Юрій Малаховський

Молодь і відродження Львівської духовної академії

На цю тему 6 березня 1994 р. доповідав на форумі Українського Патріярхального Товариства у Нью-Йорку молодий історик — дослідник катакомбної Української Католицької Церкви д-р Борис Гудзяк. Доповідача привітав і представив голова управи відділу УПТ-ва Юрій Малаховський, який підкреслив, що доповідач Борис Гудзяк тількищо приїхав зі Львова, де він є головою нового Інституту Історії Церкви, якого слід вважати своєрідною предтечею до відновлення Греко-католицької Богословської Академії у Львові. До речі, Б. Гудзяк є відповідальним за підготову відкриття Богословської Академії у Львові. Б. Гудзяк вищі студії з біології закінчив на університеті в Сиракузах, студії богословії закінчив у Римі в Колегії Св. Софії та захистив докторську працю з філософії на Гарвардському Університеті.

Доповідач на вступі підкреслив, що в наш час домінуючими питаннями є спорт, бо малось на увазі тількищо здобуту золоту медалю на світовій олімпіяді Оксаною Баюл, політика, бо тількищо, 4 березня, президент Леонід Кравчук зустрівся з президентом США Б. Клінтоном у Вашінгтоні, і Церква в загальному, а зокрема Українська Греко-католицька, якої Синод тількищо успішно закінчився. В основному зупинився на питанні Церкви, яка являється дуже важливим і основним чинником в Україні, а зокрема тепер у державотворенні. Доповідач не з’ясував проблем українських Церков в Україні, але зосередився переважно над проблемами Української Католицької Церкви, відмітивши при цьому, що зараз у нашій Церкві відчувається брак церковної еліти з певною візією. В минулому наша Церква мала таких особливих велетнів, якими були Слуга Божий Митрополит Андрей і його наслідник св.п. Патріярх Йосиф, які залишили в У країні і тут, у діяспорі, великі надбання, хоч би згадати Український Католицький Університет у Римі, собор Св. Софії, патріярший двір з церковцею свв. Сергія і Вакха у Римі. Ми, змагаючись за помісність нашої Церкви, забули, що вона мусить мати свою іншу думку, свою обрядову відмінність і мусить мати свою богословію. Без цього всього наша Церква не може жити або її життя приречене на скору смерть. Під цим оглядом доповідач окремо підкреслив і привітав постання Інституту ім. Митроп. Андрея Шептицького в Оттаві — Канада, якого ініціятором є о. Андрій Чировський.

Позитивним є, що в Україні є великі покликання і широкі можливості для розгорнення праці на церковному відтинку. Під сучасну пору начисляється в Україні біля 1,500 богословів. Львівська Духовна Семінарія у Рудному нараховує біля 325 молодих богословів, у Івано-Франківську є біля 1,300, на Закарпатті — 100. Слід підкреслити, що багатьом зголошеним на богословські студії було відмовлено з браку місця. Ось ця покликаність в Україні до душпастирської праці є понад всякі сподівання велика. Звичайно, дотепер не було якоїсь особливої системи, за якою мали б бути допущені поступаючі на студії. До речі, у вересні 1992 року було покликано Богословську Комісію, яка мала б займатись цими справами. В цій комісії є не тільки священики, монахи, але й миряни і трьох з них є, що мають менше 35 років. Це має своє особливе значення. Вони будуть консультаторами, які будуть вирішувати, хто має бути допущений чи прийнятий на студії до Богословської Академії, що скоро буде відкрита.

В недалекому майбутньому передбачається відкриття Богословської Академії, а на 2000-ний рік передбачається відкриття аспірантури, себто можливість студій над докторатами. Є в пляні розгорнути широку діяльність богословських студій, бо від цього буде залежати успіх нашої Церкви.

Справді, доповідач із знанням проглядно представив ситуацію нашої Церкви, а зокрема поширення і поглиблення богословських наук, що забезпечує нашій Церкві успішну перспективу. Доповідач у своєму виступі виявив широке і глибоке знання богословських питань, що зокрема помічалось у його відповідях на різні питання зацікавлених слухачів. Голова Ю. Малаховський подякував доповідачеві за цікаву й дбайливо опрацьовану доповідь, а о. Лев на закінчення провів молитву.

М. Г.

Можливості екуменічного поєднання Української Православної й Української Католицької Церков до ХХ сторіччя

На цю тему 24 вересня 1993 р. доповідав на форумі Українського Патріярхального Т-ва в Нью-Йорку о. д-р Андрій Чировський. Доповідь відбулась у домі Наукового Товариства ім. Шевченка. Доповідача привітав і широко представив присутнім голова управи Патріярхального Т-ва Юрій Малаховський.

На вступі доповідач підкреслив, що говорити на тему поєднання Української Православної і Української Католицької Церков це може звучати утопічно, бо ж самі Українські Православні Церкви не є між собою з’єднані, а що тоді говорити про Українську Католицьку. Все це може звучати як побожні побажання або своєрідні чарування. Але знаємо, що в житті багато стається непередбаченого. Ми є безпосередніми свідками, як на наших очах воскресала наша ліквідована в 1946 році Українська Греко-католицька Церква, як Україна здобувала і проголосила свою державну незалежність. Це значить, що у Бога все є можливе, і можливе є екуменічне поєднання. У всьому треба доброї волі і то з двох сторін.

Знаємо, що Христова Церква до 1054 року була одною, а після того поділилась на західню Церкву — Рим і східню Церкву — Царгород, і кинули одна на одну клятву, у якій прожили довгі, довгі сторіччя, що згодом прикріпили собі прикметники «православ’я» і «католицтво». До речі, ці прикметники по своєму змісту не є собі суперечні, а радше доповнюючі.

