Церковна ситуація в Україні напередодні 2000-го року є доволі складна. Численні заклики та змагання до церковної єдности, на жаль, досі не увінчались успіхом, хоч деякі познаки наближення вже появляються.
Почнімо з розгляду подій у нашій, Греко-Католицькій Церкві.
24 квітня 1999 року Святіший Отець Іван-Павло II на місце владики Теодора Майковича, що відійшов у вічність, єпископом Вроцлавсько-Ґданської єпархії іменував пароха Варшавської громади, Володимира Ющака, ЧСВВ. Хіротонія, яку провів митрополит Іван Мартиняк з Перемишля, а співсвятителями були владика Михайло Гринчишин з Франції і владика Василь Медвіт, екзарх Києво-Вишгородський, відбулась у Вроцлаві 19 червня. На хіротонії був присутній теж владика Любомир Гузар. Владика Володимир є наймолодшим єпископом — йому тільки 42 роки. Згідно з його словами, він залишається монахом-василіянином до останніх днів життя, але вже він перестає слухати настоятеля чину, бо його настоятелем є Святіший Отець.
Другою важною подією було торжественне посвячення і закладання угольного каменя та будова церкви св. Василія Великого і манастиря оо. Василіян у Києві при вул. Смірнова-Ласточкіна 7 (недалеко від Львівської площі) у дні 16 травня 1999. Посвячення довершив владика Василь Медвіт, Києво-Вишгородський екзарх. Цікаво, що владика Василь Медвіт був одягнутий в єпископські ризи східного типу, а свята Літургія та посвячення відбулось у чисто візантійському обряді. Один київський професор, православний, учасник посвячення сказав таке: Тут, на терені Києва, греко-католики показали вірність найістотнішим і найбільш грунтовнішим правилам і обрядовим засадам православ’я. Якщо десь, можливо, за межами України, чи й у Західній Україні, були якісь поступки латинському обрядові у греко-католиків, то тут ми в них спостерігаємо велику чистоту православного Богослужіння, православної обрядовости. Отже, що не вдалось проводові нашої Церкви, це вдалось оо. Василіянам: У Києві будується українська греко-католицька церква за проектом архітекта Лариси Скорик (і з допомогою якої вдалось отримати дозвіл на будову), знаної більше з її політичної діяльності, і то на місці, посвяченому 7 років тому на патріярший собор, на будову якого не дозволила Київська міськрада. Як знаємо, міськрада дала дозвіл будувати патріярший собор на лівобережному передмісті Києва, в Дарниці; площу посвячено, але до будови ще не приступлено, бо вважають, що патріярший собор повинен бути десь у центрі Києва. Можливо, що зо зміною мера Києва — а тепер ним став Олександер Омельченко, щирий український патріот – ситуація стане для нас більш пригожою. Відомо, що в Києві є ще дві греко-католицькі громади: одну обслуговують оо. Василіяни в церквиці св. Миколая на Аскольдовій могилі, а другу оо. Студити в дзвіниці св. Миколая (теплого) на Подолі.
Навесну появилось звернення єпископів Української Греко-Католицької Церкви до вірних та всіх людей доброї волі про завдання християнина в сучасному суспільстві. Воно майже незнане в діяспорі, бо відноситься в першу чергу до вірних в Україні. У ньому, між іншим, сказано: Властива ціль Церкви — це лучити людей з Богом, а не будувати рай на землі, не бути установою, яка має забезпечити добробут для людей… Церква не збирається і не може підміняти Держави, видавати закони, організувати силові органи для забезпечення виконання законів. Церква не пише Конституцій… Церкві залежить на тому, щоб ті, хто прислухається до її навчання, сповняли Божий закон, а це включає також послух усім людським законам, які не противляться Божому… Звернення дуже гостро виступає проти хабарництва і уважає сьогодні героєм того, хто категорично відмовляється брати хабарі. Бог сотворив світ і передав його в руки людини для господарювання. Не передав у власність, а лише в користування. А сьогодня, для того, хто має гроші, немає ніяких перешкод, обмежень, навіть законів. А з природою господарили так по-грабіжницьки, що сьогодні переживаємо трагічні катаклізми гльобальних маштабів — землетруси, повені, озонові «діри» тощо.
