Юрій Венґльовський

Бл.п. Юрій Венґльовський народився 4 грудня 1921 р. в селі Берештів, недалеко Львова, в родині Івана й Олі Венґльовських. Батько був адвокатом і визначним культурно-освітнім діячем на Бібреччині. Мати вчителювала. У родині Венґльовських було двох синів. Оба вони були членами Пласту.

З приходом більшовиків на Західну Україну, батька Юрія, як відомого громадського активіста, члена ЦК УНДО у Львові й, врешті, як батька сина, що в той час уже почав активізуватися в підпіллю, більшовики арештували і вивезли, і слід за ним пропав. Покійний Юрій робив усі можливі заходи, щоб спровадити маму до Австралії, що, завдяки допомозі австралійської католицької акції і тодішнього пароха о. д-ра Івана Прашка, вдалося.

Моє знайомство з покійним сягає половини 1940-го року. Ми зустрілися в Хол мі, серед втікачів перед більшовицькою окупацією Галичини.

В тому часі я був провідником ОУН на терені гімназії у Холмі. Обласний провідник Петро Башук наказав мені скликати «відправу» (зібрання) звенових, щоб розподілити людей на виїзди по суботам і неділям в терен для роз’яснення у церковних справах та шкільництва. Так склалось, що я з бл.п. Юрком попали в одну місцевість, де ми спільно, через декілька місяців, виїздили і працювали. Ми тоді зблизились. Юрій виявився добрим організатором і кухарем.

В 1941 році наші дороги розійшлися. Юрій повернувся до Львова, а в 1945 році емігрував до Німеччини, опинившись в переселенчому таборі в Новому Ульмі. Звідтам емігрував до Австралії, Мельборну, з дружиною Наталкою і малолітнім сином Юрієм.

Ми поновно зійшлися в Мельборні при кінці 1949 року. Саме тоді оформилась перша управа Української Громади Вікторії. Покійного Юрія обрано культ-освітнім референтом. Він запропонував мені виголосити реферат на святі державности 22 січня у 1950-ім році.

Покійний Юрій був всестороннім громадським, церковним, політичним і кооперативним діячем. Він належав до тих, що віддались повністю українській справі, часто коштом родини і особистого відпочинку.

Немає сумніву, що найбільше часу й уваги присвятив Церкві. В Енциклопедії Діяспори т. 4 написано: «Близько співпрацював з єп. Іваном Прашком». Не тільки співпрацював, але вони були також і добрими приятелями. Юрій був довголітнім головою Катедрального Братства (1957-89), головою Об’єднання Українських Католицьких Організацій Австралії (1984-89) і заступником голови Українського Патріярхального Світового Об’єднання. Завдяки йому в Австралії не було окремого відділу УПСО, бо ОУКОА було членом УПСО і на цьому відтинку покійний безкомпромісово заступав і практикував свої позиції. Він належав до беззастережних прихильників Патріярха Йосифа і провів велику організаційну підготову у зв’язку з двократним приїздом Патріярха до Австралії, як також з відзначенням 1000-ліття християнства України.

На громадському секторі, крім згаданої вже початкової активности при творенні УГВ, він кожночасно брав активну участь у всіх громадських ініціятивах, комітетах, був заступником голови СУОА (1968-71), організаційним референтом СУОА та членом Контрольної Комісії СКВУ.

Був активний в українській кооперації. Належав до основників нашої кооперативи «Дністер». Був головою Ради Українських Кооператив Австралії і потім головою її Контрольної комісії, як також учасником двох Світових українських кооперативних конгресів.

Велику працю Юрій вложив в організацію і розбудову газети-тижневика «Церква і Життя», якої був довголітнім редактором та видавництва «Просвіта». Ці установи залишили річники газет та книжкових видань і збагатили полиці бібліотек, увіковічнивши чимало подій, людей і надбань української спільноти в Австралії.

Політично Покійний був членом Організації Українських Націоналістів С. Бандери і належав до визначних діячів Визвольного Фронту. Був довголітнім тереновим провідником ОУН. Під тим оглядом ми опинилися у відмінних колах ОУН. Але цей факт не заважив нашій особистій дружбі, родинних зв’язках і приятельстві. Ми взаємно респектували свої погляди, ми часто виступали в обороні один одного, всупереч, інколи, течії в нашій громаді, але завжди в інтересі української справи. На цьому відтинку належить відмітити дві події, що відбулися за часів провідництва Юрія в Тереновому проводі: спільне, при співучасті всіх трьох ОУН, 60-ліття ОУН та 40-ліття УГВР, як також створення спільного комітету до подібних справ. На жаль, доля того комітету завмерла з відходом у вічність бл.п. Юрія.

