Свіжий номер

Садочок, створений Революцією Гідності

Час ставати сильнішими

Стати автором

Юліян Пелеш

Владика Йосафат Коциловський

(До 120-ліття народження та 50-ліття мученицької смерти
Ісповідника Віри, Сина 
Лемківської землі)

В тяжкі часи польської окупації Західної України (1919-1939), перемишльський греко-католицький єпископ Йосафат Коциловський користувався пошаною й авторитетом серед вірних і громадянства за його принципову оборону віри й обряду та прав українського народу перед свавіллям державної та римо-католицької церковної влади. Галицьким старожилам пригадується маєстатична, патріярхальна постать владики Йосафата з довгою, сивою бородою. Місце його осідку, древній Перемишль був фактично для українців другою столицею Галичини, містом, яке мало довгу, славну історію, велику культурну традицію, а в новіші часи було осередком українського національного відродження. Перемишль називали західним бастіоном України. Перемишльське християнство східного обряду є найстарше в Україні, а єпископство там засновано вже при кінці IX століття. В новіші часи, Перемишль був осідком таких визначних попередників владики Йосафата: Атанасій Шептицький, Максиміліян Рилло, Антін Ангелович, Михайло Левицький, Іван Снігурський, Григорій Яхимович, Йосиф Сембратович, Юліян Пелеш і Константин Чехович.

Йосиф (Йосафат) Коциловський народився в 1876 році, в селі Пакошівка на Сяніччині, в східній Лемківщині. Протягом всього життя був палким українським патріотом і противником москофільства, яке було закорінене в його сторонах. Говорили про нього, що він є українець з крови й душі.

Замолоду Йосиф Коциловський студіював право у львівському університеті. Служив в австрійській армії, при артилерії, дослужившись до ступеня лейтенанта. Студіював теологію в Римі, де став редактором журналу «Записки питомців руської Колегії в Римі». Був бібліотекарем в Колегії і префектом питомців. Докторат з філософії одержав в 1903 році, а з богословії в 1907 році. Тоді був висвячений на священика.

По поверненню до Галичини, став о. Коциловський професором догматики в духовній семінарії в Станиславові (1907-1911), де був також заступником ректора. В 1911 році вступив до чину отців Василіян і перебував у Святомиколаївському манастирі в Крехові. (Це є місцевість коло Жовкви. Манастир був положений в лісистій, горбовинній і романтичній околиці галицького Розточчя). Тоді Йосиф Коциловський прийняв чернече ім’я Йосафат. В 1913 році він склав монаші обіти і почав викладати богословію у василіянському манастирі в Лаврові. (Цей Святоонуфріївський манастир був положений у горішній течії Дністра, на лінії Турка-Самбір, на галицькому підгір’ї. Оснував цю старинну обитель князь Лев Данилович).

У воєнні роки 1915-1916 о. Коциловський був ректором духовної семінарії в Кромерижі на Моравії, основаній для питомців з Галичини, які втекли перед російськими військами.

В 1917 році отець Йосафат, після смерти владики Константина Чеховича, був призначений перемишльським єпископом. Це були часи Першої світової війни, під час якої наша Церква багато натерпілася від австрійської адміністрації, яка була в руках польських шовіністів, і від мадярських погромників. Багато людей, між ними священиків, було розстріляно, або запроторено до концентраційного табору в Талергофі під закидом москофільства. В тій кампанії через польські доноси, потерпіли також свідомі українці. Москалі, які здобули Перемишль в 1915 році, після довгої облоги, в свою чергу, переслідували владику Константина Чеховича в антиуніятській кампанії. Старий владика помер.

ДІЯЛЬНІСТЬ НОВОГО ВЛАДИКИ

Після свого призначення на перемишльський престіл єп. Йосафат Коциловський працював у чотирьох напрямках:

  1. Притягав світських людей до апостольської співпраці з духовенством.
  2. Захищав український народ перед навальним натиском польонізації.
  3. Розвинув доброчинну діяльність.
  4. Боровся з москофільством.

Владика Йосафат зорганізував «Перемиську Епархіяльну Поміч», товариство, яке дбало про сироти, відбудову церков, організувало місії, видавало релігійні книжки й часописи. В 1939 році ця організація розпоряджала значними, на галицькі обставини, фондами й посілостями (нафтовими полями).

Польська влада, від початку окупації Перемишля, ставилася неприхильно до Владики Коциловського. В часи польсько-української війни, польські офіцери робили часті ревізії в єпископській палаті, здемолювали каплицю і непристойно лаялись.

Після закріплення польської влади, польонізаційний наступ набрав чимраз більшої інтенсивності. Польський тиск був найбільше напружений на окраїнних теренах перемишльської дієцезії. Там організовано гуртки «шляхти заґродової», позбавлено українців права мати працю в уряді, агресивно перетягувано греко-католицьких вірних на латинський обряд, мобілізуючи до тої акції римо-католицький клір.

Найбільшим ударом було відлучення Лемківщини в 1934-1935 роках від перемишльської єпархії і створення окремої Апостольської Адміністрації Лемківщини. Тоді відокремлено від Перемишля дев’ять деканатів: Буківський, Горлицький, Грибівський, Динівський, Дуклянський, Короснянський, Мушинський, Риманівський і Сяніцький. Ця адміністратура, з осідком в Риманові, була керована священиками москофілами, по черзі: Василем Масцюхом, Іваном Полянським і Яковом Медвецьким. Щойно під час Другої світової війни завідував нею свідомий українець о. Олександер Малиновський (1940-1944), з осідком в Сяноці. В плянах польського уряду, можна їх назвати диявольськими, з якими солідаризувався Ватикан, була повна польонізація Лемківщини. Поляки підтримували москофільство, як противагу до українського руху, який тоді набирав розмаху на Лемківщині. Москофільство було перехідною стадією до повного ополячення. До ліквідації українства на Лемківщині не дійшло, тому, бо там вже було багато свідомих священиків, яких раніше призначив владика Йосафат Коциловський. Також перешкодила цим плянам війна та упадок Польщі в 1939 році.

ДІЯЛЬНІСТЬ ВЛАДИКИ ЙОСАФАТА НА ЦЕРКОВНОМУ ПОЛІ

Великий будинок грекокатолицької семінарії в Перемишлі збудовано ще за австрійських часів в 1912-1914 роках. Посвячено його щойно 13 грудня

1921 року. Навчання проходило через чотири роки, а від 1930 року поширено його до п’ять років. Владика Коциловський дбав, щоб студії стояли на високому рівні і, щоб виховувати відданих і побожних священиків. Впровадження целібату в 1924-1925 роках спричинило конфлікт між владикою і громадянством. Він був ліквідований аж під час війни, коли 23 вересня 1942 року, у 25-ліття єпископства представники громади, включаючи критиків владики Йосафата, дали йому велике признання за його працю.

Богослови Перемишльської духовної семінарії заложили «Научне Товариство Богословів», яке видало в 1937 році «Ювілейний альманах українських католицьких богословів Перемишльської єпархії».

Владика Коциловський дбав про розвиток монаших чинів, Сестер Служебниць і Сестер Василіянок, які провадили школи, захоронки й дитячі садки. Він заснував новий жіночий чин, Згромадження Святого Йосифа. Сестри Служебниці Пречистої Діви Марії вели 34 сиротинців для 2000 дітей, а Сестри Святого Йосифа 14 сиротинців з 850 дітьми. Сестри Василіянки мали дві гімназії для дівчат в Дрогобичі та Яворові. Велику місійну працю розгорнули Отці Василіяни. Вони мали кілька великих манастирів на території Перемишльської єпархії.

Владика Йосафат часто відвідував парафії і дуже успішно проповідав до народу. Поборював сектанство, яке ширилося серед селян. Величаві були свята Йордану в Перемишлі з участю владик Йосафата Коциловського й Григорія Лакоти. Про це пише і має фотографії в своїх знаменитих споминах отець Степан Дзюбина («І стверди діло рук наших», Видавництво «Український Архів», Варшава 1995). Він згадує, що семінарійний хор, який співав під час йорданських відправ, був найкращий хор в Перемишлі. За йорданською процесією тягнувся, майже, ввесь Перемишль.

Єп. Коциловський організував Марійські дружини молоді, дбав, щоб реколекції були влаштовані по українських середніх школах. Видавано релігійні книжки й молитовники, які були поширені не тільки в Галичині, але й в Америці, Канаді й Бразилії. Від 1928 року виходив єпархіяльний часопис «Бескид», який пізніше називався «Український Бескид». Виходив також квартальник «Перемиські Епархіяльні Відомості». Розвинув владика працю Католицької Акції і влаштував курси цієї організації для священиків у 1934 році.

ВІДНОШЕННЯ ДО ПОЛЬСЬКОЇ ОКУПАЦІЙНОЇ ВЛАДИ

В міжвоєнні часи сидів на престолі Святого Петра в Римі папа Пій XI, фанатичний польонофіл, для якого поляки, польська влада й польська католицька ієрархія не могли робити чогось злого чи несправедливого. Таке становище Ватикану й папи робило життя для наших владик нестерпним. Назагал, становище грекокатолицької Церкви в Галичині, під час польського панування було тяжке.

