Жан-Марі Війо

В липні місяці минулого року у Фордгемському університеті в Ню Йорку відбувся науковий семінар на тему становища Української Католицької Церкви в зв’язку зі змаганнями до її структурального завершення патріярхатом. Як було про це звідомлено, доповідачами були самі визначні неукраїнські науковці, отці єзуїти, та один цивільний професор, німецької національности. Матеріяли цього семінаря вже видані по-англійському, і їх можна набути у кожному відділі нашого товариства.

Через активну участь в семінарі отців єзуїтів заговорили про цей семінар не тільки єзуїтська верхівка, але й один з найвищих церковних чинників у Ватикані.

Насамперед, коли у Ватикані дізналися про відбутий семінар, його тему, авторів і тези виголошених доповідей, секретар стану Кардинал Жан Війо написав листа до генерала єзуїтів Аруппе вимагаючи вияснення, чому Інститут імені Папи Івана 23-го заанґажувався в українському русі за патріярхат, та чому до цієї акції змобілізовано таких авторів як о. Малоні, о. Фльоріді та о. Де Вріс, професор понтифікального каледжу в Римі.

Генерал Аруппе, який є головою всієї єзуїтської організації, написав тоді подібного змісту листа до отця Має, який є також єзуїтом, і має становище голови «Колеґіюм Руссікум» в Римі, та зверхність над Інститутом Папи Івана 23-го в Ню Йорку. В свою чергу отець Має написав листа до голови цього інституту отця МекКарті, даючи йому догану, як також усім іншим єзуїтам, що брали участь в семінарі, за активність в українській справі. Активні в українській справі отці єзуїти мають тепер обов’язок виправдатися за свою активність перед проводом своєї організації, яка в свою чергу мусітиме написати відповідні вияснення секретареві стану Кардиналові Війо.

З цього ми бачимо скільки визначних церковних достойників інтересуються згаданим семінарем і чому, та що є причиною їхнього занепокоєння. Звичайно, прихильні нашій справі єзуїти зможуть оправдати свою участь в семінарі своїми особистими поглядами та правом висловлювати їх на любому форумі, який не є противний католицькому вченню. З цього бачимо також як байдуже і недбало потрактувала цю справу наша політична і католицька преса. Вона ні одним словом про семінар не згадала своїм читачам, не мала ні одного свого кореспондента на ньому і виявила повну іґноранцію одної з найуспішніших акцій нашого товариства в обороні Церкви. Здається, що треба аж чужинцям повчити нашу патріотичну пресу про те, що важне для церкви й народу, а що ні.

Столітня історія Євхаристійних Конґресів зачалась від дня святих Петра і Павла 1873 року, коли в одної побожної францужанки, Марії Марти Тамазіє зродилась ідея рятування світу від гріхів при помочі Пресвятої Євхаристії: «Де почитається Бога – там росте любов, а ті що беруть участь у почитанні Пресвятої Євхаристії, захоплюються приміром служіння Господеві й любови своїх ближніх, та поширюють цю ідею на цілий світ». І хоч це була особисті ідея одної побожної жінки – Церква присвоїла собі її і вже за вісім років пізніше відбувся в Ліль, Франція, перший світовий Євхаристійний Конґрес.

Від 18 до 25 лютого ц.р. відбувся у Мельборн, Австралія, 40 Міжнародній Євхаристійний Конґрес. Ця імпреза, яка повторяється періодично, має велике моральне значення для вірних і скріплюючий вплив для Католицької Церкви взагалі.

Оцінюючи цю імпрезу сьогодні з аспекту УКЦеркви й потреб її вірних конечно віддзеркалити її значення принайменше у трьох істотних ствердженнях.

Перше — це вартість Євхаристійного Конгресу як духово-релігійного чинника в церковній функції. Згідно з кличем Конґресу – «Щоб ви любили один одного, як Я полюбив. Вас»… це була маніфестація віри, відданости християнським, ідеалам, духової обнови та спрямування християнського релігійного життя на майбутнє. Хоч як традиційно по консервативному велася уся підготовка до Конгресу то практично не вдалося організаторам зберегти імпрезу перед яскравими виявами болячок сучасности, як війна, несправедливості, дискримінація, нерівності та нужда. Соціяльні, побутові та політичні течії сучасного світу вже давніше заставили Церкву займатися деталями буденщини її вірних і змінили подекуди її традиційний духово-релігійний характер на уряд соціального забезпечення.

