У нашому коментарі «З чим їдемо до Риму?» у попередньому числі журнала ми підсумували акції організованого мирянства в напрямі структуральної, організаційної і духової єдности Церкви та зосередили нашу увагу на необхідність скликання Синоду Українських Єпископів у Римі. Наш голос був ще у темряві здогадів про можливість чи неможливість скликання Синоду і про становище Римських властей і Апостольського Престола, він був невислуханий нашими Вепр. Владиками та ігнорований багатьма громадськими чинниками, але він кріпшав і могутнів серед мирян кожного дня. Врешті ми в кількості понад чотири тисячі мирян поїхали у Рим, піднесли наш голос компетентним чинникам нашої Церкви і достойним репрезентантам Вселенської Церкви безпосередньо, і там ми, миряни, стали перший раз в модерній історії фактором важливих церковних подій. Наша вимога число один – Синод Українських Єпископів – стала дійсністю. Наші делегати були прийняті Синодом, їхні постуляти вислухані і прийняті на письмі, а основні тези конституції нашої Церкви були базовані на ролі й участі мирян. Діяльність нашої організації, разом із діяльністю споріднених з нею організацій інших теренів, одержала фактичне визнання церковної влади, і треба сподіватись, одержить скоро церковно-конституційне оформлення. Наші молитви у новопосвяченому храмі Св. Софії не залишились не вислухані, наша приязність навколо заль Синоду Українських Єпископів не була не добаченою. Синод закінчився схваленням патріярхальної конституції Української Католицької Церкви, і ми, як свідки цієї історичної події повернулись із Риму домів.
Ми були свідками й учасниками акцій історичної міри в церковно-політичному, релігійному і культурному значенні. Храм Св. Софії у сусідстві будинку Українського Католицького Університету та Малої Папської Семінарії високими церковними достойниками, численними акредитованими у Ватикані дипломатами й Святійшим Отцем високовартісним церковним і культурним центром, який буде у вічному місті свідком української слави, живого християнського духа українського нескореного народу та його стремлінь до мистецької краси, до волі і до Божої справедливости.
Хоч домінуючим був релігійний аспект торжеств, то все ж таки у промовах Святійшого Отця у храмі, та сенатора італійського сенату Юлія Андреотті на урочистому концерті були екскурсії у славне історичне минуле українського народу, до його вірности Христовій Церкві та непоборности його самобутнього духа як в історичних так і в модерних часах. Сенатор Ю. Андреотті так і сказав: «Ми маємо у Римі сотні святинь, стільки ж музеїв, та тисячі історичних пам’ятників. Нам здавалось, що до нашого Риму нічого вже більше додати не можна. Але прийшов до нас новий український Ісповідник віри і додав до Риму прекрасний храм Св. Софії, який зв’язуватиме Рим із культурою, вірою і духом східніх народів». Присутність найвищих церковних достойних осіб, одинадцяти кардиналів і між ними їх Еміненції Де Фюрстнберґа, Тіссерана, та Архиепископа Бріні, на кожній із церковних та світських імпрез свідчила про вийняткове значення подій. Стільки українських людей і таких українських імпрез Рим ще не бачив, а «Дейлі Амерікан» писав, що «Рим перетворився у Київ».
