Ярослав Стех

Милосердний Господь покликав до себе нашого єпископа Теодора Майковича 9 травня 1998 року, на 67-му році життя в Краківському шпиталі, а 11 травня ц.р. зійшлися його знайомі й бувші мешканці Перемишля до собору Успення Пресвятої Богородиці в Місіссага на жалібну Службу Божу й Панахиду, яку правив о. Антон Семчук в наміренні Покійного.

Похоронні врочистості почалися у Вроцлаві 13 травня, а 14 травня відбулися в Перемишлі й завершилися в Репеді, біля Сянока, де поховано тіло, згідно з волею Покійного Єпископа, на вічний спочинок в його рідному селі. В похоронному жалібному торжестві взяли участь владики з України, а саме: Любомир Гузар. Василій Медвіт ЧСВВ. Юліян Ґбур, Юліян Вороновський. численне греко-католицьке духовенство. вірні, ієрархія Римо-Католицької Перемишльської митрополії. Крім того, представники влади та місцеві парляментарії. З Варшави прибули: посол Мирослав Чех. Голова ГУ ОУП Юрій Рент. Мирон Кертичак. гол. ред. «Нашого Слова» І. Щирба. Похоронні обряди завершив митрополит УГКЦ Іван Мартиняк.

Смерть єп. Теодора Майковича викликала в широкому світі серед українців християн болючі відчуття. Увесь нарід, а зокрема всі ці, які мали змогу особисто знати Покійного, оцінюють його як добру й прикладну людину, великого богослова й виваженого українського патріота. Життєвий шлях Покійного Владики Т. Майковича був так само важкий, як доля кож­ного українця в Польщі.

Теодор Майкович народився 6 січня 1932 року в Репеді на Лемківщині. Злочинна акція «Вісла», яка відбулася в 1947 р. не дозволила Т. Майковичеві любуватися чаром і красою рідної сторони: шумом гірських поточків, шепотом лемківських лісів, хвилюванням збіж і шовкових трав та слухати чарівних мелодій. Його з родиною і односельчанами, під багнетами, було прогнано на далеку Ольштинщину. В цій чужині молодий талановитий Т. Майкович рішається своє життя присвятити духовному служінню своєму народові й Богові.

Хоч автор цієї розповіді народився в Люблинському воєвідстві. але та сама лиха доля акції «Вісла» й мене запроторила також в Ольштинське, де я мав змогу пізнати не лише Покійного Теодора, але також його релігійну й національно свідому родину. Ми оба були ровесниками. Не багато було серед наших ровесників таких, які обрали таку життєву дорогу як Т. Майкович. Ще з наймолодших років в свідомості покійного прокинулися міцні релігійні відчуття, якими він намагався відродити і перевиховати наших на вигнанню земляків. Мені пригадуються давні розмови, які, з таким глибоким переконанням, провадив Теодор. Нам забрали наші гори, річки, поля, наші кладовища й святині. Злочином буде — говорив Покійний — якщо ми забудемо звідкіля наш рід і яка наша духова національна субстанція. Так довго будемо жити, доки буде жити серед нас наша церковна традиція. Сила любови оказувалась в його почуттях вищою від переслідування, гноблення, тортур, в’язниць, концентраційних таборів і всякого мучеництва, яке переносили українці під час депортації.

Всі ці зустрічі мали характер на пів конспіративний. адже ж відповідні органи не переставали слідкувати за кожним рухом, навіть вже нашого покоління. Але ми зустрічалися, вели часто академічні дискусії, мовляв, людина відкрила ядро атому, але втратила ядро душі. Віднайти повновартісну людину в людині в той час, було важко. Але ми вже тоді розуміли за Плятоном і Арістотелем, що в людині її вершком є духовність, а в тій духовності найвищі й найважніші ціннощі є національно-релігійна свідомість. Навіть Кант говорив: «Немає вищої релігії, як християнська». Ми вже тоді добре розбиралися в тому, які чинники мають вагомий вплив на закріплення української душі. Наша національна духовність, з її глибоким корінням в природньому патріотизмі, була спільною для всіх нас українців незалежно від того, де ми родилися і в якій нас церкві хрестили — в греко-католицькій чи православній. У всіх була та сама любов до своєї землі та історії, яка полонила нашу психіку. Всіх нас єднала та сама пісня, джерело наших радощів і смутку, вияв наших найчистіших і найглибших почуттів любови.

24 червня 1956 р. о. Т. Майкович прийняв священичий сан в Ольштині. Це період, в якому наступає незначна політична відлига. В червні т.р. покликано до життя Українське Суспільно-Культурне Товариство і почав виходити тижневик «Наше Слово». Мене обрано на голову Воєвідської Управи УСКТ в Ольштині. Несміливо, але починається відроджувати українське життя на вигнанні. Однак національно свідоміші громадяни використовують цю нагоду і виїжджають в рідні сторони. В тому числі батьки о. Т. Майковича та і мої батьки скористали з цієї спосібности і повернули в рідні сторони.

Тодішня польська влада все чинить, щоб зупинити тенденцію поворотів. Навіть погоджу­ється на відкриття церков в деяких місцевостях, де були депортовані українці. Отець Т. Майкович править Служби Божі в римо-католицьких костелах і переходить до провізорично оформлених наших церков. Вірні греко-католицького обряду пам’ятають його священичу діяльність в Доброму Місті, Пєнєжні, Гурові Ілавецькому та не лише в Ольштинщині, але також в церквах інших воєвідств в Польщі. Дорочі, широко відома тоді священича діяльність оо. Мирослава Ріпецького, Василя Гриника, Степана Дзюбини, Івана Сиротинського та інших, які вийшли з польських в’язниць і повернули до своїх душпастирських обов’язків.

Під впливом тих досвідчених, відданих нашій церкві й народові, великих душпастирів о. Т. Майкович заблис ясною зорею. І це був той найкращий, найбільший період у його душпастирській праці на благо Церкви і рідного народу.

В житті нашої Церкви в 1967 році стається небуденна подія. В цьому році о. митр. Василь Гриник повертається до Перемишля на душпастира, а Примас Польщі назначує його генеральним Вікарієм для вірних греко-католицького обряду в Польщі. На свого помічника до душпастирських чинностей о. митр. В. Гриник покликає о. Т. Майковича, одного з найбільш на той час талановитих молодих священиків.

Невелика, але активна група українців Перемишля з радістю не лише прийняла в свої обійми обох душпастирів, але й допомагала їм. Мій контакт відновився з о. Т. Майковичем. Маючи власне авто я неодноразово возив священиків по різних церквах в околиці, особливо на терен Лемківщини. Такі самі послуги виконував і п. Андрій Білий і багато інших перемишлян. Отець мітр. В. Гриник так, як і о. мітр. Т. Майкович в наших зустрічах дали себе пізнати не лише як подих святости і побожні мужі, але в першу чергу вони знаменито вчили, як розрізняти добро від зла. що ми повинні уникати, а що треба серед нас розбудовувати і відроджувати. Під їхнім впливом ми відчували, що будучність нас кличе і ми потрібні для неї. Яку велику увагу вони прив’язували до рідної землі, твердячи, що це та найголовніша функція релігійно-національної свідомости.

Смерть 31 травня 1977 року о. мітр. Василя Гриника була для всіх нас великим і болісним ударом. Але на його місце покликано на Головного Вікарія греко-католицької Церкви в Польщі о. мітр. Степана Дзюбину, визначного богослова УГКЦеркви. Отець мітрат Т. Майкович став парохом в Перемишлі. І від цього моменту помічається тиск зі сторони, в першу чергу, від римо-католицького кліру. В тому часі багато часу Покійний приділяє уваги поглибленню своїх знань. їздить до Люблина і подає лекції на теологічному факультеті й дальше несе духовну допомогу вірним греко-католицького обряду.

Через деякий час він виконує обов’язки канцеляра консисторії в Перемишлі й приймає 12 липня 1996 року єпископський сан. Від того торжества Він став владикою новозведеної Вроцлавсько-Ґданської єпархії Греко-Католицької Церкви в Польщі.

Всі ми втратили великого Богослова, чесного українця.

Хоч через глибокі океани бренить в ухах і серці трагічна мельодія похоронної пісні, засу­мувала лемківська трембіта над могилою в Репеді Покійного Єпископа, що спочив поруч своїх батьків і церковці, яку так палко любив. В наміренні 40-го дня від смерти, знову в церкві в Міссісага прибув немалий гурт перемишляків, щоб помолитися за упокій Єпископа і заслухати зворушливих слів о. А. Семчука: «Єп. Т. Майкович у місці світлому, у місці квітучому, у місці спокійному, де нема ні болю, ні печалі, ні зітхання, а життя безконечне». Хай пам’ять про Покійного буде вічною.

