Явожно

(Репортаж)«Дзєннік Сходні» 26-27.IV. 1997.

СПОМИНИ

«Перед тим була лемкіня і полька, а зараз українка, бо…»

По коліна в землі

В темному внутрі гаптовані хрестиками подушки світять як іконостас лемківської церковці. В низькій офіцині, що біля шумної вулиці, стара жінка розвиває з льняного рушника панахиду споминів.

Коли закрию очі, то часто бачу свої сторони і чую як вода шумить, ударяючи об камінчики. Гарнішої музики, як розмова гір. ніколи не чула. Будучи ще дівчинкою, я часто будилася вночі, ставала у вікні і слухала, як пташка співає… будиться до денного життя. Тоді я мріяла, що до мене приїде королевич на білому коні і забере мене. Але приїхали тільки поляки…

То був 1947 рік

Всі раділи, що скінчилася війна, а ми мали «Акцію Вісла» і сиділи в концентраційному таборі в Явожні. За це, що були лемками і за це, що були на своєму.

Постійно питаю себе: «Чому і за що?» — як людина нічого злого не зробила. Жила як Бог приказав. Мали ми свою церковцю, таку красну, таку улюблену, таку гарну. Туди ми йшли радо. Там я могла довго перестояти, на ікони глядіти і навіть головою не кивнути. Я ж знала польську культуру, читала польські книжки, яких може тисячі прочитано, набагато більше ніж українських. А тепер мене таке лихо зустріло…

Слова з трудом пробиваються крізь ридання. Немов через царські ворота розпуки поїзди везуть людей на захід, ген на захід.

Ми стояли на веранді коли осадники увійшли і зайняли наше місце. Вони спали на нашій постелі, а ми на станції в Горлицях, у болоті. І власне там, в Горлицях мене арештували. Всі наші заощадження і біжутерію я мала в сумці. Мама моя осталася без одної золотівки і з нічим поїхала на захід, а я з грошима — на УБ.

Слідчий відібрав у мене золотий ланцюжок з хрестиком, який був величиною православного. На ньому було написано «Спаси і сохрани». І я кажу їм, що не підпишу нічого, якщо хрестик не знайдеться, бо це моя пам’ятка по-батькові. Тоді вони пошептали між собою і віддали його мені. Звичайно, це був підступ, бо у зізнаннях, які я підписала втиснули антикомуністичні летючки.

Тож і поїхала я до Явожна

Поляки кричали на нас: «то бульбовце» і навіть води не хотіли дати нам напитися. В дійсності мстилися над нами. Але за що, коли у нас на Лемківщині не загинув ані один поляк!

Ніхто нас не слухав. Офіцери били нас і кричали: «До «п’яху» до могили підете українські бандити!» Ми були по коліна у землі, напівживі від страху. Боялися своєї тіні.

Не могли ми ніде сховатися. Там був тільки пісок, неначе Сагара. Ані деревини, ані зеленини — нічого, тільки самі бараки, мури і електричний струм в дротах — немов пустиня.

Найперше взяли нас до лазні, розібрали до нага і там вперше я побачила збитих людей. їхнє тіло було синє, а гниючі рани обсідали мухи. Спина не була на місці, а тіло аж над колінами збите. Відразу пригадала собі окупацію і Майданек. Що гірше стражі табору нагадували гестапо. Ходили у високих чоботях, мундирах і зі шпіцрутами. І такі були горді і певні себе, немов би цілий світ був під їх ногами.

Пам’ятаю до сьогодні таку Марисю. То була мала змія, котра тільки вишукувала, щоб нам зробити і чим допекти, щоб ми терпіли. Я мала природно кучеряве волосся, тож не накручувала. І за це вона намочила мені волосся у воді і виставила на мороз сушити. Як не дивно, але з 3-ох тисяч в’язнів ніхто не спротивився.

Ми були безвладні як дерева

Стоїть дівчина на варті (стійці). Зголошується, а стражник заложив мидницю на її голову і каже співати «Ще не вмерла Україна».

Так кпили собі з нас, але ж кожний хоче мати свою державу і почувати себе людиною. Ніхто не винен, що народився жидом, поляком, українцем чи турком. То не є образливе…

Глибоке зітхання перериває розповідь. В якій мові останнє речення звучить краще?

В нашому бараці у нашій присутності слідчі допитували двох жінок-в’язнів. їх били дошками по цілому тілі, били жорстоко. Після цього, вночі ми раптом почули виття сирени, біжимо, вони на дротах. Відняли у себе життя. Ще до сьогодні мені вчуваються їхні голоси і ридання. Тоді намагаюся молитися за них.

«Господи помилуй. Господи помилуй. Господи помилуй» — шелестять сторінки молитовника.

Шафа, стіл, три крісла скриплять на два голоси.

Отче наш, іже єси на небесах. Да святиться ім’я Твоє, да прийдет царство Твоє. Да будет воля Твоя як на небеси так і на земли. Хліба насущного дай нам днесь, і остави нам долги наша, яко же і ми оставляєм должникам нашим; і не введи нас во іскушеніє; но ізбави нас от лукавого. Амінь.

Молюся завжди в двох мовах, бо не впевнена, коли направду народився Ісус — у грецькі, чи латинські свята. Але там, в таборі, ми молилися тільки по-польськи, бо за лемківський себто український переслідувано.

Найгіршим було те, що поляки вибирали собі капо, чи бльокових з українців. То були садисти, що за ложку зупи більше знущалися над нами. Уряджували спортові вправи, в кожній порі дня і ночі організували бігання навколо бараків, а кожний в’язень одержував кантом дошки де попало. Забирали взуття, а потім катували до непритомности за брудні стопи. Улюбленою тортурою була «жабка». Треба було присідати і на кінчиках пальців посуватися допереду. А коли хтось не виконував, то діставав батогом по плечах. Нікого не було звільнено, скакали і бабці, котрим по 60-десятці і більше. Там перебували цілі родини, діти, вагітні жінки не було різниці.

Всі скакали, хіба хтось не витримав, то його відтягнули, а,, решта вправляла далі. Опісля ми поскаржилися, що не можемо шити на машинах, бо нас страшенно болять ноги. Обслуга табору звільнила нас від «жабок». Рівно ж не вільно було будити нас рано на апель, бо ми о год. 2-ій ночі вертали зі швалень. Тоді ми могли вже посидіти на ліжку, а перед тим треба було стояти біля ліжка. Ми шили сінники, в’язничне вбрання і військову уніформу. Коло швальні стояв барак, де допитували в’язнів. Пам’ятаю таку сцену. Чоловіка завішено ногами догори і головою вниз, а біля нього двох слідчих і так його немилосердно б’ють…

Бім — бам…

Удари годинника відмірюють час. який не загоїв ран. Приніс тільки гіркоту і самотність.

Бім — бам…

То були ті самі люди, котрих переслідували німці.

Бім — бам…

Чому вони не могли зрозуміти терпінь?

Бім — бам…

Можливо вони призвичаїлися до того і не замислювалися, що повторюють все те, що пережили самі.

Траплялися і радісні хвилини

Одного разу дали нам по одному оселедцю. Я раділа, немов отримала найкращі солодощі, хоч сказавши щиро, то було принижуючим. Люди були зголоднілі. На снідання була тільки гірка кава, після 12 год. дня давали маленький черпак зупи і це мало нам вистачати аж до вечері, коли знову давали каву і 25 гр. хліба.

Я не мала менструації, всі ми зжовкли, як цитрини. На щастя не хворували на тиф, як чоловіки. Може тому, що вели інший спосіб життя. Вони ладуючи буряки, їли їх сирими, а як картоплю, то їли сиру картоплю, а як муку, то муку. Коли почали надходити харчові посилки, то з’їдали їх відразу і вмирали на скрут кишок. Була також кара за їжу. Якось старого і бородатого мужчину поставили на видовище усіх, впхнули йому буряки до уст і до обох рук і так на кінчиках пальців мусів присісти і тримати руки догори, а як руки зімліли, то його немилосердно били. Ми дивилися на це байдужо, бо ми самі вже були вбиті внутрі і не були такими, якими люди повинні бути, щоб відчувати радість, любов і спокій. Кожний думав тільки про себе.

Якогось дня, під час щоденного виходу до туалети, я задивилася і впала, і пробила собі ногу. Дівчата говорили, що я повинна піти до лікаря, бо кров сильно тече. А вартова, проклинаючи сказала, що як це українське стерво здохне, то буде одної менше. Не було допомоги, я лежала протягом трьох днів і справді думала, що краще вмерти, як так тут жити 15 літ. То не було життя. І тоді я пригадала собі мої гори і усвідомила, що якщо я піддамся, то я їх більше не побачу і не верну у свої сторони. У мене зродилося бажання виздоровіти, бо там я ступила перші кроки, там збирала квіти і тішилася усім навколо, там я навчилася любити рідне…

Тролейбус перериває нашу тишу. Тремтячі руки сягають по ясеневу шкатулу, вибивану міддю. Це останки лемківської традиції, з якої «цепеля» (крамниця) вчинила масову продукцію. Решта, то зарослі будяками цвинтарі в горах і трохи фотографій з минулого.