Але офіційний Рим, зглядно Ватикан, був у клопоті. Оцей непокірний український в’язень, якого дипломатичною дорогою звільнив із заслання саме оцей офіційний Ватикан, створює для нього поважні проблеми, як подали європейські пресові аґенції. Йшлося про Синод Українських Єпископів, проблему, яка може й «спортила» деякі напрями ватиканської екуменічної політики, але яка також скріпить українську Церкву на прийдешні століття. Хоч замкненими були усі: офіційні передсинодальні рухи, як і самий Синод, то з певністю треба визнати, що заходи до скликання його не були легкі і приємні. І коли в суботу вечером після торжественного посвячення храму Св. Софії Блаженніший Кир Йосиф офіційно проголосив що Синод відбудеться, а наступного дня Святійший Отець таки прибув до «Малої України» в Римі і поблагословив храм, то стало тоді ясним, що наступив певний злам у ситуації. Своїм приїздом Святійший Отець акцептував скликання Синоду і як не декляративно то хоч фактично прихилився врешті до зібраних там наших Владик, до тисячів українських мирян та їхніх інтенцій. Колись Святійший Отець закликав гаряче нас, і нашу Ієрархію бути об’єднаними. Сьогодні він побачив цю єдність на ділі: єдність Владик, духовенства і мирян – єдність Церкви. Приявність Префекта Східньої Конґреґації і других високих достойників додавала присутним мирянам добрих надій.
Раніше у наших публікаціях підкреслюючи труднощі у створенні помісности нашій Церкві ми говорили про противників своїх і чужих. Під час Римських торжеств наступили певні зміни у фронтах. Тепер практично ніби немає вже своїх противників. Церква має патріархальний устрій, Синод став конституційним фактором, і його рішення є правосильні на кожному терені перебування вірних. Але не можна закрити перед світом того, що серед народу існує дальше неспокій, недовір’я і навіть гнів спричинені турботою за те, чи Синод був повний і правосильний. Оправдану відсутність на Синоді Вспр. В. Мартинця нарід прийняв як ймовірний факт. Одначе леґально оправдана відсутність Вспр. А. Сенишина затривожила усіх у Римі, і спричинила обурення серед народу по обох боках океану. Можливо, що через герметичну замкненість Синоду «і брак комунікації» Митр. Сенишина з українським світом весь людський гнів є хвилевим непотрібним непорозумінням. Дав би Бог щоб так і виявилось, щоби цей гнів і обурення не стали факторами дальшої церковно-мирянської політики. Але осторожність буде тепер ще на часі, бо існують для неї причини – доконувані факти іґнорації і неґації.
Коротко перед римськими торжествами відбулась у Філядельфіх нарада Ієрархів – представників Східніх Обрядів під президіюванням Вспр. А. Сенишина. Крім знимки і підписів осіб про цю нараду нічого не публіковано, ні про програму ні про ціль, і її стосунок до Синоду Українських Єпископів залишився таємницею. Була чутка, що ця нарада продовжуватиметься у Римі на початку жовтня, але це не сповнилось. Що дальше буде з тим «східняцьким» комплексом – не знати. У передсинодальних акціях у ЗСА бракувало багато відомих організацій, багато відділів УККА і багато відомих прізвищ. Де вони були, і що вони думають? Торжественні імпрези залишив і виїхав з Риму Впр. Амброзій а за ним і пан Лисогір, а цілий естаблішмент був тоді репрезентований людьми другого ешелону. Вже під час Синоду, коли заводилось на потребу прибути усім мирянам автобусами на подвір’я коло будинку, де відбувався Синод, деякі канадійські отці подбали про те, щоби розвішати оголошення, загітувати мирян на поїздки до Фльоренції і Сорренто і спричинити тим замішання. І вкінці ще перед появою комунікату Президії Синоду газета Митр. Сенишина «Шлях» англійською мовою від 12 жовтня 1969 року поспішила заявити ніби за Східньою Конґреґацією, що Синод Українських Єпископів не є Синодом, бо він не має конституційного й канонічного значення. Хоч тяжко у це повірити, бо Східня Конґреґація і має свою дорогу публікації становищ, і цією дорогою ніколи не була газета «Шлях» в англійській мові, то таки треба нам загострити чуйність мирянських організацій по обох боках океану до того факту, що небезпека обструкції ще не проминула. Спеціяльно від «своїх»… З другого боку Кардинал Де Фюрстенберґ, Префект Священної Конґреґації для Східніх Церков, якого ми мали честь вітати на наших церковних торжествах і на світських імпрезах у Римі, людина високо достойна як церковний Владика й дипломат, відчувши чим горять серця тисячів із нас, напевно не дозволить собі на позакулісову політику з одним із сімнадцяти наших Владик.