Ярослав Стех 

 

Про ювілеї 50-річчя Інституту Літератури та паризької польськомовної «Культури», а при тому 90-ліття від дня народження основоположника і головного редактора Єжи Гедройца читачі мали нагоду вже познайомитись в різних часописах в польській і українській мовах. Деякі українські установи і організації висловили свої гратуляції на адресу ювілятів. З діяспори, між іншим, вислали свої гратуляції Об’єднання «Слово», письменницька організація та регіональна організація Земляцтво «Перемишльщина», обидві з Торонто, та інші. Крім того, Анізія Путько опрацювала на тлі згаданих ювілеїв принципову статтю, у якій дала глибоку оцінку значення творчої діяльности Єжи Гедройца. який в нелегких умовах підойнявся лікувати покалічені почуття і серця у польсько-українских взаєминах. Не всі зацікавлені по одній і другій стороні належно доцінюють цей прекрасний крок Є. Гедройца, спрямований на примирення, та й не всі ще піднялися до тої правої мудрости і свідомости, яка в нинішніх умовах політичних має особливо велике значення. Звичайно, цього не гідні зрозуміти в першу чергу розпалювачі міжнаціональної ворожнечі, яких вдачі наділені природньою жорстокістю, понижаючою вибагливістю, хворобливою ненавистю. Ці люди сумнівної слави по дорозі загубили людське «я» і залишилися в комуністично-злочинному застої. Представники цієї комуністичної системи не мають духовних чеснот, ані стриму від своєї сваволі, в них немає самопошани, ані відчуття жалю чи каяття, тому і їм, такі високі людські чесноти, які притаманні Ґедройцеві і його співпрацівникам, попросту чужі і незрозумілі.

Найбільше добро людське — любити і оберігати своє, шанувати і не пригнічувати чужого — це один із найсвятіших обов’язків та девізів життя, бо зло породжує тільки зло.

Від моменту заснування «Інституту Літерацкего», журналу «Культура» в 1946 році, а згодом «Зешити гісторичне», аж до видання антології вибраних творів українських письменників за редакцією Юрія Лавриненка-Дивнича «Розстріляне відродження» в українській мові. Роками в журналі «Культура» були друковані різні українські матеріяли, а зокрема найбільш актуальна українська хроніка. Це саме являється найбільшим досягненням боротьби проти русифікації і послідовна лінія польсько-українського зближення, яка давала і даватиме свої позитивні плоди в майбутніх поколіннях.

Це спосіб перераховувати і обговорювати кожну проблему з української тематики, яка була помішувана на сторінках паризької «Культури». Досить, наведу, на мою думку, найбільше актуальні проблеми, які не тратять своєї актуальности і в наш час.

Ось у грудневому числі за 1987 рік в хроніці з Канади є надрукована критична рецензія, яка деградує статтю проф. Павла Роберта Магочого, керівника катедри українознавства в університеті в Торонто, який опублікував на сторінках «Американського Карпато-русинського бюлетеню» велику статтю про лемків, яка стосується лемків, що живуть у Польщі. Тут автор робить історичне введення, а дальше твердить, що почавши з 1970 року, лемки дозрівають у своєму сепаратизмі і, за твердженням професора, набувають рис окремого народу, тобто вони в першу чергу не є українцями. За твердженням Магочого, лемки міцно заангажовані в тому, щоб стати лемками-русинами. Зацікавлені у створенні власних організацій і введення в школи виключно лемківської мови.

На увагу заслуговує, що в тому самому числі журналу є інформація, що фундація Папи Івана-Павла II в Кракові признала молодому визначному вченому д-рові Володимирові Мокрому за 1987 рік, науковому працівникові Ягелонського університету, за його заслуги на відтинку польсько-українського порозуміння високу фінансову нагороду. На жаль, у наших україномовних часописах з цього періоду не багато знаходимо відомостей про згадану подію, як і про самого молодого українського науковця д-ра В. Мокрого з Польщі.

В «Українській Хроніці» опрацьовано, за газетою «Літературна Україна», позитивні голоси Ю. Стадниченка, М. Олійника, О. Підсухи в обороні української мови. Стаття на численних доказах протиставляється русифікації і бере в оборону українців Зеленого Клину і Кубані. Дальше говориться про жорстокі методи цензури і надруковано також статтю Юрія Шаповалова з відповідними коментарями на тему голодомору в Україні в 1932-33 роках.

На основі інтерв’ю з Іваном Сукульським подається, що у Львові 22 березня 1987 року відбулася демонстрація, яка перемаширувала вулицями міста, несучи плякати з гаслами «Мир і свобода», «Домагаємось зміни життя в СССР», вимагаючи нуклеарного роззброєння, та інші. За поданими даними організаторами демонстрації були Олександер Алисевич і Дмитро Тищенко.

