Свіжий номер

«Тайно образующе». Молитви візантійської Літургії як містагогія

Час ставати сильнішими

Стати автором

Юрій Теодорович

Згадаймо Юрія Теодоровича

Оце вже другий рік минає від болючої дати 8 лютого 1979 p., коли відійшов у вічність бл. п. редактор Юрій Теодорович, відважний оборонець Помісної УКЦеркви та її єдности в патріярхаті. В журналі «Мирянин» він вірно інформував читачів про різні події, що їх свідомо у тому часі замовчувала католицька (а то й союзова) преса або й подавала ті вістки із перекрученнями. Таке шкідливе ставлення преси він осуджував, пишучи: «Чи наші журналісти справді дійшли до такого абсурдного висновку, що церковні справи належать тільки до церковного проводу — єпископів і залежних від них священиків, з яких одні застрашені, а другі відчужені й байдужі до своєї-несвоєї Церкви? А що ж із загалом мирянства, чи то вже справді не творчий чинник у релігійній активності, а бездушна отара овець?.. Чи справді чесний громадянин буде байдуже приглядатися, як Церква, до якої він належить, опиниться в небезпеці?» (ч. 87, ст. 71-72).

Писав Юрій Теодорович не тільки про суто церковні справи, але й обороняв українську мову, писав про невідрадні умовини в цілоденних українських католицьких школах, в яких монахині з легковаженням, а то й з незрозумілою ненавистю ставляться до рідної мови народу, із якого самі вийшли. У його статті читаємо: «…релігійно-обрядовий напрям навчання в наших школах (повинен бути) такий, щоб він був всесторонньою підпорою УКЦеркви, щоб виховував учнів на вірних, відданих їй членів та майбутніх добрих мирян. У нашій Церкві українська мова й обряд — нероздільні… Вчительки наших шкіл мають не тільки право, але й добронамірений обов’язок… говорити по-українському до дітей та україномовних батьків. Так само і церковні проповіді до дітей не повинні бути свідоцтвом легковаження, а то й нехристиянської погорди до української мови — мови християнського народу». (Ч. 23-24, ст. 33).

На сторінках журналу «Мирянин» читаємо також про те, що в більшості наших парафіяльних шкіл не вчать закону Божого із виданого Блаженнішим в Римі Катехизму християнської віри для молоді і старших: «…гріх це духовне добро марнувати і легковажити так, як у нас роблять, видумуючи різні перешкоди… подбайте, щоб учні тієї (української) мови навчилися, бо на те вони і ходять до наших церковних шкіл. Цього вимагає добро нашої Церкви і християнської громади! Христова віра не знає таких обмежень, як дискримінація будь-якої мови, обряду чи й цілого народу. Це роблять лише люди, що вдають християн!» (Ч. 23-24, ст. 36).

Можна побоюватись, що ситуація від того часу не змінилась на краще. Варто довідатись, в яких саме українських цілоденних і українознавчих школах вчать дітей релігії із Катехизму, що його видав Голова УКЦеркви? Чи, може, користуються перекладом римокатолицького (балтіморського) катехизму? В яких школах вчать дітей молитися по-українському? В якій мові приготовляють їх до прийняття першого Святого Причастя? Над тим повинні б застановитись як духовні особи, так і миряни, бо дійсно існує небезпека, що українська мова не доживе до святкувань 1000-річчя християнства. Вона гине на наших очах.

Журився бл. п. Ю.Теодорович також неприхильним ставленням Василіянського Чину до патріярхату; саме руками василіянських владик на самому початку кристалізування справи патріярхату завдано їй смертельного удару, а опісля продовжувалось оте кидання колод під ноги та свідоме саботування зусиль Блаженнішого.