Це мій брат, тут швагер і я тут також. Всі ми були лемками і греко-католиками. Крім наших склепів були також жидівські і польські. Були також цигани, котрі приходили і грали на весіллях. Всі жили в згоді. Співали наші пісні, а найчастіше в місячні ночі після маївки в церкві йшли ми в гори, над річку Ропу і тут зупинялися, де відбувся концерт.

Не було ненависти, аж до визволення. Тоді почалося переслідування. Найперше казали нам підписувати польське громадянство, а ми ж були ними і перед тим. То було просто принижування людини. Потім куратор зліквідував руську бурсу в Горлицях, яка існувала давно і нікому не перешкоджала. Це вже була ненависть, але мордів ще не було. Тільки як повісили польський прапор, то наші зірвали і повісили свій. Кожна нація має свою культуру.

Кожна нація має своїх пророків. Ми не є дикунами, в нас є Тарас Шевченко, Іван Франко.

Старенька примикає очі і деклямує наче б благання (інвокацію) вірш, що його написав Тарас Шевченко на засланні. 3-під примкнених повік пливуть сльози.

«Мені однаково, чи буду я жить в Україні, чи ні.
Чи хто згадає, чи забуде мене колись на чужині.
Однаковісінько мені. Лиш не однаково мені, як
Україну злії люди присплять!
Ох! неоднаково мені!»

То такий символ, як «Пан Тадеуш». Тут є любов і прив’язання до своїх сторін, до своєї землі, до своєї культури. А нас вирвали як бур’ян.

Польське військо забрало наших хлопців зі села, поставило біля них кріси і кулемети і поробило знимки, наче б то їх полапано в лісі, а ми усі є упівцями. А правда така, що ані один наш хлопець не був у партизанці. Ані в АК, ані в УПА, бо мужчини були в селі лише не цілу зиму, а решту року подорожували по краю, продаючи смаровила і дерев’яні вироби. Жінки займалися господарством. Отже, був спокій.

Партизани з УПА почали приходити щойно весною 1947 року. Вони не затримувалися у нас, тільки йшли на Словаччину. Казали, що наші ліси не надаються до партизанки, бо рідкі. Не організували жодних чисток і нікого не кривдили — ані нас, ані поляків. Щойно в Явожні я довідалася, якою великою була організація УПА, що на Волині цілі села були вимордовані. Пам’ятаю, що цим я була дуже вражена, бо не бачила навіть одного забитого чоловіка за цілу війну.

Я завжди любила людей, бо не є гіршим мішаний народ. Тоді одні від других користають. І чому нема згоди?

На превеликий жаль я не виховала своїх дітей по-лемківськи, але я не змінюся, бо забагато пережила. Ось пішла я на поліційну станцію, зголоситися, а поліціянт питає: «народовосьць»? Відповідаю, — «українська». Перед тим була лемкинею і полькою, а тепер є Українкою, бо за це мене били і вбили мені це до голови раз на завжди. Адже не можна комусь вирвати серце, а вкласти камінь…

Агнєшка Чижевська-Жаквемент

Замітка

Табір СС-лягер Дахсгрубе в Явожні (воєводство Катовицьке) був створений 15 червня 1943 р. як філіял Освєнціма. Під час війни в ньому перебували головно поляки і жиди.

На переломі січня-лютого 1945 на тому самому місці створено Центральний Табір Праці Явожно. В ньому приміщено, на підставі декрету від 4.XI. про зрадників народу, німецьких полонених і фольксдойчів.

23.VI. 1947 р. Політичне Бюро Центрального Комітету Польської Робітничої Партії рішило примістити в цьому самому місці українське цивільне населення, запідозрене у співпраці з УПА. Від травня 1947 до березня 1949 в таборі перебувало 3870 осіб, з них 700 жінок і кільканадцятеро дітей. В результаті допитів і поганих умов померло 160 осіб. Помимо інтенсивних допитів, в головному базованих на биттю, лише кілька десятків осіб було засуджено.

Табор вартували 200-300 вояків, кільканадцять старшин КБВ і цивільні урядники. Було 12 вартівничих веж, тяжка машинова зброя, високі мури і колючий дріт з електричним струмом. Для втримання порядку відновлено капо. В таборі створено ремісничі верстати, а частина в’язнів працювала в копальнях і при будові електровні. За працю ніхто не одержував платні.

Після звільнення українців і німців табір призначено для аківської молоді з меншими засудами. У 1956 році після повстання, тюрму остаточно ліквідовано.

10 травня біжучого року відбудеться урочистості відзначення існування табору і 50-ліття Акції «Вісла».

З польської на українську мову переклав М. В. Поврозник

 

10-11 травня українські громадські організації в Польщі, а також православна й греко-католицька церкви оголосили днями поминання жертв депортаційної акції «Вісла», 50-річчя якої минає цього року. До найважливіших заходів у ході відзначення цієї скорботної річниці було поминання жертв концтабору в Явожні.

Як повідомило ДІНАУ-Укрінформ посольство України в Польщі, до Явожна прибуло кілька тисяч українців з усіх кінців Польщі, зокрема, велика група православного та греко-католицького духовенства на чолі з митрополитом греко-католицької церкви Іваном Мартиняком. На сумній урочистості були також присутні активісти українських організацій голова Головної Ради Об’єднання українців у Польщі Юрій Рейт, депутат Сейму РП Мирослав Чех, мер міста Явожна Анджей Венгляж, посол України в РП Петро Сардачук і радник посольства Теодозій Старак.

У молодому лісі, посадженому в 60-х роках з метою стерти всякі сліди концтабору, ще в 1922 році на невеликій поляні, де, можливо, були поховані закатовані в’язні, поставлений і посвячений великий березовий хрест, а також позначені символічні могили. На цьому місці 10 травня пройшло поминання пам’яті жертв Явожна.

Православні й греко-католицькі священики (серед яких були два колишні в’язні Явожна), а також місцевий парох римо-католицького обряду спільно відправили Молебен до Пресвятої Богородиці та Акафиста померлих, після чого митрополит Іван Мартиняк освятив місце, де буде споруджений пам’ятник жертвам концтабору.

Після релігійних урочистостей перед присутніми виступили мер Явожна посол України та депутат польського Сейму.

А. Венгляж висловив співчуття українцям, які потерпіли внаслідок акції «Вісла», а особливо жертвам концтабору в Явожні. Він підкреслив при цьому, що в явожнівському концтаборі мучилися не тільки українці, а й німці та поляки, яких сталінський режим вважав своїми ворогами. Мер повідомив присутніх про рішення міської Ради Явожна збудувати пам’ятник жертвам концтабору. За його словами, пам’ятник може бути відкритий вже через рік. Торкаючись польсько-українських І відносин, мер зазначив, що більшість поляків не відчуває ворожнечі до українців і хочуть жити з ними у мирі й злагоді.

Посол України в РП П. Сардачук щиро подякував меру Явожна за його ставлення до українців і турботу про вшанування пам’яті жертв акції «Вісла», зокрема в’язнів Явожна. Посол охарактеризував українсько-польські відносини як добросусідські і висловив сподівання, що минуле не стане на перешкоді їх поглибленню. Українсько-польська ворожнеча була завжди вигідна третім силам і найчастіше ними розпалювалася.

Депутат Сейму і член Головної Ради ОУП М. Чех розповів, що пропозиція надати права репресованих осіб в’язням Явожна та деяким іншим категоріям осіб української національности була відкинена в Сеймі правлячою лівою більшістю. За цю пропозицію проголосувало тільки 87 депутатів демократичного табору. М. Чех запевнив, що демократичні сили Польщі не зупиняться на цьому і далі домагатимуться зрівняти в правах українців з громадянами інших національностей, зокрема поляками. Заподіяна 50 років тому кривда повинна бути морально й матеріально компенсована.

11 травня в усіх православних і греко-католицьких церквах Польщі були відправлені богослуження та панахиди пам’яті жертв акції «Вісла».

* Передруковано з УКРІНФОРМ, Українське Національне Інформаційне Агентство, за 12 травня 1997 р.

Друкуємо одну з проповідей о. мітрата Степана Дзюбини, яка увійшла до збірки проповідей, що з’явилась окремою книгою заходами Монахів Студитського Уставу у Львові. Збірка проповідей о. С. Дзюбини нараховує 32 проповіді, які були виголошені з нагоди різних церковних, національних свят та ювілеїв. Також до цеї збірки включено кілька реколекційних наук. Збірка проповідей с на потребу дня для українців у Польщі. Належить підкреслити, що автор Збірки проповідей о. Степан Дзюбина написав цінну працю під назвою «І стверди діло рук наших», на яку були схвальні рецензії у журналі «Патріярхат». Отець Дзюбина належить до талановитих і працьовитих священиків. Бажаємо йому кріпкого здоров’я та дальше продовжувати успішно працю у Божому винограднику на славу Божу, добро помісної УКЦеркви й українського народу. Щасти Вам Боже!