Сьогодні є ще живі свідки і протоколи, що можуть підтвердити ті події, що відбувалися в хаті бл.п. Юрія. Під цим оглядом, ми в Австралії, біля 8 років, багато заощадили зусиль і часу для добрих справ. Покійний, без сумніву, мав через це деякі труднощі від своїх й інших. Він зумів це видержати. Був глибоко віруючою людиною, щирим патріотом, жартівливої і життєрадісної вдачі. Покійний Юрій підкреслював свої твердження: «волію спати з чистою совістю, навіть тоді, коли програю за чесну справу».

Є люди, яких по їх відході важко заступити. Є люди, які мають власну особистість. Покійний до таких належав. Коли приходилось зустрічати несподіванки життя, чи йшлось про чесну і справедливу справу, тоді покійний був безкомпромісовим, рішучим і послідовним.

Сьогодні можна б поставити питання, який вплив мав би нині покійний на події в нашому організованому житті, особливо на церковному відтинку, якщо б жив? Мені підказували ці, що були близькими до нього, що цей вплив був би великий для добра нашої Церкви і громади. Я також такої думки.

Тому ми глибоко відчуваємо його перед- вчасний відхід і молимося за спокій душі бл.п. Юрія і Наталії Венґльовських.

При цій нагоді бажаю повідомити, що телефонував о. мітрат Дмитро Сенів з Сиднею і просив передати синові з родиною покійного Юрія, що він також молитиметься за спокій душ бл.п. Юрія і Наталії і, що солідаризується з нашою ініціятивою, моліннями та відзначенням пам’яті покійного Юрія Венґльовського.

Мирослав Болюх

 

Як уже писалось на сторінках журналу «Патріярхат», на 8-му З’їзді УПСО наділено декілька відзначень ГРАМОТОЮ ОСОБЛИВОГО ПРИЗНАННЯ за довголітню видатну працю в розбудові Патріярхально-Мирянського Руху. Одним з тих був бл.п. Юрій Венґльовський. Грамоту переслано до представника УПСО на Австралію А. Ґралюка, з проханням передати її на руки сина покійного, полковника австралійської армії і визначного дипломата Австралії, Юрія Венгльовського (юн.).

Комітет за права УГКЦеркви і Мирян в Мельборні звернувся до пароха катедральної парафії о. О. Кенеза (він же і канцлер єпархії), щоб дати змогу відправити 22 листопада Панахиду, бо та дата відповідала родині покійного, а опісля на сходинах мирян вручити синові покійного полк. Юрієві Венґльовському грамоту.

На листа Комітету не було відповіді, тільки ненадійно в Душпастирських Вістях катедральної парафії появилося таке незначне повідомлення: «В четвер, 5 листопада, в нашій катедрі відправиться Служба Божа і Парастас за довголітнього голову Братства і ОУКА бл.п. Юрія Венгльовського». Не подано навіть години і зроблено це без порозуміння чи повідомлення родини бл.п. Ю. Венґльовського. Не диво, що на тих богослужіннях було аж… 5 присутніх.

Коли голова Комітету звернувся телефонічно до о. Кенеза за виясненням і сказав, що в культурному світі відповідається на листи, зі сторони о. Кенеза не було відповіді. На запит, чому не дано дозволу на відправу Панахиди і сходин з врученням грамоти, о. Кенез сказав, що він не може на це дати дозволу. Може, якщо б Владика був в Австралії, то може він дав би згоду. Зрештою, сказав він, Панахиду вже відправлено, бо вони тепер відправляють Панахиди по померших точно в день їхньої смерти. Але довгі роки по бл.п. Ю. Венґльовському того не робили.

Щоб плянам Комітету перешкодити, почалася тактика о. канцлера. Комітет звернувся до Братства в Ардір, недалеко Мельборну, яке завжди було гостинне та ввічливе до всіх вірних Мельборну. Братство зразу погодилось, встановлено годину, 2-га по полудні, бо це був єдиний час, що не перешкаджав і був вигідний для місцевих умов. Почувши про це, о. Кенез накинувся на голову Братства в Ардір, як він смів без його дозволу відступити церкву і залю на відправи і сходини. Голова Братства спершу не здавався і вияснював канцлерові єпархії, що церквою і залею завжди користувались всі організації та установи і, що тут не роблено якогось особливого виїмку. Але о. Кенез категорично настоював, що він заборонив і не дозволив вживати залі.