Ще й тепер поміж найбільшими противниками існуючого патріярхату є василіянські єпископи: Горняк і Химій. У своїй статті Юрій Теодорович писав: «І кому на користь штовхати цю релігійну (українську) спільноту всілякими утисками і заборонами в провалля зневіри так, мовби вона перебувала не поміж братами, а між ворогами? Не дай Боже, щоб дискриміновані й спинювані в своїм релігійнім розвитку спільноти в лоні Католицької Церкви, вичерпавши всі правно-моральні можливості оборони, дійшли до висновку, що Христова заповідь захисту й заступництва всіх слабих і покривджених поступилася перед звичайною людською політикою, спертою на «правах» сильнішого та на засаді одностороннього вирішуван­ня справ «власть імущими»! (Ч. 26 ст. 87).

Дуже болючим для бл. п. Ю. Теодоровича, як і для всіх свідомих мирян, було знищення старої катедри у Філядельфії. Про це він написав у статті в «Мирянині» (ч. 28-29 на 169 стор.) «…не лише в Україні нищаться цінні пам’ятки нашої культури. Тут, на вільній землі Вашінґтона, у Філядельфії… знищено нашу церковно-національну пам’ятку — катедру Непорочного Зачаття Божої Матері… В ній служили два попередні Владики, будівничі нашого церковно-національного життя, єп. Сотер Ортинський і митр. Константин Богачевський… Хочеться запитати, на основі якого права наказав митрополит Амврозій Сенишин зруйнувати те, що не було його приватною власністю! Катедра мала свою історію, вона була довгі роки свідком і символом церковно-релігійного та громадсько-національного життя українців у США… Треба дивуватися нашим філядельфійським священикам, що вони не старалися запобігти такому жалюгідному вчинкові!»

І дійсно, треба дивуватися, що так легкодумно зруйновано свідка нашої української присутности в США. Та ж у Римі є багато старих Церков, і ніхто не старається їх завалити. Катедру у Філядельфії 2-го жовтня 1910 року поблагословив Слуга Божий Митрополит Андрей Шептицький у присутності численно зібраних вірних і священиків. Це велике торжество було також доказом тісного пов’язання матірної Церкви в Україні із Церквою-дочкою у США, якою так дуже опікувався великий Митрополит Андрей, всупереч багатьом перешко­дам з боку Римокатолицької Церкви. Може саме це пов’язання і наявний доказ єдности УКЦеркви був комусь на заваді і тому позбулись багатомовного свідка… Ось 14-го грудня 1980 р. величаво відзначено у Філядельфії 70-річчя тієї великої події — посвячення першої катедри УКЦеркви на терені США. Але що ж, її, Покійниці, вже нема. Сліди нашої церковної минувшини затерто.

Дивно, що у нас не раз урочисто відзначають те, що власними руками зруйнують. Боюсь, щоб не було саме так із патріярхатом. Руйнувати — це зовсім легко, але відбудувати майже неможливо. Це повинні мати на увазі ті, що трактують поодинокі єпархії та парафії Помісної УКЦеркви як свою приватну власність, а також всі ті, що відрікаються своєї Церкви-Матері в Україні та тісного зв’язку з нею і розчленовують її живе тіло ради панування у власних удільних князівствах.

Річники журнала «Мирянин», що його з такою посвятою й коштом свого здоров’я видавав бл. п. Юрій Теодорович, є історичними свідками подій, пов’язаних із обороною нашої Церкви та її права на життя. Порушені там справи ще й тепер до болю актуальні. Згадаймо, отже, Юрія Теодоровича з вдячністю і молитвою в його наміренні, бо він мав відвагу стати по стороні правди і віддано працював, щоб вказати правильний шлях другим. Заслуги його для нашої Церкви-Страдниці дійсно дуже великі.

