Надія Князев
То ж тепер, Боже мій,
нехай очі твої будуть відкриті
й вуха твої нехай сприймають
молитву в цьому місці
(ІІ Хроніка, 6:40)
Закордонна українська періодика за 1961 рік подала дані, що лише у 1960 році в Українській РСР було закрито 500 церков. Того ж року в СРСР було закрито 10 монастирів, а в 1961 році закрито Києво-Печерський монастир, з якого вимушено до Почаєва переселилася 100 монахів. Як писали тоді, «церкви замикають під різними претекстами – незаплачення величезних податків, вияв «волі» місцевого населення, заборона ремонту церкви». У ті часи із Богом боролися не лише замиканням Його домів. По Союзу було зорганізовано Товариство поширення політичних і наукових знань УРСР. Так-от, у 1955 році члени Товариства прочитали 47333 антирелігійних лекцій. В 1960 році таких лекцій було прочитано уже 268995. Більше того, за цей період створено ще 700 нових наукових атеїстичних секцій і прийнято 8000 нових лекторів. На 1 січня 1961 рік діяло в УРСР 98 пересувних атеїстичних клубів. 7649 кутків атеїста і 500 шкіл атеїзму. Від жовтня 1960 року у Києві почав виходити журнал «Войовничий атеїст» накладом понад 40000 примірників.
Українська Греко-Католицька Церква у цей період була вже ліквідована повністю. Її Главу і Отця греко-католиків Митрополита Йосифа Сліпого судили аж чотири рази. Найперше митрополита заарештували 11 квітня 1945 року і ув’язнили на вісім років ув’язнення і каторжних робіт, які він відбув у різних концентраційних таборах Сибіру, Арктики, Середньої Азії й Мордовії. У 1953 році його знову засудили на невизначений час на заслання в Сибір. Третій раз, в 1957 році, його засудили на сім літ ув’язнення й каторжних робіт. Четвертий раз – у 1962 році, на жорстоке ув’язнення у Мордовії, звідки і було його звільнено на другу сесію Другого Ватиканського собору.
11 квітня 1945 року було ув’язнено ще чотирьох греко-католицьких владик у Львові й у Станіславові – єпископів Григорія Хомишина, Микиту Будку, Миколу Чернецького і Івана Лятишевського. Згодом і польська комуністична влада ув’язнила Йосафата Коциловського і Григорія Лакоту в Перемишлі, депортуючи їх до Радянського Союзу. Декілька років пізніше це саме сталося із єпископами в Карпатській Україні і зі Словаччини.
Комуністи насильно усунули провід Української Греко-Католицької Церкви, щоб таким чином примостити дорогу до її ліквідації, до так званого «возз’єднання», тобто підпорядкування УГКЦ московському православному патріархові. Та як єпископи, так і священики, монахи та миряни як справжні мученики за Христову віру вистояли в непохитній вірності Христовій Церкві й українському народові. Більшість із них у тюрмах відійшли у вічність, не зрадивши своєї віри.
Однак Милостивий Бог зберіг нашу Церкву за посередництвом людей, які були готові віддати за святу віру навіть своє життя. Це було збереження засобами мучеництва, що засвідчила беатифікація у червні 2001 року багатьох наших єпископів, священиків, монахів, монахинь і мирян. Зокрема, із єпископів вижив Йосиф Сліпий та Василь Гопко. Для Митрополита Йосифа Бог приберіг Свою дорогу: розбудовувати Церкву. Правда, розбудовувати Українську Церкву не в Україні. І Патріярх Йосиф весь час промовляв голосом своєї Церкви.
За такі страждання уже в новітньому часі УГКЦ висунули навіть були на Нобелівську премію Миру. Більше того, ініціатори подання навіть зверталися за підтримкою до Римської курії та Папи Івана Павла ІІ.
Та Українська Греко-Католицька Церква нобелівським лауреатом так і не стала. Натомість Господь второвував їй дорогу стати справжньою Церквою Христовою. Вільно і відкрито проповідувати Слово Боже. Навчати християнським чеснотам. Розбудовувати храми і монастирі, семінарії і навіть Університет.
Для Церкви відразу постало і питання про Патріарший собор. Греко-католики хотіли мати свою головну святиню саме у столиці, і таке їхнє бажання аж ніяк не означало утвердження нового поділу християн. За суверенної України головна кафедра греко-католиків містилася у Львові у Соборі святого Юра. Собор святої Софії у Римі, який спорудив Митрополит Йосиф (Сліпий) в часи переслідування УГКЦ мав титул прокафедри св. Юрія у Львові та служив перед світовою спільнотою як духовний центр для українського народу.
Було очевидно, що жоден із соборів не може бути Патріаршим собором Української Церкви, що нова греко-католицька кафедра мала бути зведена на сей раз у Києві насамперед тому, що УГКЦ є правонаступницею Володимирового хрещення. Згадаймо, що Володимир хрестився у грецькому місті Корсуні. І хрестив його єпископ корсунський зі священиками. І вже окрещений Володимир виголосив Символ віри і визнав сім соборів святих отців.
Над спорудженням Патріаршого собору у столиці вже працював Блаженніший Мирослав-Іван (Любачівський). 18 липня 1993 року планувалося освятити плащу для збудування майбутнього Патріаршого Собору Успення Пресвятої Богородиці УГКЦ. Чин освячення мав провести кардинал Мирослав-Іван (Любачівський) в присутності дипломатичного корпусу, численного духовенства, єпископів та представників державної влади України. Та в тому часі освятити наріжний камінь для Патріаршого Собору не вдалося, бо … масові голосні акції із бійками та штурханиною завадили освяченню.
Правда, і далі штурхалися-билися, не впускаючи греко-католиків до столиці, та Блаженніший Любомир (Гузар) на таке особливо і не зважав. І дякувати Богу! Блаженніший Любомир, подібно до Давида, знав, що має Господу возвести Його дім, бо Бог хоче мати «дім на помешкання». Пригадаймо Старий Завіт, коли Давид, «цар над Ізраїлем», уже жив у своєму палаці, і «Господь дав спокій від усіх його ворогів», то через пророка Натана нагадав Давидові: «Чи ти будуватимеш мені дім на мешкання? Бо я не жив у домі від того дня, як вивів синів Ізраїля з Єгипту й по цей день; я весь час ходив у наметі як у житлі» (ІІ Самуїл: 7,1-7).
Так і Українська Греко-Католицька Церква: допоки була гнана і мусила всіляко виживати – то не до Патріаршого собору було як Богові, так і людям. Але як тільки в суверенній державі свобода совісті набула реального змісту – і греко-католики мали за обов’язок, подібно до Давида, будувати Йому сучасний «кедровий» дім.
Початком практичного утвердження ідеї Патріаршого Собору став 2002 рік. По Різдвяних святах, 10 січня, Блаженніший Любомир звернувся до священнослужителів та мирян з приводу спорудження храму УГКЦ у Києві. Спочатку привітав усіх із фактом незалежності України. Пригадав трагічні сторінки з історії УГКЦ. На щастя, у 2002 році наша Церква уже була вільною, і саме розвиток її в Україні «дає нам можливість, про яку ще зовсім недавно ніхто не наважувався навіть і мріяти: повернути осередок нашої Церкви до столичного Києва, місця її народження, звідки силою жорстоких обставин вона була видалена».
Чи йшлося при тому про політичні і соціальні мотиви?! Для Церкви – ні, бо головніше було на тоді пов’язати між собою всі частини УГКЦ. Блаженніший Любомир (Гузар) вибирав Київ, бо Церква має мати осередок у столиці, де мають свої центри всі інші Церкви і релігійні організації, повинен сприяти кращим зовнішнім зв’язкам нашої Церкви». У нинішньому часі Блаженніший Святослав (Шевчук) пригадає, що останнім кафедральним собором нашої Церкви у Києві була Свята Софія, і греко-католиків вигнали із Софії 12 липня 1633 року, рівно 380 років тому.