Останній синод єпископів УГКЦ, що проходив на початку вересня у Крехові на Львівщині, на цей раз здивував кількома постановами. Насамперед синод вирішив не приймати до духовних семінарій одружених кандидатів та не допускати їхніх одружень під час навчання. На думку помічника-єпископа глави УГКЦ Любомира Гузара, така позиція щодо особистого життя студентів духовних навчальних закладів зумовлена тим, що Церкві важко «працевлаштувати» одруженого священика. Для невибагливого у сімейному пляні отця знайти парафію набагато легше: йому можна довірити парафію у будь-якому куточку України.
Ще одним і чи не найважнішим питанням, яке розглядали греко-католицькі єпископи, була дискусія навколо зміни назви Церкви. Пропонувалось замість УГКЦ вживати назву «Київська Католицька Церква» (ККЦ). З цього приводу владика Юліян Ґбур зауважив, що Папа Іван-Павло II у своїх посланнях на адресу УГКЦ користувався фразою «Київська Церква». Що рішено — наразі невідомо. Слід пригадати, що звичайно, Церкву називали іменем її столиці: Римська, Олександрійська, Візантійська, Єрусалимська, а ніколи не іменем народу, бо на території однієї Церкви жили різні народи чи племена. Сподіємось, що всі постанови синоду будуть проголошені незабаром.
З нагоди синоду наші єпископи видали послання, яке читав в неділю 10 жовтня наш о. парох у церкві і яке можна прочитати в жовтневому числі журналу «Патріярхат».
Доходять до нас відомості про розвиток нашої Церкви у республіці Казахстан. Першу греко-католицьку громаду в Казахстані зареєстровано 1994-го року. Через три роки в Караганді, побудовано маленьку церковцю Покрова Пресвятої Богородиці, яку владика Василій Медвіт посвятив у Квітну неділю ц. р. у присутності понад 500 віруючих. При церкві плянується створити школу, де дітей навчатимуть не лише Закону Божого, а й грамоти, бо значна частина дітей, і не тільки українських, не ходить до школи й залишається не те, що неосвіченою, а просто неписьменною. До школи прийматимуть не тільки українських дітей, не тільки греко-католиків, а й усіх, хто захоче вчитися. Владика пояснив: Ми готові запросити викладачами до нашої школи також мулу та православного священика для дітей православних і мусульман. Релігійне життя в казахстанському суспільстві дуже бідне, майже непомітне. Що справді варте уваги так це віротерпимість; зокрема, українців Казахстану, які не так драматично, як вдома, розділяють віровизнання чи приналежність до тієї чи іншої Церкви. Нерідко буває так, що люди приходять молитися до християнського храму, навіть не питаючи, до якої конфесії він належить. Яке воно відмінне від становища багатьох наших «супернаціональних» громадян у Монреалі, які, якщо немає «нашої» відправи в неділю, головно на оселях, то не підуть до поблизької християнської, хай римо-католицької церкви, сповнити свій недільний обов’язок супроти Бога!
Тут ще варта згадати, що в казахстанських таборах загинуло багато діячів Української Греко-Католицької Церкви, а серед них один із найбільш відомих єпископів, перший єпископ Вінніпегу — Никита Будка, сподвижник митрополита Андрея Шептицького. Де його поховано – невідомо. Відомо тільки, що на одному із цвинтарів Карлагу, біля села Каражар. Казахстанські греко-католицькі священики отці Василій Говера та Віталій Климчук зайнялися пошуками місця поховання єпископа. Врешті-решт, вдалося таки з’ясувати, що табірний цвинтар був на тому місці, де сьогодні розміщена свиноферма. На свято Різдва Пресвятої Богородиці сюди приїхали карагандинські українці разом з Владикою Василієм і священиками, а також нечисленні ще живі колишні в’язні Карлагу. Відправили Панахиду по єпископу Никиті, по всіх безвинно загиблих. Владика Василій згадує: Після Панахиди, за древнім слов’янським звичаєм, всі ми сіли в широкому казахському степу на коротку тризну.