Доповідач звернув увагу, що була така настанова, що католики підуть всі до неба, а православні єретики всі до пекла, а православні думали навпаки. Довгі сторіччя глави тих же Церков не зустрічались, значить, прожили в повній ізоляції. Але на цьому полі стався злам. Цей злам у першу чергу зробив Папа Іван XXIII, який вийшов з заскорузлої ватиканської ізоляції і нав’язав перші контакти з православним світом, зокрема з вселенським Патріярхом Атенагорасом. В цьому велику ролю відіграв Вселенський Собор Ватиканський II, якого ініціятором і творцем був той же Папа Іван XXIII, людина великого серця. Він робив усі спроби, щоб представники православного світу взяли участь у Вселенському Соборі Ватиканському II як спостерігачі. Хоч православний світ, а точніше на конференції Православних Церков, що відбулась на Родосі, було прийнято постанову не брати участи. На цій же конференції були представники московської патріярхії і голосували, щоб не брати уваги, але опісля того вислали на Вселенський Собор Ватиканський II своїх представників. Це був своєрідний поличник для Вселенського Патріярха Атенаґораса. Але розпочатий екуменізм не припинився. Пригадуємо собі історичний факт, як Папа Павло VI, який продовжував розпочатий екуменізм Папою Іваном XXIII, зустрівся з Вселенським Патріярхом Атенагорасом, які привітались поцілунком любови і знесли взаємну клятву. Це ж було велике досягнення, бо ж у клятві прожили довгі, довгі сторіччя і, здавалось, ще довгі сторіччя проживуть.

Отець Андрій звернув увагу на факт, що між Українською Православною й Українською Католицькою Церквами немає таких різниць, як римо-католицькою з православною Церквами, і вони могли спромогтись, щоб забути те, що було в минулому, але почати творити сучасне, бачити майбутнє і змагати до того євангельського — «щоб усі були одно». Богу дякувати, що вже деякі спроби зробила Українська Католицька Церква з Українською Православною Церквою, що є під юрисдикцією Вселенського Царгородського Патріярха Вартоломея. Тут було названо Владику Всеволода (Майданського), а також було згадано Митрополита Василя Української Православної Церкви у Канаді. Вже відбулись спільні конференції і зустрічі. Цей екуменізм не має на меті підпорядкувати одну Церкву другій, але співіснувати, співдіяти і творити спільну одність.

Доповідач підкреслив, що дехто наголошує, що є велике непорозуміння на тлі т.зв. «філіокве». Це магічне слово, яке ставиться, як непроходимий мур. Властиво, про що ж ідеться? Латинська Церква у символі Віри говорить, що Святий Дух походить «від Отця і Сина», тоді коли Православна Церква каже, що Святий Дух походить тільки «від Отця», оминаючи Сина. Чи справді це таке істотне? І для кого? Доповідач нагадав зустріч Вселенського Патріярха Вартоломея з Папою Іваном-Павлом II, разом клякнули і проказали Символ Віри, і Папа Іван-Павло ІІ поминув слово «і Сина», тільки сказав «від Отця». Нічого не сталося, а розв’язали складну непоборну проблему, списавши багато паперу й чорнила, доказуючи, що нібито філіокве є основа основ, а фактично для спасіння людської душі не має жодного значення. Отже ця «велика» перешкода вже усунена. Сьогодні Католицька Церква називає Православну Церкву — Церква-Сестра, себто рівною.

Коли ж ідеться про наші Католицьку і Православну Церкви, то в нас є той же самий обряд, майже все є те саме, бо ж ми належимо до східніх Церков, тут ідеться в основному про поминання, що Українська Католицька Церква поминає папу, а православні поминають або Вселенського Патріярха, або московського, або нікого. І ці питання можна також унормувати і при добрій волі до початку XXI сторіччя можна здійснити. Треба тільки молитись і разом з молитвою діяти — працювати.

Справді доповідач о. А. Чировський розгорнув широку картину церковно-релігійних проблем у дуже проглядний спосіб, за що його слухачі нагородили довгими оплесками. Після цього відбулась коротка дискусія і на закінчення голова Ю. Малаховський щиро подякував доповідачеві за виголошену цінну доповідь, і молитовно закінчено зустріч з о. д-ром Андрієм Чировським.

М. Г.

Відбувся Крайовий з’їзд Українського Патріярхального т-ва

В суботу, 22 травня 1993 p., у Нью-Йорку, у приміщенні Наукового Товариства ім. Шевченка, відбувся п’ятнадцятий з черги крайовий з’їзд делегатів Українського Патріярхального Товариства в Америці. На з’їзді були заступлені 16 відділів, які були репрезентовані понад сорок делегатами. Згідно з статутом крайові з’їзди Українського Патріярхального Товариства відбуваються що два роки. В цьому відношенні з’їзд прийняв поправку до статуту і вирішив свої з’їзди відбувати що три роки. Варто тут пригадати, що Українське Патріярхальне Товариство, а точніше зорганізований мирянський рух за піднесення Помісної УКЦеркви до гідности патріярхату, постав тоді, коли вже деякі наші організації у діяспорі припиняли свою діяльність і перестали існувати. Це були 1964 і 1965 роки.

Народження зорганізованого мирянського руху було драматичним, але без цього драматизму видющі були б не побачили, а неглухі були б не почули ось цієї загрозливої ситуації, у якій знаходилася наша Помісна УКЦерква. Без найменшого сумніву, в цій ситуації прапорним ім’ям було і залишилось — св.п. Патріярха Йосифа. За кілька років сповниться 30 років існування мирянського руху.

Завдання зорганізованого мирянського руху було не тільки змагатись за піднесення нашої Церкви до гідности патріярхату, але також підкреслити, що Христова Церква складається з трьох складових елементів, а ними були, є і будуть миряни, священики й ієрархія. На жаль, у нашій Українській Церкві удомашнився звичай чи практика, що Церква — це тільки ієрархія. На жаль, права мирян і священиків не бралось до уваги. Слід підкреслити, що під тим оглядом у Римо-католицькій Церкві після Вселенського Собору Ватиканського II миряни і священики мають більші права. Отже, з того часу досьогодні Українське Патріярхальне Товариство дальше старається, щоб миряни у нашій Церкві також мали свої права і мали вплив на ріст і розвиток нашої Церкви.

З’їзд молитвою відкрила голова Товариства Рома Гайда. Вона щиро привітала делегатів, що приїхали, щоб підсумувати пророблену працю та намітити плян праці. При цьому вшановано пам’ять тих, що відійшли у Божу Вічність, а зокрема названо духовного опікуна Т-ва о. мітрата Маріяна Бутринського й одного з основників мирянського руху, провідного діяча ред. Василя Качмара.