Редакція

Христос Воскрес!

Наш Український славний народний пророк Тарас Шевченко, між іншим, сказав такі слова: «… було колись в Україні ревіли гармати. Було колись, запорожці вміли панувати. Панували, добували і славу, і волю минулося, осталися могили по полю».

Ці дуже сумні слова Шевченка про могили по полю є далеко більш актуальні нині, ніж тоді, коли він про це писав, бо сьогодні мусимо згадувати і молитися не за тисячі, але вже за мільйони наших сестер і братів, що померли не природньою смертю, але жорстоко помордовані. Вони спочивають вічним сном, переважно в непосвячених могилах, без християнського похорону, без хрестів на їх гробах, хоч були християнами, а у великій більшості навіть не знати, де їх гроби. І коли ми нині, в дні скорботи, молимося на гробах тих, які тут спочивають, але й за всіх наших сестер і братів, які своє молоде життя віддали в обороні нашої многостраждальної батьківщини, а також за тих, які згинули жорстоко помордовані тільки тому, що вродилися українцями. Це не якась політична маніфестація, але наш християнський, а також і національний, обов’язок і так роблять всі цивілізовані народи на цілому світі. Христос сказав, що більшої любови ніхто не має від того, хто своє життя віддає за своїх друзів і, тому тим всім, що це вчинили, належиться вічна пам’ять, належиться молитва за їх душі й велика шана, бо це є національні герої. Часто однак національних героїв називається бандитами. Під час німецької окупації у сорокових роках, коли то польський народ не міг погодитися з накиненою неволею і розпочав нерівну боротьбу, на смерть і життя, за визволення польського народу з німецької неволі, то тоді німці там, де сподівалися польських партизанів на дорогах виставляли таблиці з написом: «Ахтунг бандітен» (увага бандити). Польських партизанів називали бандитами, але це не були бандити, це були національні герої, які боролися і віддавали своє молоде життя за свободу свойого народу. Це мусить признати кожна справедлива людина, а також мусить признати, що й наші воїни, які боролися за волю нашого народу і за свій нарід віддали своє молоде життя, а також боронили безборонних старців, жінок і малих дітей, яких масово мордовано, не були бандитами як часто їх називають, але були національними героями, яким належиться велика шана і вічна пам’ять.

Ми нині, в часі того парастасу, молимося також за тих наших сестер і братів, які погинули під час нашого українського голокосту, в часі панування монстра в людському тілі, Сталіна, коли з причини штучного голоду в Україні, а також з причини масової депортації на далекий Сибір і масових розстрілів невинних людей, згинуло на Україні біля 10 мільйонів наших сестер і братів. Тоді масово нищено не тільки українців, але й інших громадян колишнього Радянського Союзу, але українців згинуло найбільше. Знаємо також, як жорстоко тоді замордовано 14 тисяч старшин офіцерів польського війська в Катиню та інших таборах смерти. Наша щаслива й багата колись Україна, про яку писали, що це країна пливуча молоком і медом, замінилася в країну текучу людською кров’ю і сльозами невинно мордованих людей, замінилася в одно велике цвинтарище, часто непохоронених людських тіл.

Та страшна трагедія нашого народу вчить нас, до чого здібні є ті, що затратили віру в Бога, але, на превеликий жаль, мордували не тільки ті, які не вірили в Бога, але й ті, що вірили в Бога та були хрещені в ім’я Пресвятої Тройці, й уважали себе за християн, яким Христос виразно сказав, що найбільша і найважливіша Божа Заповідь, це заповідь любови Бога й ближнього і, що по тому буде можна пізнати, чи хтось є правдивий християнин, якщо має любов до свого ближнього, все одно, якої він національности, обряду чи віроісповідання. Знаємо однак, що мимо таких слів Ісуса Христа, то й на терені нинішньої Польщі християни мордували християн, дуже часто тільки тому, що вони були іншої національности.

Є фактом, що про нас на цю тему написано дуже багато неправди, а по останній світовій війні перебрано вже всяку міру, несправедливих очорнень. І так повстав дуже кривдячий стереотип українця «бандита-різуна». Польський загал, у абсолютній більшості, нічого не знає або дуже мало знає про те, як ці справи дійсно виглядали, і це є причиною великої ненависті до нас.

Минулого року відвідали мене дві польські студентки з краківського університету, які цікавилися польсько-українськими відносинами і. між іншим, я їм сказав це, що говорю, де тільки можу, що тепер, коли нарешті повстала вільна й незалежна Україна, то є такі виняткові обставини, яких ще ніколи не було, й це, обов’язково, повинні використати для власної спільної користі й поляки, й українці. З тої причини, незалежно від того, що було колись, тепер повинні жити в згоді й взаємно себе шанувати. На ці мої слова, одна з них так мені сказала: «Ксьондз ма раціє, алє, прошє ксєндза, то єст можліве нє прендзей як за 50 лят, бо нас, полякув, виховано на нєправдзвівей, фалшивей літератуже і сполеченьство польскє в то вєжи». Я особисто не є аж таким песимістом, що на згоду й взаємне зрозуміння треба чекати аж 50 років, але вважаю, що на цю тему треба говорити і треба говорити правду, бо це відчиняє очі фальшиво поінформованим та провадить до згоди. Знаю з власного досвіду, що ті, які знають правдиво, як це дійсно було, то не називають нас бандитами і різунами та живуть з нами в згоді.

З тої причини хочу дещо сказати, хоч з браку часу, у великому скороченні, як ці справи польсько-українські дійсно виглядали і чому між тими двома слов’янськими й християнськими народами дійшло аж до такої ненависті, що взаємно мордувалися. Є незаперечним фактом, що українці ніколи не загарбували польських земель, де жили поляки, й там не закладали українських кольоній так, як це чинили поляки на чисто українських землях. Як боролися з поляками, то боролися на своїй рідній землі, за волю свого народу, бо не хотіли бути невільниками, але ніколи не боролися з поляками на чисто польських землях. Є також фактом, що, коли Польща зайняла силою українські землі, то не ставилися ворожо до польської влади, а боронили Польщу перед татарською і турецькою навалою, і мимо цього, польські пани зробили з них невільників. Як це виглядало, то говорить про це вірш, що його зацитував примас Польщі Кардинал Глемп, на зустрічі з українцями в Римі з нагоди 1000-ліття хрещення України, такого змісту: «…мисьми ляхом билі вєрні, пшеців гордом в каждей хвілі, нім гусаже, нім панцерні надєхалі, то ми збілі. І цуж за то мами в зиску, опруч вєнзув, лез уціску», а також слова Богдана Хмельницького на Переяславській Раді у 1654 році, такого змісту: «…якої неволі, якого немилосерного розливу християнської крови дізнали ми від польських панів, нікому з вас не треба говорити. Самі знаєте, що трактовано краще пса, як християнина брата нашого». І чи можна дивуватися, що по такому трактуванні вільних козаків, на їх рідній землі, вони розпочали нерівну боротьбу зі своїми гнобителями, бо радше воліли чесну смерть, як ганебну неволю, а переможені у нерівній боротьбі, гинули в жахливих муках, живцем вбивані на палі. Таку одержали нагороду за це, що своїми грудьми боронили Польщу перед татарськими і турецькими ордами. І чи знову можна дивуватися, що пізніше їх побратими мстилися за них на гнобителях. Козаки не боролися з польською державою, як це виразно сказав Хмельницький, а тільки з польськими панами, які запровадили в Україні невільництво. Так правдиво виглядали ці справи польсько-українські колись, а як це насвітлив дуже талановитий польський письменник, лавреат нагороди нобля, Генріх Сєнкевіч у своїй повісті «Огнєм і мєчем», яка через довгі роки була обов’язковою лектурою, і дальше є, як доповняюча лектура в школі. Як ця повість ділала й наставляла молодих і недосвідчених учнів проти українців, то я можу сказати, бо я кінчив польську гімназію. Сєнкевіч «покшепів серца родакув», але вчинив це нашим коштом, нашою кривдою, а цього невільно нікому робити, бо від нікого не залежало, хто ким родився, а з Божого наказу кождий є зобов’язаний свій нарід любити, а як треба, то й своє життя за свій нарід віддати, але ніколи і нікому невільно любити свій нарід кривдою іншого народу, бо тоді це вже не є шляхотний патріотизм, але дуже грішний шовінізм, один з найтяжчих гріхів.