Дарія КУЗИК

В останнє попрощався журнал «Мирянин»

Появилось останнє — прощальне число журнала «Мирянин», який на протязі дванадцяти років стукав до наших хат — до наших сердець і будив нас, немов з летаргічного сну, закликаючи — рятуйте нашу Церкву, пізнайте її минуле, відпороште припорошені листки її історії з яких побачите не тільки світле минуле, але також її майбутнє. Це останнє число з датою січень — березень 1979 р. було ще частково опрацьоване його невтомним видавцем, редактором і його творцем в одній особі Юрієм Теодоровичем в Чікаґо. Це велика й болюча втрата для зорганізованого мирянського руху й в загальному для нашої Помісної Церкви. Редакцію останнього числа «Мирянина» докінчили найближчі співробітники покійного Ю. Теодоровича та його співпарафіяни церкви св. Володимира й Ольги в Чікаґо. Якщо відмічую співпарафіяни то тут мабуть було б краще підкреслити члени родини, бо такою являється парафія св. Володимира й Ольги, яка живе з собою не тільки в неділі й свята, але також в будні і спільно радіють своїм щастям, так само спільно боліють у хвилини нещастя й смутку. Завдяки їм, бо впорядники не подали своїх імен, появилось пристойне останнє число «Мирянина».

В цьому останньому числі журнал «Мирянин», а заразом його невідлучний творець Юрій Теодорович попрощався з своїми відданими читачами, співробітниками і прихильниками. На протязі дванадцять років редактор «Мирянина» причинився до постання, поширення й розвитку світської думки на проблеми нашого релігійного і церковного життя. Належить відмітити, що Ю. Теодорович на цьому відтинку зорував багатовікову цілину. Він це робив щиро, віддано і з великою посвятою. Не раз у його творчості виявлялась наболіла душа. Не раз у приступі цієї наболілости виривались терпкі слова розпачі. Але й це у широкому вахлярі поширених, у нашому житті колискових пісень треба було комусь сказати гірке слово правди і цю ролю добре сповняв журнал «Мирянин». Щоби дати правильну оцінку проведеної піонерської праці «Мирянина», а тим самим Ю. Теодоровича для цього треба троха більшої перспективи часу. Залишимо це для майбутнього історика, який буде гортати сторінки історії Церкви нашого часу. Тут ми можемо тільки дещо підкреслити, натякнути й наголосити, щоби тільки мати приблизно виразний образ того, що діялось в наш час.

Варто відмітити, що вкладена праця Ю. Теодоровича у «Мирянині» мала не тільки теоретичне, але й практичне значення. Порушені питання в «Мирянині» не раз відбивались в праці по парафіях. «Мирянин» не одного з противників патріярхату і Патріярхального руху невтралізував, а іноді вони згодом ставали оборонцями патріярхальних ідей. «Мирянин» мав відвагу вказувати на нездорові явища в нашому релігійно-церковному житті До сторінок з «Мирянина» будуть повертати в майбутньому, щоби запізнатись з дійсними фактами нашого часу.

В останньому числі «Мирянина» зроблено підсумки проведеної праці. Зрозуміло, ці підсумки є загальникові. В передовій статті «Прощавайте» подано короткий історично-хронологічний перебіг журнала та прощальні слова «Мирянина» і його редактора Ю. Теодоровича, який сім років тому писав: «Прощаючись з Вами, Дорогі Читачі, та дякуючи Вам за довір’я й підтримку, віримо, що й без «Мирянина» мирянський рух як цілість залишиться непохитний і вірний нашим прадідівським релігійним ідеалам» (1972, ч. 11-12). Після цього слідує глибоке співчуття Патріярха Йосифа Дружині й дочці Покійного. В замітці під назвою «Шановні Читачі» подається до відома, що з цим числом журнал «Мирянин» перестає появлятись, але це в жадному разі не повинно послабити нашої активности у боротьбі і змаганнях за історичні права нашої Церкви. Поруч з тим поручається журнал «Патріярхат», який буде продовжувати цю працю. Закликається читачів «Мирянина» дальше піддержувати, змагатись, а навіть боротись, але з любов’ю за святу правду, Божу справу.