З’їздом керувала обрана президія в складі: Роман Левицький — голова; Володимир Саляк і Мирослав Троян — заступники голови, Надія Попель і Степан Голуб — секретарі. До почесної президії запрошено о. пароха із Чікаґо Івана Кротця і голову Українського Патріярхального Світового Об’єднання (УПСО) Василя Колодчина. З’їзд прийняв запропонований управою порядок нарад і обрав комісії: верифікаційну, номінаційну, статутову і резолюційну. З’їзд привітали: Патріярх Мирослав-Іван, Владика Іннокентій Лотоцький, Владика Василь Лостен, Владика Роберт Москаль, протоігумен Христофор Войтина, ЧСВВ, о. Іван Кротець з Чікаго, д-р Леонід Рудницький від Св. Софії і Юрій Милаховський від відділу УПТ в Нью-Йорку.

За працю крайової управи звітували — голова Рома Гайда, заступник голови і одночасно організаційний референт Олександер Пришляк, другий заступник голови, який також виконував функцію секретаря, Василь Никифорук, скарбник Василь Сосяк. Окремо звітували: редактор журнала «Патріярхат» Микола Галів і адміністратор д-р Володимир Пушкар. Звітування закінчено звітом Контрольної Комісії, за яку звітував Теодор Крочак. Всі звіти були короткі й ділові. У звітах були віддзеркалені досягнення і труднощі в праці. На основі заслуханих звітів відбулась широка дискусія. Підкреслено, що критична ситуація в нашій Церкві у першу чергу залежить від наших владик. Звичайно, що можна мати оправдані претенсії до Апостольської Столиці за невизнання патріярхату нашої Помісної УКЦеркви й інше, але чи всі наші владики, самі для себе, визнали Патріярхат нашої Церкви? Чому після Синоду УКЦеркви, що відбувся у травні 1992 року, чотирьох владик написало окремого листа до Ватикану? Також відмічено, що американські владики стараються накинути цензуру деякій світській пресі. Підкреслювано, що на синодах приймаються рішення, але після того їх або не виконується, або не мають відваги їх оборонити. Події, що мали місце в Торонтській єпархії з номінацією Апостольського Адміністратора для Владики Ізидора Борецького, в обороні якого стала подавляюча більшість священиків цієї ж єпархії, — це дуже сумне явище. Чому Ватикан поза відомом Синоду й глави — Патріярха Мирослава-Івана робить такі потягнення? Знаємо, що Церква є для того, щоб служити, але не панувати. Правда, така незаконна номінація, себто поза Синодом УКЦеркви, сталась для філядельфійського митрополита і пройшла без спротиву, у Канаді так не пройшло. Делегати ставили питання, як можна пояснити, що крайовій управі не вдалося нав’язати будь-якого контакту з одиноким Митрополитом Степаном Суликом? На жаль, уступаюча управа не могла дати якогось логічного пояснення. Уступаюча управа підкреслила, що з усіма владиками мала дружні відносини і робила всі старання, щоб такі відносини нав’язати з Філядельфійською Митрополією, але без успіху. Також відмічено і недотягнення, а зокрема про те, що не поширено мирянської мережі. Це справді складне і важке явище до розв’язання. Правда, є багато мирян, які поділяють наші ідеї і готові їх кожночасно піддержувати, але не бажають бути членами і брати на себе членські зобов’язання.

Також обговорено проблеми журнала «Патріярхат», який є здобутком мирянського руху, бо вдержується завдяки читачам і щедрим жертводавцям. Журнал не одержує жодних дотацій, ані субсидій і є незалежний ні від кого. Він є власністю всіх мирян і читачів. Були думки і пропозиції, щоб журнал «Патріярхат» друкувати в Україні. Після закінчення дискусії голова Контрольної Комісії Т. Крочак подав внесок уділити абсолюторію уступаючій управі, що прийнято одноголосно.

Верифікаційна Комісія, яка перевірила протокол з попереднього з’їзду, за яку реферував Василь Никифорук, заявив, що всі записи віддзеркалюють перебіг з’їзду. За працю статутової комісії реферував Олександер Пришляк. Голова номінаційної комісії Василь Никифорук подав склад нової управи, до якої за незначними змінами вибрано наступних осіб: Олександер Пришляк — голова, Микола Галів, Василь Колодчин, Василь Никифорук, Оксана Бережницька, Стефанія Бережницька, Роман Дубенко, Ярослав Клим, Оксана Луцька, Ігор Гайда, Сидір М. Тимяк, Степан Голуб і Осип Труш — члени управи. Контрольна Комісія: Василь Сосяк, Теодор Крочак, Іван Крих; заступники — Роман Левицький і Ярослав Білинський. Товариський суд: Олекса Мотиль, Юліян Головчак, Юрій Малаховський. Статутова комісія: Сидір Тимяк, Володимир Саляк, Володимир Медуха. Рада Мирян: Рома Гайда — голова, Мирон Куропась, Наталія Ґавдяк, Леонід Рудницький — члени.

Над зачитаним текстом резолюції вив’язалась широка і жвава дискусія. З одної сторони підкреслювано, що прочитані резолюції були задовгі, а з другої — постійно все додавались нові й нові пропозиції. Прийнято схематичний бюджет на черговий період праці.

Новообраний голова Олександер Пришляк в імені свойому і вибраних членів управи подякував за вибір і довір’я та заявив, що докладе всіх зусиль, щоб дальше успішно продовжувати працю на так важному відтинку, яким є зорганізований мирянський рух у нашій Помісній УКЦеркві. Молитвою закінчено наради з’їзду.