А тепер пригадаймо собі, як ці відносини польсько-українські виглядали по І світовій війні. З історії знаємо, що коли розпалася австрійська імперія у 1918 році, то тоді, на руїнах австрійської імперії повстали вільні держави: Польща, Чехословаччина, Угорщина, а також і Україна. Нема найменшого сумніву, що всі ці держави мали повне право до самостійности на своїх відвічних, етнічних землях, але проти вільної, незалежної України виступила Росія, російські націоналісти і російські більшовики, а також Польща й Румунія. Українська армія, слабо озброєна, знайшлася в чотирокутнику смерти, бо з півночі атакувала її біла армія Денікіна, зі сходу червона більшовицька армія, з полудня румунська армія, а зі заходу, в Галичині, польська армія, де згинуло біля 15 тисяч наших жовнірів, а решта полонених жовнірів, і біля 100 тисяч цивільних осіб (головно інтелігенцію і священиків) інтерновано у біля 30-ти таборах, розкинених по цілій Польщі, з чого біля 20 тисяч інтернованих не повернуло до свої домів. Розуміється, що в такій ситуації Україна не могла оборонитися і втратила незалежність. Та мимо цього, що й Польща причинилася до втрати незалежности України, то в 1920 році, коли більшовицька армія загрозила Польщі, бо зайшла аж під Варшаву, то майже 40-тисячна українська армія Петлюри, разом з польською армією Пілсудського, боронила Польщу, де згинуло багато українських жовнірів, але Польщу оборонили. Обіцяно за це повну автономію у Галичині, але слова не додержано, а по скінченій війні українську армію інтерновано у 13 таборах, де багато померло з різних недуг. Таку одержали нагороду за це, що боронили Польщу перед більшовицькою навалою, подібно як колись козаки.

А пізніше зусилля польсько-санаційного уряду, щоб винародовити український нарід, через знищення українських шкіл і обмеження культурного життя. У 1923 році в Галичині було 2425 українських шкіл, а вже в 1935 році було їх лише 457. Майже 2000 українських шкіл зліквідовано, а на Лемківщині, у тридцятих роках, замкнуто всі українські школи. Час не дозволяє на докладніше обговорення, як ці польсько-українські справи виглядали у міжвоєнній Польщі. Згадаймо ще криваві пацифікації українських сіл у Галичині й на Волині, де сотні тисяч гектарів землі віддавано польським кольоністам, а місцеве, українське населення голодувало з браку землі. Згадаймо, як трактовано наших православних братів на Холмщині, де палено й нищено сотні православних церков. Згадаймо карний табір у Березі Картузькій. Нас трактовано, як громадян другої категорії. Говорили, що наш український нарід не є здібний до самостійного існування і надається тільки на польських льокаїв та двірських наймитів, а часто називано нас і бидлом. Розуміється, що таке трактування українців на їх рідній землі, щораз більше поглиблювало ненависть до гнобителів, яка пізніше, після 1942 року, вибухла з великою силою, коли поляки на Волині дали набратися на гітлерівську провокацію і озброєні через німців, разом з ними пацифікували українські села на Волині. Знаю це від поляка з Волині, який за співпрацю з німцями був ув’язнений тут, у таборі, в Явожні, й разом зі мною працював у таборовій лічниці. Він мені сказав, що він сам, разом з іншими поляками і німцями, пацифікували українські села, а тоді українці пішли в ліс, озброїлися і почали бити німців і поляків. Ця ворожнеча між поляками і українцями, яку спровокували німці, була дуже на руку для німців, які хотіли зробити своїми невільниками і одних, і других.

Гинули там тоді й зовсім невинні люди, чого розуміється ніхто не схвалює, і дуже вспівчуваємо тим, які там невинно тоді погинули. Однак з тим всім, що там на Волині діялося, ті українці, які мешкали на терені нинішньої Польщі, не мали нічого спільного, тому невільно було супроти них стосувати збірну відповідальність і мордувати тисячі невинних людей, разом з малими дітьми і немічними старцями. Стосування збірної відповідальности, це є страшна жорстокість, якої не стосували найбільш дикі народи, яка є ганьбою 20-го століття.

А тепер, на закінчення, згадаймо найважливіше, як правдиво це вспівжиття виглядало між тими двома християнськими народами, польським і українським, по останній світовій війні, бо на цю тему написано дуже багато неправди й це є головна причина неприязного, а часом і ворожого, наставлення до нас, українців, бо, на жаль, польська суспільність, як це слушно сказала ця згадана студентка з Кракова, вірить в цю клевету.

Треба з великим болем сказати, що по Другій світовій війні між тими двома християнськими народами мали місце такі страшні трагічні події, яких ще ніколи давніше у таких розмірах не було. Дійшло до цього тому, бо, на превеликий жаль, не потрапили по християнськи договоритися. Чому дійшло до такої великої трагедії, що ці два братні, християнські народи взаємно мордувалися? На цю тему пише, на основі документів, Володимир Сергійчук, професор Київського Університету, доктор історичних наук, дослівно так: «…верхівка польського підпілля заохочувана еміграційним урядом Лондона, засліпленні мрією про розширення своїх державних меж, після війни, заперечуючи українські національно-визвольні змагання, продовжувала проповідувати погромництво й ненависть до українців. Як це прикро, але на відозву українського підпілля до примирення, поляки відповіли так: «Глупє, безчельне, хамскє бреднє. Хамам здає сєв, же потрафйов зреалізоваць своє гайдамацкє пляни, не дочекацє сев Гади, тей реалізацйі. Нє бендзє нігди Украіни в Польсце! Пшисєнґами вам то на Бога. Зостаць з намі бендов моглі ці, цо зейдов на дроґев покути і опамєнтаня, решта за Збруч. Єсьлі нє учиніцє тего добровольнє, засьвєнціми вам пожоґев, ктуров запамєнтацє до коньца дні ваших».

Хіба кожна чесна й справедлива людина мусить признати, що така відповідь на пропоновану згоду, була ганебна, бо українці не хотіли України в Польщі, як написано, а тільки на своїх відвічних «рідних, етнічних землях». Хотіли разом з поляками боротися проти спільних ворогів, совєтів і німців, які безправно зайняли польські і українські землі. Хотіли, щоб повстала вільна Польща й вільна Україна, на своїх рідних землях. Ця брутальна відповідь на згоду була пізніше причиною жорстокої смерти тисячів невинних людей з обох сторін, бо гинули зовсім непотрібно поляки і українці.

А дальше проф. Сергійчук пише так: «…таке ставлення до українців спостерігається від 1941 року, скажімо, на Холмщині й Підляшші, де вже тоді з’являлися польські боївки, що тероризували мирне населення. Від тоді починається плянове винищування українського населення. Перший етап цієї акції від 1942 до 1943 року, обіймає знищення провідницького активу, а другий від 1943 до 1944 року — знищення цілих сіл і вирізування всього населення, в тому малих дітей і жінок, про що засвідчують численні архівні документи, за період від 1942 до 1944 року».

Історики подають, що в 1943 і 1944 році на Грубешівщині спалено 52 села й замордовано там біля 4000 тисячі безборонних людей, а в тому 12 православних священиків. Коли по останній війні повстала комуністична Польща, то тодішня польська влада хотіла позбутися всіх українців в Польщі. Наперід запляновано добровільне переселення до Радянського Союзу, яке закінчилося примусовим виселенням майже пів мільйона українців з їх відвічних рідних земель, а решта українців, в числі біля 150 тисяч, вирвано з корінням з їх рідних земель і пересаджено в чужу землю, в часі злочинної «Акції Вісла» у 1947 році, на північні й західні землі Польщі. Деякі ще й нині твердять, що це було конечне, бо інакше не можна було зліквідувати Української Повстанської Армії, але це не є правда, бо насильно вивезено всіх українців, не тільки з тих теренів, де діяла Українська Повстанська Армія, але також і з тих теренів, де УПА зовсім не діяла, а так було на західній Лемківщині, де місцеві лемки жили у цілковитій згоді й приязні з поляками і там не згинув з рук лемків ані один поляк, то чому їх всіх виселено? Причина цього була зовсім інша. Всі українці мали винародовитися, бо прецінь виразно говориться: «…на то вас ту далі, абисьцє всьонклі в наш польскі організм».

«Акція Вісла» і карний табір у Явожні вже були запляновані в 1945 році, в часі переселення до Радянського Союзу, бо коли у 1945 році в новосандецькому повіті арештовано наших священиків, сестер монахинь і нашу інтелігенцію, які не хотіли добровільно виїжджати до Радянського Союзу, то до ув’язнених, на подвір’ї Новосандецької в’язниці, промовив якийсь капітан такими словами: «…раздев вам щеже, єдзцє на Українев, бо там ваша ойчизна, а як нє поєдзєцє, то згніцє в обозє в Явожнє» — це було сказано два роки перед «Акцією Вісла». Зрештою у 1947 році Українська Повстанська Армія вже була так розбита, що до її цілковитої ліквідації «Акція Вісла» вже зовсім не була потрібна.