З Риму ми повернулись домів із повним респектом до усіх наших Високопреосвященних Владик, завдяки яким зроблено вже поважні кроки до упорядкування наших церковних справ, а головно помісности й самобутности Церкви. Завдяки їм наша Церква відновила свій традиційний внутрішній правопорядок і самоуправу, і стала церквою в розумінні Закону Божого – тобто сукупністю Ієрархії, духовенства і мирян. На повний респект заслуговує також і наше священство, фактично досі позбавлене повного голосу у справах Церкви, якій служило. Духовенство відбуло свого нараду в Римі і перевело на ній дві важливі постанови: вислати делегацію священиків із меморіялом на письмі на Синод, і заснувати Товариство Св. Андрея – організацію душпастирів у діяспорі. Делегація священиків у складі дев’яти осіб, із речниками о. В. Кушнірем та о. Л. Гузаром була на Синоді прийнята прихильно.
Після делегації священства Синод прийняв делегацію мирян у складі: др. Р. Осінчук, др. В. Маркусь, др. М. Кушпета, др. С. Ворох, др. В. Янів, пані С. Пушкар та пан М. Долішний. Троє перших делегатів були вибрані на нарадах тридцятьдвох представників організацій мирян, і їхні виступи на Синоді були обговорені і узгіднені учасниками нарад. Другі були допущені на Синод титулом репрезентації організацій до проводів яких вони належать і на бажання Преосв. Ізидора Борецького, який посередничав у тому. Стверджуючи історичне значення цієї першої делегації мирян на Синоді Українських Єпископів приходиться таки зробити скромне завваження стосовно внутрішнього правопорядку. У нашому громадському житті замножився звичай не вибирати, а «покликати» осіб на пости або громадські функції. Ця практика походить від тих автократичних течій, серед яких виховалась старша верства сучасної інтелігенції, і які вона прийняла як підходящі, не рахуючись зі шкодами, які така практика приносить громаді. Перенеслась вона й на церковне поле, і наш Філядельфійський Митрополит часто покликає собі «представників» громади замість того, щоби громада сама вибрала їх. Хоч і у Римі повторилась практика з покликуванням делегатів, проти якої був навіть опір, то в кінцевому висліді прийнято й це мовчанкою з уваги на вагу хвилини. Але на майбутнє то ми настоюватимемо сильніше на правопорядок, і на мандати делегацій. Наше громадське життя багате на організовані клітини, і коли наші Владики бажають прийняти на Синоді декількох голов тих організацій, то вони мають тут широкий, вибір, хоч головство у якійсь організації не є ще мандатом на Синод. Такого широкого вибору при умандатованій репрезентантами організацій мирян делегації наші Владики не мають і тому вони не можуть опонувати складові такої делегації, підмінювати її членів, або доповнювати її склад на власний смак.
Наші прочани повернулись з Риму і поділились своїми піднесеними враженнями з народом. Активні «патріярхальники» привезли зі собою загальне визнання за вперту, невдячну нераз, але послідовну працю, і моральний напрям для майбутніх дій. Нарід зрозумів тепер більше як коли свою ролю і свою вагу у єдності і збереженні рідної Церкви для майбутних поколінь. Він є тепер чуйний і обережний, і від хвилини проголошення Синоду Українських Єпископів він вже не перестане пильно слідкувати за дальшим розвитком церковних справ, і реагуватиме на нього сміливіше, і сильніше.
…ТАК САМО ДЛЯ ПОТІШЕННЯ І УСПОКОЄННЯ ВСІХ УМІВ ПОДАЮ ДО ВІДОМА, ЩО НАШ ЄПИСКОПСЬКИЙ СИНОД РОЗПІЧНЕТЬСЯ В ПОНