Свіжий номер

«Тайно образующе». Молитви візантійської Літургії як містагогія

Час ставати сильнішими

Стати автором

ЗАкарпаття

Інтерв’ю з о.Тарасом Бровді «Майтеся файно!»

Ще рік тому проповіді 33-річного греко-католицького священника із Закарпаття Тараса Бровді слухали в основному 40 сімей у селі Ділове і вісім у селі Костилівка. В квітні минулого року, з початком карантину, коли отцю довелося молитися в порожній церкві, у нього виникла ідея знімати відео, аби його парафіяни і далі могли чути проголошення Слова Божого. Та, на превеликий подив, перше відео на ютуб-каналі «ХоДІМ» набрало понад 60 тисяч переглядів. Тепер отець Тарас щодня, крім неділі, записує короткі ролики для своїх глядачів, серед яких на сьогодні майже 10 000 підписників чи не з усього світу.

o_1f1d9q5h91smp33m1s2116eh26l1r

Те найперше і найпопулярніше відео називалося «Пасха скасовується» і починалося так: «Слава Ісусу Христу, дорогі брати і сестри! Маю для вас новину в зв’язку з останніми подіями, які відбулися. Справді, ми бачимо, що Пасхи не буде. Великдень скасовується. Всі розважання і проповіді про Пасху скасовуються. Освячення пасхальних кошиків скасовується. Священників і єпископів звільняють. Церкви закриваємо. І на цьому все. Кінець. Дякуємо, що були з нами весь цей час, будьте здорові, майтеся добре!» Священник виходить з кадру. Якусь мить його немає. А потім повертається, сміється і радісно каже: «Та нє, ви що? Жартую! Вітаю вас усіх! Христос Воскрес!»

Після цього жарту отець виголошує цікаву великодню проповідь про старозавітне і теперішнє значення Пасхи. Тепер отець Тарас Бровді каже, що неабияка популярність того відео його сильно надихнула: «Це було щось неймовірне. Пам’ятаю, працюю на городі, мокрий увесь, дзвонить мені єпархіальний цензор, префект семінарії: «Тарасе, ти видів? Твоє відео вже набрало 3000 переглядів!» Серйозно? Я дуже здивувався. Відкриваю ютуб, а там уже 8000 переглядів. А під вечір уже 20 000 було. Я був дуже здивований. Авжеж, подумав я, це треба робити. Єпископ Мілан Шашік, нині покійний, подивився і сказав, що відео добре, тільки задовге, і дав мені благословення. Благословив мене на це служіння і єпископ Ніл Лущак.

І так запрацював ютуб-канал «ХоДІМ». Його гілка «Майтеся файно» з короткими щоденними роздумами, як гачок, стала чіпляти багатьох людей. Назва цієї гілки – просто слова, якими мій батько, теж священник, завжди прощається з людьми. «Майтеся файно» означає «майтеся добре». То як побажання добра».

– Отче Тарасе, ви стали своєрід­ним феноменом. Про вас пишуть світські медіа, навіть показували на всеукраїнському телеканалі. В одному матеріалі про вас було ска­зано, що ви знімаєте мотиваційні, розважальні відео, щоб зруйнувати стереотипи про Церкву. Ваші відео можна назвати по-різному, проте вони не є саме розважальними.

– Насправді ці відео дуже розва­жальні. Чому? Бо коли я знімаю, то розважаюся. І сам дивуюся, як це ви­ходить. Отже, це залежить, як трак­тувати слово «розважатися». Бо факт, що мої відео багатьох людей тішать. З цієї точки зору вони є розважаль­ними. Але вони не мають на меті про­сто заповнити ефір. Їхня мета – дати якусь утіху. Бо зараз є велика потреба в добрих новинах і добрих розвагах. Треба знімати напругу між людьми. Особливо між тими, які добре зна­ються. Пам’ятаю, це заважало мені з самого дитинства, коли я помічав, як сходяться разом люди, і весь час серйозні. Але ж ми не є такі у себе на кухні чи у вітальні. Ми не такі, коли копаємо мухомор у лісі. Ну то чому ми граємо всі ті серйозні ролі? Най­перше тому, що навчилися так захи­щатися, – про всяк випадок робимо серйозний вираз обличчя, і тоді до нас ставляться інакше.

Screenshot_20210507-221110_Gallery

Друзі не раз казали мені: «Тарасе, ти що, не бачиш, що тебе часто копа­ють, як мухомор?» А я кажу, що радше буду копаний через надмірну відкри­тість замість того, аби ліпити із себе те, ким я не є. Вважаю, що «шкаралу­па» солідного дядька всім заважає і за нею можна самому засохнути.

Тож для людей непідготовлених «Майтеся файно» буде здаватися черговим розважальним контентом. Але я розцінюю це як перевагу, бо це означає, що воно діє. Таким був мій задум. Я помітив, що люди через «Майтеся файно» заходять на канал, а потім слухають проповіді, Слово Боже. І це чудово. Завдяки легкій формі, жартам вони зможуть почути щось важливе. Отож воно працює!

Що було поштовхом розпоча­ти свій відеоблог на ютубі?

– Я захопився отцем Адамом Шустаком (популярний польський відеоблогер, автор ютуб-каналу «Langusta па palmie» – Ред.). А моя дру­жина Женя часто мені говорила: «Давай і ти, Тарасе!» Я весь час від­повідав, що «потім». Аж одного разу вона каже: «Вставай, пішли знімати». «Вже? – питаю. – Та я ж не готовий. Ти ж розумієш, що як почнемо, то треба потім тривати в цьому». А вона: «Так, швидко вдягайся». Тоді я наважився, встав, і ми зробили перше відео. Зго­дом я зрозумів, що дійсно треба було такого файного копанця.

143506702_3861195263931265_4446541667707238485_n

Ми з дружиною вирішили заван­тажувати відео регулярно – щодня, крім неділі. Це завдання нам спрос­тила розробка тем на кожен день: понеділок – Слово Боже; вівторок – цікаве спостереження, думка, від­криття; середа – вчимося від Святих отців чи від когось із великих людей; четвер – вчимося від дітей; п’ятниця – огляд цікавого фільму чи книжки; субота – наука від старших.

– За рік ви записали понад 300 відео? Це дуже багато. Звідки чер­паєте ідеї?

– Мій тато і дід вчили мене, що коли маєш відкрите серце, то вчишся з усього довкола. Треба просто широ­ко розплющити очі та помічати дета­лі. Це часом виглядає по-дитячому: «О, дивися, бджола полетіла!» Справ­ді, діти так бачать світ, вони поміча­ють дрібниці. І я так живу: навчаюся від дітей, старших, Святих отців, чи­таю Слово Боже, цікаві книжки, див­люся фільми. Тому браку ідей ніколи не маю. Один мій товариш якось за­телефонував і каже, що нарешті підловив мене на тому, що я повторився з темою. І що? Не бачу жодних проб­лем у тому, щоб кілька разів говорити про щось важливе.

 

– Ви представник молодого по­коління в Церкві. Скажіть, чи досі працюють старі методи, коли свя­щенник обмежується служінням у храмі і чекає, коли до нього при­йдуть люди?