В тому часі запроторено до Явожна, до карного табору, около 4000 людей, а в тому малих дітей, нелітню молодь, жінок, немічних старців та двадцять сім наших священиків. У безглядній більшості не доведено їм жодної вини. Тисячі невинних людей до нині не одержали жодного відшкодування за це велике безправ’я, за велике моральне й фізичне знущання, за голод і тортури, і за змарноване здоров’я. У карному таборі в Явожні з голоду та різних тортур, за кілька місяців, згинуло 160 осіб, а також багато в коротці по звільненні, бо так були зтортуровані й винищені. А заки це сталося, то тисячами мордовано наших безборонних людей. Майже у кожному селі гинули наші люди, але з браку часу згадаю тільки ті місцевості, де загинуло найбільше, і так: у Пискоровичах і околишніх селах – понад 1200 осіб, в Сахриню — біля 800, в Павлокомі (одного дня) 364 особи, разом з місцевим священиком, в Березці — біля 200, у Верховинах — 194, в гім 47 дітей, у Старім Люблинці – 170, в Горайцю 155, в Малковичах (одної ночі) — 156, в тому понад 40 дітей, в Лісках — понад 120, у Скопові — понад 100, в Лубні — біля 90, в Лєжайську — 78, в Грозьові — 74, в Завадці Морохівській – понад 70. в Монастирі — біля 70, в Трійціці — 70, у Вербиці — понад 60, в Курилівці – понад 50, в Теплиці — понад 50, у Явірнику Рускім — біля 50, в Дубецьку — біля 50, в Красичах — біля 50, в Бігайлях — біля 50 та в Добрі, на Йордан в часі свячення води — 44 особи, в тім малі діти.

В тому часі зліквідовано також нашу грекокатолицьку Церкву, а рідна Церква це душа народу, бо в 1946 році вивезено до Радянського Союзу обидвох наших єпископів з Перемишля, блаженної пам’яті Владику Коциловського, який загинув у в’язниці коло Києва, й Владику Лакоту, який загинув на Сибірі. Вивезено також майже всіх крилошан грекокатолицької капітули та інших священиків, а з тих священиків, що залишились, жорстоко замордовано понад 50, з цілими родинами. Зруйновано 346 церков, а деякі збезчещено, бо зроблено з них кльозети, а 245 перероблено на римокатолицькі костели. Руйновано навіть цвинтарі, щоб затерти сліди, що ми там мешкали і. що це були наші прадідні рідні землі. Наша рідна грекокатолицька Церква через 10 років була в гробі, бо нашим священикам невільно було відправляти в рідному обряді. Це все роблено тому, щоб ми всякли у польський організм, то значить, щоб ми зовсім винародовилися і перестали існувати в Польщі як українці.

Від 1942 року до 1947 року на терені нинішньої Польщі замордовано біля 8 тисяч невинних і безборонних українців (біля 4000 на Грубешівщині й біля 4000 на решту теренах нинішньої Польщі) тільки тому, що вродилися українцями. Цивільних осіб, поляків, згинуло 599. Так подають, на підставі державних документів, польські історики Щесьняк і Шота у своїй книзі «Дрога до ніконд», а також польські історики Владислав Гура й Ришард Галяба. Прошу порівняти поляків згинуло не цілих 600 осіб, а українців біля 8000, отже понад 13 разів більше. А як на цю тему загально говориться?

Крім цивільних безборонних осіб згинуло також багато жовнірів Української Повстанської Армії тому, що вона не хотіла допустити до безправної депортації українців з їх рідних земель до Радянського Союзу, а також боронила безборонних людей, яких тисячами мордовано. Є певне, що без тої оборони загинуло б багато більше. Не маємо докладних даних скільки їх загинуло, але з цього, що знаємо, то напевно багато, бо боротьба була нерів­на. Тодішній комуністичний уряд Польщі вислав на знищення Української Повстанської Армії 6 дивізій озброєних «по зуби» вояків, а також границі Польщі обставив радянською і чехословацькою арміями, щоб ніхто не міг переступити границі. Крім війська у ліквідації Української Повстанської Армії брало участь КБВ і ВОП, а також члени політичних партій УБ, МО і ОРМО. Розпочалася страшна, безпардонна, нерівна боротьба, в якій гинули з обох сторін зовсім невинні люди, але як мені відомо. Українська Повстанська Армія не мордувала польських священиків, не руйнувала польських костелів і цвинтарів, і не мордувала, тут на терені нинішньої Польщі, малих, невинних дітей і немічних старців.

Дякувати Всевишньому, що ці страшні страхіття, що їх пережив наш многостраждальний український нарід, вже належать до історії, бо ми нині живемо у зовсім інших обставинах. Нарешті повстала, можна сказати чудом, наша вільна, незалежна, вимріяна Україна, якої уряд, а також і уряд Польщі, роблять все, що в їх силах, щоб ці два християнські, братні народи жили в згоді й взаємно шанувалися. З тої причини, незалежно від того, що колись було, повинні ми використати цю сприятливу ситуацію для нашого спільного добра. Розуміється, що за це все, що було невідповідне між тими двома християнськими народами, й одні, й другі повинні взаємно себе перепросити, але особисто уважаю, що це не є найважливіше, бо це вже нікому не верне життя. Нині найважливіше є це, щоб мимо цього, що було давніше, ці два християнські народи, для власного спільного інтересу, жили в згоді й взаємно себе шанували.

В тім шляхетнім ділі поєднання, велику ролю можуть і повинні відіграти священики спільної Христової Церкви, обидвох обрядів, римокатолицького й грекокатолицького, а також і священики православного віроісповідання, бо цього від них домагається Ісус Христос, який сказав, що найбільша й найважливіша Божа Заповідь, то заповідь любови Бога й ближнього та, що по тому буде можна пізнати, чи хтось є правдивим його учнем, отже правдивим християнином, якщо буде мати любов до свого ближнього.

Ці слова Ісуса Христа треба часто пригадувати вірним, бо, на жаль, християни дуже часто забувають пі, так дуже важливі слова Ісуса Христа, а ці Христові слова можуть привести до згоди і взаємного пошанування, що дай Боже, щоб так сталося. Амінь.

Я весь вік, весь труд тоді дав
У незломнім завзяттю —
Підеш ти у мандрівку століть
З мого духа печаттю.

З «Мойсея» І. Франка

Дивлячись на о. мітр. Степана Дзюбину із перспективи часу, який минув так скоро понад 12 років, як я мав змогу слухати його живого слова, яке звучало на повний голос в українській греко-католицькій богослужбі в княжому місті Перемишлі. Задумуючись над темою, мимоволі рояться думки, що людське життя на цій землі якесь складне і переходить свої етапи. В суворому порядку невблагально швидко летять роки і немов невидима машина акуратно вписує їх у біографічну табелю кожному.

Дехто з читачів може подумати, навіщо мені читати і пізнавати про якогось там священика, з яким не мається безпосереднього жодного відношення. На таке запитання радо відповім: надзвичайно варто пізнати цю знамениту постать у священичих ризах, хоча й би з цього приводу, що в цій людині зосереджені найкращі риси українського священика, церковно-громадського провідника, а одночасно сама постать священика становить своєрідне віддзеркалення істиної долі української людини в Польщі. О. мітр. С. Дзюбина може послужити добрим прикладом в першу чергу для багатьох священиків, як у наш час називають т.зв. інтернаціоналістів, які часто всупереч здоровому глуздові відривають рідні традиції в нашій Церкві, а в це місце насаджують і експонують чужі традиції за мовою і звичаєм. Це в однаковій мірі відноситься до релігійного життя в нашій батьківщині, як рівнож і в діяспорі. Як же порівняно мало є в наш час справжніх священиків із покликання. Деякі навіть здобули свої високі титули, пнуться у верхи, але не мають достатньої глибокої релігійно-національної свідомости і тим приносять в життя Церкви і народу чимало зла й розбрату.

Протилежні погляди і поступовання належать о. мітр. С. Дзюбині, в його природі не лежить, щоб вміти плечима розпихатися вперед, не говорячи вже, щоб уживати якихось підступних і не чесних методів у ім’я якоїсь користи чи кар’єри. Це дійсно священича смиренність і глибока національна свідомість, стійкість, вміння погоджувати та поєднувати інтереси Христової Церкви з інтересами своєї української нації. Кожен, хто пізнав о. мітр. С. Дзюбину, з належною пошаною згадує його чесне ім’я, вглиблюється у його багатогранну і дуже цінну церковно-громадську діяльність. Цінність полягає в тому, хто вміє розуміти, зглибити, видобути і передати цю цінність зі свого духа печаттю в скарбницю загально-національної культури. Писати ці слова і думати про о. С. Дзюбину , є приємно.