Безпосередньо після з’їзду відбулась заходами попередньої крайової управи доповідь на тему: «Помісність УКЦеркви в обличчі централізації Католицької Церкви», яку виголосив о. Іван Кротець, парох свв. Володимира й Ольги в Чікаго. Слід підкреслити, що це була особливо актуальна доповідь. Доповідач подав широку й глибоку аналізу ситуації Христової Церкви в цілому і на цьому тлі зокрема Української Католицької Церкви. Доповідач о. Кротець мав відвагу називати всі проблеми їх властивими іменами. Відмітив, що, без найменшого сумніву, нашій УКЦеркві діється кривда, але в цьому вина не тільки сторонніх чинників, але нас самих. Ми повинні в цих справах в першу чергу звертатись до наших владик. На основі виголошених думок о. Івана розгорнулась широка дискусія. Доповідача окремо представив новообраний голова О. Пришляк і також провадив дискусією. Дискусію продовжено при каві.

Микола Галів

УКЦерква напередодні XXI століття

На цю тему на форумі відділу Українського Патріярхального Товариства в Нью-Йорку 27 січня 1993 року доповідав архимандрит Чину Студитів о. д-р Любомир Гузар. Доповідача представив голова відділу Юрій Малаховський та висловив кілька думок до проблем нашої Церкви.

Доповідач підкреслив, що наша Українська Католицька Церква під сучасну пору знаходиться в особливій ситуації. Ми сьогодні переживаємо те, чого ніколи не передбачали і не сподівались. Наша Церква відновилась і одержала правно-офіційний статус в Україні, але вона має чимало недомагань і потреб. На жаль, до нашої УКЦеркви неприхильно ставиться Римська Курія. Це давно нам відома істина.

При оцінці нашої Церкви слід брати до уваги, що понад сорок років наша УКЦерква перебувала під більшовицькою займанщиною. Церква була у підпіллі. Варто взяти до уваги, що Ленінградська, Московська й Одеська Духовні Семінарії біля дев’ятдесяти відсотків складались із студентів західніх українських земель. Цей факт має свою вимову. Можна поставити питання, чому не було інших. До речі, православна Церква у Радянському Союзі була одинока офіційно визнана, не тільки визнана, але була на услугах комуністичної держави, її керманичів.

Московська патріярхія виступала проти католицького прозелітизму, себто проти перетягнення православних на католицтво. Московська Патріярхія була прямо обурена з приводу того, що Ватикан без відома Московської патріярхії настановив своїх єпископів-адміністраторів на колишні терени Радянського Союзу.

Така гостра постава Московської патріярхії сколихнула Ватиканом. Ватикан дав напрямні, у яких зроблено великі уступки Московській патріярхії. На цьому потерпіла уніятська Церква. Ставилось питання, чи УКЦерква є взагалі Церквою. Унія і уніяти також стали проблемою моральною. Яке є відношення Ватикану до уніятів? На цьому тлі у богословських колах відбувались дискусії на цю тему. Ні більше, ні менше унія стала фактичною проблемою у діяспорі з православним світом. У Західній Европі відкрито сьогодні висловлюються і признають, що справи в Боснії є великою моральною втратою. Чи дотеперішнє відношення до уніятів знайде зрозуміння і на скільки можна сподіватись від православних? Обставини склались у нашу користь. Тепер стоїть питання, чи ми зуміємо використати цю нагоду.

Найкращою розв’язкою багатьох сучасних проблем є, щоб Русь говорила з Руссю, себто щоб українці шукали самі розв’язки. Щоб це могло здійснитись, то стараймось пізнати дійсну ситуацію.

Коли ми говоримо про візію, то маємо на увазі майбутність нашої Церкви. Що ми бажали б бачити, що б сталось у нашій Церкві? Ми не можемо жити у хмарах. Ми мусимо шукати і знаходити розв’язки. Якою я бажав би бачити нашу Церкву? Бажав би бачити нашу Церкву об’єднану. В 1941 р. націоналісти запропонували, щоб Церква була одна. Тоді Митрополит Шептицький писав, що наші релігійні справи можемо розв’язувати згідно з нашим душевним наставленням. Сьогодні чуємо також, що повинна бути виключно національною, але Церквою об’єднаною, на вселенському рівні.

Бажав би бачити нашу Церкву святою. Тоді її члени мусять бути також святими. Замість міняти Курію, треба змінити себе. Роблю це тому, бо це одинока розв’язка, щоб Русь говорила з Руссю. Це може статись тільки тоді, коли кожний переборе себе. Любов переростає різниці. Коли ми з кимось посперечались, погнівались, то шукаємо спільного замирення. Люди знаходять спільну мову, але не хочуть перестати сперечатись. Ми мусимо себе перебороти, щоб не бачити у сусіді нашого ворога, але нашого брата.

Запитаймо себе, скільки є серед нас, що бажають змінити себе? На жаль, таких є нас не багато. Ми дивились на нашу Церкву й ідеалізували її. Коли я був в Україні і побачив, яка там існує ненависть, це є те, що заперечує Христове вчення. Доки ці люди не перестануть одні одних ненавидіти, то наша Церква не відограє своєї ролі. Чому постають на Україні секти? Бо наша Церква втратила моральні вартості.

Ми маємо поважні справи, устроєві проблеми. Ось перед нами стоїть справа патріярхату. Ми мусимо шукати розв’язки між самими нами. Люди плянують. Це так, як у нас говориться: «Люди стріляють, а Бог кулі носить». Ми мусимо глянути у нашу душу. Ми повинні шукати спільних коренів. Шукати того, що нас об’єднує, а не того, що нас ділить.

Наша Церква мусить бути та, що служить. Вона була такою у минулому, але також повинна залишились такою на майбутнє. Це спільне служіння народові, це великий ідеал.

Коли митр. Андрей Шептицький говорив, якщо б була одна Українська Церква, то він був готовий уступити у користь православних, це є форма служіння, служіння народові. Якщо Церква буде такою, то вона притягне багато людей, притягне молодь. Ми себе не раз обманюємо, коли кажемо, що там народ горнеться не до Церкви, але до Бога. На жаль, в Україні не багато бачив молоді у церкві.

Щоб наша Церква була на висоті, щоб вона здобула собі авторитет, це вимагатиме величезної посвяти нас усіх, але така Церква задоволить нашу духовну настанову. Така Церква зробить нас щасливими.