Тимчасом, добрі побожні люди в Ардір відкрили залю і церкву та все відбулося, як запляновано. Правда, на всі сторони біля катедри в Мельборні в неділю поширювано «татарські вістки», що відправу і сходини в Ардір відкликано, що здезор’єнтувало багато людей.

Службу Божу. Парастас та Панахиду відправив Владика Іван, в сослуженні о. Володимира Волочія. Перед відправами Владика заповів, в якому наміренні є сьогоднішні моління та сказав, що вони повинні були відбутися в катедральному храмі, але зайшли певні перешкоди і жалко, що так сталося. Але ми, як добрі християни, прощаємо, забуваємо це і будемо молитися за спокій душ Юрія і Наталії Венґльовських.

З церкви, після відправ, присутні перейшли до прицерковної залі і після молитви, яку провів Владика Іван, слово про покійного виголосив довголітній його друг і приятель, Мирослав Болюх. Після цього представник УПСО, А. Ґралюк, передав на руки сина покійного грамоту.

В дальшій програмі голова Комітету Богдан Тарнавський поінформував присутніх про зустріч Владики Петра Стасюка з журналу «Патріярхат» з визначними особами та дав відповідні коментарі.

При чашці кави і солодкому присутні ще розмовляли та згадували з жалем за бл.п. Ю. Венґльовським і за старими добрими часами.

Ярослав Кутний
представник ж. «Патріярхат» в Австралії

Незаперечною істиною є, що кожний, хто народився, мусить померти. Під тим оглядом немає жодних винятків, бідний чи багатий, герой чи боягуз, розумний чи менше розумний, всі, всі без винятку, мусять пройти цю межову точку, що є переходовою від туземного до вічного життя. До того життя, про яке у похоронних молитвах говориться, «де немає болю, ні печалі…». Всі ми свідомі цієї назаперечної дійсности, але при смерті кожної людини ми здригаємось, нам стає сумно та боляче, але цей біль і смуток стають ще більшими, коли від нас відходить нам мила і дорога людина, з якою ми ділили долю і недолю.

Такою дорогою і милою людиною був для багатьох не тільки в українській діяспорі в Австралії, де постійно жив покійний Юрій Венґльовський, але і для багатьох осіб і поза Австралією, з якими покійний спілкувався на різних ділянках суспільно-політичної, громадської і церковно-релігійної праці. Покійний відійшов у Божу Вічність 5 листопада 1989 р. у Мельборні. Нам доводилось з покійним Юрієм провести довгі роки спільної праці, радіти успіхами і уболівати невдачами.

Сьогодні бл.п. Юрій Венгльовський поза межами туземних проблем. Він став перед престолом Всевишнього з записаною книгою свого життя, про свою туземну мандрівку. Покійний свою книгу життя записував добрими ділами, християнськими ділами, щиро й віддано з посвятою для добра Української Церкви, української громади і українського народу. Ось ця його повсякденна щира і віддана праця поставила його на провідне місце серед української громади у діяспорі. І сьогодні про покійного говорять його добрі діла, які водночас підкреслюють його глибоке духове багатство.

Здається, найтяжче є писати посмертну згадку про своїх друзів праці. Думки не вкладаються у цю болючу дійсність — втрату друга. Трудно скупчитись увагою, щоб сказати змістовне слово, змістовну думку, щоб у якійсь мірі віддзеркалити того, що так несподівано відійшов від нас. І так мимоволі насуваються слова пісні невідомого мені автора:

«Ще вчора жив і був здоров І мрії золоті, а нині, нині Мрії ті лежать вже у гробі…»

І справді так, скільки золотих плянів було у покійного! Ось у листопаді проминув рік часу, як ми востаннє бачились з Юрком у Торонто, під час Конгресу СКВУ. Тоді ми, крім інших загально-громадських проблем, обговорювали наші складні церковні питання, аналізували ситуацію Катакомбної УКЦеркви в Україні й обговорювали точки церковних резолюцій для прийняття форумом СКВУ, на які один з владик (православних) наклав своє вето. Тоді у присутності голови УПСО інж. Василя Колодчина, д-ра Володимира Пушкара і автора цих рядків Юрій Венґльовський сказав — що у першій половині 1989 року Владика Іван Прашко буде відзначати сорокаріччя своєї душпастирської праці. Владика Іван є одним з небагатьох наших владик, який заслуговує на нашу особливу увагу і пошану. І вже тоді запала думка, що Василь Колодчин, як голова УПСО, буде на цьому відзначенні Владики Івана Прашка заступати широке зорганізоване мирянство. Як знаємо, що згідно з плянами відбулись величаві й достойні відзначення Владики Івана, що належить у великій мірі завдячувати добрим ділам Юрія Венґльовського. Поруч цього належить підкреслити, що Юрій був відданий Владиці Іванові у його нелегкій праці.

Юрій пройшов нелегкий життєвий шлях. Він народився 4.12.1921 р. у Бертишеві, біля Львова. Батьки Юрія дали йому глибоке релігійне і родинне виховання. Юрій мав старшого брата, який трагічно загинув: перепливаючи річку, втопився. Батько Юрія був за професією адвокатом і політично активною людиною. Був членом Центрального Комітету УНДО у Львові. Коли в 1939 році прийшли на західні землі України більшовики, його арештували і так по ньому пропав слід. Юрій перед приходом більшовиків разом з іншими юнаками подався на захід. Зупинився в Холмі, де закінчив середню освіту. Тут включається у працю Організації Українських Націоналістів. Він розгортає громадську працю — мав завдання розвинути українське шкільництво на Холмщині. Він також належав до тих, що допомагали відбирати українські православні церкви, які були забрані у свій час урядом.

Під час німецької окупації Юрій повертає у свої рідні сторони біля Львова. Йому вдалося щасливо пережити ці бурхливі дні і небезпечні воєнні роки. В тому часі одружується з Наталією, з якою прожив прикладне супруже життя. І так перед ним простягнувся довгий і нелегкий шлях великого ісходу з рідних земель на невідому чужину — Німеччину. Господь нагородив родину Венґльовських сином Юрієм-Романом. Дальше їм стелиться шлях до далекої Австралії. І вже тут, в Австралії, прийшлось Юрієві заякоритись.

Юрій виявився надзвичайно активною людиною на релігійно-церковному і громадсько-політичному відтинках. Він був головою Братства верховних апостолів свв. Петра і Павла в Мельборні. Згодом, коли стала актуальною справа патріярхату Помісної УКЦеркви, Юрій один з перших включився у Патріярхальний рух і останньо був одним із заступників голови Українського Патріярхального Світового Об’єднання. На протязі довгих років був головою Об’єднання Українських Католицьких Організацій Австралії. Поруч з тим він був тереновим провідником ОУН на Австралію. Водночас він був активним членом багатьох суспільно-культурних і економічних організацій.

Тут не можна не згадати його великої праці на журналістичному відтинку. Він на протязі довгих років редагував цікаву й почитну газету «Церква і життя». Юрій знав ціну і значення друкованого слова. Він знав його також євангельське значення, у якому говориться: «…на початку було слово…». Він знав його неперевершену силу і тому цій праці так багато присвячував часу, уваги та праці.

Без найменшого сумніву можна сказати, що Юрій Венґльовський був людиною з виразною біографією. Він був глибоко віруючою людиною, добрим мужем і батьком для сина Юрія-Романа, що є полковником Австралійсь­кої Армії, милим дідусем для внуків, добрим громадсько-культурним працівником, приєм­ним і милим у товаристві. Хоч покійний був політично визначеною людиною, але у громадській праці умів знаходити компроміси і змагати до спільної і об’єднаної дії. Це в покійного було не тільки на словах, але у практичному житті. Що українська діяспора в Австралії не поділилась, треба у великій мірі завдячувати покійному Юрієві. Це були ті його добрі діла. Юрій не належав до людей, які нарікають. Навіть тоді, коли йому смерть заглядала в очі, він не прозрадив своїх болів і не висловлював нарікань. Сприймав життя з гідністю і все, як глибоко віруючий християнин, був готовий на поклик Всевишнього.

Багатолюдний і величавий похорон найбільше говорить про те, як високо цінувала українська громада покійного Юрія Венґльовського. Він відійшов у Божі засвіти, як взірцевий християнин, а світла пам’ять надовго залишиться між нами. Хай Йому гостинна австралійська земля буде легкою. Душу Покійного згадаймо у наших молитвах.

Вічна Йому Пам’ять.

Микола Галів