Подається інформації про національне невдоволення народу, яке виникло на тлі змагань між київським «Динамо» і московським «Спартаком». Довідки про діяльність п. Терелів, присуд на смерть в Камінці-Коширському на Волині Івана Гучарка за приналежність до УПА, про конгрес мирян у Римі, про синоди наших владик, про з’їзд вояків УПА в Нью-Йорку, про конференцію УГВР, про конгрес СКВУ. Чимало матеріялів подається з життя українців у Польщі, а саме про українську школу в Білому Борі, про виступи українських ансамблів, про появу українського періодика «Підляшшя», про рецензії головніших статтей з часописів діяспори («Гомін України», «Патріярхату», «Свободи») та інших, які заторкували тематику польсько-українську. Так само «Культура» активно реагувала на всі польськомовні часописи, що виходили в Польщі, а піднімали питання українське.

Заслужену негативну оцінку «Культура» надрукувала на пасквіль знаного україножера Едварда Пруса за видану ним книжку проти митрополита Андрея Шептицького. Знаходимо матеріяли про зустріч кардинала Любачівського з примасом Польщі Глемпом. Позитивно оцінено книгу Казімєжа Подляського п.з. «Литовці Білоруси, Українці — наші вороги чи брати».

Варто собі усвідомити, яке велике значення «Культури» хоча би на основі тільки одного примірника. Вона являлася і надалі залишиться потугою, що охоплює тисячі людей, які оформлюють не лише свої погляди, але своїми оформлюють інших.

Якщо до того додати, що в листопадовому числі за 1980 рік паризької «Культури» знаходиться багато матеріялу про українців, а серед нього, на мою думку, найцінніший «Лист до Організації Об’єднаних Націй» Миколи Сивіцького з 2 лютого 1980 року. Спрямований до Комісії охорони прав людини в Женеві. Варто пригадати для читачів, що автор цього листа описує найбільш жорстоке і криваве переселення українців у 1947 році польським урядом в рамках т. зв. акції «Вісла». У загальному названий лист є принижаючим для поляків в цілому, видвигнуто справу української трагедії, за яку не лише відповідальний сам уряд, але також численні поляки і їхній клір римо-католицький. В листі розкрито і висвітлено не лише причини акції «Вісла», але також вказано на її наслідки. Не зважаючи на зміст цього листа, журнал «Культура» помістив і засудив ганебну подію, якій в слідуючому році припадає 50-річчя, і по сьогоднішній день уряд демократичної Польщі цієї злочинної акції не засудив і не потягнув до судової відповідальности злочинців, що допустилися під час акції до мордів і вбивств, тортур на українському населенню.

Тільки паризька «Культура» не лише підносила ці теми, піддаючи їх до дискусії, але відстоювала принципово й об’єктивно широко аналізувала на сторінках журналу українську справу.

Відомо, що не лише комуністична пропаганда засмітила нашу історію з метою порізнити нас із сусідами, але також засліплені шовінізмом люди в тому їй допомагали й допомагають. Віками в усіх народів була пімста, як рівноважник кривди, в наш час обставини і життєві інтереси обох народів повинні перемагати здоровим розсудком, який у великій мірі пропагує паризька «Культура».

Ярослав Стех

Кажуть, щедра на таланти земля нашої Лемківщини. Вона подарувала людству цілу плеяду геніяльних різьбярів, малярів, співаків і композиторів, поетів і письменників, учених і винахідників, а особливо вона багата на визначних богословів. Кожен регіон нашої батьківщини пишається своїми великими мужами, які своїми зусиллями поклали підвалини під різні види науки. Ці люди визначають і розвивають почуття національної свідомості! і гордости, а серед них є такі, які закріплюють основи християнської віри. Оформлюють вони духовість народу своїми працями, ідеями та головне конкретним поступованям своїм, надають нового змісту й напрямку в нашому житті.

Саме до таких визначних людей України слід зарахувати Юліяна Пелеша, якому в 1995 р. минуло 150 років від дня народження і в 1996 році обходимо його 100-ліття від дня передчасної смерти.

Юліян Пелеш народився у 1845 рот на Лемківщині. З молодих років свого життя виявив великий нахил до гуманітарних наук і, будучи ще юнаком, мав неабиякий талант до розповідей, а згодом ці розповіді почав записувати у своєрідні оповідання, які згодом використовував у своїх проповідях.