Тут тільки передано поодинокі думки доповідача о. архимандрита Любомира Гузара, які були глибоко осмислені й майстерно запрезентовані численно зібраній авдиторії. Після цього присутні ставили питання, на які доповідач відповідав мовою Церкви, себто мовою Христового вчення. Отець Любомир таки представив зразок, якою повинна бути Церква. Ведучий вечором Ю. Малаховський щиро подякував доповідачеві за цінну доповідь, і вечір закінчено молитвою, яку провів о. Тарас Прокопів, ЧСВВ.

М. Г.

УПТ-во — відділ в Нью-Йорку – відбув Загальні Збори

В неділю, 6 грудня 1992 року, відбулись Загальні Збори Українського Патріярхального Товариства — відділ в Нью-Йорку. Голова управи відділу Микола Галів молитвою започаткував наради зборів. Відкриваючи, тепло привітав усіх учасників і окремо привітав голову Українського Патріярхального Світового Об’єднання (УПСО) інж. Василя Колодчина з Детройту. Після цього вшановано світлу пам’ять членів Товариства, які в останній звітній каденції перенеслись у той світ, називаючи померлих членів поіменно.

Для керування нарадами зборів обрано президію в складі: Василь Никифорук — голова і Олекса Мотиль — секретар. Президія запропонувала схвалення порядку нарад, який прийнято без змін. Голова УПСО Василь Колодчин привітав учасників загальних зборів і коротко розказав про свою працю, як голови УПСО, перебуваючи кілька разів в Україні з метою нав’язання мирянської співпраці, згадавши при тому про останній Синод нашої Церкви, що відбувся у травні у Львові, і Світовий Конгрес Мирян, що відбувся під кінець серпня 1992 р. у Львові.

Докладний протокол з попередніх Загальних Зборів прочитав Ярослав Клим. Після цього слідували звіти з проведеної праці уступаючої управи. Перший звітував голова управи Микола Галів. Спершу вибачився, що каденція уступаючої управи тривала довше, як за статутом належало. Для цього були об’єктивні причини. Звітодавець також завважив, що не буде вичисляти, скільки відбуто засідань, які проведено акції, святочні збори чи звичайні збори, бо про це напевно скажуть наступні звітодавці, секретар і скарбник. Натомість М. Галів звернув увагу у своєму короткому звіті на проблему постання і потребу існування Українського Патріярхального Товариства. Товариство поставало як організація «ад гок», бо здавалось, що поставлена ціль буде скоро здійснена, але виявилось дещо інакше. Крім цього, у праці виявилась конечна потреба існування такого мирянського руху у нашому релігійно-церковному житті, як це є у латинській Католицькій Церкві. Також підкреслив, що для Товариства дехто передбачав коротке життя, себто приписували йому фаталістичну тезу «солом’яного вогню», але мирянський зорганізований рух своєю наполегливою і безперебійною працею заперечив цю тезу, і ось скоро сповниться три десятки років активного існування Українського Патріярхального Товариства, яке здобуло собі заслужене право громадянства. Підкреслив дальшу потребу існування Товариства, яке дотепер провело вагому працю і перед яким дальше стоять великі завдання. Підкреслив, що праця управи проходила гармонійно і співдружньо. Дякуючи всім членам управи за співпрацю, окремо висловив подяку секретареві Ярославові Климу, а також подякував усім членам Товариства, що допомагали у здійсненні плянів управи. Секретар управи Ярослав Клим подав загальне тло, на якому відбулась праця в загальному і його особисто як секретаря. Підкреслив рух членства і сказав, що зараз трудно все вичислити, бо каденція була довга і якщо б бажалось все назвати, то нам забрало б багато часу. Довголітній скарбник Товариства Ярослав Пастушенко у своєму звіті назвав стан каси, які були джерела прибутку, це в першу чергу з членських внесків і з відбутих імпрез. Із збірок, які відділ переводив на так звану «писанку», яка мала все своє призначення на допомогу Церкві в Україні, які все пересилалось до Патріярха Мирослава-Івана або на «Патріярший Фонд», тоді пересилалось до Товариства Св. Софії у Філядельфії. Відділ також переводив збірку у час різдвяних свят на коляду для журнала «Патріярхат», яка пересилалась до Адміністрації журнала. Також короткий звіт склала заступниця голови Оксана Луцька. Звіт Контрольної Комісії склав д-р Іван Сєрант, підкресливши, що під час перевірки фінансового діловодства знайдено все в належному порядку, як також переведено перевірку діловодства секретаря, книгу протоколів, книгу прихідних і вихідних листів, і все було знайдено в найкращому порядку. У свій час голова Контрольної Комісії подав внесок на уділення довір’я.

Над звітами відбулась коротка дискусія, а після цього, на пропозицію Контрольної Комісії, уділено уступаючій управі абсолюторію.

Голова Номінаційної Комісії Юрій Малаховський подав звіт проведеної праці. Він підкреслив, що комісії не вдалося знайти кандидата на голову, наголошуючи при тому, що не можемо більше ставити кандидатури уступаючого голови, бо він є переобтяжений різними обов’язками. Навколо цієї проблеми зав’язалась коротка дискусія, у наслідок якої Олекса Мотиль запропонував на голову Юрія Малаховського. По короткому обміні думок Юрій Малаховський погодився взяти на себе обов’язки голови. Крім голови Ю. Малаховського до управи ввійшли: Оксана Луцька, Ярослав Клим, Надія Попель, Галина Кіляр, Юрій Костів і Юрій Навроцький. До Контрольної Комісії обрано: д-р Іван Сєрант — голова, Ярослав Пастушенко і д-р В. Стець — члени. Товариський Суд: Олекса Мотиль — голова, Любомира Артимишин і Тарас Шумилович — члени. Ярослав Клим запропонував, щоб Загальні Збори Миколу Галіва вибрали почесним головою. Пропозицію прийнято. Новообраний голова Юрій Малаховський подякував за вибір, а водночас подякував президії за успішне переведення нарад Загальних Зборів і молитвою закінчив наради.

М. Г.

Мирянам до призадуми

Конгреси Мирян ціхують добором знаменних доповідей, повних, вдумливих аналіз. Незабутньою, сказав би, перлиною була м.ін. доповідь у 1987 р. о. Вернарда Панчука, ЧСВВ, на Конгресі в Римі. Цього літа такою перлиною була відчитана доповідь на Конгресі Мирян у Львові неприсутнього з поважних причин о. Архимандрита Любомира Гузаря, Студита, й опублікована в нашому журналі за листопад.