Тут можна додати, що населення Казахстану налічує 16 мільйонів, у тому майже 100 тисяч українців. З них греко-католиків приблизно 40 тисяч.
Православні церкви в Україні поділені на три основні групи: Українська Православна Церква, Українська Православна Церква (Київський Патріярхат) і Українська Автокефальна Православна Церква.
Українська Православна Церква — наразі одинока канонічна православна Церква в Україні — підлягає Московському патріярхові. її очолює Київський митрополит Володимир Сабодан, який був ректором Московської духовної школи і який першим з єпископів удався до допомоги преси для компромітації екзарха України, Митрополита Філарета Денисенка, сьогодні Київського Патріярха. Ця Церква є найчисленнішою в Україні, і вона має підтримку президента Кучми. Недавно відбувся в Києві Собор УПЦ. який пікетували активно миряни Київського, Дніпропетровського й Кримського православних братств, несучи плакати, що вони проти відокремлення УПЦ від Московської патріярхії. Кандидат на президента України, голова Слов’янської партії д-р філософії Олександр Базилюк пише дослівно таке: В Україні реалізується хитромудрий плян знищення Православ’я шляхом його «окатоличування» з метою досягти повного розриву з Руською Православною Церквою… А після цього відбудеться пряме підпорядкування всіх православних Папі Римському. Тому наш обов’язок — протистояти автокефалії УПЦ у будь-яких формах, як канонічній, так і неканонічній. Інший автор, Юрій Федоров, голова Православного братства Сергія Радонезького, пише, що не дивлячись на відверту зраду Православ’я з боку деяких українських єпископів Московської патріярхії (він має на увазі єпископів УПЦ), православна спільнота не збирається здаватися. А це означає, що як між мирянами, так і між єпископами є прихильники виходу церкви з-під юрисдикції Москви. Ось наприклад, громада віруючих села Новоукраїнка Роздільнянського району Одеської области, внаслідок відмови митрополитом Одеським та Ізмаїльським Агафангелом у праві молитися в новоспорудженому храмі рідною українською мовою, прийняла рішення бути в єдності з віруючими Української Православної Церкви Київського Патріярхату. До речі, пропонований Московським патріярхом Алексеєм II хрестовий похід по Україні не відбувся, а це, головно, завдяки сильній поставі українських мирян, які протестували проти цього походу перед урядом і президентом України.
Слід додати, що архиєпископ львівський і галицький Августин, давно добивається виділення місця у Львові для спорудження катедрального собору та епархіяльного управління цієї підпорядкованої Москві Церкви, на що не погоджувалася міська управа. Навіть папський нунцій Антоніо Франко робив натиск на місто, щоб надати земельну ділянку для будівництва того храму. Як стало відомо, нещодавно УПЦеркві, таки запропоновано на вибір два майданчики для будівництва катедрального собору. До речі, на Львівщині є тепер 1424 громади УГКЦ, 359 громад УПЦ (Київський Патріярхат), 352 громади — УАПЦ і тільки 59 громад УПЦ (Московський Патріярхат).
Другою з черги щодо кількості вірних і парафій є Українська Православна Церква (Київський Патріярхат). Її очолює Патріярх Філарет Денисенко, колишній екзарх України і колишній найповажніший кандидат на Московського Патріярха. За намагання усамостійнити православну Церкву в Україні від Москви, Московський Патріярх позбавив його всіх чинів. Тоді Філарет перейшов до УАПЦ і уважався наслідником Патріярха Мстислава Скрипника.
Через непорозуміння з патріярхом Мстиславом, декілька єпископів УАПЦ враз з Філаретом вийшли з УАПЦ і створили Українську Православну Церкву (Київський Патріярхат) і патріярхом вибрано спочатку Володимира Романюка, а по його смерти — Філарета.