Народився о. мітр. Степан Дзюбина 11 листопада 1913 року в селі Гладишові, повіт Горлиці на Лемківщині. Початкову освіту здобув у рідному селі, а гімназійну освіту завершив у 1932 році в Горлицях. Батьки о. Степана хоч не мали достатніх матеріяльних засобів, вислали сина до Вищої духовної семінарії в Перемишлі. Після успішного закінчення семінарії 13 березня 1938 року в катедральному соборі св. Івана Хрестителя прийняв з рук перемишльського єп. Йосафата Коциловського Тайни Божого Священства. Після висвячення о. С. Дзюбина подався на свою улюблену вужчу батьківщину.

Виконуючи душпастирські обов’язки, о. С. Дзюбина в таких парафіях: Ждиня, Явірки, Злоцьке, Криниця, Нова Весь та інших, всюди відчутний його вплив, який надає зміст і напрям у формуванні духовости на мешканцях тих парафій. Та праця о. Степана як священика і учителя української дітвори увійшла в кров й оновила душі і серця людей з Лемківщини. Нелегка то була праця, треба було постепенно викорінити всі розкладові, шкідливі, негативні первні, які виходили з т.зв. читалень Качковського, від затроєних антиукраїнством людей, які через несвідомість попали в сіті наших ворогів. Такі люди як о. мітр. Степан, надали новий тон і напрям в культурно-суспільному житті Лемківщини.

Який жаль, що ми порівняльно так мало знаємо про молодечий період нашого о. Степана, коли оформлювався його характер, і якими методами він оформлював характер своїх парафіян.

О. мітр. С. Дзюбина любить розказувати про історію, красу пейзажів полонини і таємничі гори, про річки і потоки, про пахучі ліси і яскраве сонце Лемківщини. Говорячи з ним, відчувається лагідність вдачі, але коли йдеться про якесь важливе рішення, о. мітр. Степан проявляє залізну лемківську рішучість. Пам’ятаю його слова: «Та все поступово наближалося до нормалізації взаємин, але зблизився катастрофічний 1947 рік, а з ним воєнна евакуація акцією «Вісла» наших людей, скитальна доля не лише українців з Лемківщини, але холмщаків і Підляшшя та цілого Надсяння ген там по Солокію і Буг. Всі культурні й духові надбання довелось під штиком покидати. «Я у ці тривожні дні, — продовжував о. Степан, — вирішив поїхати в рідне село, де жила моя мама і сестра. На жаль, їх вже не застав, вони під військовим конвоєм були допроваджені до залізничної станції Загіряни, тут їх примістили з декількома іншими родинами до вагону, який був призначений до перевозу не людей, а тварин. Тут органи польської безпеки перевели біля мене детальні обшуки і посадили на мотоцикла і завезли до тюрми до Горлиць. Два тижні разом із сотнею жінок і мужчин ми сиділи в надзвичайно важких тюремних умовах, а після скомплектованої групи нас відвезено до концентраційного табору в Явожні, що находився коло Щакова. Здається мені, що я був загартований, знав довоєнні роки переслідування польські, знав добре свіжі часи гітлерівської окупації, але як на початку я зустрівся із дійсністю надмірної жорстокости в Явожні, я почув що це злочинний ясир, зготований для нашого народу». Слухаючи о. Дзюбину та інших в’язнів концентраційного табору в Явожні, з тих фактів можна було б скласти великий том чорної книги.

Про акцію «Вісла» вийшла в Польщі праця д-ра Євгена Місила, крім того тією самою назвою вийшов документальний фільм за режисурою Ядвіґи Новаковської. Так праця, як і фільм детально представляють методи виселення українців з рідних земель та про долю тих понад 4,000 осіб, які попали в концтабір Явожно.

У фільмі взяли участь Зигмунт Келлер — слідчий з Ліська, Юліян Рубак — комендант міліції з Красі чини, двох бувших воїнів У ПА та на цьому тлі найбільш авторитативно і достойно у фільмі видніє о. мітр. Степан Дзюбина. Це позитивно, що отець погодився взяти участь у фільмі. Польське телебачення передало 11 січня 1993 року на цілу Польщу фільм, який за словами отця мітрата допомагає зрозуміти той великий біль, те страшне горе, що переживала українська людина в повоєнній Польщі. В фільмі о. С. Дзюбина, як бувший в’язень, між іншим розказує: «В концтаборі Явожно, де ув’язнено виключно українців, були стосовані антилюдські методи моральних і фізичних мук. За здуману співпрацю з УПА катуванням, каліченням, мерзосвітним образам наруги не було кінця. Тут проявився найогидніший садизм у знущаннях, ґвалтах, а навіть убивствах. До тортур справді уживали електричного струму, не давали їсти, в’язні пухли з голоду, щодня кілька в’язнів падало в тих тортурах неживими. Крім численних в’язнів, серед яких були старці і не літні діти, було 26 священиків обох українських віровизнань». Можна б було продовжувати розповідь, яку так майстерно, з глибоким відчуттям передав у фільмі о. С. Дзюбина.

У грудні 1948 року о. Дзюбину виснаженого, зголодованого і з підірваним здоров’ям звільнено з ув’язнення. Отець з тюрми поїхав до своєї родини, яка проживала вже на півночі Польщі в Тжцянім біля Піли. Підсиливши своє здоров’я, о. Степан вписався на варшавський університет на відділ католицького богослов’я робити докторат. Однак, вчорашній в’язень не знайшов навкруги себе сприятливої атмосфери до завершення докторату. Отець Степан з наполегливою притаманною йому завзятістю зробив старання у Примаса Польщі Вишинського на дозвіл вести відправи в Гожівській Епархії або в Битові. Працюючи у сестер Уршулянок в місті Слупську, цілий час був у контакті із українськими переселенцями, з якими спільно обдумував, які заходи вжити, щоб добитися згоди на ведення Богослужб у греко-католицькому обряді.

Після довгих років старань врешті влада дозволила на відправу Богослужень у 20 станицях. Це був період певного політичного пом’якшення. У червні 1956 року покликано до життя Українське Суспільно-культурне Товариство, яке пробуджувало наших людей наче з кошмарного сну до обмеженого, але все таки до якогось національного життя, яке було підсилюване духовенством і українською газетою «Наше Слово», що почало виходити у Варшаві. Дозволено відправляти Богослужби в Битові, Славно-Квасові, Лемборку, Білому Борі та в інших місцевостях.

Великою заслугою о. Дзюбини є не лише те, що він обслуговував декілька станиць, але найцінніше в тому є те, що він не погоджувався відправляти в костелах, щоб цією дорогою не спричинюватися до дальшого спольщування нашого дискримінованого народу. Це був період, коли на Кошалінщині о. С. Дзюбина був одинокий священик греко-католик, згодом тут прийшов о. Марків, а за деякий час о. Пирчак.

Отець С. Дзюбина вставав у глибоку ніч і ніччю повертався до свого дому, йдучи з Богослуження на Богослуження по 20-30 кілометрів, часто користаючи з принагідних засобів комунікації. Як же часто, без нарікань, з глибокою покорою виконував свої обов’язки українського душпастиря.

Після смерти о. мітрата Василя Гриника Примас Польщі Вишинський призначив о. С. Дзюбину генеральним вікарієм греко-католицької Церкви в Польщі. За час своєї каденції о. С. Дзюбина значно розбудував і зміцнив українські греко-католицькі парафії. Збільшилось число наших священиків. Після смерти Примаса Вишинського Примас Йозеф Ґлемп не продовжив повноважень, а на це місце призначив двох інших священиків.

Будучи головним вікарієм, о. мітр. С. Дзюбина не лише відкрив нові станиці в Слупську, Криниці й інших місцевостях, але зумів оборонити о. Т .Майковича, якого намагалися усунути перемишльські ординарі римо-католицького духовенства. Крім того довів до офіціяльної реєстрації багато наших станиць і тим надав їм юридичний статус.

Треба особисто знати о. мітр. С. Дзюбину, щоб відчути його велич, а перш за все відчути його глибокі переживання над тим, що наш народ християнський поділений.

Можна лише здогадуватись, що діялося в душі в глибині серця о. мітр. С. Дзюбини, коли дивився напередодні інсталяції єпископа І. Мартиняка, як польські шовіністи, підсилені римо-католицьким духовенством, вели односторонню війну за український собор, в якому висвячувався тому 55 років двадцятип’ятилітній о. С. Дзюбина. Напевно, болісно пережив, коли рішенням Папи Івана-Павла II наш собор був переданий завойовникам, а на потреби нашого обряду було призначено костел. Ця децизія була болісним ударом по всіх вірних, незалежно, де вони проживають. В кінці римський папа всіх греко-католиків у Польщі без винятку пробував підпорядкувати під варшавську римо-католицьку юрисдикцію.

В такій атмосфері живе о. Дзюбина, поширює Боже Слово і правду Євангелії, засвідчує свою стійкість і зрівноваження у вірі і відданості для свого народу. Часто повторює: «Для мене найбільшою і єдиною турботою є добро людських душ, єдність українського християнського стада і справжній, не зфалшований християнський мир». Які це глибокі слова, їх не можна забувати, бо основою Христової Церкви були і будуть людські душі.