По закінченні середньої освіти Юліян вступає на богословський факультет у Відні. З документів дізнаємося, що, студіюючи богословію, Юліян відзначався доброю публіцистикою, а особливо риторикою. Закінчивши успішно богословію, у 1867 році висвячується і стає префектом Ген. Духовної Семінарії і помічником богословської о факультету у Львівському університеті. Перебуваючи у Львові, став співорганізатором церковного місячника «Руський Сіон» 1872-74 pp. Були це роки, коли наша Церква зазнавала тяжких ударів зі сторони Польщі, гак і Росії. Москва йшла повним наступом проти Греко-католицької Церкви. В 1875 році їй вдалося на підставі різних інтриг дощентно знищити Греко-католицьку Церкву на Холмщині.

Наша Церква в Галичині, яка після переходу Галичини під Австрію, від 1772 аж до 1914 року, з малою перервою 1809-1815 pp., коли т. зв. «Тернопільський край» був під Росією, розвивалася нормально. Австрія не провадила в тому відношенні дискримінації. Зокрема після відновлення Галицької Митрополії (1808) тут появляються такі визначні церковні й суспільні діячі як Михайло Гарасимович, Іван Могильницький, Маркіян Шашкевич. Іван Снігурський, Михайло Левицький (митрополит і кардинал), надзвичайно сильною індивідуальністю, високо освіченою і зрівноваженою постаттю був єпископ Юліян Пелеш та інші.

Це були прекрасні сини не лише своєї Церкви, але віддані сини українською народу, тому ставали сіллю в оці наших національних нелюбів. Поляки стосу вали свої інтриги від моменту прийняття Берестейської унії, і цю злобну політику помічаємо в наші дні. В книзі «Гешіхте дер Юніон`с» в II томі, від сторінки 297, автором якої є єп. Ю. Пелеш, подається основні причини московської атаки на нашу Церкву . Для обізнаного читача добре відома політика царя Петра І, який дав наказ мордувати половецьких василіян, пірвання єпископа Д. Жабокрицького, історію уманських мучеників. Крім того в самій лише бердичевській в’язниці сиділо 68 греко-католицьких священиків, найбільше з уманського деканату. У своїй історії Церкви Ю. Пелеш називає «бердичевські ісповідники», «мученики Христові».

В «Новій Зорі», Львів, 1936, ч. 66, читаємо, що все, чого не завершив цар Петро, завершувала послідовно Катерина II. Як бачимо, не помилявся Шевченко у своїй поетичній оцінці: «А Вторая доконала вдову сиротину». Надзвичайно також правильно характеризує Катерину II наш ювілят, єп. Ю. Пелеш: «Ця жінка, що властиво була гарячою прихильницею Вольтера й не шанувала ніякої релігії, вміла краще від її інших сучасників використати релігію для своїх політичних цілей (том 11, стор. 507).

Немало боротьби перевів єп. Ю. Пелеш із своєрідними реформаторами, які намагалися на Львівському Синоді 1891 р. насильно запровадити серед нашого духовенства целібат. Хитро позакулісові інтриги всупереч праву і волі нашого духовенства підготовлялися заздалегідь секретно тайним листуваням між польським намісником Казимиром Баденім і австрійським міністром Кальноким та Ватиканом. Спритно усунено напередодні Синоду митрополита Йосифа Сембратовича. На чолі римської конгрегації, якій підлягала наша Церква, стояв годі рафінований польський шовініст кардинал гр. Лєдуховський, неприхильним нашій Церкві і ворожо відносився він до українського народу. Єпископ Ю. Пелеш обстоював становище, що наше духовенство тішиться взірцевою доброю опінією, провадить себе високо морально, а щодо целібату, то слушно єпископ вважав: «Хто жениться — добре творить, але хто не жениться, лучше творить». Єпископ Ю. Пелеш з переважаючою більшістю вважав, що священичі подружжя були і залишаються канонічним правом Східньої Церкви признані і через Ватикан, і при заключенні унії утверджені, і цього міняти не слід. Це ж в тому виявляється і повага до наших рішень і до нашої Церкви.

Не так Ватикан, як польський клір надзвичайно підступно тиснули на Львівський Синод, щоб нашим духовним насильно нав’язати целібат, щоб в той спосіб відтяти духовних від народу і тоді його використати до конфлікту з вірними православними українцями, а фактично приступити до реалізації пляну нищення України. Цей плян, який обдумав і видав окремою книжкою в 1717 р. ксьондз Кубаля.

