тому самому рівні, бо під кожним оглядом ми є без порівняння різні своїм статусом. Ви державний міністер, а я в’язень без будь-яких прав. Я науковець, не політик, я Митрополит. Ви тим часом не науковець, а політичний провідник, що має в своїх руках усю фізичну силу». Прочитавши це, треба дивуватися мужності цього «незвичайного в’язня», що мав сміливість сказати своєму ворогові правду в очі.

Як митрополит в екзилі, Блаженніший Йосиф не завжди почувався добре, часто в своєму обуренні й роздратуванні, зокрема поведінкою римських чинників, як пише проф. Пелікан, він заявляв з пересадою, що ніколи не зазнавав таких труднощів від атеїстів у Совєтському Союзі, як зазнає тепер від братів-католиків у Римі. Уже за понтифікату Папи Івана-Павла ІІ Патріярх Сліпий повторив прохання, щоб не жертвувати українською Церквою в справі детанту з Москвою: «Нігіл де нобіс сіне нобіс».

Для Блаженнішого Йосифа титули мали правне значення. Титул «Патріярх» і вираз «Патріярхат» мали для нього інституційне, а не особисте значення. В такому сенсі він його вживав, але якого Рим йому ніколи не признав. Як Верховний Архиєпископ, він вважав, що має право скликати синоди, тим часом ватиканські чинники й в цьому не хотіли поступитися.

Як Митрополит, Кардинал, і Патріярх, Владика Йосиф боровся з Ватиканом, обороняючи характер Східньої Церкви, твердо обстоюючи права і привілеї Києво-Галицької Митрополії, та активно піддержував ідею патріярхату УКЦеркви.

Під кінець свого життя Патріярх Сліпий, як пише проф. Пелікан, почав говорити про українську Церкву як міст між Сходом і Заходом, але в той же самий час почувався дуже погано, коли йому дорікали, що Українська Греко-католицька Церква стала перепоною в екуменізмі між Сходом і Заходом. Це питання вслуговує особливої уваги й ширшої дискусії. Проф. Пелікан лише згадав його.

Своє життя і діяльність, дається, таки найкраще зхарактеризував, як пише проф. Пелікан, сам Патріярх і то ь останньому абзаці свої о заповіту. Він писав: «Ця любов Христа, ця любов святої Церкви, яка є містичним тілом, ця любов нашої улюбленої української Церкви, яка є невід’ємною частиною універсальної християнської родини, ця любов нашого улюбленого українського народу з його духовим і матеріяльним багатством універсального значення — ця любов визначила мету мого життя, мої думки, мою працю однаково на волі, як і у в’язниці».

У праці проф. Пелікана Патріярх Йосиф піднісся високо над багатьма нашими поколіннями. Навряд чи сьогодні має хто сумнів, що ця людина записала одну з найславніших сторінок історії українського народу XX сторіччя. Тут мимоволі спадає на думку, як він — син звичайного селянина з села Заздрість на Теребовельщині — зумів піднестися на вершини людської думки, стати палким оборонцем своєї Церкви й українського народу та одним з передових богословів Сходу й Заходу.

Проф. Пелікан зібрав прекрасний матеріял і написав про нього багато в своїй цінній книзі, але напевно всього таки не охопив, бо Патріярх Сліпий — це надто багатогранна титанічна постать з великою спадщиною.

Треба сказати з великим признанням, що в праці проф. Пелікана змальовано прекрасний портрет великого Митрополита й Патріярха. Автор по-справжньому зумів поглянути на глибину й повноту виявлення Кардиналом Сліпим завітніх прагнень свого народу, його духової творчости та його значення в колі інших народів. Свою правду, що стала світлом його діяльности, Патріярх Йосиф у повному розумінні вистраждав. Що торкається його ідейного світу, то важливість його в тому, що він ніколи не обмежувався тільки до теологічних роздумів, а нерозривно пов’язував їх з усіма галузями науки, щоб мати повну картину, як діяти. Він тлумачив наукові й життєві явища завжди по-своєму, керуючись виключно своїм світоглядом. У книзі прикладів на це багато. Він дивився на світ відкритими очима.