Як багато в цьому відношенні Конґрес був успішний, відповідь старається дати єзуїт о. Кеннет Бейкер, у часописі «Кетолік Реджістер» від 18 березня, 1973 року, в статті під наголовком «Екуменічне намагання послабило Конгрес». Він пише: «Це перший раз в історії Конгресу не було процесії з найсвятїйшими тайнам на широку скалю. Цим католики заплатили ціну, щоб одержати на Конґрес трохи протестантів. Місто /Мельборн, Ред./ сподівалося біля сто тисяч народу, а прибуло всього лиш 27 тисяч. У пропаґандивній частині Конґресу говорилося недвозначно, що капіталі це лихо, яке веде до експлоатації бідних, а соціялізм і комунізм це освободження і добро для бідних. Усі частини програми Конґресу були добрі окремо, але вони не творили одної гармонійної цілости. Для мене це виглядало як намагання змішати воду з оливою, або кислі огірки з морозивом. Виглядало, що вживається Пресвятої Євхаристії для цілей інших, ніж почитання Господа Бога. Були голоси, що мельборнський Конґрес знівечить цей рух, який започаткувала Марія Тамазіє, бо він розвинувся у зовсім щось інше від первісної ідеї.»

Український учасник Конгресу мав нагоду бути учасником і очевидцем загального духового піднесення й відчути приналежність до католицького світу, але він шукав там не за заспокоєнням нескомплікованих щоденних життєвих потреб, але за чимсь більшим, вищим, за суттєвішим. Він їхав до Австралії, щоб побачити на очі посеред католицького інтернаціоналу свою рідну непоборну Церкву, представлену там її найвірнішими синами – її єрархією. Він бажав побачити її там у всій красі, якої не видно сьогодні на її землях, і яку тяжко доглянути в розсіянні. Про цей аспект Конгресу свідчить ствердження друге.

Хронологія процедури цього другого аспекту, назвімо його умовно зовнішнім оформленням української участі в Конгресі, така:

3-го січня Верховний Архиєпископ вислав листа до Святішого Отця в справі його виїзду до Австралії. 22-го січня ц.р. він одержав листовну відповідь, /лист ч.1/, а 31-го січня — паспорт. Зміст листа ч.1. такий:

Ваша Еміненціє !

Це є у зв’язку з Вашим листом з 3-го січня, в якому Ваша Еміненція поінформував Святішого Отця, що Вас запрошено до участи в Євхаристійному Конґресі в Мельборні для відправи Святої Літургії прохаючи про необхідну авторизацію.

Найвищий Архиєрей, після дбайливого розгляду питання, не має застережень щодо відвідин Вашої Еміненції того міста, якщо метою відвідин в Мельборні не є жадні інші цілі, як тільки вказана, що поїздка матиме виключно обрядовий характер та що вона відбудеться згідно з духовим і Євхаристійним значенням того торжественного міжнародного святкування.

Його Святість не має сумніву, що Ваша Еміненція виключить інтенції осіб робити заходи, які не є літургійні та які можна б інтерпретувати як натиск на Апостольську Столицю у справах, які не є згідні з існуючим законом.

Він дуже добре розуміє, як невідпорідно і шкідливо було б, якщо б Ваша Еміненція навіть мимовільно втручався в ту велику маніфестацію побожности і віри.

Вдячний Вашій Еміненції за увагу до його чемности, Святіший Отець висловлює свою добру волю та бажає зі свого серця, передати Вам Апостольське Благословення, як вираз Небесних Ласк. Він бажає Вам щасливої подорожі. Маніфестуючи Вам також мої власні добрі побажання, дозвольте мені з цієї нагоди знову потвердити мою глибоку пошану. Від Вашій Еміненції дуже відданого, в Бозі,

Й. Війо.

 

3-го лютого Верховний Архиєпископ вислав листи до усіх українських єпископів з проханням прибути до Австралії на Конгрес.

5-го лютого він мав авдієнцію у Святійшого Отця, а 9-го лютого одержав листа ч.2, який звучить так:

Дорогий Кардинале Сліпий !

Мені доручив Святіший Отець висловити Вам його найкращі побажання для приємної і духовно багатої подорожі до Мельборну з нагоди Міжнароднього Євхаристійного Конгресу, де будете брати участь у врочистій Святій Літургії.

Його Святість просить Вас передати його привіт для улюбленої української спільноти в Австралії. Йому жалко, що він сам не може бути з ними особисто, і Святіший Отець молитовно бажає, щоб вони одержали якнайбільше благословень від Євхаристійного Господа впродовж цього часу особливих благодатей.

Мені припала честь передати Вам бажання Його Святости, щоб Ви уділили в його імені для українців католиків в Австралії окреме Апостольське Благословення. Остаюсь із особистими побажаннями всього добра.

Ваш відданий у Христі, Кард. Ж. Війо.

 

В часі між 9 і 15 лютим Секретар Стану Кардинал Війо вислав до єпископів УКЦеркви копію листа до Блаженнішого, /лист ч.1/, із супровідним письмом такого змісту:

Ваша Ексцеленціє!

Згідно з вказівкою моїх Зверхників пересилаю цим листом Вашій Ексцеленції, для Вашої особистої інформації, тільки-що одержану копію листа, що його в останньому часі переслав Його Еміненція Кардинал Секретар Стану до Його Еміненції Кардинала Верховного Архиєпископа Львівського. Лист є відповіддю нашого Святішого Отця на прохання Кардинала Сліпого взяти участь у Міжнародньому Євхаристійному Конгресі в Мельборні.

Відображений щойно епізод вимовний. Римська бюрократія, із відкликом на папський авторитет, не здала свого іспиту. Оба листи відзеркалюють мінливість думки, незручність положення й суттєву неокресленість. Це дипломатичний промах. Наш Блаженніший переступає через усі ці штучно створені бюрократичні перешкоди і твердо прямує до своєї цілі. А деякі його єпископи не виявляють єдности становища й думки, конечних в тому місці і часі.

І третє ствердження, назвімо його умовно внутрішнім, таким, що визначається впливом на внутрішні відносини церкви і її вірних. Євхаристійних Конгресів було вже сорок. До жадного з них наша церква не приходила в так загрозливих умовах свого життя, як тепер. Чи усі компетентні за українську участь в Конгресі зрозуміли її як слід?

Українська частина програми Конґресу проходила під кличем «За Християнську Україну»! Цього роду інтернаціональна імпреза могла бути не тільки моментом духового піднесення але й форумом апелю до сумління світу в обороні нашої церкви на Україні, в обороні її єдности в діяспорі, в обороні її історичних прав, які протягом століть нам безцеремонно обдерли, та врешті й форумом домагань патріярхату для УКЦеркви, як конечного духового й організаційного засобу вдержання її при житті. До того передовсім треба було якнайчисленнішої участи нашого духовенства та ієрархії, які під проводом присутнього там Верховного Архиєпископа Кир Йосифа VII могли б ці життєві справи винести перед світове форум, перед всією католицькою Церквою та перед заступленими на Конгресі чинниками. Це була одна з небагатьох нагод засвідчити перед цілим світом, що Україна і її Церква живуть, і вмирати не хочуть. Але видно, що у всіх компетентних до цих справ людей круті й дипломатичні виводи Кардинала Війо у листі ч.1. взяли верх перед трагічною долею їхньої церкви.

Господарі українського сегменту Конґресу, Високопреосвященний Кир Іван Прашко і його вірні зробили усі можливі приготування. Делегати нашого товариства, /др. М. Навроцький та др. Л. Рудницький/, активно включилися в організаційну й публіцистичну роботу, що ще більше оживило всю акцію. А перший крок Верховного Архиєпископа на летовищі Мельборну, оваційні привітання його та опісля пресові інтерв’ю, як також опісля участь їх Блаженства в імпрезах Конґресу документували участь нашої церкви у ньому в духовному і політичному аспектах, проти інтенцїї листа ч.1., автора Кардинала Війо.

Говорячи про мирянський бік справи, Конґрес був нагодою щирої і теплої зустрічі вірних із декількох віддалених країн поселення у гостинних австралійців. Конструктивно пройшли збори мирян, скликані Об’єднанням Українських Католицьких Організацій, тим разом при пильній участі й увазі представників священства та ієрархії. /Збори схвалили резолюцію, яка поміщена нижче/. Влаштовано там також виставку про переслідувану церкву, яка була широко інформативною виставленим матеріялом. Усі конгресові функції їх Блаженства відбувалися при масовій участі вірних, а концерт і бенкет, що мав тисячу осіб, випав імпозантно.

40-й Інтернаціональний Євхаристійний Конґрес і участь УКЦеркви у ньому залишаться свідками її живучости, а то й невмирущости.

Rights of Major-Archbishop Joseph Cardinal Slipyj,
only Major-Archbishop in the Catholic Church, challenged

The Ukrainian Catholic Bishops throughout the world received from the Apostolic Delegate of their respective countries of residence a letter challenging the validity of the action taken by Major-Archbishop Joseph Cardinal Slipyj, the head of the Ukrainian Catholic Church, in sending to his bishops a text of an Archiepiscopal Constitution for the Ukrainian Church for their comments and eventual acceptance. The bishops received the letter in mid-September, but, as in case of the letter from Maximillian Cardinal de Fuerstenberg, Prefect of the Sacred Congregation for Eastern Churches, dated December 1, 1969 and the October 29, 1971 letter from Jean Cardinal Villot, the Cardinal Secretary of State, they maintained silence about it. Nevertheless, news about this most recent letter leaked just as had the news about the earlier letters.