Читаючи ще й ще раз, так бажається, щоб кожний з нас не тільки її прочитав, але й глибоко застановився над змістом виложених думок. Потрібно нам в покірній молитві знайти своє місце, чим я можу причинитися до духовного росту свого народу. Кожному з нас Господь Бог дав таланти, котрих не можна загреблювати, треба їх відживляти і помножувати. Очевидно, почнемо від себе самих, працюймо над собою, не задовольняймось знанням з давних-давен, зі шкільної лавки. В крамницях, в церквах є багато духовної літератури з різних ділянок, але, на жаль, в українській мові не знаходжу великого вахляра.

Якщо хтось думає, що з визнанням Апостольським Престолом Патріярха ту Української Католицької Церкви всі проблеми будуть розв’язаними, — той дуже помиляється! Ми вже маємо Постійний Синод, Патріяршу Курію, а Верховний Архиєпископ посідає ту саму владу, що й Патріярх. Це ми мусимо все пам’ятати, це є суттєве. Титул «Патріярх» є тільки більшою почестю, що нам належиться!

В заключенні ставлю питання: коли ми усучаснимо статут нашого Товариства, чи не варто звернути більшої уваги на духовну сторінку нашої діяльности? Будьмо справжніми апостолами Христа, бо миряни, кожний з нас, є покликаний стати «новою людиною», брати участь у Христовій священичій, пророчій і царській службі та виконувати свою частку місії цілого християнського суспільства в Божій і людській установі, котрою є Церква. Миряни є покликані силою святих Тайн Хрещення і Миропомазання. Тоді щойно побачимо овочі нашої праці, що мусимо умалити себе, щоб Господь Бог діяв у нас, через нас і для нас! Не забуваймо — Україна потребує Бога!

При нагоді прагну висловити вдячність ред. Миколі Галіву за знаменитий добір матеріялу, за його цінні статті, а маестрові Богданові Титлі за чудове мистецьке оформлення нашого журналу! Спасибі Вам.

З пошаною і привітом

Юрій Малаховський

Лист до редакції

З вдячністю авторам, тільки доповнення

В останніх двох числах «Патріярхату» (травень і червень 1992 р.) появилися м.ін. вартісними статтями також інформативні, дуже потрібні коментарі-праці молодих богословів: о. д-ра А. Чировського, не підписана й д-ра канон, права М. Димида. Ми щиро їм вдячні за труд, хоч можемо мати і жаль, що так рідко використовують свої таланти-перо на сторінках почитного журнала.

Але до справи. В числі за червень, в статті о. д-ра А. Чировського «Діяспора й матірна Церква», ст. 8, зауважив я дві неточності, котрі хочу тут виправити. Перша — це поминення Синоду Української Католицької Церкви 1991 р. при згадці про «коротенький Синод в Римі 1990 р.», а друга — це недогляд дуже важного документу-заяви ієрархії УКЦеркви на документ Інтернаціональної Спільної Комісії для Теологічного Діялогу між Римо-католицькою Церквою й Православною Церквою — VІ Пленарна сесія Фрайзінг 6-15. VІ. 1990 р. Ті два документи були подані «Патріярхатом» на сторінках 15, 16 і 17 за місяць вересень 1990 р. Радимо всім запізнатися з їх текстом. Рівнож в травневому числі в коментарі радіомовлення «Голос Мирян» ст. 19, не підписаний священик подає під ч. 2 «… бо ніяка із них (єпархій) не підпорядкована митрополитові римського обряду». На жаль, так не є, бо як знаємо, і бразілійська, і аргентінська та ще другі епархії й екзархати УКЦеркви таки є суфраґанними єпископствами латинських митрополитів. Так ми стратили змад’яризованих русинів Гайдудорської епархії, втрачаємо Пряшівську єпархію і нічого доброго не «ворожить» справа Мукачівсько-Ужгородської епархії, де двох Владик вперто тягнуть до латинського митрополита в Мадярщині, доказом чого нехай послужить їх неприсутність на Синоді у Львові та остерігаючі статті Владики Івана Марґітича й Ко-зі, поміщені на сторінках нашого журналу в минулому (квітень-травень-липень-серпень і вересень 1991 p.).

З пошаною і привітом

Юрій Малаховський

Висвячено Юрія Малаховського на отця диякона

Погідного весняного дня 25 травня 1995 року у свято Вознесення Господнього за новим календарем відбулася у Стемфордській єпархії УКЦеркви радісна урочистість — висвячення двох молодих випускників богословських семінарій в сан священослужителів та двох отців дияконів. В каплиці Духовної Семінарії св. Василія у Стемфорді, серед зелені плеканих травників висвячення довершив Владика Василь Лостен. У свяченнях співслужили о. шамбелян П. Скриньковський, о. шамбелян Петро Федорика, о. Лев Ґолдейд, о. Ігор Мідзак, о. мітрат Володимир Андрушків, ректор семінарії Едвард Йонґ. Під час Служби Божої співав хор семінарії. Простора каплиця була вщерть заповнена мирянами, членами родин, запрошеними гостями і студентами семінари. Нововисвяченими священиками-душпастирями нашої Церкви стали: о. Іван Єндриховський з Польщі і о. Іван Мазурик, випускник Богословської Семінарії Рудно — Україна. Дияконські свячення прийняли: піддиякон Юрій Малаховський з Нью-Йорку і Марко Гірняк.

Під час торжественної архиєрейської Служби Божої відбулись акти свячення: облечення, присяга послуху й інші та прийняття в духовний сан при піднятому возгласі «акціос» (гідний). Вдумливу, до змісту подій проповідь українською мовою виголосив Владика Василь, а о. Лев, ЧСВВ, парафії св. Юра в Нью-Йорку — англійською мовою. Висловлені думки були немов дороговказ на дорогу нововисвяченим духовникам. Гарно прочитав апостола о. диякон Юрій Малаховський. Він є ревним членом Помісної УКЦеркви, активний у патріярхальному русі і є головою Патріярхального Відділу в Нью-Йорку.

