Зиновій Ґіль

Так недавно сказав римо-католицький архиєпископ Фултон Шін під час свого побуту у польському «Шрайні» у Долеставні, про що звітував денверський римо-католицький тижневик «The National Register» від 11 червня 1972 р. На ним поставлене питання, хто врятує католицьку церкву архиєпископ відповів, що ані владики, ані священики ані монахи цього не зроблять, але тільки миряни, бо вони уміють думати і знають, що мають робити. Миряни вміють дивитися й тому найліпше бачать, що треба робити, бо вони є здібні прислухуватися до критичних завваг, що довкола них даються чути. Архиєп. Ф. Шін закликав мирян з увагою слідкувати єпископів, священиків і монахів, чи вони сповняють свої обов’язки, та вкінці змушувати їх до цього, якщо зайде потреба.

Він дуже виразно наголосив,що обов’язком мирян є направляти владик, священиків і монахів на правильний шлях, якщо «they get out of line».

Так заговорив до римо-католицьких мирян сьогодні дуже популярний зі своїх виступів у телебаченні архиєп Фултон Шін ясно визначуючи велику ролю і відповідальність мирянського чинника у церковно-реліґійному житті. Немає сумніву, що він, як самостійна, критично думаюча, розумна, високообразована і поступова людина не уважав за доцільне згадувати «архаїчне» призначення мирян у церкві, уняте у слова: «рау prey and obey»… Неначе встидаючися минулого, він отверто заговорив так, як про мирян говорили Соборові Отці пару років тому. Ера трактування мирян як пасивного чинника і застрашування його різними пекольними вогнями в добу атомової енерґії мусіла проминути. Настав час росту і дозрівання мирянського чинника, його усамостійнення та освідомлення його нових обов’язків. Миряни зрозуміли своє нове завдання. Треба ствердити, що у римо-католицькій церкві миряни дуже скоро перейшли так звану еволюцію, пристосовуючись до нової далеко більше відповідальної ролі, що поставила їх нарівні із священиками і єпископами. Навіть так зване консервативне духовенство не дуже протестувало і скоро акцептувало ці зміни.

А як у нас українців – католиків? Виховані довгими роками у безмежному послусі Папі Римському /часто з проповідальниць ми чули: Папа Римський про нас завжди думає і дбає. Він добре знає, що нам потрібно/, різним Свящ. Конґреґаціям, кардиналам, нунціям, апостольським делеґатам, римо-католицькому єпископатові та теж нашим владикам. Заховуючи сумлінно усі Божі й Церковні Заповіді включно із суворими постами, український мирянин був супер-пасивним чинником у церковно-релігійному житті, без найменшої реакції на ті по дії, що його не задоволяли і часом сильно турбували. Страх перед епітетами: безбожник, невіруючий, атеїст, бунтівник, радикал або навіть і комуніст велів українському мирянинові не переступати границь дозволеної йому церковної свободи. Куца і обмежена роля доводила його до оспалости та ще більше поглиблювала його незаінтерисування церковними проблемами. Погодившися із своєю долею ледве чи бажав він ризикувати спробами критично думати й висловлюватися, а вже і мови не могло бути про яку-небудь оборону прав УКЦ перед ватиканськими автократами. Не один поличник Ватикану даний нашій УКЦ принимав і зносив він терпеливо і покірно як допуст Божий і кару Божу мабуть за поповнені туземні провини.

Другий Ватиканський Собор, поворот із неволі Блаженнішого Верховного Архиєпископа Йосифа VII, збільшена роля мирян у римо-католицькій церкві вплинула на багатьох мирян додатньо. Мирянин УКЦ почав чутися більше певним, свобіднішим і відважнішим. Почав думати більше самостійно і переконуватися, що він не є гірший від римо-католицького, а його роля і позиція у УКЦ залежна в першу чергу від нього, від його власної постави. І коли Блаженніший Верховний Архиєпископ Йосиф VII на Другому Ватиканському Соборі заговорив про патріярхат для УКЦ як про життєву конечність її, цей самий український мирянин зрозумів, що прийшов час активно включитися у цей змаг за свої права і він зрозумів доцільність зорганізованої дії і тому почав гуртуватися у товариствах, як: Комітет Оборони Обряду, Традицій і Мови УКЦ, Товариство за Патріярхальний Устрій УКЦ; Українські Організації за Патріярхат УКЦ. /Новостворену так зв. Крайову Раду за Патріярхат Помісної УКЦ ледви чи можна поважно трактувати як підсилення мирянського руху. Її створено в цілі послаблення мирянського руху по ватиканській засаді: «діли і пануй !» Зродився він у висліді партійно-політичного домовлення, та задоволення амбіцій декотрих панів із великого міста Чікаґо. Є припущення, що всі нитки ведуть таки до клубка філядельфійського Франкліну, де теперішня концепція і дія мирянського руху не є сприятливі. Є намагання заступити її більш сприємливою для філядельфійської митрополії і Східньої Конґреґації у Ватикані. Щоправда кард. Фюрстенберґ свого «благословення» до Чікаґа не прислав, зате прислали інші/.