– Між нами священниками є та­кий жарт, що священники діляться на два типи: є ті, які служать, а є ті, які використовують престол як ста­нок. Так, є така теорія, що якщо свя­щенник матиме просто богослужін­ня в церкві, то до нього люди самі прийдуть. Може, колись це й працю­вало. В мене були випадки, коли Бог справді приводив таких людей. Але це було тому, що перед тим я «виліз» із церкви. Треба було, щоб ці люди мене побачили, щоб якось наважи­лися підійти. Тут мені дуже допома­гають слова Папи Франциска, який каже, що радше хай Церква буде зра­нена від того, що виходить до людей, виходить назовні, аніж би вона сама в собі гнила і пропадала. Тому і я за­ймаю таку позицію.

Але основна моя засада щодо життя Церкви, парафії – це життя в спільноті, в стосунках. Це завжди непросто. Церква, в значенні «храм», є для публічного богослужіння, для побачення з Богом, для того, аби діти мали де зібратися, відсвятку­вати день Господній у неділю тощо. Тобто аби мали, куди прийти до Тата в гості. Крапка. А все інше має ро­битися поза церквою. У наших ха­тах. Божі діти мають зустрічатися в домах – у різних рухах, спільнотах, яких у Католицькій Церкві багато.

Одним із дітищ, яким я страшен­но пишаюся і можу дуже багато про нього говорити, є «Біблійне коло» нашої парафії. Ми збираємося раз на тиждень і уривок за уривком роз­бираємо Біблію. Це справді така «ди­тина», яка приносить багато файних плодів, дає нам відносини. За пів години до самого розбору Слова ми маємо можливість поговорити про всі наші щастя і нещастя. І це дає нам змогу будувати нормальні люд­ські стосунки. Дає можливість пе­рейнятися, для прикладу, тим, що в когось пес утік і треба його знайти. З’ясувати, що в когось бойлер проті­кає, і допомогти знайти майстра. Там ми дізнаємося, що хтось захворів або якась інша біда сталася – хтось загинув чи помер. І тут людина не залишається сам-на-сам із пробле­мою, а має в кого спитати поради чи розради. Ось це і є жива спільнота. Це і є життя. Це і є Церква.

20210411_130236

А потім дуже файно, коли ця та інші спільноти сходяться всі разом у церкві на день Господній, тоді не­діля – це празник віри! Я вже мовчу про Різдво чи Великдень.

Отож відповідь буде така: треба виходити з церкви назовні. Церква повинна бути. Церква – це серце. Але не можна бути лише серцем, треба бути руками, ногами, вухами, гор­лом… Тобто ми мусимо бути пов­ноцінним Тілом.

– Як ваша парафіяльна спільно­та сприйняла популярність вашого відеоблогу?

– Як реагують мої парафіяни? Кажуть, що вельми тішаться, на­віть хваляться мною (Сміється). Як вам відомо, мої парафії невеликі, і в цьому я бачу Боже Провидіння, бо можу дозволити собі якусь іншу активність. Приміром, уже протя­гом десяти років я задіяний у Школі християнського життя та євангелізації Пресвятої Діви Марії з Назарета (формаційний курс, метою якого є розвиток зрілого християнського життя та підготовка мирян до лі­дерства і служіння в Церкві – Ред.). Також не раз їздив із людьми в па­ломництва, і вони мені зараз теле­фонують, приїжджають, пишуть. Я радо підтримую з ними стосунки.

Тепер ви маєте й «віртуаль­ну парафію». Вас дивляться люди з Криму, Білорусі, Росії, Польщі, Чехії, Німеччини, Британії, Італії, Іспанії, Португалії, Франції, Канади, США. В коментарях вони пишуть, що кожен свій день розпочинають із вашого навчання. Багато людей ста­ли писати і телефонувати вам з при­воду особистих питань. Чи не боїте­ся, що не дасте ради, що вигорите?

– Але я маю підтримку. По-перше, це моя дружина, яка водночас є моїм другом, і коханням, моєю напарницею і партнеркою. По-друге, ми молимо­ся, щоб Господь давав нам команду. І Він благословляє нас із дуже різних та неочікуваних сторін. Так потихеньку якась команда вже й вимальовується.

Півтора року тому я й не мріяв, що матиму можливість пропові­дувати такій великій кількості людей із мого смішного кабінету, в якому рідко буває порядок. Але люди слу­хають. їх торкають мої слова. Хтось радіє, як чує рідну говірку, хтось любить наші закарпатські краєвиди. Але загалом люди кажуть, що відео їм подобаються, бо позитивні.

20210330_152011

Відносно парафії віртуальної, то єдине, що я відчуваю, це трепет. Весь час думаю, що би іще такого зроби­ти, аби будувати відносини. Ми жи­вемо в такий час, що маємо творити й відносини онлайн. Я ще добре не знаю, як це зробити. Коли здійсню­вав пряме включення з нагоди року існування каналу, то це було щось надзвичайне – одночасно мати змогу розмовляти з такою кількістю лю­дей. Бо свої відео я записую наперед, і тоді, коли говорю, перед моїми очи­ма друзі, батьки, мої брати і сестри, парафіяни, люди, з якими я листу­юся. А от коли прямий ефір, то тебе відразу щось запитують, а ти відразу відповідаєш – ого, це так цікаво!

– Які вже бачите плоди вашої активності «Майтеся файно»?

– Насамперед розширилося коло моїх друзів. Я познайомився з ба­гатьма файними людьми і став спіл­куватися з ними у соціальних мере­жах. Чому для мене це так важливо? Бо у мене й так багато друзів, але я страшенно люблю занурюватися в життя людей. Бо кожна людина – це окремий світ. І це безмежний досвід. Я маю невеликі парафії і знаю, чим живуть мої «овечки». Але завжди потребую нових вух, потребую роз­ширятися в своєму колі друзів, у спілкуванні. Я це дуже ціную.

Наступним плодом є те, що за цей час я мав багато глибоких духовних розмов. І дуже дякую людям, які дові­рилися мені. Вважаю це величезним плодом. Цікаво, що мені телефону­вали люди з інших конфесій: право­славні, баптисти, п’ятидесятники. І я чим можу, тим з радістю ділюся у ме­жах своєї компетенції та знань.

Іще один плід «Майтеся файно» – економічний. Завдяки фінансовій підтримці глядачів я купив речі, які полегшили мені зйомки і сприяли поліпшенню якості відео. Це мікро­фон і штатив.

Screenshot_20210505-214918_Gallery

Також я вражений, як активно люди відреагували на проект гостелу, котрий ми завершуємо. У нас на пара­фії було напівпідвальне приміщення, яке ми вирішили перетворити на гостел, позаяк живемо в прекрасному ту­ристичному краї. На початку ремонту я виклав усі кошти, які нашкріб, але їх виявилося недостатньо, тому робота зупинилася. Та коли я розповів про ідею в себе на каналі, люди нас підтри­мали. Це неймовірно! їхня підтримка дала нам змогу перейти з режиму ви­живання у режим творчості, тобто ку­пувати якісніші матеріали. За витра­чання грошей я звітую перед людьми, щоб вони також бачили плід своїх дій.

Цікаво, що гостел ми ще не облаштували, але вже дві групи по десять осіб запитували, чи можуть приїха­ти сюди на дні духовної віднови чи конференції з можливістю піти у гори з ночівлею. І хоча я спочатку про це не думав, тепер вважаю, що це розкішна ідея! І бачите, як воно пішло? Ідея накочує ідею.

– Якщо так, то що далі плануєте розвивати?

– У першу чергу не зупинятися на «Майтеся файно». Я міркував над тим, що насправді не можу похвали­тися якимись титулами, бо є простим сільським священником. Але, як каже Джордан Пітерсон (відомий канад­ський психотерапевт – Ред.), повагу треба заслужити. Як можу заслужити її я? Як мінімум стабільністю.

Тому в планах є й задум розви­вати такі два напрямки діяльності, як стосунки і виховання дітей. Бо всі ми маємо потребу в цьому рости.

Ще один напрямок діяльності – соціальний. У своїх відео я вже роз­повідав глядачам про вуйка Василя, чоловіка з нашого села, який має певну психічну неповносправність. Він живе в надзвичайно поганих умовах. У його хаті нема ні підлоги, ні електрики. Там треба замінити і вікна, і двері, і пічку… Я раніше боявся братися за такі речі, але коли відчув підтримку людей, то гадаю, що разом ми зможемо створити вуй­кові Василеві гідні умови життя. Ось таке планую на найближчий час.

– В історіях, які ви розповіда­єте, велике місце займають ваші рідні. Ви згадуєте дружину, дітей, батька, діда… Тому ваші науки не виглядають як повчання, мора­лізаторство, а радше як ділення. І порушені теми – прикладні. В телесюжеті про вас одна жінка ска­зала, що ви дуже людяний, що має бути більше таких священників.

– Ну, так, я згадую рідних, бо ж це моя сім’я. Чому для мене така цін­на назва «ХоДІМ»? З одного боку, це слово дуже динамічне, воно час­то зустрічається в Біблії. А з друго­го, воно складається також зі слова «дім». А дім – одна з моїх найбіль­ших цінностей. З цієї причини я дуже люблю гобітів і захоплююся Толкіном. Він так прекрасно описав своїх персонажів, таких домашніх. І це неймовірно показано саме у «Володарі перснів»: ельфи до кінця не справлялися зі злом, ні орки, ні люди, ні гноми. Ніхто не міг. Єдині, кому це вдавалося (хоч і нелегко), це гобіти. Чому? Бо в них було стільки любові до щоденного, що вони це ба­чили великим, жили в цьому як у ве­ликому. Тому «шарпання» з якимось там перснем чи владою їх особли­во не цікавили. їх цікавив затишок дому, святкування, танці, співи – те, що цікавить і мене.

 

Свого діда Івана я знаю не дуже багато. Але Бог благословив мене чу­довим батьком. Його звати Петро. Я ніколи не бачив у ньому претензій на велич чи великі амбіції. Ось ці сло­ва з 131-го псалма якраз про нього: «Серце моє, о Господи, не горде, та й очі мої не несуться вгору. Я не женусь також за тим, що велике й дивне для мене». Саме це я бачу в батькові. Він страшенно любить працювати руками. Зараз батько радіє, бо за­вдяки мені навчився плавити алюмі­ній. Уже купу брухту переплавив на станок, який ми з ним проектуємо. Це пристрій для витискання соку з яблук, аби зробити виробництво масштабнішим. Батько цілими дня­ми працює у своїй майстерні. І я вам чесно кажу, коли він це робить, для нього не існує цілий світ. Він цим ті­шиться, як мала дитина.

Батько завжди дозволяв нам, ді­тям, жартувати і дуріти. Пам’ятаю, як одного разу ми прополювали кукурудзу. Довгі виполені стебла я посадив рядком упоперек ґрунтової дороги. Як же ми всі сміялися, коли машини мусили об’їжджати ту куку­рудзу. Мій батько був дуже відпові­дальний за цю роботу. Тої кукурудзи десь із 40 соток треба було обробити. Але коли траплялася можливість по­жартувати, то нею не можна було не скористатися. І таких моментів було дуже багато. А дати можливість ді­тям подуріти є гарним виховним інструментом. Ось, власне, тому я й маю чим поділитися у своїх відео.

Ще розкажу про одну свою по­дружку, з якою маємо однакове заці­кавлення, – творчість Толкіна. Зараз вона дев’ятикласниця. От якось те­лефонує мені й розповідає, що має кризу в стосунках із однокласника­ми. Її висміяли за певну думку. Вона радилася, що має робити, чи шукати якусь іншу школу. А в мене самого аж сльози виступили. Кажу їй: «Слухай, я через це пройшов. Моїм одноклас­никам вдалося зацькувати мене». Так, вони казали мені, щоб я був до­рослим, щоб не дуркував, щоби пере­став постійно сміятися. І я тоді поду­мав, що, може, справді нормаль­на поведінка – це робити із себе такого суперкрутого мачо. Тож став пробувати, хоча мені це не вдавалося, і таки трохи приглу­шив свою веселу вдачу. Згодом і в семінарії старшокурсники витикали мені, що я, як дити­на, мультики дивлюся, а мав би весь час вчити щось серйозне. Ось так я і став таким священ­ником – дуже обережним. Про всяк випадок старався нічого не говорити, щоб ніхто мені не витикав. А розкрити себе мені допомогли дві речі. Перша – Школа християнського життя та євангелізації, друга – палом­ництва. Я помітив: що більше я є собою, зі своїми «тарганами», зі своєю простотою, зі своїм за­тинанням, що більше я пере­повідаю не якісь вичитані речі, а говорю про себе, як я живу, то більші це дає плоди. Бо це щиро, не награно.

І мене часом дивує, а то й виводить із себе, коли я чую від своїх колег священників: «Хлопці, давай­те не будемо про роботу». Я ніколи не бачив у свого батька розрізнення служіння в Церкві та служіння вдо­ма. Ніколи не чув, щоб він казав: «Дивіться, це – парафія, а це – мій дім. Це – проповідництво, а це – ко­пання кукурудзи. Ні. Батько міг на проповіді говорити про кукурудзу, а на копанні кукурудзи міг пропо­відувати нам Євангеліє. В нього ні­коли не було розмежування.

І коли я побачив, як це добре бути самим собою, тоді махнув рукою на деяких своїх однокласників і одно­курсників. Просто зрозумів, що Бог любить мене таким, яким я є, інакше створив би мене по-іншому. І в сто­сунках з людьми це є більш плідним.

Отче Тарасе, ви маєте дру­жину, троє дітей, які потребують уваги. А ще ваші парафіяни, облаштування гостелу. До цього всього записи відео і спілкування з гляда­чами. Звідки берете сили і радість, з якою робите все це?