Захар Залужний в статті «На вірній Службі» дбайливо подає біографічний нарис Юрія Теодоровича. Підкреслює характерні риси Покійного з дитячих років, коли Ю. Теодорович на четвертому році життя втратив матір, а через два роки батька. Показав тверду життєву школу Юрія. На чужині в Регензбурзі був директором школи. Працював активно в українському громадському житті. Не буде перебільшенням, коли автор написав, що найбільшим досягненням Ю. Теодоровича була видавнича діяльність спершу двомісячника, а згодом квартальний «Мирянин». Покійний був гордий, що з роду Теодоровичів походила мати ісповідника і мученика за віру, Церкву й нарід єп. Василя Величківського.

В статті «На смерть Мирянина» д-р Василь Маркусь широкими мазками фарби представив Юрія Теодоровича, підкреслюючи при тому рідкісну прикмету — відвагу, діяти негайно і рішучо. Відмітив, що журнал «Мирянин» став з ініціативи Ю. Теодоровича, який був його, реалізатором у всіх аспектах: як редактор, меценат і адміністратор. Завдання, які Ю. Теодорович був визначив для «Мирянина» сповнив гідно й достойно. Автор статті сутньо схопив всі головні прикмети творчості Ю. Теодоровича, яка зростала і розвивалась в журналі «Мирянин».

Довголітня співробітниця і віддана для ідей, що їх поширював «Мирянин» Дарія Кузик з чуттям написала статтю «Подивугідна праця», в якій відмітила велику відданість і подивугідну посвяту сл. п. Юрія Теодоровича для Помісної УКЦеркви, яку він виявляв в журналі «Мирянин». Дарія в своїй статті також подає дещо з внутрішньої редакційної праці «Мирянина» та його етапи поширення. Згадує, які Ю. Теодорович мав труднощі в своїй редакторській праці та, як він їх поборював.

Це в основному ці статті, які замикали життєвий шлях відданого і незабутнього редактора та появу журнала «Мирянин». Для історика залишено багато цінного фактажевого матеріялу на основі якого можна буде написати і про журнал і його редактора.

Дальші статті слідують, що їх ще в якійсь мірі редакційно опрацював редактор Юрій Теодорович. Тут знаходимо довшу статтю «Патріярші парафії» Дарії Кузик. Авторка називає постання патріярших парафій, їх розвиток та значення у закріпленні патріярхату Помісної УКЦеркви.

В статті «Дивна журналістична етика» заторкнено єпархіяльний орган «Нову Зорю», яка ще до тепер не примирилась з станом, що заіснував у нашій Помісній УКЦеркві. Чи єпархіяльний орган є справді «Новою Зорею» дозволимо сумніватись, яка радше прямує до чорної реакції минулого, а не до нового українського Вефлеєму. В цій статті заторкнено «учителя» всього і всіх яким є м. б. Можна дискутувати з противником, але не іґнорантом. В статті подається логічні й речеві аргументи, але чи вони в чомусь переконають тих до яких жадні аргументи не промовляють!

Також є передрук з «Нашого Голосу» за січень 1979 р. репортаж Івана Р. Костюка під назвою «Кардинал Войтила в Ченстохові». В замітці «Поличник» автор Д. Печигора критикує поставу василіянського журналу «Світло» за його антиукраїнську поставу. Автор ставить питання, чому український читач піддержує і читає цей журнал, який діє проти нас.

Є довша стаття «На великобританськім побоєвищі» в якій є схоплена ситуація вітки нашої Церкви в Англії. Здавалось би, що «війна» між вірними і єпископом та його канцлером повинна була давно закінчитись, але вона дальше триває. Вірні у Великій Британії прийняли, що вони єпископа не мають. Поволі, але постепенно укріплюється патріярхат Помісної Церкви в Англії. Цю ситуацію влучно схоплює у своїй статті В. Ґоцький «Пастирі без стада». Наш журнал вже не раз підкреслював, чи не варто б деяким з тих пастирів змінити свою професію? Виглядає, що так, бо скоро розбіжуться ще і тих кілька овечок, які ніби ще остались.