Українські миряни зрозуміли, що будучи тільки «закристійними», смиренно покірними і пасивними, вони ледве чи щось осягнуть. Отримавши запевнення, що Берестейська Унія ґарантує їм права самовизначення, які з часом за тихою згодою наших владик Ватикан відібрав, слідкуючи за ватикансько-московським екуменізмом український мирянин зрозумів, що саме тепер Папа Римський про нього має найменше часу думати і дбати. Він побачив торгівлю інтересів у Ватикані коштом його Церкви, тому і підніс голос протесту і обурення.

Демонстрації у Вашінґтоні, Філядельфії, Стемфорді, Йонкерсі і т.д., будуть записані в історії як доказ його зрілости і мужньости боронити своє. За це він зовсім слушно отримав признання у чужинців, у численних пресових звідомленнях на різних мовах: у численних країнах.

Зокрема у ЗСА мирянський рух розвинувся у силу, і цього жадна здорово думаюча людина не може заперечити. Роблячи висновок із цього можемо сміло твердити, що українські миряни рятували УКЦ саме так, як і про це говорив архиєп. Фултон Шін. Тому і наш мирянський рух з’єднав собі теж і симпатиків між римо-католицьким духовенством і мирянством, які не тільки виказали зрозуміння нашим змаганням, але теж визнали їх слушними і конечними. Не можна закрити, що знайшлися і незадоволені зростом і працею нашого мирянського руху. Найперше ті, проти яких були звернені Його дії. Випоминати комусь рабське вислужництво ватиканським русофілам мусіло викликати неприхильні почування без уваги де у Ватикані, чи Америці, Канаді чи навіть на далекій від нас Аргентині. Не думаємо, що ми дуже помиляємося, що коли ОО. Василіян назвемо найбільше невдоволеними. У писаннях двох василіянських ченців-священиків о. М. Соловія i o. О. Купранця /«на марґінесі брошури про патріархат» першого і «наукова праця про трясовиння» другого/, виллято на нас усю василіянську жовч. Оба монахи, піонери василіянської екземції, відмовилися належати до УКЦ і не бажають довести себе до порядку і підпорядкуватися Первоієрархові УКЦ Блаженнішому Верховному Архиєпископові Йосифу VII.

Оба оо. василіяни під знаменем «папських воїнів» вже не відчувають голосу рідної УКЦеркви і обов’язку боронити її перед насильством ватиканських русофілів. Для очернення мирянського руху вони користуються лексиконом, якого не тільки немає в культурних та образованих людей, але й ледви чи можна його почути у закамарках темних алеїв. Їх обох прямо доводить до повної емоційної та інтелектуальної безконтролі те, що недавно це смиренний, спокійний може навіть безпретенсійний мирянин гейби вирвався з під їхньої контролі, почав без їх дозволу самостійно думати, протестувати, обороняти свою УКЦ і в цей спосіб зовсім зрозуміло поставив себе морально далеко вище від них.

Важко повірити, що такі василіянські священики коли небуть мали б ще сміливість голосити Божу Науку Божому Людові, про який вони мають аж таке низьке поняття! Та в ім’я правди мусимо додати, що о. Орест Купранець у цьому «мистецтві згіршуючих слів» далеко побив отця професора Соловія не тільки багатством «красномовних зворотів», але й умінняними майстерно володіти і їх аплікувати. Остається нам хіба поґратулювати самому отцеві протоархимандритові Атаназієві Великому за успіхи цих двох йому підчинених братів-монахів.

При кінці хочемо сказати, що еволюція мирян в УКЦ далеко не обняла всіх. Неодні вже з природи таки неспосібні піднятися вище. Інші втікають перед відповідальністю. Недільна колекта, церковний пікнік із варениками та голубцями та гопак на весело – це границі горизонту їхніх зобов’язань, морального вдоволення і запорука щасливого добробуту на тому світі. Ще інші залюблені в тому, як «то було в краю». Постанови Другого Ватиканського Синоду їх зовсім не цікавлять, поступу у церкві вони не узнають. До певної катеґорії противників мирянського руху треба зачислити й тих, що УКЦ бажають підпорядкувати політично-партійній ідеології, яку визнають, та які Христової Науки зовсім не розуміють і тому практично з нею не мають нічого спільного.

Це ті, що мають подвійне чи навіть потрійне обличчя, та є дуже подібні до Юди: найперше величають, опісля зневажають, а вкінці відрікаються того що зробили, а для викликання співчуття у других вміють проливати крокодилячі сльози. І до них теж могли б відноситися слова і думки архиєпископа Фултона Шіна. Та клопіт із ними подвійний: у них за мягкий хребет, і за грубий мозґовий череп, тому немає певности, чи вказівки архиєпископа зможуть його просякнути.