А вже у жовтні 2002 року було освячено наріжний камінь Патріаршого собору Воскресіння Христового. Майбутній Собор отримав адресу: вул. Микільсько-Слобідська, 5, м. Київ, а Українська Греко-Католицька Церква символічно перейшла за Дніпро. Складнувато було отримати від людей, та ще й без хабарів землю під Божий храм. З якогось дива греко-католикам у столиці землі під храми не виділяють, а як випадково виділять, то відразу і відберуть.
А далі усім миром стали до роботи. По всьому світу стали збирати кошти. Які тільки креативні форми не вишукували, крім звичних організованих зборів пожертв і молитов за успішне будівництво Собору! І концертами академічної музики «З вірою і любов’ю» у 2009 році. І благодійними концертами колядок і щедрівок. І цеголки розповсюджувалися. І Блаженніший Любомир жертвував не тільки щотижневою Божественною Літургією.
З Божою поміччю Патріарший собор виростав на очах. Першу Божественну Літургію Блаженніший Любомир відслужив 19 січня 2006 року. Місце для молитви підготували у підвальній частині храму, адже будівництво собору ще тривало. Того ж року у Великий четвер Страсного тижня Блаженніший Любомир у Соборі здійснив Чин умивання ніг – за прикладом Ісуса Христа, який Він дав під час Тайної вечері перед своїми страстями, Блаженніший Любомир обмив та поцілував ноги 12 учасникам спільного богослужіння. 27 липня 2008 року при Патріаршому соборі Воскресіння Христового у Києві відбулися святкування 1020-ї річниці Хрещення Русі-України. 24 квітня 2009 року на місці будівництва Патріаршого центру УГКЦ у Києві відбулося урочисте проголошення блаженного священномученика Омеляна Ковча покровителем душпастирів УГКЦ. 18 червня 2009 року у Патріаршому соборі Воскресіння Христового у Києві відбулася архієрейська хіротонія Владики Йосифа (Міляна), єпископа-помічника Київської архиєпархії. Ці єпископські свячення вперше в новітній історії УГКЦ відбулися в Києві. І нового предстоятеля Церкви – Блаженнішого Святослава – у служіння ввели у Патріаршому соборі.
Проте, незважаючи на те, що роботи ще й досі тривають, основні частини інтер’єру храму, які за літургійними приписами необхідні для освячення Собору, вже готові. А тому і вирішили освятити Собор під час 1025-річного ювілею Хрещення. До освячення Собору готувалися надстаранно. Підтягували із будівельними роботами. І мозаїкою встигли прикрасити Собор: Ісус Христос наче живий! І з престолом постаралися: вийшов на славу!
І мощі святих, як годиться. Перед тим, як освятити престол головного Собору УГКЦ, Блаженніший Святослав заклав у нього мощі цілої спільноти святих: апостолів Петра і Павла, святого Андрія Первозванного, Папи Климента Римського та Папи Мартина, які загинули на нашій землі, святого священномученика Йосафата, що своєю кров’ю запечатав єдність Київської Церкви з Римським Апостольським престолом, блаженних священномучеників ХХ століття Миколая Чарнецького та Йосафата Коциловського. Пригадаймо, що християнин Володимир, коли надумав храм у будувати, то, як пише літописець, взяв для церкви мощі святого Климента, і Фіва. Та й відправляти Божественну Літургію можна лише, підклавши мощі святих мучеників. У часи переслідування послуговувалися антимінсом – посвяченим обрусом із кришинкою мощів святих на престолі.
Патріарший собор став символом єдності усього народу, а тому спорудження такого символу потребує не лише цегли й цементу, а й духовної дійсності. Сьогодні оцінювати успішність і темпи спорудження собору лише будівельними роботами не варто, бо це не співвимірні речі. Велике значення як для Бога, так і для людей мають духовні старання. Такими стараннями у цьому часі була Міжнародна всецерковна проща до Патріаршого собору Воскресіння Христового у Києві, яка об’єднала тисячі людей з усіх усюд.