– Я, як і всі люди, іноді плачу та сумую. І це добре, це нормально. Бо ж не можу я весь час бути на висо­ті. Тож звідки це є? Ну, це те, що не моє. Це просто моя природа, яку дав мені Бог. А ще в мене було дуже файне дитинство, файне вихован­ня, файна компанія. І це Господь дав мені такий оптимізм і легкість. Я знаю, що в Бога все під контролем. А якщо у Нього все під контролем, то залишається тільки тішитися. І я дозволяю собі це. Наприклад, спо­стерігати за тим, як бджоли обсіда­ють сливу, що цвіте.

Screenshot_20210429-212009_Gallery

Джерелом моєї радості й опти­мізму є особиста молитва і Слово Боже. Що довше ти стоїш у Божій присутності, в Його світлі, то більше тобі перепадає Його світла. Що дов­ше ти стоїш у Його величі, то біль­ше вона впливає на тебе. Чому коли малими ми бавилися, то любили вилазити на якогось горбика і каза­ти: «Дивіться, я, Тарас, найвищий!» А потім, коли хтось піднімається на Піп Іван, на Говерлу, на Синай, то відчуває таку велич, яку важко опи­сати. З одного боку, ти бачиш себе маленьким на тлі цього всього, а з другого – сприймаєш себе в зов­сім іншому масштабі. І мені зда­ється, це дуже допомагає.

Я пам’ятаю, що колись був роз­чарований, коли десь на таборах слухав історії навернення. Часто це були драматичні оповіді – від п’яниці/наркомана до суперме­на, святого. І я думав, як шкода, що я не маю ефектної історії на­вернення. Але потім зрозумів, що мені цього не треба. Моя історія навернення – це історія від зачат­тя й донині. Так мені пощастило. Дідо – файний священник, тато – файний священник. Мама в мене чудова. Вони завжди тримали нас із Богом «онлайн» – де треба, пру­тиком, де треба, пряником. І слава Богу. Я чітко розумів, що Бог мене любить. Пам’ятаю, як завжди лег­ко молився в дитинстві. Коли чи­тав про Шевченка, який у бур’янах молився, то думав «так тож я». І це все так легко формувало, що я за­вжди мав особливу радість.

Дивіться, тут діє такий принцип: я прийду до вас додому і запитаю: «А можна, будь ласка, ковбаси до­машньої?» А ви відповісте: «Тарасе, та я ж не маю домашньої ковба­си у коморі». О, значить, з комори не можна дістати те, чого ми туди не поклали! Цей принцип євангель­ський – із повноти бо серця вуста промовляють. То це, власне, мої бать­ки в моє серце вкладали щось файне, щось добре. А тепер Бог показує мені, що місця в моїй «коморі» безмежно багато, туди можна ще класти і клас­ти, і цьому не буде кінця.

Оце і є та гора. Чому альпініст не зупиняється? От вилізе спочат­ку на пагорб у себе вдома, а потім хоче зійти на щораз вищу вершину? Бо, крім якихось дрібних речей, ти смакуєш велич, у якій береш участь. І це є від Бога. Бо, по суті, всяке добре давання є від Бога. І що ближче ти бу­деш до Нього, то більше Він буде да­вати цього – силу і натхнення до того, що біля Нього варто триматися.

розмовляла Світлана Бабинська

Лист до Святішого Отця Івана-Павла ІІ

(Копія Президентові Леонідові Кучмі)

25 листопада (XI) 1998 р.

До Вашої Святости звертаються вірні Греко-Католицької Громади міста Ужгороду, що належить до ужгородського Преображенського (Цегольнянського) храму, та представники вірних Закарпаття — в дуже важній справі.

Звертаємося до Вашої Святости щиро від душі, вітаючи Вашу Святість в році Світлого Ювілею 20 років Вселенського Служіння та 50-ої річниці наукового докторату, вітаємо в щирих молитвах як свого першого Духовного Батька, приєднюючись до привітання наших паломнків, що в серпні цього року в Кастельґандольфо сердечно вітали Вашу Святість в цьому Світлому Ювілейному році й були щасливі почути батьківські вітання і благословення з уст Вашої Святости, проводячи паломництво до Вічного Міста Риму, молячись разом з Вашою Святістю і всіма християнами доброї волі за святу Єдність християн в 3-му тисячоріччю та за Святу Єдність закарпатських греко-католиків Мукачівської Епархії з усіма греко-католиками всієї України і всього світу, з якими закарпатські греко-католики є не тільки однієї віри і одного обряду, але в загальній більшости й однієї мови, що в основній більшости етнологічно приналежать і в основній більшості признають себе приналежними до того самого русько-українського етносу, що разом творять єдину Помісну Церкву Київську, що є найбільшою гілкою між Східними Церквами в Єдиній Вселенській Церкві.

Вже 10-ий рік вірні нашої громади моляться під голим небом і на дощі і на морозі біля свого храму, що має назву Преображенський (Цегольнянський) храм міста Ужгороду. Парафія цього храму була заснована в 1575-му році як греко-католицька парафія Мукачівської Епархії, а кам’яна Преображенська церква побудована в 1678-му році. Після ліквідації Греко-Католицької Церкви на Закарпатті в 1949-му році Преображенський храм був переданий радянською владою Ужгородському державному університету для обчислювального центру університету. Після легалізації Греко-Католицької Церкви в листопаді 1989-го року Закарпатська обласна адміністрація в 1991-му році незаконно передала Преображенський храм так званій православній громаді Московського патріярхату всупереч існуючому закону.

Вже 3 роки православні проводять богослужіння в новозбудованому храмі, однак за підтримкою влади не повертають греко-католикам їхній історичний храм, а навіть не погоджуються на почергове моління. Молячися в своєму новому храмі, в нашому храмі з них моляться в дуже малому числі, щоб тільки по їхньому «християнському» баченні нам не давати можливосте. Ми з ними готові молитися й почергово, бо ми так гаряче бажаємо, щоб між нами і ними була правдива християнська любов, «щоб світ бачив», що ми разом християни, учні Христові. Однак, вони спокійно дивляться, що наша громада, понад 400 осіб, проводить богослужіння на подвір’ї храму і під час дуже несприятливої погоди.

Біля храму поховані греко-католицькі священики, в тому числі й Михайло Лучкай.

Закарпаття і вся Україна в цьому році починає святкувати 60-річчя Карпатської України з закарпатською столицею в Хусті й святкує 125-річчя з дня народження батька національного відродження Закарпаття, папського прелата, президента Карпатської України, монсеньйора о. д-ра Августина Волошина, який свою священичу діяльність починав як парох цього Преображенського храму міста Ужгороду.

Уклінно просимо Вашу Святість, щоб спільно з нашим Високодостойним Президентом Леонідом Кучмою — допомогли нам, щоб ми мали право і могли, бодай почергово, молитись в нашому власному історичному храмі. Маємо велику надію, що й Господь Бог змилується над нами з нагоди таких світлих урочистостей.

Ще раз уклінно просимо Вашу Святість ласкаво повідомити нашого Президента про батьківське піклування Вашої Святости про нашу історичну Преображенську громаду міста Ужгороду.