Хай милосердний Господь продовжить вік нашого Дорогого о. мітр. Степана та наділить своїми щедрими ласками, міцним здоров’ям, щоб міг дальше безперебійно працювати на славу Божу і благо українського народу.

Шановна Редакціє!

Читаючи у Вашій газеті «Слово-дзєнік католіцкі» з 1 лютого 1993 р. ч. 7, рік 1, також прочитав на сторінці 9 про свідчення «Ради Начельней Федерації Організації Кресових» під назвою «Проти антипольського видовища в «ТВП» — польській телевізії, підписану за «Раду Начальну» керуючим Станіславом Міграшевським і секретарем Галиною Соколовською. Тому, що в цій статті подано кривдячі наклеїш під адресою тисяч тих, які були без жодної вини ув’язнені в таборі в Явожному, в роках 1947 і 1948, бо названо їх «недобитками УПА», а також подано неправдиво, що табір у Явожному був передусім для поляків, тому прошу ласкаво про поміщення у Вашій газеті «Слово…» моє виясненя у цій справі.

Припускаю, що автори цієї статті не написали свідомо стільки кривдячої неправди про карний табір у Явожному, бо хіба самі там не були, тільки просто так були через когось впроваджені в блуд, очевидно комусь, невідомо, для чого, залежало на тому, щоб про жорстокості, там доконані на тисячах невинних людей, не довідалось правди польське суспільство. Я, як один з тих тисяч, який пережив те все з усіма іншими в’язнями, вважаю, що маю не тільки право, але рівнож і моральний обов’язок забрати голос у цій справі й поінформувати, як направду ця справа виглядала. На жаль, з причин мого здоров’я я не міг цього зробити скоріше.

Не є правдою, як це виразно випливає з вищезгаданої статті, що в таборі Явожному в роках 1947 і 1948, бо про те, що в тих роках діялось в таборі, говорено в телевізії, «перебували тільки недобитки УПА, і що в цьому таборі ув’язнювано передусім поляків», як твердять автори цієї статті (?). На якій підставі таке фальшиве твердження? Знаю, що є фактом, що в часі акції «Вісла» в 1947 р. ув’язнено там біля чотирьох тисяч українців, жінок і мужчин разом з малими дітьми і малолітньою молодцю, а також вагітних жінок, які родили дітей в таборі, а також і осіб старшого віку. Так, це правдиво виглядали, ті «недобитки УПА», як це фальшиво подано у вищезгаданій статті. Серед арештованих було там 27 священиків (22 греко-католиків і 5 православних).

Офіційно говорилось, що їх ув’язнено там тому, бо співпрацювали з Українською Повстанською Армією (УПА), що одначе не було правдою, бо ж ув’язнено там не тільки тих, які жили там, де діяла УПА, але також і з тих теренів, де УПА взагалі не діяла, а також і тих, які не мали жодного пов’язання з УПА. Що так в дійсності було, свідчить незаперечний факт, що серед ув’язнених у таборі Явожному порівняльно дуже малий відсоток ув’язнених піддано під військовий суд, незалежно від дуже брутального слідства, в часі якого немилосердно бито переслухуваних і застосовувано, як твердять тортуровані, різні жорстокі тортури. Безвиглядна більшість, тисячі ув’язнених виявились зовсім невинними, і при кінці 1947 року розпочато масове звільнення невинних з табору. Однак, залишено там ще на цілий рік священиків і інших інтелігентів, хоч було дуже добре відомо, що і вони також зовсім невинні. Однак, поки почато звільняти з табору цілком невинних, то згинуло там з голоду і різних тортур, а також із знущання над в’язнями таборової служби біля 160 осіб, а багато з них померло після звільнення, бо так були змальтретовані й виснажені.

Які були умови у тому таборі, говорить факт, що багато в’язнів, заледве після кількох місяців побуту в таборі, пухли з голоду і падали мертві на площі під час апелю. Хіба не буде пересадою сказати, що під тим оглядом (підкреслюю слово «під тим оглядом») табір в Явожному був гірший від німецького табору смерти в Освєнцімі, бо там деякі в’язні пережили і п’ять літ, а в Явожному заледве по кількох місяцях гинули з голоду.

В часі акції «Вісла» я був також арештований при кінці травня 1947 p., коли я приїхав попрощатись з моєю мамою і родиною, яких виселювано з їх родинного села Гладишова, на західній Лемиківщині, з тодішнього Горлицького повіту. Виселену родину, вже заладовану до вагонів, застав на станції в Загуржанах біля Горлиць. Працівник (Уряд Безпеки), який мене там на станції заарештував, запитав, чи я є римо-католицьким священиком чи греко-католицьким, а коли я відповів, що греко-католик, то цинічно усміхнувся і сказав: «То нам вистачає».

Це була єдина причина мого ув’язнення і заслання до карного табору в Явожному, що народився греко-католиком, а не римо-католиком, бо через цілий час ув’язнення не поставлено мені жодною, навіть найменшого закиду якоїсь вини, бо ж її не було.

Дуже добре було відомо, що я цілий час працював на західній Лемківщині, останньо в Новій Всі, коло Криниці, де УПА взагалі не діяла. Рівнож дуже добре відомо, що я і мої парафіяни жили в повній згоді, а навіть приязні з місцевими поляками, і що на тому терені не загинув з рук лемків ані один поляк. Не помогла рівнож інтервенція св.п. священика прелата Літвіна, римо-католицького пароха в Горлицях, який, знаючи мене, знав дуже добре, що я є цілком невинний, і для цього інтервенював у моїй справі в УБ (Уряд Безпеки), де, однак, було йому сказано, щоб не мішався до тої справи.

Коли по двох тижнях побуту в УБ в Горлицях вивезено мене, разом з іншими в’язнями з цілої околиці, в товаровому вагоні до табору в Явожному, щойно годі там на Шлеську, в часі постою на залізничній станції, обкидано наш вагон камінням з окриками, що в тому вагоні їдуть бандити, які мордували поляків. Комусь залежало на тому, щоб була така опінія про ув’язнених. Зроблено це щойно на Шлеську, коли ж в місцевостях, з котрих нас забрано, ніхто з поляків не повірив би в такі злочинства, коли місцеві поляки дуже добре знали, що це є неправда. Коли припроваджено нас на залізничну станцію в Щаковей під дуже сильною ескортою до табору в Явожному і поставлено нас на таборовій площі, то прийшов до нас якийсь капітан і, звертаючись до нас, священиків, бо зі мною був також ув’язнений священик пробощ Ян Булат з села Бартне, біля Горлиць, такими словами, в дуже гострому тоні: «То ви, священики, є тому всьому винні, бо ви намовляли і заохочували своїх вірних, щоб бомбардували поляків. Ви передусім за це все відповідаєте». Коли я на його закиди вияснив йому, що я цілий час працював як священик на західній Лемківщині в повіті Новосендецькім і що там лемки жили з поляками в цілковитій злагоді і що там не загинув ані один поляк з рук лемків, то тоді він із здивуванням, сильно поденервований, вигукнув: «До чорта — кого нам тут привезли?».

Очевидно ціла таборова служба, разом з офіцерами, була кимось так поінформована, що всі в’язні, яких привезено до табору,— то бандити українці, які мордували поляків. Рівнож під час розмови з одним з бльокових, який був зичливо до нас наставлений, а якому я вияснив, що є тут ув’язнені цілком невинні люди, в секреті сказав: «… але отець навіть собі не може уявити, що тут про вас говорять і яке тут є до вас вороже наставлення». З того випливає ясно, що комусь залежало на тому, щоб була про нас така опінія. Так поінформована таборова служба фактично всіх в’язнів вважала за бандитів і вбивців поляків. До знущання над в’язнями заангажовано садистів, які мали велику приємність у знущанні над безборонними в’язнями. Для справедливости треба однак сказати, що були між ними і шляхетні люди, але це були винятки.

Повертаючись до вищезгаданої статті у справі польського телевізійного фільму, то припускаю, що тут зайшло якесь дуже велике непорозуміння, коли ж цей фільм, який надавала польська телевізія дня 11 січня б.p., не був абсолютно «антипольським видовищем, до сіяння нової неправди, для практикування диверсії і перфідної антипольської Пропаганди», як це зовсім помилково і просто наклепницько твердять автори статті (?!). Цей фільм у жодному випадку не був антипольським, коли ж нічого злого і неправдивого не говорив ані про Польщу, ані під адресу сучасних поляків. Цей фільм тільки інформував про те, як дуже шовіністично і просто злочинно тодішня комуністична влада нищила польських громадян української національності! при помочі акції «Вісла», а також карного табору в Явожному, який для багатьох, цілком невинних в’язнів був табором смерти.