The September letter was forwarded to the Ukrainian bishops by the various Apostolic Delegates at the request of Cardinal Villot by «mandate of the Holy Father» It reads:

It has been brought to the attention of the Holy See that His Eminence Cardinal Slipyj has sent to the bishops of the Ukrainian rite for their comment and for eventual publication the text of an «Archiepiscopal Constitution of the Ukrainian Church.» By mandate received from our Holy Father, His Eminence the Cardinal Secretary of State requests me to bring to your knowledge the followings:

1. The drafting as well as the forwarding of that text have occurred without the knowledge of the Hоly See; neither was the same sub-sequenty informed by His Eminence Cardinal Slipyj about the matter.
2. No juridical title apt to legitimate such a «Constitution» can be found particularly because the Ukrainian Church is not constituted as a patriarchate, and, as a whole, has no intermediate jurisdictional structure between the episcopal and the papal authority.
3. Referring to the Ukrainian Church as «autonomous» is neither juridically perspicuous nor does it conform to the customs of the other Eastern Catholic Churches.
4. Consequently, the Holy See cannot accept such «Constitution» as canonically workable.
5. On the other hand, the same Holy See would not be opposed to a consultation between the Ukrainian bishops in view of updating the legislation of their Church, particularly for improving the structure of their present episcopal conference. Such a consultation, however, should be made with due respect to the dogmatic postulates of the Catholic Church and without prejudice of the competence of the Holy See and, naturally, in harmony with the work entrusted to the new Commission for Drafting the Code of Eastern Canon Law. In such a consultation the problem of erecting a patriarchate of Ukrainian rite cannot be brought into discussion because of the already known pronouncement of the Holy See upon this matter.

The Major-Archbishop, Joseph Cardinal Slipyj, did not receive a copy of this letter just as he had not received a copy of Cardinal Villot’s letter of October 29, 1971.

The controversy between the Vatican and the Ukrainian Catholic hierarchy commenced with Cardinal de Fuerstenberg’s attempt to invalidate the Fourth Archiepiscopal Synod of Ukrainian Catholic bishops held in-Rome from September 29 through October 4, 1969.

On October 25, 1969, following protocol in practice to that date, Cardinal Slipyj forwarded to the Congregation (of which Cardinal de Fuerstenberg is Prefect) a report of the synod together with a petition to the Holy Father to elevate the Major-Archbishop of the Kiev-Halych Metropolia to the status of a patriarch.

On December 1, 1969, Cardinal de Fuerstenberg replied that no one in the Ukrainian Catholic Church has the right to convoke a «legislative or elective synod.»

A synod of bishops of the Eastern Catholic Churches is no breach in church discipline. It is standard procedure and a practice recognized by the Holy See. The challenged synod was held in accordance with the Decree on Catholic Eastern Churches and the Decree on the Pastoral Office of Bishops. Article 10 of the first mentioned decree states that all rulings of the Council in reference to patriarchs are equally applicable to major-archbishops. The Ukrainians have the only major-archbishop in the Catholic Church. Slipyj was recognized as such on December 23, 1963 by the very Congregation which now challenged his right to call a synod.

Major-Archbishop Joseph Cardinal Slipyj replied to Cardinal de Fuerstenberg`s letter on December 15, 1969. In it he wrote:

The decisions of more than 21 bishops are law to us. Your Eminence can think as he wishes. We have clarified the position of our Church. In fact, therewith, a great gap between the clergy and the people has been closed. The Church has been fortified in the face of the threat of danger from within and from without… I must say that it is not a matter of defending my modest person, the galley-slave archbishop, but of defending the thousand-year rights of our Kiev-Halych Metropolia.

The confused bishops found themselves in a pinch between the endeavors of their Major-Archbishop supported by the majority of the clergy and the laity and the inclination to follow the will of theVatican Mass meetings, rallies, and demonstrations in support of the position of Cardinal Slipyj made them realize that the good of their flock demanded that they uphold the rights of their Particular Church. This helped move them to support the endeavors of the Major-Archbishop.

This development was not in line with Soviet-Vatican diplomacy geared to a dialogue at the sacrifice of the Ukrainian Catholic Church in Ukraine. On July 7, 1971, Pope Paul VI wrote to Cardinal Slipyj explaining why «at least at this time» it was impossible to establish a patriarchate for the Ukrainian Church.

Cardinal Slipyj called upon the Ukrainian Catholics throughout the world to accept the Pope’s temporary decision but to continue to strive to implement the synodal system of administration for their Church, with the ultimate goal of establishing a patriarchate. With the world synod of bishops meeting in Rome, the Ukrainian cardinal called the Ukrainian hierarchy to Rome for October 30 and 31, 1971 for the dedication of the renovated Church of SS. Sergius and Bacchus and the celebration of the 375 anniversary of the Union of Brest and the 325 anniversary of the Union of Uzhorod by which the Ukrainian Church reestablished her affiliations with Rome and in which certain rights were guaranteed the Ukrainian Church by the Holy See. Fears arose at the Vatican that this could be an attempt to hold another synod of Ukrainian Catholic bishops. These were heightened by Cardinal Slipyj1s criticism on October 23, 1971 at the World Synod of bishops in the presence of Pope Paul VI. He broke the silence he had maintained since his release from the Soviet Union in 1963 and critically spoke of Vatican-Moscow diplomacy for fifteen minutes. He complained that the Vatican had silenced him for diplomatic reasons. «Because of church diplomacy we are impeded. Ukrainian Catholics have sacrificed rivers of blood and mountains of bodies because of their loyalty to the Church. They still suffer severe persecution. What is worse, there is nobody to defend them. Ukrainian Catholics are ignored as inconvenient witnesses of past evils. We have become an obstacle to church diplomacy….People say that Cardinal Slipyj does nothing for his Church. But, what can he do?

Arriving in Rome for the scheduled celebrations, the Ukrainian bishops received a letter from Cardinal Villot. Dated October 29, 1971, this letter reminded them of the Vatican opposition to the convocation of a «Canonical Synod embracing all the Ukrainian bishops.» Hundreds of Ukrainian Catholics attending the celebrations waited with bated breath. What would the bishops do? They stood their ground. Major-Archbishop Joseph Cardinal Slipyj called a synod and all the Ukrainian bishops at Rome attended it. On November 1, 1971, the Presidium of the Synod issued a press comminique to the effect that «fifteen Ukrainian hierarchs under the leadership of His Beatitude Major-Archbishop Joseph Cardinal Slipyj» on October 31 commenced

«Synodal sessions, and they ask the Holy Father for an Apostolic Blessing for their work.» The blessing did not come. The bishops as a body were never received in audience by Pope Paul VI. The Ukrainian bishops concluded their synodal sessions with the establishment of a Permanent Synod of five members to minister to the needs of the Ukrainian Catholic Church. The bishops agreed that an Archiepiscopal Constitution for their Church should be drafted and submitted to them for consideration.

In the year that passed the Permanent Synod held its first session, a draft constitution was submitted to the bishops for consideration.

As a result of these developments, the Vatican is once again challenging the Ukrainian bishops and opposing their actions. Learning of Cardinal Villot’s letter to the Ukrainian bishops, the Society for a Patriarchal System in the Ukrainian Catholic Church has written every Ukrainian Catholic bishop that the letter they received from the Vatican Secretary of State is now a «public secret» and that a stand worthy of the offices they occupy is expected of them. The Society is making plans for .action to «encourage» the weak of will to stand in defence of the rights of the Ukrainian Catholic Church and the honor and prestige of Major-Archbishop Joseph Cardinal Slipyj.

30-го листопада, 1972

У зв’язку з листом Кардинала Війо, Секретаря Стану Ватиканської. Держави, який через Апостольські Делегатури розіслав усім нашим українським Католицьким єпископам і в якому знову заперечується права помісної Української Католицької Церкви, отці-душпастирі цеї Церкви зібралися на нараду 30-го листопада, 1972 p., в місті Ню Йорку.

Отці зажурені постійними зневагами зі сторони членів Ватиканської Курії /які покликаються, що вони є «уповажнені» так писати Святішим Отцем/ Голови Помісної Української Католицької Церкви і їх Ієрархії та топтанням прав нашої Церкви і накидуванням Її прав Римської Церкви. Отці мають клопоти по парафіях, бо миряни цілком оправдано не можуть зрозуміти чому наша Церква зазнає таку велику несправедливість зі сторони Апостольської Столиці. Миряни запитують своїх духовних отців що вони роблять, а зокрема яка є реакція нашої Ієрархії, на зневаги Ватикану. У Вашінґтоні відбулася маніфестація під Апостольською Делеґатурою. По різних парафіях відбуваються віча з домаганням щоб наші владики, духовенство, усі українські організації спільно заговорили в обороні прав нашої Церкви а найважніше щоб ВЖЕ почали адміністративну самоуправу Помісної Української Католицької Церкви після прав Східних Церков. Молодь здеморалізована фактом, що Ватикан помагає безбожницькій Москві нищити нашу Церкву та що у нашій Ієрархії є брак солідарности спільно стати в обороні Церкви, яку їм припоручено.

Вселенська Церква переходить велику кризу. Діються нечувані речі які були й не до подумання кілька літ тому назад. Хто був би повірив що прийде час що члени Ватиканської Курії щоб тільки мати можливість говорити з комуністичними атеїстами заплатять їм ліквідацією Української Католицької Церкви зі сіма мілійонами віруючих. Хто міг би був собі уявити що у днях екуменізму коли шукається за діялогом з православними, протестантами, жидами, та людьми різних вірувань, Вселенська Церква буде силою відкидати якраз Українську Католицьку Церкву, яка через століття виказала стільки льояльности супроти Неї.

Беручи під розвагу Ватикансько-Московську політику, нам, українцям, не поможе доказувати членам Ватиканської Курії що на підставі Берестейської Унії українці мають право на адміністративну самоуправу, що Митрополит А. Шептицький виконував патріярші права в Україні, Росії, Білорусі і по всіх країнах де жили українці; що в 1963 році підтверджено що Львівський Митрополит має уважатись Верховним Архиєпископом; що 31-го січня, 1964 року офіційний бюлетень Конґреґації для Східніх Церков, «СІКО» помістив довшу статтю Маріо Ріцці точно вияснюючи права нашої церкви і доказуючи, що влада Первоєрарха Української Церкви була патріярхорівною; що «Декрет для Східних Католицьких Церков» з 21-го листопада, 1964 року припоручив що «Східні Церкви …мають право й є зобов’язані рядитися згідно з власними питоменними правилами» /П. 5./, та «якщо вони через обставини часу чи осіб неслушно від них відхилились, нехай намагаються повернутись до прадідних традицій» /П. 6/.

У Ватикані добре знають про це все, що належиться Українській Католицькій Церкві. Члени Курії добре знають що у Східніх Церквах скликується тільки Синоди і Собори, та що їх не заступається конференціями які практикується у Римській Церкві. Знаючи права нашої Церкви, вони шукають за пролазкою викрутом /луп-гол/, щоб виправдати свою несправедливість. Однак, правда по нашій стороні і викрути Курії можуть стати посьміховиськом культурного світу та підкопати авторитет Вселенської Церкви.

Ані Ватиканська Курія, ані Москва, ані Варшава ані всі вони до спілки не зможуть знищити нашої Церкви чи забороняти її адміністративну самоуправу, якщо всі українські владики у добрій волі зачнуть практикувати синодальні ухвали і урухомлять адміністративну самоуправу помісної Української Католицької Церкви. Все українське духовенство напевно поможе своїм владикам у їхніх зусиллях, а мирянство напевно з радістю поможе морально і фінансово втримати цю адміністрацію як також поможе у розвитку поодиноких митрополій, єпархій і парафій.

Зібрані священики на засіданні 30-го листопада рішили вислати листа до Святішого Отця, якого копію висилаємо до української преси з проханням опублікувати, щоб українське громадянство знало наше становище. Ми також звертаємось з проханням до всіх українських священиків у вільному світі. Хто зі священиків годиться зі змістом листа до Святішого Отця, просимо їх прислати свою згоду, долучити своє ім’я і прізвище на листі до Папи Павла VІ. Свою згоду проситься висилати на адресу

голови Товариства Св. Андрея:
Very Rev. Volodymyr Andrushkiw
198 Ontario Street
Cohoes, N,Y., 12047
U.S.A.

о. Володимир Андрушків, Голова

«Льо спекйо» ч. 47. неділя, 19 листопада 1972

/Ватикан/ — Цими днями виявилося особливо алярмуюче зближення Ватикану до Совєтської Росії. В римськім «Іль Темпо» надруковано вістку і двадцять чотири години пізніше потверджено Святою Столицею, що кардинал Сліпий, Верховний Архиєпископ українців, Мученик за віру, в’язень совєтів впродовж 18 років у каторжних таборах Сибіру і поза полярним колом, є позбавлений прав у своїй ранзі Голови Української Католицької Церкви, і що сам пост — бодай тимчасово – зліквідовано. Це гостре потягнення подане до відома українським єпископам, розкиненим по цілому світі, /говорить «Іль Темпо»/ листом, підписаним кардиналом Секретарем Стану. Роздумавши над тим 24 години, Ватикан почав дивовижну й нечувану акцію. Він рішучо заперечив існування «листа», кажучи, що тут мова про «писаний документ, підписаний кардиналом Війо, Секретарем Стану, і поданим до відома українським єпископам. Багато не відразу схопило це тонке розрізнення. Інші, хоч і розважали над цим, не вповні збагнули це, навіть по довгій призадумі. В кожному разі письмо кардинала Секретаря Стану, першого авторитету Церкви після Папи, говорить між іншим – зі сильним натиском: «Українська Церква не має жадної понад-єпископської форми юрисдикції за винятком Апостольської Столиці».

Іншими словами, Верховний Архиєпископ Кардинал Сліпий, якраз той, Якого поставлено над іншими єпископами, як Голову Української Церкви, вже більше не має цієї влади.

Українці в Америці, від яких прийшов до Риму англійський переклад листа – /«простіть нам, Еміненціє і Високодостойний Кардинале Війо! Ми хочемо віднестися до документу написаного машиною і підписаного пером і даного до відома українських єпископів, у деяких випадках теж і при помочі послуг поштаря»/ – злагіднили, не фальсифікуючи, гострий вислів Секретаря Стану. Замість виразно вказати на відсутність будь-якої юрисдикції верховного архиєпископа над українськими єпископами, вони висловили це речення менш гострими словами: «Українська Церква не є патріярхатом і не має нікого, хто міг би бути посередником між Нею і папською владою». Як видно, суть є та сама: Українська Церква тратить свою автономію і йде під пряму залежність Риму.

Як постала ця автономія, що її тепер придушено? Українська Церква візантійського обряду злучилася з Римською, визнаючи найвищу владу Папи, 18 жовтня 1596 р. так званим «Актом Унії», проголошеним тодішним Митрополитом Києва Михайлом Рогозою в Бересті. З ним зібралось п’ять єпископів і три архимандрити і Акт був проголошений у присутності представника Папи Климента Восьмого, фльорентійця Іполіта Альдобрандіні. Митрополит Рогоза одержав раніше, а саме 2-го лютого цього ж року, запевнення Климента Восьмого, що верховний архиєпископ Києва «при завершенні унії з Римом» збереже право номінувати єпископів для опорожнених дієцезій.

Папи протягом століть завжди признавали цей привілей, і коли в наслідок переслідувань православних Верховний Архиєпископат українців-католиків перенесено до Львова. Пій Сьомий у 1807 р. потвердив ще раз запевнення Климента VІІІ. Соборовий Декрет ІІ-го Ватиканського Собору про Східні католицькі Церкви зазначує, що «верховний архиєпископ рівняється патріархові». Моту Пропріо «Клері Санктітаті» признає верховному архиєпископові привілей номінувати єпископів у Верховній Архиєпископії, а інший канон дає йому право назначувати представників при Святій Столиці.

Ця структура є – бодай на вигляд – признана й потверджена теперішнім Папою 23-го грудня 1963 p., коли він номінував Митрополита Сліпого «Верховним Архиєпископом» українців. Мученикові Йосифові Сліпому отже була признана ранґа Голови Української: Католицької Церкви під зверхністю Папи. Хоч він і не є патріярхом, але має у великій мірі функції патріярха. Властивості патріярха були проголошені легальними письмами й фактами Павлом VІ-им, який проголошує їх леґальними навіть для некатолицьких патріярхів, так як патріархові Москви. /В день Воскресіння 1965 р. теперішній Папа вислав йому сердечні побажання, поширюючи їх також «на клир і на нарід, що поручені нашій пасторальній опіці» і «тій частині стада Христового, якого ви є Пастирем»/

Українцям католикам – противно, як тим нез’єдиненим — це старинне право нині заперечене. Павло Шостий, коли українці просили його піднести Сліпого до ранґи Патріярха, повідомив їх 7-го липня 1971 р., що «ми були схильні прийняти ваше прохання, але, з болем, ми прийшли до висновку, що неможливо – принаймні під цю пору – створити український патріархат».