Юрій Малаховський народився 1930 року в Тернополі — Західня Україна. Батько Юрія — Яків Малаховський, кооператор, директор Повітового Союзу Кооператив у Тернополі, з приходом більшовиків був ув’язнений і загинув у тюрмі на Лонцького у Львові 1941 р. Так що дитячі роки життя Юрій мусів бути вже «дорослою людиною» у час бурхливих подій Другої світової війни у ворожім оточенні, що дихало ненавистю до всього, що українське. Середню освіту проходив у Львові і Польщі. Педагогічні курси закінчив у Ліґниці — Польща. Під час т. зв. трагічної акції «Вісла» в Польщі був очевидцем і безпосереднім свідком жорстокого виселення українців з рідної землі на т. зв. «Земє одзискане». Юрій глибоко переживав трагедію українського народу у Польщі. 1955 року разом з групою українських студентів з Польщі був співосновником культурно-освітньої комісії та її референтом для українців у Польщі на терені Вроцлавського воєвідства. Двічі був ув’язненим і смерть заглядала йому в очі, але Боже Провидіння урятувало його, маючи для нього інші пляни. Юрій переїхав до Франції, звідкіля на студентську візу прибув до США. Важкі початки на новому місці поселення, травма гірких юнацьких років поглибили й скріпили його релігійність і постанову служити своїй Церкві. Для цього закінчив трисеместральні дияконські курси у колегії Св. Софії при Українському Католицькому Університеті в Римі. Отець диякон Юрій мав зацікавлення пасторальною опікою хворих і для цього пройшов курси пасторальної опіки хворих та однорічну шпитальну практику під проводом католицьких капелянів. Брав участь у пасторальних конгресах Бруклинської Дієцезії. Із 1984 року обслуговує хворих українців з рамени Пасторального Апостоляту в шістьох парафіях Нью-Йорку: 1989 р. був висвячений піддияконом. За час своєї десятирічної праці відвідав багато хворих, уділяючи св. тайни Причастя. Відбув сотні пасторальних консультацій, молитов, якими облегшував терпіння хворих та приносив їм розраду.

Нововисвячений о. диякон Юрій Малаховський є щирим патріотом українського народу, відданий своїй Церкві і є людиною з широкими громадськими зацікавленнями. Одружений, батько двох дорослих дочок.

Радіємо, що збагачується наша Церква новими надійними душпастирями, які працюватимуть у Господньому винограднику для добра нашої Церкви і українського народу.

Оксана Луцька

Вітаємо о. диякона Юрія Малаховського

Редакція і Адміністрація долучається до вінка ґратуляцій і побажань для Юрія Малаховського з його висвяченням на отця диякона Помісної Української Католицької Церкви, що довершив Владика Василь Лостен 25 травня у Стемфорді. Сповнилось задушевне бажання нововисвяченого отця диякона Юрія Малаховського, який справді посвятився відданому служінню нашій УКЦеркві. Вітаємо о. диякона Юрія з його радісною і чи не найбільш щасливою хвилиною в житті й бажаємо у кріпкому здорові прожити ще довгі, довгі роки життя, успіхів у нелегкій дияконській праці для добра і на славу нашої Помісної УКЦеркви й українського народу. Щасти Боже!

Чому мушу я страждати?

(Закінчення з січневого числа)

Людство завжди старається знайти глибший зміст в терпіннях, однак, не все знаходить задовольняючу відповідь. Наступні три спроби вияснити терпіння не конче будуть успішні у всіх аспектах:

1) Ті, що терплять, «заслуговують, що мають». Вище ми вже обговорили цей старозавітній, невластивий та згубний погляд. «Згадай лишень, хто гинув, бувши безвинний, і де праведні були знищені?» (Іов 4, 7).

2) Бог зсилає терпіння, щоб випробувати нас, досвідчити нас, щоб з нього зродилося добро. І справді, ми добро це не раз відчуваємо, його бачимо в наших терпіннях, коли жертвуємо їх у глибокій вірі та любові. Ми стаємо кращими, більше вирозумілими, застановляємося над змістом нашого життя, стаємо ближче Бога. «Я кого люблю, тих доганяю й караю. Тож будь ревний і покайся» (Одкровення З, 19). Ці строфи виявляють глибоку правду і є заспокоюючими. Наші позитивні почування в терпіннях постають в наслідок внутрішнього духового росту, відкриття нашої душі для дії Господнього оздоровлення. Бог є присутнім в наших терпіннях. Він є з нами і в нас. Пам’ятаймо страждання й смерть на хресті нашого Спасителя, Ісуса Христа. Його безмежна любов до нас принесла людству найбільше добро — мету нашого життя — спасіння.

3) Трагедія провадить до кращого. Це не є раціональний погляд, щоб усправедливити наші терпіння, однак християнська надія у воскресіння має важливе місце в процесі жалоби. Тут треба вистерігатися «механізму заперечення», бо він спричинює великий біль родині, на хвилину замасковуючи сам факт відходу дорогої нам особи.

Коли малий хлопчина згинув під колесами авта, не личить священикові висловлювати співчуття родині словами: «Це не є час на смуток і сльози, радіймо, що малий Михась був забраний зі світу гріха й болю, його душа є чиста, він є щасливий і дякуймо Богові за це».

Батькам, які стратили несподівано свого сина, було сказано радіти, вони були вражені словами представника Церкви, відчуваючи жаль до Бога. Ми мусимо рости не тільки у вірі, але також у відчутті людських почувань. Ми мусимо пізнавати й вивчати пасторальні імплікації, щоб з глибшим зрозумінням діяти при містерії людських терпінь.

Якщо досі ми ствердили на підставі Святого Письма, що Бог не є правдивою причиною терпінь, тоді хто є? Святе Письмо вказує на дві засадничі причини: наші власні грішні поступовання й не перфектний стан нашого світу. Розгляньмо їх:

1) Терпіння є результатом гріху людини, з надужиттям вільно! волі.