Книга в цілому дає яскраві профілі життя і діяльности Патріярха Йосифа. Ці профілі нераз немов переломлюються крізь складну призму дійсности. Він перемагав у своїй діяльності, бо вмів утвердити правду життя всупереч обмеженим чи помилковим поглядам та симпатіям інших. Вмів дивитися прямо і сказати правду навіть найбільш відповідальним людям у світі. Приїхавши з заслання, цей недавній незвичайний в’язень зумів поставити справу української Церкви і українського народу на порядок денний у Ватикані та в багатьох столицях світу. Його духовий образ, як слушно підкреслює проф. Пелікан, був типовим для свого часу, бо підкреслював те, що було найбільш потрібним для скріплення і піднесення віри та поширення української духовости.

Книга «Ісповідник між Сходом і Заходом» — це багата на різноманітні факти, розумно написана праця. У ній кожний факт та кожна нова оригінальна думка умотивовані джерельним матеріялом. У книзі є 1483 примітки. Багата також і її бібліографія, яка налічує 216 праць та статтей, написаних різними мовами. Книга має іменний покажчик, замітку про мови, переклади та транслітерацію, список скорочень і два короткі есеї: «Три церкви Св. Софії» та «Профіль Ісповідника». У книзі вміщено 12 ілюстрацій з життя отця Йосифа І, як можна було очікувати, вона присвячена минулому Тисячоліттю Християнства в Україні та пам’яті Ярослава Мудрого Київського, від якого походить ім’я автора книги.

Варто тут згадати, що проф. Я.Пелікан є автором понад 20 наукових книг англійською мовою, в тому числі монументальної праці в п’ятьох томах Християнська традиція.

На закінчення додамо, що в книзі «Ісповідник між Сходом і Заходом» є деякі недогляди. Фотографія «Сліпий з Іваном-Павлом II» (Див. «Ілюстрації», остання сторінка) не зображає Патріярха Йосифа, а якогось нам невідомого східнього ієрарха. Знову ж на стор. 162, цитуючи спогади Патріярха Йосифа, автор пише, що («за словами Костя Левицького, який також був комуністичним колябораціоністом») Костельник «був найдурнішим політиком в Україні». Два дуже тяжкі й необгрунтовані обвинувачення провідних людей України. Ми не маємо даних, щоб назвати Г. Костельника і К. Левицького «комуністичними колябораціоністами». Те, що Г. Костельник грав провідну ролю в Синоді 1946 року, ще не значить, що він був колябораціоністом. Синод, як знаємо, проходив в умовах терористичної совєтської дійсности, в якій і найкращу людину-патріота часто заставляли виступати проти своєї віри, свого народу, своїх переконань тощо. У К. Левицького навіть такого обвинувачення не можна дошукатись. Знову говорити, що Г. Костельник був «найдурнішим політиком в Україні», теж далеке від правди. Таким чином це місце у книзі дуже скрутне й незручне, і його треба було інакше розв’язати. Книга надрукована на доброму папері з портретом Патріярха Сліпого на обгортці.

Підсумовуючи, хочемо сказати, що в цілому автор досягнув великого успіху в цьому виданні. Немає сумніву, що воно стане настільною книгою не тільки нашого духовенства, але також студентів, вчителів та учнів. Книгу з інтересом прочитає також кожний, хто цікавиться історією Української Католицької Церкви, зокрема світлою особою Кардинала і Патріярха Йосифа Сліпого.

Книжку можна набути у НТШ:

Shevchenko Scientific Society
63 Fourth Ave.
New York, N.Y. 10003

Чікаго (В.М.) — Українська Церква, починаючи від Київської Руси досьогодні, у зустрічі із Сходом і Заходом намагалася поєднати та абсорбувати у власній духовості, культурі й церковній структурі — одне і друге; з тої синтези вийшли чималі користі, але водночас виникли труднощі, роздвоєння і небезпеки. Майже вся історія українського християнства відбиває цю дилему. Проте в цій конфронтації народилася й окрема самобутня християнська традиція великого слов’янського народу, котрий все ще перебуває в процесі завершення свого духового обличчя. Досвід тисячоліття християнства України-Руси підтверджує, що українці, нащадки Київського християнства, прагнули засвоїти обидва варіянти християнської традиції — східню й західню і, помимо всього, у кінцевому підсумку цей винятковий духовний експеримент їм удався.

Таким був зміст і висновки справді магістральної доповіді проф. Ярослава Пелікана, професора катедри історії Стерлінга Єйльського університету, що він її виголосив 6 травня 1989 р. в Чікаґському католицькому Університеті Лойоли. Свою доповідь виголосив проф. Пелікан на закінчення серії десятьох публічних викладів запрошених професорів, темою яких було: «Релігія, національність і держава в Київській Русі та серед східніх слов’ян». На таку тему провадив у весняному семестрі проф. Василь Маркусь акредитований курс з політичних наук. Доповіді становили частину курсу та їх відвідувала, крім зареєстрованих студентів, також запрошена публіка.

Кінцеву лекцію проф. Пелікана, історика Церкви та християнського вчення у всіх його деномінаційних виявах, прочитано в авдиторії Кровн Сентер у присутності понад ста осіб. Серед видатних гостей були Блаженніший Патріярх Мирослав-Іван Любачівський, Владика Іннокентій Лотоцький, духовенство, монахині, представники університетської адміністрації, професори, студенти та добірна українська публіка.

Академічний вечір відкрила проф. Барбара Бардес, декан Університетського Каледжу, у програмі якого цей курс відбувався. Д-р Бардес підкреслила співпрацю з університетом української громади саме в особі місцевого Ювілейного Комітету, що його очолює дир. Роман Мицик. Саме ця співпраця у висліді дала цю надзвичайну серію доповідей, що ними Університет Лойоли відзначає Тисячоліття Хрещення України.

Д-р В. Маркусь представив доповідача, якого навіть неспеціялісти знають із його багатьох писань і книжок. Проф. Пелікан зумів не лише дати історію християнської доктрини від апостольської Церкви через усі східні й західні собори, але вдало осмислив значення Христового вчення у пристосуванні до різних виявів життя — культури, політики, суспільної думки та у різних культурно-етнічних середовищах. Його п’ятитомова праця «Християнська традиція» (другий том якої присвячено східній традиції) є справжнім «опус маґнум» теологічної думки в її історичному дослідженні.

Доповідач вже на вступі вніс оригінальну символіку, у рамках якої розвинув свої думки: три собори святої Софії — Константинопольський і Римський (патріярший собор) та Київська Софія, як спільний міст поміж ними. На цьому тлі д-р Пелікан представив формацію київського християнства — орієнтацію князів Володимира і Ярослава за великого Митрополита Іларіона на Візантію з одночасним прагненням інтегрувати у ній кращі досягнення Заходу. Це постійно виявлялося в Київській Церкві в часах Унії, православного Митрополита Могили, а пізніше навіть в українській автокефалії, а далі в таких постатях, як Митрополит Шептицький та Патріярх Сліпий.

Напруження і синтеза між Сходом і Заходом, мабуть, стали історичним призначенням української Церкви й культури. А в лоні однієї вже християнської вітки, греко-католицької в Галичині та в діяспорі, ця дилема виявляється у двох тенденціях — східній і західній, боротьбі між ними та їх поєднанні. З історичної перспективи проф. Пелікан вказував, що ця конфронтація не була чужою й іншим слов’янським народам, наприклад, Чехії, Польщі, Болгарії, але вони її розв’язали односторонньо. Українці, натомість намагалися приєднатися до обох, у чому мали найкращих прототипів у житті та творчості двох слов’янських Апостолів — Кирила і Методія.

Більш докладно зупинився доповідач на постаті Блаженнішого Кардинала і Патріярха Йосифа, який, будучи за формацією західнім теологом, проте у своєму думанні й орієнтації високо доцінював Схід — патристику, літургію та тих церковних діячів Сходу (Ізидор, Віссаріон), що пробували будувати мости єдиної Вселенської Церкви (плюралістичної), яка вміла б поєднати різні богословські традиції. Другий Ватиканський Собор продемонстрував цю традицію у самій Римській Церкві. Покійний Патріярх Йосиф відчував, що українці-католики і православні — мають у цьому виняткову місію, але її мусять виконати шляхом вивченя спадщини цілої Церкви, а своєї зокрема. Тому Кардинал Сліпий мав велику візію, думаючи про науку (УКУ), продовження своєї спадщини в діяспорі (організація помісної Церкви) та намічуючи завдання для України (Патріярхат).

Вивчаючи біографію покійного Патріярха з метою написання книги про нього, проф. Пелікан прийшов до переконання, що Кардинал Сліпий, як мало хто інший, уосібнює ту історичну тенденцію українців стояти водночас із Заходом і Сходом, але без того, щоб бути виключно інтегрованим в один чи другий світ. (До речі, праця проф. Пелікана про Блаженнішого Йосифа вже друкується в одному із престижевих англомовних видавництв).

Після доповіді відбулася дискусія, після чого слово зайняв Патріярх Мирослав-Іван, дякуючи Університетові Лойоли за цінну серію викладів, що було з боку американської і католицької академічної установи найкращим відзначенням нашого Тисячоліття.

Опісля організатори академічної зустрічі запросили всіх учасників на прийняття в університетському вестибюлі, що його елегантно приготовили пані Люба Калін, Оксана Ванджура та Марійка Боднарук.

Увечорі того ж дня відбулася святочна вечеря на пошану Блаженнішого Патріярха і гостя-доповідача проф. Я. Пелікана з дружиною в нововідкритому Культурному Осередку свв. Володимира і Ольги. Присутніх було 32 особи, а серед них з Лойола Університету вісім осіб, представники організованої української громади на чолі з головою СКВУ Юрієм Шимком, що саме тоді гостював у Чікаго, ювілейного Комітету Тисячоліття та фінансових установ — банку «Певність» та каси «Самопоміч», які, між іншим, фінансували цю святкову вечерю.

Промовляли д-р Мирон Куропась (від Ювілейного Комітету), декан д-р Джеймс Вайзер та Владика Іннокентій. Відкрив цю зустріч о. митрат Маріян Бутринський, настоятель Собору свв. Володимира і Ольги, а вечором провадив проф. В. Маркусь, директор Філії Українського Католицького Університету. До речі, цією зустріччю Філія УКУ відзначила 15-річчя свого існування.

 

Jaroslav Pelican. Jesus through the Centuries: His Place in the History of Culture, Yale University Press, New Haven — London, 1985, 270 pp.

Наприкінці 1985 року у видавництві Єйлського університету вийшла з друку книжка професора цього ж університету Ярослава Пелікана під заголовком «Ісус на протязі століть». Як усі видання цього ж університету (згідно з деякими вченими, до речі, одного з найкращих у світі), книжка професора Пелікана дуже чепурно видана й її науковий формат, індекс імен і назв, фотографії та різні відбитки технічно дуже солідно виконані. Та, мабуть, найважливішим є факт, що книжка вже за короткий час стала дуже популярною у широких колах читачів; появилося вже на неї чимало рецензій — усі, до речі, дуже позитивні — і її часто згадують на різних конференціях, гутірках та товариських зустрічах.

Очевидно, популярність книжки можна пояснити в першу чергу тим, що її автор, Ярослав Пелікан, єдиний із найкращих сучасних знавців історії, історії Церкви та еклезіології, редактор творів Мартина Лютера, редактор відділу релігії «Енциклопедії Брітаніки» та автор численних наукових творів, між ними багатотомної праці «Християнська традиція», за яку автор удостоївся престижевої нагороди в 1985 році — Медалі Гейскінса Американської Академії студій середньовіччя.