Поляки й польська влада особливо не любили перемишльського владики Йосафата Коциловського за його принципову поставу як українця і за його оборону українських інтересів. Статті в епархіяльній газеті «Український Бескид» були часто сконфісковані. Заборонено видавати молитовник за включення пісні «Боже Великий Єдиний». Польська поліція в 1919 році була ув’язнила крилошанина Константина Богачевського. пізнішого митрополита Філядельфійського, за оборону прав українського народу й брутально з ним поводилася. Владика Йосафат протестував, звернувся до нунція у Варшаві й вислав меморіял в цій справі до Ватикану. Пізніше, висилав протести до польського уряду та до Ватикану в справі пацифікації 1930 року. Вніс скаргу владика Йосафат до польського уряду в 1938 року в справі надужить польської державної влади.

Щоб захищати дітей від спольщення в місті Перемишлі, вели Сестри Служебниці шістьклясову школу на Засянні. На цьому передмісті працювали також отці Василіяни, які там мали манастир і збудували церкву. Польська влада заборонила збудувати отцям Василіянам величаву, простору церкву за проектом А. Лушпинського. Формальною причиною заборони була обставина, що ця церква заступила б вид на костел отців Салезіян. Тому довелося будувати меншу скромнішу церкву. Ввесь український Перемишль складав гроші на цю будову. Церкву Страдальної Матері Божої посвятив владика Йосафат Коциловський на свято Благовіщення 7 квітня 1935 року.

В боротьбі з москофільством, яке ще було сильне на західних окраїнах, владика Йосафат призначав в москофільські села священиків свідомих українців. Іменував українців членами перемишльської капітули.

ПЕРША БІЛЬШОВИЦЬКА й НІМЕЦЬКА ОКУПАЦІЇ

Зайнявши західноукраїнські землі в 1939 році, взялися і більшовики і до переслідувань Грекокатолицької Церкви. Границя була на річці Сян.

Правобережний Перемишль був на радянській стороні. Передмістя, Засяння осталося під німцями в Генеральнім Губернаторстві. Сов’єтська влада відібрала епархіяльні посілості. Владику Коциловського переслухували нібито за неплачення податків. При тому насміхалися з релігії. Владика відважно протестував проти надужить.

З приходом німців в 1941 році, владика Йосафат сподівався кращого їх відношення до Церкви як від атеїстичного більшовицького режиму. Однак, переконався, що гестапівці не є кращі від енкаведистів. Німці підозрівали владику, що він критично ставиться до їхньої влади і співчуває переслідуваним жидам. Владика відмовився написати пастирського листа зі закликом до співпраці українців з німцями. Через це йому заборонила німецька влада відбувати владичі візитації парафій.

ДРУГИЙ ПРИХІД БІЛЬШОВИКІВ І НОВА ПОЛЬСЬКА ОКУПАЦІЯ

Червона армія здобула Перемишль 27 липня 1944 року. В 1945 році, на підставі договору, Перемишль передано Польщі. Українці на захід від лінії Керзона мали бути переселені до Радянського Союзу. Владика Йосафат Коциловський відмовився добровільно покидати Перемишль, своє історичне місце осідку, закріплене договорами з Ватиканом і урядами королівської Польщі, Австро-Угорщини й поверсальської Польщі.

Наслідком цієї відмови був арешт владики Йосафата польською поліцією 26 червня 1946 року. Арештовано також єпископа помічника Григорія Лакоту та багатьох священиків. Єпископську резиденцію з музейними пам’ятками, старими портретами й архівами пограбовано й здемольовано. Грекокатолицьку катедру й капітульні будинки перебрали польські монахи отці Кармеліти.

Єпископа Йосафата вивезли до концентраційного табору біля Львова, де вже були інші єпископи, священики й монахи. Пізніше, він перебував у тюрмі в Києві. Владика настоював, що він не є сов’єтським громадянином і, що радянські суди не мають права його судити. Хворого на запалення, його примістили в православному манастирі біля Києва. Він там помер від вибуху крови 17 листопада 1947 року. До кінця життя владика Йосафат Коциловський не заломився і був готовий терпіти та вмерти за вірність своїй Церкві й українському народові.

ЗАКІНЧЕННЯ

Владика Йосафат Коциловський, побіч митрополита Андрея Шептицького, належить до провідних діячів Галичини в першій половині нашого віку, не тільки на церковному, але також на громадському полі. Він поєднував глибоку віру з українським патріотизмом і своєю діяльністю лишив значну спадщину в історії Західної України. Його владича столиця Перемишль, з визначного українського національного центру, стала в теперішній Польщі символом польського шовінізму й українофобії.