З великою надією щодня очікуємо той благословенний День, коли прибуття Вашої Святости на землю України принесе щедре Боже благословення для всіх її громадян, в тому числі й на Мукачівську Епархію, оскільки Ваша Святість ставиться з повагою і вирозумінням до всіх національностей і конфесій, зміцнюючи своєю присутністю і молитвами в кожному народі дух Єдности, Любови і Братерства, дух правдивого християнства, правдивої людськости.

Щиро віддані в Христі з синівською відданістю і любов’ю
від імені громади і вірних Закарпаття

Іван Марґітич,
єпископ-сикел для українців Закарапаття,

о. Павло Федака, парох,
Ганна Мартиненко, голова.

Пікетуючі греко-католики Закарпаття

Високодостойній Верховній Раді України
Високодостойному Президентові України панові Леонідові Кравчукові
Блаженнішому Голові Греко-католицької Церкви в Україні
Мирославові-Іванові Любачівському

Його Екселенції Апостольському Нунцієві в Україні
Монсіньйорові Антоніо Франко

Преосвященному Єпископу Ужгородсько-Мукачівської
Православної Епархії Єфимієві

ЗАЯВА

Від 13 липня цього 1993 року закарпатські греко-католики пікетують в Ужгороді перед обласним будинком державної Адміністрації і обласної Ради Народніх Депутатів, вимагаючи повернення греко-католицьким церковним громадам загарбаних від них храмів, манастирів та іншого церковного майна, щоб нарешті встановити справедливість, мир і злагоду між греко-католиками і православними.

Хоч існує Закон України про свободу совісти, несправедливість продовжує пригноблювати греко-католиків, а місцеві структури влади не тільки байдуже ставляться до цього, але в багатьох випадках і підтримують несправедливість. При тім православні священики публічно закликають своїх людей, щоб греко-католиків били, коли ті збираються молитись біля своїх власних храмів. Про чергове моління в храмах православні в більшості випадків не хочуть і чути.

В незалежній демократичній Україні ще й досьогодні існує Закон про свободу совісти, який затвердила Верховна Рада так званої Української Радянської Соціалістичної Республіки, яким повністю знехтовано права греко-католиків, які безцеремонно поставлені в залежність від згоди православних. Цим законом більшовицько-партійна більшість підтвердила безпрецедентний в історії злочин, який поповнив сталінський режим супроти греко-католиків України, в тому числі й супроти греко-католиків Закарпаття, з активною співучастю верховної номенклятури Російської Православної Церкви на чолі з тодішнім Московським Патріярхом, коли в 1946-49 роках греко-католицьких священиків з їхніх храмів було брутально вигнано, безпідставно позбавлено волі, а греко-католицькі храми були силою загарбано і передано православним священикам. Хто не хоче признати цей історичний ганебний злочин, з тим нема що й говорити, бо такого треба вважати прямо чи не прямо співучасником того злочину.

Не було, немає й не може бути такого морального і юридично правового закону, який загарбане майно присвоював би загарбникові. Однак так поступала більшовицька тоталітарна система, і так поступають, на превеликий жаль, ще й тепер послідовники більшовицько-тоталітарної закваски, які й затвердили вище згаданий закон на придушення греко-католиків.

Цей закон стоїть на перешкоді чесним і гуманним представникам місцевої влади, які міцно бажають встановити справедливість, мир і злагоду для добра української держави і всіх її громадян.

Оскільки ограбленням провадила колишня більшовицька держава, то встановити справедливість є повинністю існуючої держави, бо від грабіжника, як свідчить дійсність, справедливости не можна чекати. Згаданий парадоксальний закон узаконив грабіжника, надаючи йому можливість і право не давати згоди на встановлення справедливости.

Закінчуючи проходячу ланку нашого пікетування, наполегливо просимо Голову і Президію Верховної Ради до одного місяця скликати спеціяльну сесію Верховної Ради України для обговорення нашої заяви і встановлення справедливости між греко-католиками і православними. Якщо Верховна Рада проігнорує нашу заяву, то ми продовжимо пікетування, хоч прийшлося б нам і статись жертвою за благородну справу справедливости.

Зі свого боку з православними братами ми хочемо жити по-братськи. До цього часу ми нікого не били і не збираємось бити. Коли вони говорять про кровопролиття, то це можуть провести тільки вони, само собою тільки при потуранні існуючої влади, бо ми на таку провокацію ніколи не підемо. Коли православні брати говорять про видумане на них гоніння, то ми спокійно і тихо переносимо їхні наклепи, обзивання, перекрикування наших молінь. Тим часом ми молимось за мир і злагоду, за зміцнення на ділі християнської любови. Ми тільки так можемо бути правдивими християнами, якщо між нами буде взаємна любов. Любов — це перший плід Божого Духа в людині. Ненависть і ворожнеча, хоч би й до противника, є плодом злого духа. Не хочемо дати себе обманути проімперським і протидержавним елементам, які на шкоду народу і держави сіють ненависть і ворожнечу. Так Греко-католицька і Православна Церкви — це найближчі до себе Церкви-Сестри. Якщо православні наші брати забажають встановити справедливість і злагоду, то ми готові їм все прощати, так якби проти нас нічого не було скоєно, хоч перепрошення з їх боку є справедливою необхідністю. У всякому разі ми від серця прощаємо, бажаємо їм християнського духовного процвітання у рівноправності без всякого прозелітизму. Ми свідомі того, що кожна релігія, дбаючи про вічне щастя людей, повинна служити і для дочасного добра народу і держави, виконуючи заповіт Христа: «Віддайте кесареві кесареве, а Боже Богові» (Мат. 22, 22). Релігія, яка роздуває ненависть і ворожнечу між людьми, не може зватись релігією, бо така релігія є тільки на біду людям і державі. В Святому Письмі читаємо: «Хто ненавидить брата свого — душогубець» (І Ів. З, 15). Душогубець такий не може вважатись християнином, тільки злочинцем. Релігія не повинна ставатись знаряддям безбожних, людиноненависницьких, проімперських, проти­державних структур. Православні і греко-католики, як сини та дочки одного народу, повинні творити одну міцну національну сім’ю. Якщо не вдається дійти до релігійної єдности, то до національної єдности обов’язково потрібно доходити, бо «хто про своїх не дбає, той віри відцурався; він гірший, ніж невірний» (І Тимотея, 5, 7-8).

Не може вважатись патріотом, хто із-за релігійної чи іншої різниці ненавидить свого ближнього. Бути ж патріотом — це не політика, а Божа заповідь.

Практично наше братерство з православними братами на даному етапі бачимо в слідуючому порядку: ми завжди признавали і признаємо почергове моління, де є тільки один храм і де під сталінським тиском з одної віри стались дві віри. Почергове моління, поки не збудується і другий храм. Оскільки греко-католики мають право на свій храм, то греко-католикам повинно надатись право вибирати, чи вони хочуть залишитись у своїм храмі бо хочуть будувати свій новий храм. Треба вважати християнським добрим вчинком — новий храм будувати спільними силами з попереднім визначенням, що для котрої громади він будується. Де знаходяться два храми, то там проблеми не повинно бути, але і в такому разі греко-католики мають право на свій храм. Якщо одна з сторін противиться тимчасовому почерговому молінню, то храм повинен передатись тій стороні, яка таке моління признає.