Та все ж таки, це доволі цікавий феномен, що книжка Пелікана про Ісуса Христа може стати такою популярною у часи, які, за твердженням багатьох, є пересяклі духом секуляризму; у часи, коли на Заході панує такий великий добробут, що інколи виглядало б, що люди не цікавляться духовними вартостями, не надто турбуються релігією чи справами моралі. Крім того, книжка Пелікана — це, стисло беручи, наукова студія, а наукові праці назагал, а богословські зокрема, не втішаються великою популярністю у сучасному світі. Отже, можна цілком сміливо поставити питання: чому книжка професора Пелікана така популярна? Відповідь на це питання знаходимо у тексті самого твору, себто у самому її предметі, що ним є Ісус Христос.

Щоб уможливити краще зрозуміння цього твору, подаємо тут заголовки 18-ти розділів, на які поділено книжку, як і коротке резюме при кожному. Вступний розділ має заголовок «Добро, правда і краса». У ньому автор зазначує, що книжка ця — не життя Ісуса, не історія теологічної доктрини про Нього, а радше серія образів, що віддзеркалюють Його місце в історії людства. Наступний розділ під назвою «Учитель», устійнює відношення Ісуса Христа до Старого Завіту і до жидівської традиції, а третій розділ, п.з. «На розпутті історії», підкреслює важливість Ісуса для людства та аналізує апокаліптичні та етичні погляди першого та другого століття після народження Христа.

Особливо цікавий четвертий розділ, що має заголовок «Світло народів», бо у ньому Пелікан подає свого роду «передбачення» Ісуса у творах старовинних мислителів, насамперед Сократа і Вергілія, як також у творчості греко-римських апологетиків другого і третього століть. У розділі «Цар царів» автор протиставить владу цезарів владі Ісуса в Римській Імперії й аналізує розквіт «християнської імперії» четвертого століття. Відтак слідує розділ «Космічний Христос», у якому проаналізовано, між іншим, «логос» — слово та християнізовану плятонську мисль третього і четвертого століть.

Шостий розділ має заголовок «Син чоловічий», і у ньому розглянено проблему зла та його відношення до Христа у світлі психології та антропології св. Августина. Сьомий розділ, «Правдивий образ», дуже важливий для мистецтвознавців, бо у ньому звернено увагу на вплив Ісуса на мистецтво. У восьмому розділі, п.з. «Розп’ятий Христос», автор аналізує значення хреста в літературі і мистецтві та різні метафори, що побудовані на особі Христа з 10-го і 11-го століть. Дев’ятий розділ, п.з. «Чернець,що править світом», присвячений головно бенедектинським монахам та монашеству взагалі, як і політичним подіям 11-го і 12-го століть, а десятий розділ, п.з. «Наречений душі», аналізує християнський містицизм.

В 11-му розділі, що його заголовок «Зразок Бога і людини», автор розглядає життя св. Франціска з Асісі, якого він зве «другим Христом», та аналізує зміни в Церкві, що наступили у 13-му і 14-му століттях, а 12-ий розділ, «Універсальна людина», присвячений відродженню євангельського Христа в добі ренесансу. Наступні два розділи, 13-ий і 14-ий, присвячені образові Ісуса Христа в добі реформації і контрреформації — заголовки тут такі: «Дзеркало вічности» і «Князь миру».

Далі слідує розділ під заголовком «Учитель здорового глузду», у якому автор розглядає образ Ісуса в науці та в філософській думці 18-го століття, а в 16-му розділі, названому «Поет духа», розглянено ідеалізми у філософії 19-го століття та добу романтизму, при чому звернено особливу увагу на протести проти шабльонового представлення Ісуса у літературі та мистецтві цієї доби. Ісус Христос тут, за словами Емерсона, представлений як «кобзар Святого Духа».