Польща вийшла з Другої світової війни одною небагатьох реальних переможців. Вона дістала від Німеччини західні землі, які є економічно більше вартісні від втрачених регіонів Західної України й Західної Білорусі. Дістала великі центри: Ґданськ, Вроцлав, Щецін, Ополє. Дістала довге побережжя Балтику й індустріяльний Шлеськ. Але найважніший здобуток є поширення, тобто подвоєння польської етнографічної території, яка до 1939 року була відносно мала. Це була найбільша етнічна територіяльна експансія за всю історію польського народу. Можна вияснити чи виправдати, що ця експансія сталася коштом Німеччини. Німці напали на Польщу й хотіли її назавжди поневолити, або цілковито знищити. Але польська етнографічна територія поширилася також на схід коштом українців, які втратили Перемишль, Холм і Сянік, втратили Лемківщину, Холмщину і Підляшшя. Українців вигнано ніби за підтримку У ПА. Україна не була суб’єктом Другої світової війни, ніколи не завойовувала Польщі ані не збиралася цього робити. Українці по війні стали, без причини, покараним народом, тобто жертвою міжнародного цинізму і несправедливости. Такою жертвою був владика Йосафат Коциловський, який за все своє життя робив добро й любив свій нарід.

ВИКОРИСТАНІ МАТЕРІЯЛИ:

  1. Петро Голинський, «Перемиські владики й духовенство в службі Церкви і народові», збірник «Перемишль, західний бастіон України», Перемиський видавничий комітет, 1961.
  2. Петро Ісаїв, «Історія перемиського єпископства східного обряду», Видавництво «Америка», Філядельфія, 1970.
  3. Михайло Ваврик, «По василіянських манастирях», Видавництво отців Василіян, Торонто 1958.

Єпископ Юліян Пелеш – визначний оборонець Церкви і народу

Кажуть, щедра на таланти земля нашої Лемківщини. Вона подарувала людству цілу плеяду геніяльних різьбярів, малярів, співаків і композиторів, поетів і письменників, учених і винахідників, а особливо вона багата на визначних богословів. Кожен регіон нашої батьківщини пишається своїми великими мужами, які своїми зусиллями поклали підвалини під різні види науки. Ці люди визначають і розвивають почуття національної свідомості! і гордости, а серед них є такі, які закріплюють основи християнської віри. Оформлюють вони духовість народу своїми працями, ідеями та головне конкретним поступованям своїм, надають нового змісту й напрямку в нашому житті.

Саме до таких визначних людей України слід зарахувати Юліяна Пелеша, якому в 1995 р. минуло 150 років від дня народження і в 1996 році обходимо його 100-ліття від дня передчасної смерти.

Юліян Пелеш народився у 1845 рот на Лемківщині. З молодих років свого життя виявив великий нахил до гуманітарних наук і, будучи ще юнаком, мав неабиякий талант до розповідей, а згодом ці розповіді почав записувати у своєрідні оповідання, які згодом використовував у своїх проповідях.

По закінченні середньої освіти Юліян вступає на богословський факультет у Відні. З документів дізнаємося, що, студіюючи богословію, Юліян відзначався доброю публіцистикою, а особливо риторикою. Закінчивши успішно богословію, у 1867 році висвячується і стає префектом Ген. Духовної Семінарії і помічником богословської о факультету у Львівському університеті. Перебуваючи у Львові, став співорганізатором церковного місячника «Руський Сіон» 1872-74 pp. Були це роки, коли наша Церква зазнавала тяжких ударів зі сторони Польщі, гак і Росії. Москва йшла повним наступом проти Греко-католицької Церкви. В 1875 році їй вдалося на підставі різних інтриг дощентно знищити Греко-католицьку Церкву на Холмщині.

Наша Церква в Галичині, яка після переходу Галичини під Австрію, від 1772 аж до 1914 року, з малою перервою 1809-1815 pp., коли т. зв. «Тернопільський край» був під Росією, розвивалася нормально. Австрія не провадила в тому відношенні дискримінації. Зокрема після відновлення Галицької Митрополії (1808) тут появляються такі визначні церковні й суспільні діячі як Михайло Гарасимович, Іван Могильницький, Маркіян Шашкевич. Іван Снігурський, Михайло Левицький (митрополит і кардинал), надзвичайно сильною індивідуальністю, високо освіченою і зрівноваженою постаттю був єпископ Юліян Пелеш та інші.