У такій складній ситуації перемишльський єп. д-р Юліян Пелеш рішається на опрацювання письмового протесту. Єпископ сам походив із священичої родини, поважав родинне життя священиків, був противником всякого роду гріха, стояв твердо і однозначно за прийнятими канонами на Берестейській унії. У своєму проекті др Ю. Пелеш доводив, що безженність за святим письмом не є наказом, а лише пропозицією, і тому не можна цього нікому насильно накидати. Справа целібату через польське духовенство була ставлена від зарання унії аж по наші дні. Відома дослідниця Н. Полонська-Василенко у своїй праці «Історія України» т. 2, від сторінки 300, стверджує: «Уніятська Церква не мала підтримки з боку римо-католиків, поляків, які тільки терпіли її… На соймі 1621 року ввесь польський клір з примасом Гембіцьким та польська влада поставили вище державні інтереси й добро своєї держави від добра Католицької Церкви і взяли під оборону Православну Церкву… Волинський посол Древінський просто вимагав від Апостольської Столиці скасувати юнію і перевести уніятів на латинський обряд.

Вшановуючи того могутнього сина лемківсько-української землі, подвижника і палкого оборонця нашої Церкви і народу єпископа д-ра Ю. Пелеша, який різко виступив проти накидуваного нашим духовним целібату, добре розумів, що своєю діяльністю зберігає українську християнську духовість. Нехай Милосердний Господь наділяє своїми найкращими ласками повсякчасно усіх тих, які, не зважаючи на умови свого життя, несуть прапор волі народові у вінку Христового виноградинка.

Ярослав Стех

Я весь вік, весь труд тоді дав
У незломнім завзяттю —
Підеш ти у мандрівку століть
З мого духа печаттю.

З «Мойсея» І. Франка

Дивлячись на о. мітр. Степана Дзюбину із перспективи часу, який минув так скоро понад 12 років, як я мав змогу слухати його живого слова, яке звучало на повний голос в українській греко-католицькій богослужбі в княжому місті Перемишлі. Задумуючись над темою, мимоволі рояться думки, що людське життя на цій землі якесь складне і переходить свої етапи. В суворому порядку невблагально швидко летять роки і немов невидима машина акуратно вписує їх у біографічну табелю кожному.

Дехто з читачів може подумати, навіщо мені читати і пізнавати про якогось там священика, з яким не мається безпосереднього жодного відношення. На таке запитання радо відповім: надзвичайно варто пізнати цю знамениту постать у священичих ризах, хоча й би з цього приводу, що в цій людині зосереджені найкращі риси українського священика, церковно-громадського провідника, а одночасно сама постать священика становить своєрідне віддзеркалення істиної долі української людини в Польщі. О. мітр. С. Дзюбина може послужити добрим прикладом в першу чергу для багатьох священиків, як у наш час називають т.зв. інтернаціоналістів, які часто всупереч здоровому глуздові відривають рідні традиції в нашій Церкві, а в це місце насаджують і експонують чужі традиції за мовою і звичаєм. Це в однаковій мірі відноситься до релігійного життя в нашій батьківщині, як рівнож і в діяспорі. Як же порівняно мало є в наш час справжніх священиків із покликання. Деякі навіть здобули свої високі титули, пнуться у верхи, але не мають достатньої глибокої релігійно-національної свідомости і тим приносять в життя Церкви і народу чимало зла й розбрату.

Протилежні погляди і поступовання належать о. мітр. С. Дзюбині, в його природі не лежить, щоб вміти плечима розпихатися вперед, не говорячи вже, щоб уживати якихось підступних і не чесних методів у ім’я якоїсь користи чи кар’єри. Це дійсно священича смиренність і глибока національна свідомість, стійкість, вміння погоджувати та поєднувати інтереси Христової Церкви з інтересами своєї української нації. Кожен, хто пізнав о. мітр. С. Дзюбину, з належною пошаною згадує його чесне ім’я, вглиблюється у його багатогранну і дуже цінну церковно-громадську діяльність. Цінність полягає в тому, хто вміє розуміти, зглибити, видобути і передати цю цінність зі свого духа печаттю в скарбницю загально-національної культури. Писати ці слова і думати про о. С. Дзюбину , є приємно.

Народився о. мітр. Степан Дзюбина 11 листопада 1913 року в селі Гладишові, повіт Горлиці на Лемківщині. Початкову освіту здобув у рідному селі, а гімназійну освіту завершив у 1932 році в Горлицях. Батьки о. Степана хоч не мали достатніх матеріяльних засобів, вислали сина до Вищої духовної семінарії в Перемишлі. Після успішного закінчення семінарії 13 березня 1938 року в катедральному соборі св. Івана Хрестителя прийняв з рук перемишльського єп. Йосафата Коциловського Тайни Божого Священства. Після висвячення о. С. Дзюбина подався на свою улюблену вужчу батьківщину.