Останні два розділи особливо актуальні, бо вони аналізують ролю Ісуса Христа в житті людства нашого віку. «Визволитель» — це заголовок передостаннього розділу, в якому Пелікан розглядає важливість Ісуса у творах таких мислителів 20-го століття, як: Толстой, Магатма Ґанді й Мартин Лютер Кінґ, та Його вплив на революційні зміни останніх часів; а 18-ий і останній розділ, п.з. «Людина, що належить світові», аналізує впливи Христа поза межами християнського світу.

На цьому місці слід подати два основні твердження, що їх робить Ярослав Пелікан на підставі своїх студій. Перше твердження, що пояснює рівночасно, чому він написав цю книжку, звучить так:

«Незалежно від того, що хтось особисто може думати про Нього, вірити чи не вірити в Нього, Ісус з Назарету був домінуючою постаттю в історії західньої культури майже двадцять століть. Якщо б було можливо якимось надзвичайним маґнетом витягнути з цієї історії кожну частинку, у якій знаходиться бодай слід Його імени, скільки тоді залишилося б із тої історії? З Його народженням більшість людства починає свій календар, в Його ім’я мільйони кленуть і в Його ім’я мільйони моляться».

Друге твердження знаходимо при кінці твору (ст. 232-233), воно рівночасно і висновок автора:

«… у двадцятому столітті Ісус став предметом зацікавлення не тільки християн. Останні розділи цієї книги вказують, що коли пошана до організованих церков меншає, пошана до Нього зростає. Єдність і різноманітність портретів (себто образів Ісуса Христа) Ісус на протязі століть показали, що Він багато більший, ніж це снилося теологам у їхній філософії та Христології. В рамцях Церкви, але й теж далеко поза її межами Його особа та Його послання є, за словами св. Августина, «краса вічно старовинна й вічно нова», і тепер Він належить світові».

Особливо характерна риса книжки це те, що її автор написав стисло науково, але дуже приступною мовою. Її читають не тільки спеціялісти-науковці, богослови чи історики, але й теж аматори книжки взагалі, і люди, що цікавляться духовними набутками людства, як і особою Ісуса Христа. Слід теж відмітити, що автор написав книжку у правдивому християнському дусі. Читаючи твір Ярослава Пелікана, важко сказати, якого він віровизнання: православного, католицького чи протестантського. Він перш за все християнин, любитель Ісуса Христа — і ця любов віддзеркалена на усіх сторінках його праці. При тому слід додати, що праця написана об’єктивно, що їй притаманний суворий науковий підхід, але це не заперечує її теплоти, її інколи майже інтимного особистого ставлення до Ісуса Христа.

Книжка Ярослава Пелікана Ісус на протязі століть, це вартісний вклад в історію християнської думки, в історію мистецтва і культури. Її діяпазон надзвичайно широкий; вона охоплює розвиток культури західнього світу за останніх дві тисячі років. Ярослав Пелікан — це, мабуть, єдиний науковець сьогодні, котрий міг написати того роду твір. Він справді людина відродження, що зацікавлена й обізнана чи не з усіма ділянками людського духа.

Кінчаючи наш короткий огляд книги професора Пелікана, слід відмітити, що її автор вже від деякого часу цікавиться українською проблематикою. Ще у 1976 році він видрукував знаменитий есей про українську духовість у англомовному збірнику, що його видало Товариство «Св. Софія» у США п.з. Українська Католицька Церква — 1945-1975, і від того часу він часто виступав на наукових конференціях, організованих українськими організаціями у США і Канаді.

Та, мабуть, найважливіший для українців факт, що під цю пору професор Пелікан працює над біографією покійного Патріярха Йосифа Сліпого. Для тих, що обізнані з творчістю Ярослава Пелікана, ясно, що ця біографія буде не тільки книжкою про цього великого мужа УКЦеркви 20-го століття, але теж джерелом пізнання української еклезіології та історії Української Церкви.

Можна надіятися, що заплянована біографія Патріярха Йосифа Сліпого авторства Ярослава Пелікана, буде визначним вкладом у відзначення 1000-річчя Хрещення Руси-України на еміграції.