Це були прекрасні сини не лише своєї Церкви, але віддані сини українською народу, тому ставали сіллю в оці наших національних нелюбів. Поляки стосу вали свої інтриги від моменту прийняття Берестейської унії, і цю злобну політику помічаємо в наші дні. В книзі «Гешіхте дер Юніон`с» в II томі, від сторінки 297, автором якої є єп. Ю. Пелеш, подається основні причини московської атаки на нашу Церкву . Для обізнаного читача добре відома політика царя Петра І, який дав наказ мордувати половецьких василіян, пірвання єпископа Д. Жабокрицького, історію уманських мучеників. Крім того в самій лише бердичевській в’язниці сиділо 68 греко-католицьких священиків, найбільше з уманського деканату. У своїй історії Церкви Ю. Пелеш називає «бердичевські ісповідники», «мученики Христові».

В «Новій Зорі», Львів, 1936, ч. 66, читаємо, що все, чого не завершив цар Петро, завершувала послідовно Катерина II. Як бачимо, не помилявся Шевченко у своїй поетичній оцінці: «А Вторая доконала вдову сиротину». Надзвичайно також правильно характеризує Катерину II наш ювілят, єп. Ю. Пелеш: «Ця жінка, що властиво була гарячою прихильницею Вольтера й не шанувала ніякої релігії, вміла краще від її інших сучасників використати релігію для своїх політичних цілей (том 11, стор. 507).

Немало боротьби перевів єп. Ю. Пелеш із своєрідними реформаторами, які намагалися на Львівському Синоді 1891 р. насильно запровадити серед нашого духовенства целібат. Хитро позакулісові інтриги всупереч праву і волі нашого духовенства підготовлялися заздалегідь секретно тайним листуваням між польським намісником Казимиром Баденім і австрійським міністром Кальноким та Ватиканом. Спритно усунено напередодні Синоду митрополита Йосифа Сембратовича. На чолі римської конгрегації, якій підлягала наша Церква, стояв годі рафінований польський шовініст кардинал гр. Лєдуховський, неприхильним нашій Церкві і ворожо відносився він до українського народу. Єпископ Ю. Пелеш обстоював становище, що наше духовенство тішиться взірцевою доброю опінією, провадить себе високо морально, а щодо целібату, то слушно єпископ вважав: «Хто жениться — добре творить, але хто не жениться, лучше творить». Єпископ Ю. Пелеш з переважаючою більшістю вважав, що священичі подружжя були і залишаються канонічним правом Східньої Церкви признані і через Ватикан, і при заключенні унії утверджені, і цього міняти не слід. Це ж в тому виявляється і повага до наших рішень і до нашої Церкви.

Не так Ватикан, як польський клір надзвичайно підступно тиснули на Львівський Синод, щоб нашим духовним насильно нав’язати целібат, щоб в той спосіб відтяти духовних від народу і тоді його використати до конфлікту з вірними православними українцями, а фактично приступити до реалізації пляну нищення України. Цей плян, який обдумав і видав окремою книжкою в 1717 р. ксьондз Кубаля.

У такій складній ситуації перемишльський єп. д-р Юліян Пелеш рішається на опрацювання письмового протесту. Єпископ сам походив із священичої родини, поважав родинне життя священиків, був противником всякого роду гріха, стояв твердо і однозначно за прийнятими канонами на Берестейській унії. У своєму проекті др Ю. Пелеш доводив, що безженність за святим письмом не є наказом, а лише пропозицією, і тому не можна цього нікому насильно накидати. Справа целібату через польське духовенство була ставлена від зарання унії аж по наші дні. Відома дослідниця Н. Полонська-Василенко у своїй праці «Історія України» т. 2, від сторінки 300, стверджує: «Уніятська Церква не мала підтримки з боку римо-католиків, поляків, які тільки терпіли її… На соймі 1621 року ввесь польський клір з примасом Гембіцьким та польська влада поставили вище державні інтереси й добро своєї держави від добра Католицької Церкви і взяли під оборону Православну Церкву… Волинський посол Древінський просто вимагав від Апостольської Столиці скасувати юнію і перевести уніятів на латинський обряд.

Вшановуючи того могутнього сина лемківсько-української землі, подвижника і палкого оборонця нашої Церкви і народу єпископа д-ра Ю. Пелеша, який різко виступив проти накидуваного нашим духовним целібату, добре розумів, що своєю діяльністю зберігає українську християнську духовість. Нехай Милосердний Господь наділяє своїми найкращими ласками повсякчасно усіх тих, які, не зважаючи на умови свого життя, несуть прапор волі народові у вінку Христового виноградинка.

Ярослав Стех