Виконуючи душпастирські обов’язки, о. С. Дзюбина в таких парафіях: Ждиня, Явірки, Злоцьке, Криниця, Нова Весь та інших, всюди відчутний його вплив, який надає зміст і напрям у формуванні духовости на мешканцях тих парафій. Та праця о. Степана як священика і учителя української дітвори увійшла в кров й оновила душі і серця людей з Лемківщини. Нелегка то була праця, треба було постепенно викорінити всі розкладові, шкідливі, негативні первні, які виходили з т.зв. читалень Качковського, від затроєних антиукраїнством людей, які через несвідомість попали в сіті наших ворогів. Такі люди як о. мітр. Степан, надали новий тон і напрям в культурно-суспільному житті Лемківщини.

Який жаль, що ми порівняльно так мало знаємо про молодечий період нашого о. Степана, коли оформлювався його характер, і якими методами він оформлював характер своїх парафіян.

О. мітр. С. Дзюбина любить розказувати про історію, красу пейзажів полонини і таємничі гори, про річки і потоки, про пахучі ліси і яскраве сонце Лемківщини. Говорячи з ним, відчувається лагідність вдачі, але коли йдеться про якесь важливе рішення, о. мітр. Степан проявляє залізну лемківську рішучість. Пам’ятаю його слова: «Та все поступово наближалося до нормалізації взаємин, але зблизився катастрофічний 1947 рік, а з ним воєнна евакуація акцією «Вісла» наших людей, скитальна доля не лише українців з Лемківщини, але холмщаків і Підляшшя та цілого Надсяння ген там по Солокію і Буг. Всі культурні й духові надбання довелось під штиком покидати. «Я у ці тривожні дні, — продовжував о. Степан, — вирішив поїхати в рідне село, де жила моя мама і сестра. На жаль, їх вже не застав, вони під військовим конвоєм були допроваджені до залізничної станції Загіряни, тут їх примістили з декількома іншими родинами до вагону, який був призначений до перевозу не людей, а тварин. Тут органи польської безпеки перевели біля мене детальні обшуки і посадили на мотоцикла і завезли до тюрми до Горлиць. Два тижні разом із сотнею жінок і мужчин ми сиділи в надзвичайно важких тюремних умовах, а після скомплектованої групи нас відвезено до концентраційного табору в Явожні, що находився коло Щакова. Здається мені, що я був загартований, знав довоєнні роки переслідування польські, знав добре свіжі часи гітлерівської окупації, але як на початку я зустрівся із дійсністю надмірної жорстокости в Явожні, я почув що це злочинний ясир, зготований для нашого народу». Слухаючи о. Дзюбину та інших в’язнів концентраційного табору в Явожні, з тих фактів можна було б скласти великий том чорної книги.

Про акцію «Вісла» вийшла в Польщі праця д-ра Євгена Місила, крім того тією самою назвою вийшов документальний фільм за режисурою Ядвіґи Новаковської. Так праця, як і фільм детально представляють методи виселення українців з рідних земель та про долю тих понад 4,000 осіб, які попали в концтабір Явожно.

У фільмі взяли участь Зигмунт Келлер — слідчий з Ліська, Юліян Рубак — комендант міліції з Красі чини, двох бувших воїнів У ПА та на цьому тлі найбільш авторитативно і достойно у фільмі видніє о. мітр. Степан Дзюбина. Це позитивно, що отець погодився взяти участь у фільмі. Польське телебачення передало 11 січня 1993 року на цілу Польщу фільм, який за словами отця мітрата допомагає зрозуміти той великий біль, те страшне горе, що переживала українська людина в повоєнній Польщі. В фільмі о. С. Дзюбина, як бувший в’язень, між іншим розказує: «В концтаборі Явожно, де ув’язнено виключно українців, були стосовані антилюдські методи моральних і фізичних мук. За здуману співпрацю з УПА катуванням, каліченням, мерзосвітним образам наруги не було кінця. Тут проявився найогидніший садизм у знущаннях, ґвалтах, а навіть убивствах. До тортур справді уживали електричного струму, не давали їсти, в’язні пухли з голоду, щодня кілька в’язнів падало в тих тортурах неживими. Крім численних в’язнів, серед яких були старці і не літні діти, було 26 священиків обох українських віровизнань». Можна б було продовжувати розповідь, яку так майстерно, з глибоким відчуттям передав у фільмі о. С. Дзюбина.

У грудні 1948 року о. Дзюбину виснаженого, зголодованого і з підірваним здоров’ям звільнено з ув’язнення. Отець з тюрми поїхав до своєї родини, яка проживала вже на півночі Польщі в Тжцянім біля Піли. Підсиливши своє здоров’я, о. Степан вписався на варшавський університет на відділ католицького богослов’я робити докторат. Однак, вчорашній в’язень не знайшов навкруги себе сприятливої атмосфери до завершення докторату. Отець Степан з наполегливою притаманною йому завзятістю зробив старання у Примаса Польщі Вишинського на дозвіл вести відправи в Гожівській Епархії або в Битові. Працюючи у сестер Уршулянок в місті Слупську, цілий час був у контакті із українськими переселенцями, з якими спільно обдумував, які заходи вжити, щоб добитися згоди на ведення Богослужб у греко-католицькому обряді.

Після довгих років старань врешті влада дозволила на відправу Богослужень у 20 станицях. Це був період певного політичного пом’якшення. У червні 1956 року покликано до життя Українське Суспільно-культурне Товариство, яке пробуджувало наших людей наче з кошмарного сну до обмеженого, але все таки до якогось національного життя, яке було підсилюване духовенством і українською газетою «Наше Слово», що почало виходити у Варшаві. Дозволено відправляти Богослужби в Битові, Славно-Квасові, Лемборку, Білому Борі та в інших місцевостях.

Великою заслугою о. Дзюбини є не лише те, що він обслуговував декілька станиць, але найцінніше в тому є те, що він не погоджувався відправляти в костелах, щоб цією дорогою не спричинюватися до дальшого спольщування нашого дискримінованого народу. Це був період, коли на Кошалінщині о. С. Дзюбина був одинокий священик греко-католик, згодом тут прийшов о. Марків, а за деякий час о. Пирчак.

Отець С. Дзюбина вставав у глибоку ніч і ніччю повертався до свого дому, йдучи з Богослуження на Богослуження по 20-30 кілометрів, часто користаючи з принагідних засобів комунікації. Як же часто, без нарікань, з глибокою покорою виконував свої обов’язки українського душпастиря.

Після смерти о. мітрата Василя Гриника Примас Польщі Вишинський призначив о. С. Дзюбину генеральним вікарієм греко-католицької Церкви в Польщі. За час своєї каденції о. С. Дзюбина значно розбудував і зміцнив українські греко-католицькі парафії. Збільшилось число наших священиків. Після смерти Примаса Вишинського Примас Йозеф Ґлемп не продовжив повноважень, а на це місце призначив двох інших священиків.

Будучи головним вікарієм, о. мітр. С. Дзюбина не лише відкрив нові станиці в Слупську, Криниці й інших місцевостях, але зумів оборонити о. Т .Майковича, якого намагалися усунути перемишльські ординарі римо-католицького духовенства. Крім того довів до офіціяльної реєстрації багато наших станиць і тим надав їм юридичний статус.

Треба особисто знати о. мітр. С. Дзюбину, щоб відчути його велич, а перш за все відчути його глибокі переживання над тим, що наш народ християнський поділений.

Можна лише здогадуватись, що діялося в душі в глибині серця о. мітр. С. Дзюбини, коли дивився напередодні інсталяції єпископа І. Мартиняка, як польські шовіністи, підсилені римо-католицьким духовенством, вели односторонню війну за український собор, в якому висвячувався тому 55 років двадцятип’ятилітній о. С. Дзюбина. Напевно, болісно пережив, коли рішенням Папи Івана-Павла II наш собор був переданий завойовникам, а на потреби нашого обряду було призначено костел. Ця децизія була болісним ударом по всіх вірних, незалежно, де вони проживають. В кінці римський папа всіх греко-католиків у Польщі без винятку пробував підпорядкувати під варшавську римо-католицьку юрисдикцію.

В такій атмосфері живе о. Дзюбина, поширює Боже Слово і правду Євангелії, засвідчує свою стійкість і зрівноваження у вірі і відданості для свого народу. Часто повторює: «Для мене найбільшою і єдиною турботою є добро людських душ, єдність українського християнського стада і справжній, не зфалшований християнський мир». Які це глибокі слова, їх не можна забувати, бо основою Христової Церкви були і будуть людські душі.

Хай милосердний Господь продовжить вік нашого Дорогого о. мітр. Степана та наділить своїми щедрими ласками, міцним здоров’ям, щоб міг дальше безперебійно працювати на славу Божу і благо українського народу.