Кардинал Сліпий просив своїх вірних приняти покірно також і цей досвід, що відбирає українській Церкві один з її найуспішніших середників пасторальної дії. Між іншим, Йосиф Сліпий – нині кардинал — був першою особою, яку Павло Шостий відвідав зараз по своїм вивищенні на папський трон. Цього ж таки дня, як його вибрано, після обрядових функцій з членами Святої Колеґії та іншими ватиканськими достойниками, новий Папа залишив своє помешкання в цім першім пополудні, щоб вдатись перш за все до помешкання тоді — Митрополита Сліпого. Був це перший жест признання героїчної вірности Української Католицької Церкви Папі; це був вияв вдячности одинадцятьом заарештованим єпископам, з яких десять згинуло у в’язниці або коротко опісля. Тільки особливіша сильна будова спасла Митрополита Сліпого, що пережив температуру 45 ступенів морозу, яка, як він каже: «мені запирало віддих і посилювало биття серця, яке наче б розривалося, але Ісус, Пречиста Діва і деколи собрат недолі завжди приходили мені на поміч».

Отже Папа знає мучеництво українського; народу – який налічує п’ятдесять п’ять мільйонів, але стратив десять через війни, голод і комуністичні переслідування.

Натомість дев’ять років пізніше прийшло найгіркіше розчарування. Їхньої жертви більше не признається. Як її поставлено на вагу супроти користей, які бажалось одержати зі зближення з Совєтським Союзом, більш бажаною стала Москва. В Росії московський патріярхат знищив Українську Католицьку Церкву, змушуючи її стати частиною Російської Православної Церкви. Вона осягнула цю мету актом насилля, вживаючи поліцію і військо. Теперішній патріярх усієї Росії Пімен, зараз по своїй інтронізації проголосив офіційно зникнення Української Церкви. Він це зробив у присутності ватиканського достойника, кардинала Віллібранса. І найбільше болить українців те, що цей визначний кардинал, який був присутній на офіційній ролі на деклярації, що санкціонувала в брутальний спосіб знищення Спільноти українців-католиків, не зложив жадного протесту. Хоч можна б зрозуміти небажання образити публично своїх господарів у великім зборі на совєтській території, все ж залишається таємницею, чому кардинал Віллібранс, повернувшись до Риму, не осудив у будь-який спосіб це плянове знищення однієї Східньої Церкви, яка злучена зі Святою Столицею вірністю «аж до крови». Якщо не належалось йому це зробити, то це дійсно скандальне, що Свята Столиця не почувалась до обов’язку висловити – якщо не протест та принаймні біль, за це що сталося.

Та лишилася Українська Церква поза межами України під зверхністю Верховного Архиєпископа Кардинала Сліпого. Історично доказано, що в такому разі верховний архиєпископ не тратить своїх прав, але має обов’язок задержати з’єдиненим своє стадо, щоб його не проковтнули країни, в яких воно знайшло притулок. В дійсності, вже в давнині, 1682-го p., коли жителі Кипру, вигнані з острова арабським переслідуванням, оселилися поблизу Константинополя, були поставлені під юрисдикцію свого верховного архиєпископа, а не екуменічного Патріярха Константинополя, на території якого вони знаходилися – а він був найбільшим з патріярхів по Папі. По дев’ятнадцяти століттях христіянства таке саме право заперечується українцям, яких засуджують на розсіяння і поступову асиміляцію в інші Церкви, щоб приподобатися Москві. Це природно, що комуністи, а між першими Лільо Спадіні у «Паезе Сера» /це італійська комуністична Газета — заввага перекладача/ цим зраділи.

Але дороги Провидіння – незбагнені. Парадоксально – в часі, коли прийшла вістка, що кардинал Сліпий позбавлений прав – в Римі відбувалися збори групи священиків і світських, які заявили: «Коли Єпископ Риму проголошує Слово Боже і закликає перевести його в діло, вірні є щасливі, що їх будується у вірі, але коли Він, прямо або через деякі органи Курії, проповідує підчинення сильним цього світу, Христіянська Спільнота робить йому братню прислугу, пригадуючи йому, що тільки Ісус є Господом».

На диво, як сам Icуc сказав, часом ці, яких вважають синами темряви є «мудрішими у своїм роді від синів світла». Але це не має вартости за бронзовими воротами Ватикану у хвилині, як монсіньор Касаролі заключає дипломатичні взаємини з комуністами Варшави, у сподіванні заключити їх із Москвою. Росія є потужна, і це вистачає.

October 29, 1971

Excellency,

The Holy Father has been informed that the Ukrainian bishops have been called to Rome for the 30-31 of the current month to be present at the blessing of the restored church of SS. Sergius and Bacchus and to unite to discuss some actual and urgent problems.

Due to the great benevolence with which the Holy Father follows the activities of the Ukrainian Church, I have been comissioned to recall certain points of primary importance which are explained in the memorandum which I am permitted to send to Your Excellency.

I take this occasion to express to Your Excellency my sincere respect.

To His Excellency
(Marne of the bishop)
(with enclosure)

Most devotedly,
G. Card. Villot