Прибути на таку Прощу – це велика благодать, якої удостоїтися можна не так і часто. Звісно, що будуть інші приємні приводи і події. Люди приїжджатимуть великі. І концерти світових знаменитостей в Києві навіть не два рази лише сеї осені будуть. Але освячення Патріаршого собору – Дому Господнього для вигнаної аж на майже чотири віки з Києва Церкви і гнаної майже ціле століття на матірній її території – то таке Бог не пропустить повз Себе. І нагородить сторицею. Тим паче, що молитва лунала до Нього. Щира, зі сльозами від радості. Така, яка мила Його вуху! І Бог нас усіх цілував. Правда, у Божий спосіб.
А тому і люду зібралося тьма тьмуща! У вишиванках! З радісними обличчями! Дітей, молоді і тим, кому за…! Вся площа перед Собором заповнена. Весь Собор з людьми. Приїхали з усіх куточків. Як України, так і світу. Дехто у вишиванках летів аж з Канади, ще хтось із далекої Бразилії. Це ж треба так любити Бога, Церкву, щоб одну добу добиратися до Прощі, другу добу брати участь у молитві, третю добу добиратися додому!
А варто-таки собори споруджувати! Як робив рівноапостольний Володимир. «Оце даю церкві оцій святій Богородиці від себе і від моїх городів десяту частину». І, постановивши, клятву написав в церкві цій, де сказано: «Коли це відмінить хтось, нехай буде проклятий!» І дав десятину Анастасові Корсунцю.
Володимир храмами постарався. Перший ним збудований храм – то була «церква святого Іоанна Предтечі в Корсуні на горі, яку насипали посеред города, коли викрадали землю із насипу». Далі була кам’яна церква Святої Богородиці, для якої Володимир спеціально привіз грецьких майстрів. У Василеві Володимир поставив церкву святого Преображення…
Патріарший собор Воскресіння Христового будували не греки. Його зводили українці і навіть без грецьких майстрів. Від Володимирового хрещення і в нас уже гарно із храмами виходить! Довго, правда, обирали проект, і нарешті зупинилися на архітектурній пропозиції Миколи Левчука. Собор збудовано в традиціях сучасної церковної архітектури, заввишки 65 метрів, має п’ять куполів: чотири малих по периметру і великий у центрі, і є найвищим у столиці. Автор мозаїки Воскресіння Христа Євген Андрухів зізнався, що ініціатором саме такого виконання був … Блаженніший Любомир (Гузар). Модерність Собору символізує, що Церква живе: цей храм збудовано у XXI столітті, а тому і повинен віддзеркалювати нинішній час. Та де ж і кедра на цілий Собор відшукати!
І збудували греко-католики дім імені Господа – Храм Воскресіння Господа Бога і Спаса нашого Ісуса Христа. І освятили його. І лунала молитва. Подібно, як у Йосафата: «Як прийде до нас нещастя, меч-месник або пошесть, або голод, то ми станемо перед цим домом і перед твоїм обличчям, бо твоє ім’я в цьому домі, і візвемо до тебе в нашому горі, і ти почуєш нас і врятуєш». (ІІ Хроніка. 20:5, 9). І просили християни, як колись Володимир: «І доглянь церкву цю, що збудував недостойний раб твій во ім’я матері, яка народила тебе, – Приснодіви Марії Богородиці. І коли помолиться хто у цій церкві, то почуй молитву його і відпусти всі гріхи його, ради молитви пречистої Богородиці» (Повість минулих літ). І тішився по-особливому Патріярх Йосиф (Сліпий), який ніколи не зважав, «чи комусь то приємно, чи неприємно», а лише «чи то є для спасення душі і чи то є для добра Церкви, чи то є для добра народу».
фото – Ярослава Павлюка