Кінцеві сторінки присвячені «Всього по трохи», де згадано про відомого жертводавця Михайла Копцюха, про якого була згадка в нашому журналі. Там же є також згадка про якогось Диналіва, що продукує низькопробну макулятуру на церковні питання, яких він не знає. Є нотатка під запитом — «Чи василіянки — український орден»? і ще раз згадка про василіянський журнал «Світло» і його редактора о. Купринця. З того, що дотепер понаписував ред. «Світла» випливає, що він потребує під багатьома аспектами відпочинку, це було б більше угодно для служіння у Божому Винограднику. Журнал закінчується короткою заміткою «Мирянинівка» в якій описано місце в якому, в літні місяці перебував редактор журнала «Мирянин» Юрій Теодорович. Це своєрідний хутір серед природи у зелені, де проводив свою творчу працю Ю. Теодорович, який одержав наймення «Мирянинівка».

Хоч «Мирянин» та його незабутній редактор Юрій Теодорович попращалися з своїми читачами то все ж таки пам’ять про Юрія Теодоровича і журнал залишиться на довго.

(м.г.)

Смерть Юрія Теодоровича це велика втрата для мирянського руху

Несподівано, 8 лютого 1979 p., в Чікаґо, на 74 році життя відійшов у Божу вічність визначний український громадянин, колишній директор школи ім. митрополита Андрея Шептицького в Реґензбурзі, видавець і редактор почитного журнала «Мирянин» та активний церковний діяч Юрій Теодорович. Смерть сл. п. Юрія Теодоровича сталась так ненадійно, що мирянський рух не здає собі справи з того що серед нас не стало відданої і працьовитої людини. Ми ще не спроможні належно оцінити цеї великої втрати. Не хочеться вірити, що немає більше між живими, нам хоч далекої, у фізичному розумінні, але так близької нашим почуванням, нашим спільним переживанням людини — Юрія Теодоровича. Якщо підкреслюю, що смерть Юрія Теодоровича є недоціненою, великою втратою для української спільноти в цілому то маю на увазі, що зорганізований мирянський рух в особі Ю. Теодоровича втратив надзвичайно, віддану людину патріяршій ідеї.

Можна з певністю сказати, що Юрій Теодорович у певному сенсі був воїном у здійсненні патріярших ідей, який подивугідно своїм талановитим пером обороняв, змагався за відзначення й утвердження прав нашої Помісної Церкви. Він своєю працьовитістю й відданістю патріяршим ідеям може бути добрим прикладом для інших. Покійний не змарнував свого часу. В житті віддав належне родині, громаді й Церкві. Його життєвий шлях нас переконує, що Покійний жив не тільки для особистих, але також для вищих, церковних і громадських цілей. Змагався за краще завтра нашої Церкви й українського народу. Ці критерії в свойому житті засвідчував не словами, але практичною й безпосередньою щоденною працею.

Хоч існує твердження, що немає незаступимих людей то все ж таки також є правдою, що деяких людей є трудно, а часом прямо неможливо заступити. Тут для підтвердження можна на марґінесі згадати, відомого й талановитого науковця й публіциста, д-ра Миколу Шлемкевича, який видавав широко почитний журнал «Листи до приятелів». Після його смерти намагались продовжити життя журнала. Для цього була зорганізувалась окрема група людей, але на жаль, яка не спромоглась вдержати журнал, не спромоглась зробити того, що робив на протязі довгих років сам М. Шлемкевич. Таких прикладів можна б наводити більше. Цим хочу тільки підкреслити і відмітити, що з болючою смертю Юрія Теодоровича також помер широковідомий і почитний журнал «Мирянин». Цей журнал, що за життя Ю. Теодоровича все просивсь, щоби його впустити в кожну українську хаті, перед яким була вагома місія. Не буде вже можливості сказати: «Впустіть в хату «Мирянина». Цей квартальник, що появлявся на протязі довгих років сповнив неоцінену велику працю. Журнал «Мирянин» був в хаті, і де його мило бачили, але також хат, де його нелюбили а може й ненавиділи, але треба було читати, щоби запізнатись з його змістом, щоби перевірити свою правду з правдою, яка була на сторінках «Мирянина».

Так на протязі певного часу журнал «Мирянин» не тільки інформував читача про нашу Церкву в минулому й сьогодні, розкривав правду такою якою вона була, чи якою вона є, не дивлячись, чи це кому подобається, чи ні, але також формував українську церковну думку. Якщо взяти до уваги, що у нас публіцистика на церковні теми була менша, як убога то можна собі уявити, яке велике значення мав журнал «Мирянин». Вкладена покійним віддана праця напевно не піде надаремно, а згодом принесе обильні плоди. Ю. Теодорович своєю журналістичною працею ворушив людськими думками, одні були тому раді, інші резистували, але в одному і другому випадках, це будило людей до життя і дії. Нажаль, смерть Юрія Теодоровича відчують всюди, де тільки живуть українці у вільному світі.

Покійний Юрій Теодорович відійшов від нас у Божу вічність, але він остався між нами живий своїми ідеями, думками, і писаним словом. Він буде жити вічно в нашій пам’яті, а до його думок записаних на сторінках «Мирянина» не раз буде заглядати історик і так його світла пам’ять буде йти з роду в рід. Покійний Юрій Теодорович не тільки осиротив свою дружину Пелагію, дочку Оксану та ближчу і дальшу родину, але також широкі кола мирян — читачів журнала «Мирянин». Для Дружини, Дочки, Родини і Читачів журнала «Мирянин» висловлюємо глибоке співчуття.

Нова парафія в Чікаґо

Не може бути нормального і гармонійного церковно-релігійного життя в атмосфері суперечних э законом і традицією розпоряджень і заборон та реакції на них – критицизму і спротиву мирян. Тому гарячим Бажанням Блаженнішого Верховного Архиєпископа Йосифа було, між іншим, щоб бодай перед Його, відвідинами в Чікаґо закінчився менш-більш справедливо тамошній голосний чотирирічний спір на терені катедри св. Миколая між більшістю парохіян і духовенством під проводом чікаґського єпископа Преосв. Ярослава Ґабра.

Цей спір названо Спрощено «календарним», хоч це далеко не відповідає повній правді, бо тут ішлось і про обрядову та розговірну мову в церкві й церковній школі, і про чистоту обряду, і про збереження духових та традиційних особливостей цілої Церкви включно з ставленням до проблеми установлення Патріярхату й скликання Синоду Єпископів УКЦеркви.

І найбільше непоступливі мусіли покоритися авторитетові Первоієрарха, тож спочатку настало щось в роді перемир’я: одна і друга сторона на рівних правах вітала Блаженнішого Верховного Архиєпископа під час Його триденного перебування /26 – 29 липня/ в Чікаґо. Розв’язку спору подав сам Верховний Архиєпископ під час масової Архиєрейської Літургії в парку ім. Ґрента. Її точки такі? 1) екскомуніка, яку двічі проголосив Преосв. Ґабро, вважається недійсною; 2) традиційно наставлена частина мирян катедральної парохії виділяється в окрему парафію з юліянським календарем, І її парохом призначається о. Павло Джулинський; з) всі миряни собі рівні й не може бути переваги одного календаря над другим, тому двоєсвяття в катедрі не є проти віри, бо ж наші богослуження не раз відправлялися в римо-католицьких церквах і навпаки. Ця точка мала зв’язок з справою богослужень новоствореної парафії св. Володимира й Ольги. Зовсім без згадки залишилася капличка, яку під назвою «парохіяльної церкви св. Юрія Переможця» призначив був Владика Ярослав у лютому 1968 р. для вжитку мирян-«старокалендарників», чого ці миряни не прийняли з різних слушних мотивів. Отже, цеї старокалендарної церківці, куди ще й тепер вчащають дослівно щонеділі два десятки новокалендарників /так!/, зовсім не взято до уваги.

Верховний Архиєпископ напевно на основі домовлення з Преосв. Ярославом заявив, що коли о. Джулинський попросить, то напевно дістане дозвіл Владики на богослуження в катедрі св. Миколая. А втім, додамо, де може бути краще місце, як у чудовій просторій катедрі, в якій так багато мирян новоствореної парафії хрестилося, вінчалося й на якої удержання чи обнову склало великі пожертви. І справді, перше богослуження в заповненій по вінці катедрі св. Миколая відбулося 18 серпня ц.р. Але зараз же в найближчі дні виявилося, що катедральне духовенство, якому здасться, що катедра є його приватною власністю, таких «комірників» собі не бажає, мовляв, «ідіть до своєї церкви, бо не може бути парафії в парафії»/?!/.

Не хочемо переказувати усіх прикрих фактів, які знаменували це «небажання», бо наше завдання не роз’ятрювати рани, а реферувати факти, тим більше що наша інформаційна преса знову, за давньою звичкою, набрала в рот води і про церковну справу в Чікаґо, яка інтересує і болить усю діяспору, ні словечком не згадує, хибно думаючи, що робить замиренню добру прислугу. Скажемо тільки, що в суботу 14 вересня парох св. Миколая заявив о. Джулинському, що «завтра останнє ваше богослуження о год. 1 по полудні /!/, а більше не буде».

І так молода парафія св. Володимира й Ольги опинилися без даху над головою. Ясно що вона не могла протягом одного місяця свого заснування придбати й обладнати окреме приміщення, хоч його і шукала. Тоді Комітет Оборони Традицій УКЦ, як репрезентант парафії, звернувся за допомогою до православних братів-українців. Парафіяльна Рада, парафіяни і настоятель собору св. Володимира УПЦ в Америці, а врешті і Преосв. Владика Олександер заявили, що погоджуються відступити безплатно храм на богослуження своїх братів-католиків, доки треба.

Коли уже укладено договір, Владика Ярослав заявив о. Джулинському, що змінив думку і привертає дозвіл на постійні богослуження за юліянським календарем у катедрі св. Миколая в пополудневі /!/ години. Але вже було запізно. Миряни-традиційники перенесли свої богослуження до українського, православного храму, щоб без митарств і постійних «змін думки» нарешті в спокою і справді побожно молитися Богові. Перше українсько-католицьке богослуження у православній українській церкві було відправлене у празник Різдва Богородиці, 21 вересня, ц.р. Перед тим посвячено церковні ризи і чашу, а настоятель собору св. Володимира, митрофорний протоєрей о. Федір Білецький привітав католицьких братів і по-братерськи обнявся з о. парохом Джулинським. Присутні втирали сльози. Що вони переживали, хай це уявлять собі Шановні Читачі.

З того часу почалася нормальна і поступова розбудова новоствореної парафії. Щонеділі і свята о год. 8 ранку і 7 вечера відправляється Служба Божа в щільно заповненій вірними церкві. Так само і в будні відправляються богослуження. До парафії постіймо напливають заяви про вступ. 20 жовтня на зборах відбулися вибори парафіяльної ради.

Перед парохією св. Володимира й Ольги ще чимало проблем: постійне приміщення, парохіяльні сотрудники, організація церковних товариств і інше. Віримо, що всі ці справи дасться успішно розв’язати при Божій допомозі, й дружній співпраці свідомих парафіян.

Духові ліліпути і карлики та слабодухи ніколи не завоюють світу, і нарід, що відрікається себе, не викує своєї долі!

Блаженніший Верховний Архиєпископ Йосиф