30 квітня 1999 року в Маріюполі, Донеччина, активісти антиукраїнських антидержавницьких організацій на чолі з російським чорносотенним духовенством та їхніми підручними екстремістами напали на Патріярха Філарета та супроводжуючих його духовних осіб і пролилася людська кров. З того часу ще більше загострилася боротьба між прихильниками Московського і прихильниками Київського Патріярхатів.
Помічається досить численний перехід громад від УПЦ Московського патріярхату до УПЦ (Київський Патріярхат).
Третьою з черги, найслабшою, є Українська Автокефальна Православна Церква, яку очолює Патріярх Димитрій, який уважається наслідником Патріярха Мстислава, який був головою практично всіх Українських Православних Церков в Канаді, яка згодом без розголосу перейшла під омофор Константинополського Патріярха Вартоломія І. Недавно (12 березня 1995) під Константинопольського Патріярха перейшли православні церкви в США, які перед тим зуміли об’єднатися в одну церкву. Сьогодні вона існує під назвою — УПЦ в США, Вселенський патріярхат Царгороду — митрополія Грецького патріярхату. Але, коли в Канаді цей перехід стався непомітно, майже без відома мирян, то в США він набрав великого розголосу та спричинив протести частини вірних і духовенства, так що фактично стався роздор. Пишуть, що є повний розбрат в США: шість православних церков, деякі з них підпорядкувались Київському Патріярхові Філаретові. Чим цей роздор скінчиться, тяжко передбачити.
Тим часом УАПЦ в Україні відчуває, що вона відокремлена від інших православних церков, що її інші церкви ігнорують, а це тому, що неканонічна. Постало намагання знайти канонічність. Останнім часом при допомозі УПЦ в США вдалось умовити Патріярха Константинопольського Вартоломія І толерувати УАПЦ в Україні. Хоч її канонічною ще не визнано, то під час XI Міжнародного і міжконфесійного конгресу релігійних діячів, який відбувся від 27 червня до 2 липня 1999 в манастирі Дурав у Румунії, архієпископові УАПЦ Харківському і
Полтавському Ігорю Ісіченкові доручено очолити відправу святої Літургії, і йому співслужили видні православні владики інших, канонічних, церков. На початку жовтня ц. р. відбувся Архієрейський собор УАПЦ, на якому головував Патріярх Димитрій і був присутній увесь єпископат. Собор одноголосно прийняв рішення звернутися до предстоятеля УАПЦ в діяспорі митрополита Констянтина з пропозицією об’єднання УАПЦ в Україні та в діяспорі, а також вирішено клопотатися перед Вселенським Патріярхом Вартоломієм про канонічне визнання Помісного статусу єдиної УАПЦ. Собор постановив звернутися до інших українських православних церков в Україні та в діяспорі із закликом приєднатися до творення єдиної Української Помісної Православної Церкви. Виглядає, що канонічність УАПЦ є вже тільки питанням часу, а це значить, що вона визнає зверхність патріярха Вартоломія І. Якщо це станеться, то це означатиме, що Константинопольський патріярх виступить проти Московського патріярха, з яким уже відносини напружені через те, що Вартоломій І признав автокефалію Естонській православній Церкві, підпорядкувавши її собі; досі вона підлягала Московському патріярхові. Врешті, недавно, бо 22 вересня ц. р. у переговорах делегації УПЦ США з Вартоломієм І досягнено згоди стосовно конкретної участи Вселенського Патріярха в заходах для створення однієї помісної Православної Церкви в Україні, визнаної світовим Православ’ям.
Які це наслідки матиме для церковної організації православ’я в Україні, тяжко передбачити. Серед мирян є сильний рух за об’єднання всіх церков в одну «національну» церкву. Кинено клич: єдина Нація — єдина Держава — єдина Церква. Роз’єднані церкви не можуть впливати на суспільство… Церква не відограє тієї ролі, яку повинна відогравати, бо в ній панує розбрат, а також нерозуміння священнослужителями того, що вони мають іти до людей, а не очікувати, поки люди прийдуть до них. Національна церква, на нашу думку, це твір людський, а церква — це твір Божий, необмежений до однієї нації. Таке, національне, розуміння церкви — це чисто світське; це розуміння людей, для яких національні справи стоять вище церковних. Божих.
Існує ще УАПЦ в діяспорі. Митрополія УАПЦ в діяспорі — це окреме церковне тіло, ніколи не була і не є філіялом УПЦ в США, хоч митрополит (пізніше патріярх) Мстислав був одночасно главою УАПЦ в діяспорі і главою УПЦ в США. УАПЦ діяспори не укладала «Згоди» з Константинопольским патріярхом. Рада в Новому Ульмі, Німеччина, митрополит УАПЦ в діяспорі Анатолій в червні 1996 р. схвалили прийняття лише духовного омофору Константинопольського патріярха. У місті Ґенк у Бельгії 24-26 вересня 1999 року відбувся 8-ий собор УАПЦ в діяспорі. На ньому засудили настирливі змагання ліквідувати автокефальність і підпорядкуватись Константинополеві. Метою УАПЦ діяспори не є самозречення та відрив від матірньої церкви в Україні. На соборі були представники інших українських православних церков у ролі гостей, між ними архієпископ Всеволод Майданський від УПЦ в США.
Сьогодня світове православ’я готується до екстраординарної події — «Святого і Великого Собору Православної Церкви», що має відбутися на початку третього тисячоліття. Це буде зібрання (Собор), у якому візьмуть участь усі православні церкви і рішення якого будуть обов’язковими для всіх церков. Скептики твердять, що Вселенський Собор взагалі не збереться, а якщо таки збереться, то не прийме жодного обов’язкового для всіх рішення, хіба що якісь рекомендації. А ще більші скептики впевнені, що навіть ті ухвали, які будуть прийнято, не виконуватимуться. Подібні побоювання мають неабиякі підстави, хоча б тому, що сьогоденна зовнішня і внутрішня політика окремих православних церков вельми відрізняються між собою. Наприклад, у справі екуменізму, тобто руху за зближення різних християнських конфесій. Вселенський Патріярх Вартоломій І цей рух підтримує, а значна частина духівництва таких церков, як Грецька, Грузинська, Сербська, Російська, виступає категорично проти. Є й інші суттєві розходження. Одна з найгостріших, навіть найболючіших проблем, які плянується обговорювати на Соборі, формулюється так: Автокефалія та автономія у православній церкві і способи їх отрішання. Як відомо, зараз у православ’ї не існує загальновизнаних, детально розроблених правових процедур і правил, що визначали б порядок отримання статусу незалежності для церкви, підпорядкованій «матері-церкві». Тим часом, протягом понад тисячолітньої історії з часу останнього Вселенського Собору (у Нікеї 787 року), кількість автокефальних церков подвоїлася – у VII столітті їх було 7, а зараз у світі існує 14 загальновизнаних православних церков.
Весною цього року в Шамбезі (Швайцарія) повинна була проходити чергова Міжправославна конференція з підготовки до Святого і Великого Собору Православної Церкви. На засіданнях конференції мали обговорюватися саме проблеми автокефалії й автономії церков. До Шамбезі прибули представники всіх православних церков, однак виявилось, що делегація Московської патріярхії, хоча й приїхала, але відмовилася брати участь у засіданнях. Чому? Через присутність на підготовчій конференції представників «розкольницької» Естонської Церкви (як згадано вище, частина Православної Церкви Естонії останнім часом відійшла від Москви під омофор Вселенського патріярха). Як не намагався Ефейський митрополит Хризостом, голова засідання, уладнати конфлікт, це йому не вдалося. Вкінці вирішено перенести обговорення на… невизначений час. Отже, досі важко передбачати, чи дійсно початок третього тисячоліття буде ознаменовано Вселенським православним Собором.