Якщо Верховна Рада не прийме справедливий закон і якщо державна влада не буде готова встановити справедливість вище наведеним порядком, то греко-католики, продовжуючи пікетування, примушені будуть передати справу у Верховний, евентуально в Міжнародній Суд. Ужгород, 27 липня 1993 року

Слідують підписи пікетуючих

 

Релігійні відносини на Закарпатті

(Передруковано з бюлетеню Комісії зв’язку й інформації
закарпатських українців у діяспорі (КоЗІ) за березень-квітень 1993 р.)

Церковні відносини на Закарпатті дуже переплітаються з політичними. Церкви там, так чи інакше, втягнені і в політичні програми та концепції. Обидві головні Церкви краю не відіграють до кінця конструктивної ролі в державобудуванні. А деякі дрібні церковні згромадження так само мають свої диспозиційні центри і «матірні» об’єднання поза Україною і Закарпаттям.

Майже ціла Православна Церква Мукачівсько-Ужгородської єпархії стала на позиції митр. Володимира Сабадана і залишилася (чи то з мотивів відкинення митр. Філарета Денисенка, чи у зв’язку із традицією православного русофільства на Закарпатті) в рямках Московського Патріярхату. Там ніяких змін на користь УАПЦ юрисдикції Патріярха Мстислава чи Київського Патріярхату Філарета годі сподіватися. Якщо якісь зміни постануть, то лише у зв’язку з повним розв’язанням усіх спірних питань в Українській Православній Церкві. Покищо виглядів на це немає.

Проти єдности Греко-католицької Церкви в Україні

Греко-католицька Церква в цьому відношенні переходить глибоку кризу, і так само в ній не видно близької розв’язки. Правлячий єп. Іван Семедій від початку перебував під впливом тих церковно-політичних установ та достойників, котрі не бажали бачити ієрархічну єдність закарпатських греко-католиків з усією Україною, зокрема з Києво-Галицькою Патріярхією чи ще формально Верховним Архиєпископством. Це були закордонні чинники — угорські греко-католики і ціла Римо-католицька Церква в Угорщині, котра бажала за всяку ціну не допустити до юрисдикційної єдности українських греко-католиків, покликуючись на формальну історичну залежність Мукачівської єпархії від Остригомського Примаса. Так само словацький греко-католицький єпископ Пряшева Ян Гірка бажав би утримувати якісь зв’язки з закарпатською церковною одиницею, яка не буде українською, але інтернаціональною, бо йдеться йому (й римо-католикам та урядовим чинникам Словаччини), щоб затратився український характер греко-католиків на Пряшівщині. Таку тенденцію підтримує і т.зв. візантійська ієрархія закарпатського походження в Америці, бо вони, як вогню, бояться юрисдикційного пов’язання з УГКЦерквою. Очевидно, що така позиція деяких заінтересованих партнерів також на руку Ватиканові, бо це послаблює УГКЦеркву та її прагнення до патріярхату. Тому Ватикан віднайшов плятформу т.зв. єпархії «окремого права» («суі жюріс»), яка не належить до нікого, тільки прямо підлягає Римові. Єп. Семедісві така концепція припала до серця, бо він також «первоієрарх», а його церква не підлягає радикальним галичанам…

Релігійний і національний спротив

Серед патріотичного духовенства й мирян Закарпаття це викликало опір, який не менше гострий, як був рух за Патріярхат в УКЦеркві. Зорганізовані довкола Єпископа-Ісповідника віри, Івана Маргітича, ці вірні почали льояльно, але послідовно змагання за єдність УГКЦ та приналежність до неї Мукачівської єпархії. Почали організовуватися священики й вірні, висилано петиції до Риму, були акти відкритої непокори правлячому єпископові, як і з його боку, заходи репресій (пор. заборону висвяченим в Галичині закарпатським священикам служити на Закарпатті, відмову владичих прав єп. Маргітичеві, якого єп. Семедій уважав тільки сільським священиком).

До справи мусів умішатися Рим через своїх нунціїв у Москві й Києві. Але заклики до послуху авторитетові Церкви та аргументи, мовляв, Рим знає найкраще потреби вірних, не допомогли. Мукачівська єпархія була де-факто поділена, священики, клірики та вірні й цілі парафії відмовляли послуху правлячому єпископові. Єп. Семедій був неуступливим, а Рим вагався, на яку стати, чи зробити концесію українській стороні, або далі послідовно підтримувати єпископа і ризикувати, що буде відкритий розкол і вийде скандал. Семедій був готовий на таку конфронтацію, бо був зобов’язаний «собратам» з Ньїредьгази, Пряшева й Пітсбурґу. Всі вони мали свої інтереси у збереженні окремішности Мукачівської єпархії. До них пристали й ті в Будапешті, Празі чи Братіславі, як також на Закарпатті, що не бажали аби цей край належав до України!

Розчаровані протектори

У цій тихій, а то й більш відкритій боротьбі сталися останнім часом деякі маловідомі факти. Недавно померлий в Пітсбурзі митрополит Тома Долинай був одним із великих протекторів єп. Семедія. Як практичний американець, він сугерував Семедієві збудувати семінарію в Ужгороді на 100 студентів, дати до неї льояльних професорів, включаючи також із сусідніх держав, і звідси він буде мати надійне духовенство, аби опиратися українським «апетитам». Пляни зроблено, єп. Семедій приїхав до Америки, тут зібрав десь з триста тисяч долярів. А багаті американські єпископи (в тому й римо-католицькі) ще пообіцяли йому подвоїти суму.

В Ужгороді, за допомогою словацьких і угорських фірм, запляновано цілий комплекс будинків не лише семінарії, але й духовного центру з церквою на Мінайській вулиці. Проект вже далеко заавансований. Але єп. Семедій замість проекту на 700-800 тисяч дол. розпочав будівельний комплекс на два з половиною мільйони американських долярів, очевидно очікуючи з Америки необмежений доплив «зелених». Коли це дійшло до відома митр. Долиная, він написав різкого листа до Семедія, пригадуючи йому, що він надужив довір’ям, односторонньо змінив пляни (невідомо, під чиєю намовою) і що американська ієрархія не прийме на себе таких зобов’язань. Він нагадав ужгородському єпископові, щоб змінив пляни та повернувся до узгідненого проекту на 700-800 тисяч. Копія листа митр. Долиная є в посіданні КоЗІ. Тепер ще не відомо, хто буде наступником пітсбурзького митрополита і чи він перебере на себе великі видатки за будівлі на Мінайській вулиці. Між іншим, в тому семінарійному комплексі мало б бути 18 гаражів. Не знаємо тільки, чи запляновано для студентів теології також 18 автомашин…

Чи Ватикан змінює думку?

Ще одна подія сталася в єпархії. Приїздив папський нунцій з Києва на ще одну візитацію. Попередньо, як він приїжджав, то збував основні питання мовчанкою, покликуючись тільки на волю Святої Столиці, яка найкраще знає, що потрібно народові і вірним. Закликував до послуху папі і правлячому єпископові і, очевидно, боронив принцип єпархії «окремого права». Але це нічого не допомогло.

Тепер у лютому він дещо змінив тон і вдався до компромісу. Появився лист до єпископів, священиків і вірних Мукачівської єпархії, закликуючи їх до злагоди в дусі тимчасового полагодження конфлікту, яке полягає ось у чому:

  1. Рим уважає розв’язку, що Мукачівська єпархія має спеціяльний статус і не належить до Галицької Митрополії, за тимчасову.
  2. Обидва єпископи-помічники, які досі не мали юрисдикції, наділяються окремими повноваженнями: єп. Маргітич стає генеральним вікарієм (синкелом.) для вірних і парафій (і, очевидно, священиків!), котрі себе заявляють українськими. Єп. Головач матиме таку ж юрисдикцію над вірними, парафіями і священиками, котрі себе не визнають українцями (крім кількох румунських і словацьких, є на Закарпатті понад 20 угорських греко-католицьких парафій, а ясно, до цього числа будуть включені ті, що себе уважають «русинами»),
  3. Висвячені молоді священики з Закарпаття в Івано-Франківському та Львові, що їм єп. Семедій заборонив служити на Закарпатті, будуть допущені працювати в парафіях Закарпаття.
  4. Архиєп. Франко закликає до спокою і миру, повторюючи, що ця розв’язка тимчасова та що Свята Столиця свідома, що Закарпаття є частиною Української Держави і що цей факт мав би бути взятий до уваги при остаточному вирішенні юрисдикційно-канонічного статусу Мукачівскої єпархії.

Як розуміти нове потягнення Ватикану?

Песимісти вважають, що це є дальшим крутійством з боку Ватікану, який не хоче допустити до патріярхату і включити в його склад Закарпатську Греко-католицьку Церкву. Для заспокоєння української сторони надано якусь юрисдикцію Маргітичеві, але ординарієм далі залишається Семедій і в монархічній Католицькій Церкві буде воля останнього. І ще є питаням, як у практиці ця вікарська правовласть мала б здійснюватися і що до неї буде належати.

Оптимісти думають, що Рим мусів піти на компроміс і зробив певні концесії, а вже від самих українців залежить, чи і наскільки з цього скористають. Так, як Семедієві допомагають закордонні неукраїнські єпископи, єп. Маргітичеві мала б усяко сприяти українська греко-католицька ієрархія. Ця розв’язка тимчасова, і з-поміж рядків можна вичитати, що Рим врешті-решт погодиться на те, щоб в рямках визнаної Ватиканом держави вірні одного обряду мали свою канонічну єдність.

Питання тільки, у якій це формі буде: чи як окрема історична єпархія в рямках Галицької Митрополії, або ж як паралельна Закарпатська митрополія з двома або трьома єпархіями, також у рямках Помісної Української Греко-католицької Церкви.

Подвійні оптимісти думають, що в цьому контексті мала б бути розв’язана і справа Українського Патріярхату, який номінально міг би бути креованим десь в 1995-96 роках (400-ліття Берестейської унії), проте із вузькою автономією, скоріше ще як один номінальний східній католицький Патріярхат.

Щоб цей затяжний і довгий конфлікт та змагання українських католиків завершилися корисно для УГКЦеркви та для Української Держави, повинні добре попрацювати не лише керівники тієї Церкви, але й державні чинники, бо ця справа церковно-політична, й уряд України мусить мати ясну концепцію церковного управління та взаємин між Католицькою Церквою і незалежною державою Україна.

Ще інші церковно-політичні факти на Закарпатті

Очікуються дальші організаційні та структурні зміни в Католицькій Церкві на Закарпатті й Україні. Більше, як натяками, з Риму дали знати, що римо-католики на Закарпатті (угорці, німці, словаки) мали б одержати окрему римо-католицьку єпархію та єпископа. Можливо, спочатку це буде окрема адміністратура або вікаріят. Тепер вони є в юрисдикції нунція. Він же натякав у своєму останньому зверненні до Владик і вірних Мукачівської єпархії, що Свята Столиця після цього буде настоювати, щоб греко-католицькі єпископи України та шість римо-католицьких і один прелат, вірменський, творили єпископську католицьку конференцію України. Конференція разом з нунцієм мала б мати доволі ширші компетенції. Дехто здогадується, чи це не мав би бути сурогат українського патріярхату…

Другою зміною буде іменуваня (чи вибір) кальвіністського єпископа для Угорської Реформованої Церкви на Закарпатті. Ця церковна спільнота вже де-факто залежала і належала до матірної Церкви в Угорщині. Саме через цей свій центр, звідки дістають пасторів та культурно-матеріяльну допомогу, мадяри будуть також утримувати найтісніші зв’язки із своїми земляками за кордоном. Сам цей факт ще не був би шкідливим для української держави, але за певних умов це може бути використане угорською ревізіоністичною політикою. Тому треба буде на це звернути увагу, щоб контакти мадярів між Угорщиною і Закарпаттям не переходили меж релігійного та культурного опікування.

Про розкол греко-католицької єпархії на Закарпатті

Ніхто не може сказати, з чиєї рекомендації, при чиїй підтримці єпископом-ординарієм Мукачівської єпархії (Закарпаття) став Іван Семедій. Особливих якостей людських і моральних заслуг перед ГКЦ він не мав. У той час, коли єпископ Іван Маргітич відбував каторгу в радянських ҐУЛАҐах, коли вдень працював у колгоспі, а вночі ходив по гірських карпатських селах відправляти релігійні обряди, підтримував надію у своїх вірників на відродження ГКЦ, Іван Семедій жив тихо, непримітно, не наражаючись на небезпеку.

У його біографії не знайдемо того, що зветься гонінням за віру. І все ж таки він став єпископом-ординарієм. Можливо, про це не слід би говорити, якби діяльність Семедія як єпископа не наводила на сумні роздуми.

Долаючи великі труднощі, ГКЦ на Закарпатті виходила з підпілля. Особливої активности у той час Семедій не проявляв, навпаки, його дії, домовленість з владою про те, що греко-католики повинні чекати, не вимагати повернення своїх храмів, певний час повністю гальмували цей процес. Владика погоджувався віддати у власність православним греко-католицькі церкви.

Тим більше незрозумілою стала його активність у започаткуванні того розколу, який стався у Мукачівській єпархії з приводу її статусу. Греко-католики не мали жодної церкви, а Семедій у пресі виступає із заявою до Святого Отця про підпорядкування Мукачівської єпархії безпосередньо Апостольському Престолу. Така заява більшою частиною вірників не була зустрінута схвально. Це також спричинилося до того, що деякі громадські організації стали ухилятися від допомоги греко-католикам у боротьбі за повернення їм храмів, справедливо вбачаючи у вчинку Семедія далекоглядний крок до автономізації Закарпаття.

Ми чекали визнання Апостольським Престолом Українського Патріярхату, єднання нашої Церкви, а не шматування її. Сильна Українська ГКЦ могла б краще захищати свої інтереси, відстоювати свої права, тим самим зміцнювати позиції Вселенської Церкви у Східній Европі, зокрема в Україні.

Єпископи Семедій і Головач проявили зневагу до ГКЦ, до вірників, не з’явившись на Синод греко-католицьких єпископів, що відбувся у травні 1992 року у Львові. Коли ми звернулись до Семедія за поясненням, він заявив, що не визнає Любачівського і приєднуватись до Митрополії не буде. Як може людина з такими поглядами, з такою позицією очолювати єпархію? Хіба це не є кощунством, коли такий священик звертається до Бога з молитвою «за єдність віри»?

У газетній статті «Статус власного права» («Новини Закарпаття» за 6.08.92) Семедій наводить майже другорядні питання порядку денного Синоду, але ні словом не згадує про головні: визнання недійсним, неканонічним т.зв. львівського собору 1946 року, який оголосив «саморозпуск» ГКЦ, звернення Синоду до Президента України і Верховної Ради про регабілітацію ГКЦ. І недарма. Адже його підпису під цими документами немає. Виходить, владика визнає правомочність собору.

І ці дії Семедія не знайшли осуду в Римі.

Семедій не заперечує, а, може, й реклямує, що його підтримують певні кола в діяспорі, «русини», які ненавидять Україну, надіються на відокремлення Закарпаття від України.

Як би не прикривались діячі Церкви гаслом, що вони не вмішуються в політику, однак поступки їх чітко забарвлені в політичний колір. Єпископ Семедій виступає у тісному альянсі з політрусинами, знаходить форми фінансування їх, вояжів цих «вождів» на Захід.

Ми хотіли б довести до відома діяспори, що кошти, які, певно, направляються нею на відродження греко-католицької віри на Закарпатті, насправді послуговуються розколу в ній, а в майбутньому, може, й зникненню її, денаціоналізації нашого народу.

У Мукачівській духовній семінарії панують такі порядки, що більша частина студентів виступила із заявою протесту і свого виходу з неї. Вони мають право навчатись в іншій семінарії. Сімох кращих студентів, що перейшли на заочне відділення Івано-Франківської семінарії, у Львові рукоположили на священиків. На Закарпатті не вистачає священиків, у селах нема кому правити релігійного обряду (цим користуються православні — природа не терпить пустоти), а Семедій сімох священиків лишає, позбавляє священичого сану. Це викликало глибоке обурення у вірників. І нам не зрозуміло, чому Рим у особі папського нунція на Україні підтримує Семедія в таких нелюдських, не то що непастирських діях, чому з молодих священиків просто знущаються, хочуть принизити їх людську гідність, заставляючи їх у всіх газетах Закарпаття просити вибачення у Семедія. А за що? Як нам відомо, екскомунікують із Церкви єретиків. Хай відповість владика, яку єресь проповідували ці священики.

В ужгородському катедральному соборі Богослуження проводиться на старослов’янській мові, на угорській, в селах і на словацькій. Вірники, в основному інтелігенція і робітники заводів Ужгороду, звернулись до єпископа-ординарія з проханням, щоб Служба Божа проводилась і по-українському. Однак, ні Апостол, ні Євангеліє не читаються по-українському, не враховується те, що молодь не розуміє старослов’янської мови, а, не розуміючи змісту молитви і обряду, не буде і виконувати його.

Піддаються цькуванню єпископ Іван Маргітич і ті священики, що стоять за єдність ГКЦ.

Сумнівними були і методи, до яких вдався Семедій і прибічники, щоб переконати візитатора архиєпископа Франческо Колосуано в тому, що вірники стоять за пряме підпорядкування Риму. Про збори церковних громад не повідомлялось заздалегідь, але «група підтримки» була на місці, і серед них були люди, які взагалі до церкви не ходять, але мають певні політичні цілі. Все відбувалось за продуманим сценарієм з тими самими дійовими особами. І рішення таких «зборів» протиставлялись рішенню Мукачівського з’їзду греко-католиків, що стоять за єдність Церкви, рішенням окремих громад про визнання юрисдикції кардинала Любачівського, зверненням громадських організацій у пресі про підтримку ідеї єдности одної Церкви у державі.

У своїх рішеннях Апостольський Престіл міг би враховувати і думку мирян, вірників, психологія яких сьогодні не та, що була 250-50 років тому. Сьогодні вони не будуть іти сліпо за пастирем, якщо не будуть певні, що дорога веде до Храму. Думається, що незмінність церковного права на сучасному етапі розвитку людського суспільства не завжди є на користь самій Церкві. Якби церковне і світське право мали більше дотичних, то і Церква могла б мати більшу підтримку і розуміння своїх вірників.

Нам не зрозуміло, чому ГКЦ, на відміну від будь-якої Церкви у світі, не може мати свого патріярхату, чим диктується така нелюбов Риму до греко-католиків?

ГКЦ зараз має свою територію. Чому Перемишльська єпархія, найстарша з українських греко-католицьких єпархій, підпорядкована власне голові іншої Церкви? Якщо мається на увазі державна територія, то чому Мукачівська єпархія (хіба не відомо комусь у Римі, що Закарпаття — складова територія України?) відривається від матірної Церкви? Чому нас обманюють гаслом прямого підпорядкування Римові, коли ясно, як Божий день, що Святіший Отець не може фізично займатись справами окремих єпархій?

Чому ми у своїх справах повинні звертатись до папського нунція у Києві (а може в Егері? В Пряшеві?), а не до патріярха своєї Церкви?

Ми відчуваємо з боку Риму дискримінаційне ставлення до нас. Складається враження, що у Римі, у Конгрегації Східніх Церков, не всім до душі, що Україна стала незалежною, що Закарпаття увійшло до її складу, що ГКЦ зараз має свою територію, що повернувся на Україну кардинал Мирослав-Іван Любачівський, що греко-католики бажають мати свою єдину Церкву, Церкву-матір.

Продовжуючи політику дрібнення ГКЦ, Рим може більше втратити, ніж знайти. Спостерігається, що розкол у Мукачівській єпархії став причиною того, що припинився процес повернення православних громад (у минулому греко-католицьких) до ГКЦ. У випадку затвердження Римом статусу «власного права» Мукачівської єпархії може початись зворотний процес. Ми дивимось у майбутнє. Аргумент «так було» нас не переконує. Ми певні, що у майбутньому статус «власного права» привів би до латинізації, а так до мадяризації чи словакізації (приклади в житті греко-католиків Чехо-Словаччини, Угорщини, Югославії, Польщі). Такого рішення Риму наш народ у більшості своїй не сприйме. Думаємо, що знайдемо і розуміння у керівництва нашої держави, пам’ятаючи висловлювання нашого президента (з приводу справ православної Церкви), що керівництво Церквою у нашій державі із-за кордону не матиме його схвалення.

Ми звертаємось до греко-католиків цілого світу підтримати нас у бажанні бути в лоні своєї Матері-Церкви, допомогти нам переконати Рим у тому, що рішенням визнати Києво-Галицький патріярхат, об’єднати у його складі всі греко-католицькі єпархії, він об’єднає вірників одної Церкви у їх служінні Богу і укріпить в їх душах любов, мир і злагоду, місто Ужгород, 16 листопада 1992 р.

Ганна Мартиненко