«Життя після життя»

Найбільше почитна книжка і багатомільйонний її наклад, зокрема в наших часах, це ще жодне мірило, або й зовсім ще нічого не говорить про об’єктивну вартість цієї книжки. Дуже рідкісний, можливо сьогодні єдиний випадок із цього правила становить книга д-ра Р. А. Муді «Життя після життя».

Надзвичайно приємно ствердити, що це дійсно перлина між цими популярними книжками, що обійшли цілий світ. З усіх поглядів ця книжка заслуговує на особливу увагу. Автор її — висококваліфікований науковець і надзвичайно тонкий, вдумливий та чесний наскрізь дослідник, що бере до уваги всі можливі застереження, що їх міг би хто небудь ставити. Він навіть не вагається ставити обрану ним тему під прямий обстріл протилежних думок чи загально вкорінених пересудів. І треба ствердити, що книжка витримує всі ці випробування.

Нічого більше він не шанує, як об’єктивність. А до цієї об’єктивности він ставить неабиякі вимоги. Навіть те, що він, наслухавшись стільки незвичайних і просто електрифікуючих розповідей живих свідків, мусів якось, зрозуміла річ, заанґажуватися у них своїми почуттями (адже він 8 років займався цим дослідом), уважає, що це не та об’єктивність, якої він вимагає від всіх своїх авторів включно із собою самим. Загалом мені не відомий другий такий автор, що був би такий суворий і критичний до самого себе. Найбільша його заслуга — це саме вибір цієї своєї студії, у якій він став першим її піонером.

Хоч якнайвиразніше він назвав свою студію «Життя після життя», то у своїй, до крайности загостреній скрупулятності так далеко йде, що заявляє: «… не стараюся доказати, що існує життя після смерти», або, як тут же сам себе виправляє: «Не стверджую того, що можна вже в сучасну пору це доказати». Власне, це «доказати» виходить у нього суперригористично. А проте, ніби всупереч цьому своєму застереженню, його студійна праця — просто ревеляційна, надзвичайно стисла, солідна й переконлива. Щобільше, вона й вияскравлює й по-людському уприступнює нам те, чого вчить наша християнська віра. До того ж цей дослідник якось і спонукує нас вглиблюватися у ті деталі нашої віри, які були нами, християнами з переконання, досі проочувані або й неусвідомлювані.

Д-р Муді по батьках належав до пресвітеріянського віроісповідування. Але йому залишено повну релігійну свободу. У наслідок цього вся його релігія обмежувалася тільки до засвоєння собі хіба лише загальних підсумків всяких релігійних доктрин, понять і проблем. Значить, ні фанатиком, ні ревнителем точно означеної віри він не був. Зате відчувалося у нього прагнення до правди. І, мабуть, шукання цієї ж правди спрямовувало його на цю особливу студію.

Отже, цей дослідник, поділившись з нами прецінними наслідками своїх досліджувань, сподівається, що читачі його книжки не приймуть її наосліп, на саме слово і тільки на віру, а стануть точно досліджувати ці самі питання, як і він це зробив. Та хто з нас має ті дані й ті ідеальні можливості, які використав так успішно для свого досвіду автор? Немає теж у нас найменшої підстави сумніватися у правоті висновків автора. А ці його висновки уже чітко ним самим зформульовані й чекають тільки узгодження їх із навчанням нашої святої віри. Власне, спробуймо зіставити ці ключеві питання, що їх досліджував автор у своїй книжці, з правдами нашої віри. Вони такі:

Що таке смерть? Чи це кінець, чи дальше продовження нашого життя? Яку істину розкривають ці проміжні ситуації між життям і смертю? Чи свідчення свідків цього надзвичайного стану між життям і смертю ідуть у розріз із правдами нашої віри?

Коли йдеться про перше питання, то загальний нарис, накреслений у третьому розділі моїх Рефлексій, дає перегляд людських думок, уявлень чи припущень про смерть. Знову ж студії Р. А. Муді над проміжними випадками між смертю і життям дають якраз протилежну відповідь на це саме питання. Тільки ж треба сказати, що Муді зовсім без причини завагався сміливо поставити крапку над «і». Він в’язався, очевидно, поглядами філософії і науки. Питання тільки, чи виправдано. Напевно, у дійсному світлі фактів історії тієї ж філософії і науки — зовсім неслушно й невірно. Бо ж філософія у цьому конкретному питанні обмежувалася до непідкріпленого ніяким солідним доказом припущення і всяких здогадів, які повинні б мати хіба мінімальну вартість і, зовсім певно, до чогось зобов’язувати. А наука теж зводить це питання до апріорного, так само до нічим необгрунтованого трафарету чи радше до свого матеріялістичного міту, на якому наука засновує своє існування взагалі.

Цікаво, що на перший погляд певні місця із св. Письма співпадають з окресленнями філософії, коли йдеться про саме тільки визначення терміну смерти. Дуже часто у св. Письмі не тільки що порівнюється смерть зі сном, але й іноді також утотожнюється з ним. Та це тільки на перший погляд. Якщо розглядати це питання у його цілості та його всебічній пов’язаності, то св. Письмо якнайвиразніше говорить нам, що наше життя не кінчається зі смертю, й що — а це дуже важливе — людина призначена до вічного життя. Наша ж віра формулює смерть як розлуку душі з тілом. Тобто, тільки наше тіло підлягає смерті, а не душа. Бо людська душа безсмертна. До цього питання смерти повернемося наприкінці всіх наших зауважень про працю д-ра Муді.

До речі, усю складність розуміння поставлених проблем значно посилив Муді тим, що ні одного разу не вжив слова «душа». Якийсь острах, а може упередження, мав він до цього слова. Найчастіше він уживає терміну «майнд». А такий термін дуже розтяглий і може визначати і розум, і ум, і погляд, і думку, і пам’ять-спогад, і ще дещо інше, тільки ж не ДУШУ у нашому християнському розумінні. Очевидно, і наука не визнає душі, навіть забороняє таке слово. Але нехай це слово навіть ї тисяча разів буде викляте всіми претендентами до науки, і нехай воно і як ненависне цій же науці, ми маємо інше ще окреслення, хоч, можливо, не зовсім рівновартісне. Це слово — «Я». А людське «Я» не вмирає. Воно безсмертне. В усякому разі є щось у людині, що не підлягає смерті.

Це вперше ці межові ситуації між смертю і життям кидають виклик науці. Так, як вони проаналізовані автором «Життя після життя», то наука вже не може обмежуватися фразою: «це не науковий матеріял» чи нефаховий підхід. Нехай же тепер наука доведе твердими й безсумнівними аргументами, а не базарними витівками, що це воістину ненауковий матеріял, а щойно потім кидає свої громовержні проклямації.

Цілий комплекс явищ викристалізовується з дослідів д-ра Муді. Не можна сумніватися у тому, що вже до того часу подібні явища були відомі науці. Але наука застосовувала до них повне ігнорування. Нехай же тепер наука доведе, що ці сотні людей змовлялися із собою, щоб одноголосно й одностайно стверджувати не тільки щось майже подібне, але склали таки фактично ідентичні зізнання. Тут треба особливо підкреслити, що всі свідки цих позаземних своїх переживань склали свої свідчення індивідуально і так, що ніхто з них не знав, що ще якісь інші особи свідчили про такі самі переживання. Очевидно, наука має у своїм арсеналі на такий випадок свої випробувані передрішенські фрази: «це ілюзії», «полуда», «галюцінації», «примари», «з’яви розхитаного ума» і ще десяток інших, більше переконливих, бо взятих з медичної термінології. Але все це надаремне. Всі ці фрази виявлялись досі виграшними для науки. Цим разом наука не може покористуватися ними перед тим, як наперед не проаналізує кожний індивідуальний випадок всебічно, якнайосновніше й конклюзивно.

Приступаємо, отже, до суттєвого питання, про що говорять нам досліди д-ра Муді. Зокрема, чи його знахідки входять у колізію з об’явленими правдами нашої віри?

Досліди над межовими ситуаціями між смертю і життям доводять понад усякий сумнів, що душа може розлучитися із своїм тілом, і що ця ж душа, звільнивши себе від свого тіла, продовжує дальше жити самостійно й відокремлено від свого земного тіла. Важливо теж підкреслити, що людське «Я» прив’язане до тієї відокремленої душі, а не до тіла. Це людське «Я» є свідком усього того, що діється навколо власного досі тіла. Для нас, що не переживали подібних критичних моментів, важко і навіть не під силу кожному зрозуміти: як це можливо бути тільки пасивним обсерватором свого власного тіла і не ідентифікувати свого «Я» із своїм власним тілом?

Ну, що ж. Мусимо прийняти в цьому відношенні запевнення сотні й більше живих свідків, яким, напевно, не залежало ні крихітку на тому, чи приймемо, чи відкинемо їх свідчення. І зовсім певно, вони й не намагалися нас у цьому переконати.

Коли ж ідеться про нашу християнську віру, то вона вчить нас дослівно того самого. Очевидно, наша віра пристосовує цю розлуку душі з тілом не до таких часових випадків, про які трактує студія «Життя після життя», а до тієї смерти, від якої вже вороття немає. Отже, коли йдеться про самий принцип смерти, то тут немає ні суперечности, ні найменшої колізії між висновками з дослідів Муді й нашою вірою. Повинно б бути самозрозумілим, що коли душа відділюється від нашого тіла і дальше продовжує життя, то вона мусить існувати у якомусь іншому, ніж наше тіло, вмістилищі чи субстанції. Свідки, що їх Муді досліджував, говорять про якісь інші «тіла», у яких вони раптом знайшлися. Д-р Муді називає ці «тіла» — спіритуальні. Для таких «тіл» не існують ніякі перешкоди (як, наприклад, стіна, мур, двері, вікна, якась внутрішня обстановка будинку, персонал чи ціла громада людей у цьому будинку). Віддалі теж не існують для таких тіл. Все відбувається миттю. Людське «Я» знаходиться у такому «тілі» так натурально, як у дотеперішньому своєму, земному. Тільки ж це людське «Я» є у повному благодушшю і особливому врівноваженні. Другі істоти, з якими зустрічалися ці поворотці до нашого людського життя, не мають наших людських тіл; їхні «тіла» одуховлені, одухотворені. Але розпізнавання їх не представляє ніякої трудності. Міжособова комунікація відбувається в душевний спосіб, отже, думкою.

Що нам каже у цій матерії наша віра?

Апостол Павло у своєму першому листі до Коринтян розкриває перед нами до певної міри містерію цих духовних «тіл» (І. Кор. 15:35-45… 51-54): «Але хтось скаже: як же то воскреснуть мертві? І у якім тілі прийдуть вони? — Безумний! Те, що ти сієш, не оживе, коли воно не умре. І те, що сієш, воно не тіло, що має уродитися, а голе зерно; наприклад, пшениці або якесь інше. Бог же дав всьому тіло по своїй волі і кожному насінню власне тіло. Не кожне тіло — таке саме тіло, але інакше тіло в людей, інакше в тварини, інакше тіло у птиць, інакше у риб. Є тіла небесні і тіла земні. Інакший блиск сонця, інакший блиск місяця, інакший блиск зір; ба, навіть зоря від зорі різниться блиском. Так же само і воскресіння мертвих: сіється у тлінні, а встає у нетлінні, сіється у безчесті, а встає у славі, сіється у безсилі, а встає у силі. СІЄТЬСЯ ТІЛО ТВАРИННЕ, А ВСТАЄ ТІЛО ДУХОВНЕ. Якщо є тіло тваринне, то є також тіло духовне… Ось я кажу вам тайну: не всі ми помремо, але всі перемінимося раптом, в одну мить… Мусить бо це тлінне одягнутися у нетління, і це смертне в безсмертя. І коли це тлінне одягнеться у нетління, а це смертне одягнеться у безсмертя, тоді справдиться написане слово: смерть поглинута перемогою».

Найвищим і найглибше емоційним моментом у своїх тих реляціях, які передає Муді — це містерійне світло чи радше за цим сяйвом світла притаєна якась неземна істота. Д-р Муді стверджує, що ті особи, які були християнами, утотожнювали це світло з Ісусом Христом. Враження, яке винесли всі ці особи з цього свого надзвичайного пережиття, були такі переконливі й такі глибокі, що ні той час, що роки тому проминув, ні та наша шорстка дійсність, до якої всі ці особи повернулися, були не в силі їх затерти. Ясна справа, Муді це дуже переконливо констатує. Із способу подачі цих його реляцій читач може догадуватися, що в душі автор бажав би приєднатися до рішучих заяв своїх свідків, але, усвідомивши собі, що він пише свою працю для якнайширших кіл читачів, між якими будуть і тисячі науковців, воліє ставити справу радше невтрально.

А все ж таки цей пункт із цим предивним світлом він ставить без найменшого вагання з підкресленням і не тільки його якнайвірніше зі зізнаннями своїх свідків реферує, але й робить його референціяльним і своєрідним критерієм щодо достовірности переживань його свідків. Непридатна, отже, його деяка стриманість і той острах перед синедріоном науки. Врешті-решт він сам приводить слова Ісуса Христа, записані в євангелиста Івана (Ів. 8:12): «Іще промовляв до них Ісус і так їм казав: «Я світло світу. Хто йде за мною, не блукатиме в темряві, а матиме світло життя».

Отже, автор «Життя після життя» усвідомлює собі вагомість цих Христових слів. Адже це основа нашої віри: Ісус Христос, оте світло від світла, Бог істинний від Бога істинного, є воістину світлом світу не тільки за нашого життя на цій землі, але в такій самій мірі буде для нас, людей, тим першим світлом, що з ним ми всі зустрінемося у годину нашої смерти. Власне, Муді тільки відсвіжує у нашій свідомості цими своїми дослідами ту первісну істину.

При цьому мусимо собі усвідомити, що ніякі наукові ствердження не можуть мати тієї самої сили й переконливости. Очевидно, досліди д-ра Муді допомагають нам, що думаємо людськими категоріями, зрозуміти ці Христові слова правильно. Отже: прийняти їх у прямому розумінні, а не переносному, скажімо, у якомусь фігуральному чи символічному розумінні. Саме в тому наш дослідник поцікавився св. Письмом. І він знайшов одне місце у тому ж св. Письмі, що конкретизує ці саме слова Ісуса Христа на багатомовному прикладі з життя св. апостола Павла. В Апостольських Діях цій події присвячується цілих 4 розділи. Для апостола народів, св. Павла, ця подія була ключева й вирішальна. Підо впливом цієї події він став із найзавзятішого ворога й переслідувача найбільше ревним між Христовими апостолами. Очевидно, ця переміна поставила його життя під крайню загрозу. Жидівська старшина намагалася убити Павла. Від неминучої смерти врятував Павла римський старшина Лісій і передав його римському намісникові Феліксові. А цей останній поставив Павла перед суд царя Агрипа.

Продовження буде