В книзі Буття, Адамові й Єві та їх нащадкам було дано дар свободи і можливости моральних рішень. Це означало, що людству дано було можливість вибору добра й зла, а вибираючи зло — людство нищить себе. Наші прародичі, вибираючи непослух життєдайної Господньої волі, своїм рішенням принесли собі та своїм нащадкам заломання й смерть в різних формах, продовжуючи нищівний вибір зла до сьогоднішнього дня. За цей вибір, вибір терпінь і мізерій, ми не можемо обвинувачувати Бога — джерело добра й любови. Що більше, Бог так респектує свободу людини та його вибору добра чи зла, що не перешкоджає в тих рішеннях, навіть тоді, коли ми самі собі шкодимо. Жертви воєн є наслідком вибраного зла, не Богом, а людьми! Якщо б Господь змушував нас до добра, яке ж це було б добро? Фактом є, що Він довіряє нам, помимо нашого нахилу до зла. Ціна Богом даної нам свободи є величезна — страждання з грішного вибору прародичів з наслідками аж до сьогоднішнього дня!

2) Терпіння є результатом стану недосконалого світу.

«І благословив їх Бог і сказав їм: будьте плідні й множтеся й наповняйте землю та підпорядковуйте її собі, пануйте над рибою морською, над птаством небесним і над усяким звірем, що рухається по землі» (Буття 1:28). Тими словами Бог зволив людство зробити своїм співтворцем. Означає це, що сотворення, а радше творення — ще не є завершене!

Процес упорядкування всесвіту є в дії і тому також наш світ не є перфектним, не скомплектованим, не закінченим. Здається, Бог відмовив інтеревеніювати в наших рішеннях, в схемі моральних виборів і також не хоче змушувати нас, як співтворців-керманичів творення. Здається, гідність наша, як таких, полягає на упорядкуванні світу на Божих законах. Хоч Бог є в нас, інтимно діє в наших душах і в нашій боротьбі зі злом, однак Він не хоче контролювати світові події. Продовження творення діється через злуку-тяглість поколінь. Святе Письмо показує нам інтенцію Божого гоєння людства за допомогою чудес-оздоровлення, однак в більшості Боже гоєння приходить шляхом науки, медичних дослідів, лікарського звання, медсестер і працівників та осіб, посвячених лікуванню.

Божою волею є, щоб гріх і хаос з часом були переможені й підпорядковані Його законам та щоб світ наблизився до перфектности, визнаючи Богом — Ісуса Христа. Терпеливість і мужність в терпіннях бути свідком Божого творення — цих прикмет бракує людству. В листі до филип’ян св. Павло пише: «Я певний того, що хто розпочав у вас добре діло, він його й закінчить аж до дня Христа Ісуса» (1:6).

Ісус Христос, будучи Богочоловіком, добровільно прийняв долю людини, приймаючи страждання. Також взивав Ісус людство до наслідування Його: «І покликавши народ разом із своїми учнями, сказав їм: коли хтось хоче йти слідом за мною, нехай виречеться себе й візьме свій хрест і йде за мною. Бо хто хоче зберегти свою душу, той її погубить, а хто погубить свою душу мене ради та Євангелія, той її спасе» (Марко 8:34, 35).

Милосердний Господь завжди є при нас, навіть коли ми в гріхах, зломані під тягарем життя, однак, Божою силою проваджені є ми до повноти людської гідности. Святе Письмо потверджує спеціальну опіку Божественного Спасителя в наших терпіннях і при смерті: «Хіба не за шага продається пара горобців? А проте ні один із них не впаде на землю без волі Отця вашого. А вам же все волосся на голові пораховане! Не бійтеся , отже: ви вартісніші за багатьох горобців» (Матей, 10:29-31). Як багато є проблем, що їх ми не спроможні зрозуміти: «Думки мої — не ваші думки, і дороги ваші — не мої дороги — слово Господнє» (Ісая, 55:8). Рівнож: «Де був єси, як я закладав землю? Скажи, як маєш розум» (Іов, 38:4), або: «Хто ж то такий, що затемнює задум невіданням? Тому я говорив про те, чого не розумію, про чуда, мені не збагнені, що їх не знаю» (Іов, 42:3).

Ісус Христос є живим прикладом для нас, терплячих. Він не дає абстрактної відповіді. Він дає відповідь своїм життям, Ісус є відсвіжуючим моделем для наслідування. Ми повинні брати хрест наших терпінь і духово з’єднатися з Господнім хрестом. Ісус кличе нас: «Ідіть за мною!». Його приклад є ясний: в нашім терпінні єднаймося з терпіннями світу, жертвуймо їх на взнеслі цілі, жертвуймо свій час, своє вміння й серце ближньому в потребі. Жертвуймо себе цілого: «Це моя заповідь, щоб ви любили один одного, як я вас полюбив! Ніхто не спроможен любити більше, ніж тоді, коли він за своїх друзів своє життя віддає» (Іван, 15:12-3). Пам’ятаймо, що Ісус Христос ніколи не говорив про своє терпіння й про свою смерть без згадки про воскресіння. Божа сила, що воскресила Ісуса із страждань і смерти до нового життя — воскресить і нас. Тому наше щоденне життя, виповнене терпіннями, стає відкупленням і принесе добро та любов, принесе нове життя.

Чому мушу я страждати?

Жодні слова, навіть обережно обдумані поради не дадуть відповіді щодо людських терпінь так добре, як життя Ісуса-Богочоловіка. Ми, християни, бачимо Його віддзеркалення в хрестах усюди в наших домах, в церквах, в шпиталях, на шиї людини — в наших серцях. Цей хрест помагає нам зрозуміти, що питання «Чому мушу я страждати?» не є простим і не було простим для Сина Божого — Ісуса!

В хвилині страждань Ісус Христос здригався із страху, розпачу та з крайного терору — залишений, відокремлений від Любови. Все ж таки Ісус довіряв, що Бог-Отець є з Ним. Його остання молитва була: «В Твої руки віддаю я мою душу». Ми не можемо зробити нічого ліпшого, як повторювати часто ту благословенну молитву…

Рубрики

Свіжий номер

Садочок, створений Революцією Гідності

Час ставати сильнішими

Юрій Малаховський

Рубрики

Підпишись на нашу розсилку