Тим більше не розумію, чому так дуже денервує авторів тієї статті, як рівнож й інших авторів, які, пишучи на цю тему в інших часописах, обкидають їддю ненависти і називають «полякожерцями, засліпленими ненавистю до поляків» (?), тих, які польська телевізія попросила, щоб поінформували телеглядачів про те, що вони самі пережили в таборі Явожному, тільки для того, щоб говорили правду. Це є дуже дивним і застрашаючим, кому сьогодні і для чого так дуже залежить на тому, щоб тушувати і закривати злочинства тодішньої комуністичної влади, яка нищила не тільки польських громадян української національности, але також і поляків, великих патріотів і народніх героїв, що не згоджувались з накиненим комуністичним режимом і боролися за правдиво незалежну і вільну Польщу, з рядів Армії Крайової. Не знаю, чи ці автори, так дуже негативно наставлені до українців, здають собі справу з того, як це дуже шкодить справжньому поєднанню і згоді між поляками і українцями, що сьогодні є так дуже потрібне одним і другим. Рівнож не знаю, чи вони здають собі справу з того, що до поєднання і згоди не гуди дорога, коли ж то дуже шкодить не тільки українцям у Польщі, але також і їх землякам, полякам, що живуть на Україні, бо воші читають не тільки в Польщі, але рівнож і в Україні про відомі не дуже побажані наслідки.

Сьогодні, дякуючи Богу, цей страшний кошмар минулих літ, які пережили обидва народи, польський і український, у великій мірі з того приводу, що забуто про те, що від нікого не залежало, хто ким народився, а рівнож забуто про те, що кожна людина, незалежно, ким він народився, є Божою дитиною, а ще більше всі ми є Божими дітьми, ми є брати, які взаємно повинні любити і шанувати себе. Дуже часто також забуваємо і про те, що правдивий патріотизм полягає в тому, щоб любити своє, і як треба, то навіть, своє життя належить віддати для свого народу, але ніколи не вільно цього робити з кривдою іншого народу, бо тоді це вже не є шляхетний патріотизм, але дуже грішний шовінізм. Поза тим кожна людина з наказу самого Бога є зобов’язана бути патріотом, але не шовіністом.

Тепер, завдяки Богу, найвища державна влада як у Польщі, так і в Україні, роблять все, що є в їх силах, щоб ті два великі слов’янські і християнські народи жили з собою у зі оді і взаємно себе шанували. Це є конечне, коли сьогодні є такі виняткові ситуації,яких хіба ще ніколи в історії тих двох народів не було. Цього не можна легковажити, бо це може закінчитись дуже трагічно і для одних, і для других. Дуже добре розумію і дуже сердечно співчуваю тим всім, які пережили свою особисту трагедію з причин непорозумінь в минулому, але помимо цього не вільно ніколи і нікому, говорячи чи пишучи на ці теми, послуговуватись неправдою, а тим більше кидати наклепи на невинних людей. Стараймося разом не допустити до того, що було в минулому, коли з нашої незгоди, часто спровокованої іншими, завжди користав хтось третій, для великої шкоди одних і других.

Є великою радістю, яка наповняє великим оптимізмом, дякуючи Богу, що сьогодні є також багато позитивних висловів на цю тему, які з’явились на шпальтах різних газет, які виразно свідчать, що при добрій волі одних і других можна прийти до порозуміння, жити в згоді, а навіть у правдивій християнській любові так, як нам, християнам, наказав Ісус Христос, навчаючи нас, що найбільшою і найважливішою Заповіддю Божою є любов Бога і ближнього. По цьому можна буде пізнати, чи хтось є правдивим християнином, наскільки буде любити свого ближнього, як себе самого. Дай Боже, щоб ця взаємна любов і взаємна пошана запанували між нашими братніми народами, що напевно буде великою користю для нас і наших потомків.

Бувший в’язень табору в Явожні
о. Стефан Дзюбина

Перемишль, дня 23 лютого 1993 р.

П.С. Цей лист був написаний польською мовою і спрямований до польської газети, нам не відомо, чи був надрукований. Друкуємо його в українському перекладі.

Редакція

Три роки тому з ініціятиви тодішнього посла польського парляменту Володимира Мокрого було засновано Фундацію св. Володимира у Кракові.

Фундація в центрі міста (поряд з історичним Вавелем) найняла запущений будинок з 36 кімнатами і з величезними труднощами й немалими коштами від жертводавців Польщі і багатьох країн світу взялася за його генеральну реставрацію. Нині вже 80% робіт над реставрацією закінчено, і Фундація має прекрасні простори для своєї діяльности.

А діяльність Фундації і справді гідна подиву. Вже зараз при ній успішно працює Центр науки і культури, який влаштував уже кілька міжнародніх наукових конференцій, зняв документальний фільм про концентраційний табір Явожно, комплектує солідну українознавчу бібліотеку, архів, тісно співпрацює з Ягелонським університетом.

Наприкінці листопада Центр науки і культури влаштував «Дні української культури» в Яґелонському університеті, що в них поряд із студентами-україністами цього університету (яких зараз нараховується 45), взяли участь студенти-україністи з усіх університетів Польщі, а теж численні групи студентів з України, Росії, Литви, Башкірії та Чехо-Словаччини (з Праги та Пряшева).

Існує при Фундації теж Галерея українського мистецтва, в якій відбулося кілька тематичних виставок. Найвизначнішою з них є виставка ікон ХV – XIX ст. із знищених українських церков у Польщі, які чудом збереглися перед знищенням й були відреставровані спеціялістами.

Фундація св. Володимира у Кракові видає і свій альманах під назвою «Між сусідами». Перший 56-сторінковий випуск цього альманаху Управа Фундації (В. Мокрий, Б. Зінкевич, М. Ясінська, Т. Венгринович та І. Кривуцький) видала наприкінці 199І р. Він відкривається фрагментом дискусії міжнародньої конференції «Незалежницькі прагнення українців у XX ст.» та є тут і звіти-інформації про дальші конференції, влаштовані Фундацією, — «Українська політична думка XX ст.» та «Життя і творчість Богдана Лепкого».

Цікавими й цінними є статті про краківського друкаря Швайпольта Фіаля (Ю. Гаврилюка), про україністику в Ягелонському університеті (В. Мокрого та Б. Зінкевич-Томанек), про українське питання в польському парляменті (В. Мокрого), матеріяли першого з’їзду об’єднання лемків у Польщі, що відбувся у Сярах біля Горлиць у листопаді 1991 р. Делегати з’їзду, між іншим, звернулися до лемків цілого світу із закликом протидіяти політичним тенденціям, спрямованим на сепаратистичне признання русинами статуту окремої народности. «Є це дуже шкідлива діяльність, і делегати з’їзду засуджують її», — говориться у «Зверненні».

З рецензій, опублікованих в альманасі, на увагу заслуговує огляд книжки О. Плеченя «Дев’ять років у бункері» — про УПА на Закерзонні. Є тут і публіцистичні статті, і вірші — разом тридцять цікавих матеріялів українською і польською мовами.

Другий випуск альманаха «Між сусідами» (Краків, 1992) видано вже на 100 сторінках.

Він відкривається передовою про потребу шукання шляхів взаємного порозуміння між поляками й українцями. Центральною темою альманаха є матеріяли про згадувану вже виставку українських ікон. Інформаційну статтю про виставку подано українською, польською і англійською мовами. Тут же подані промови на відкритті виставки В. Мокрого, митрополита краківського Ф. Махарського, бувшого міністра культури України Лариси Хоролець, представника України у Польщі Т. Старака та серію вітальних листів і відгуків відвідувачів.

Під рубрикою «Живі в нашій пам’яті» опубліковано статтю про митрополита Іларіона (Огієнка) та передруковано його статтю «Чудотворна ікона Матері Божої з Корчмина». Ювілейну статтю присвячено і Леву Гецу (автор Т. Філяр). Цінні документи про найновішу боротьбу польських лемків за свої національні й політичні права містить матеріял В.Шлянти «Лемківський календарій». В розділі «Краківська україністика» подано цікаві автопортрети його провідних викладачів В. Вітковського, В. Лужного, Г. Стрельчука, Є. Пали, А. Фаловського, Б. Зінкевич-Томанек та В. Мокрого.

Дуже добре, що упорядники залучили до альманаху і статті студентів-україністів. Вони становлять окремий розділ «Зі студентських зошитів», а є їх дев’ять. Деякі прозраджують, що у Кракові виростає нове покоління ентузіястів.

І в другому випуску переважають польськомовні матеріяли. Обидва випуски багато ілюстровані.

Альманах «Між сусідами» є достойним спадкоємцем «Українського календаря», який протягом довгих років був найвизначнішою книжкою українців Польщі і перестав виходити через брак грошей на його видання. Він добре репрезентує не лише Фундацію св. Володимира у Кракові, але і всю українську громаду Польщі.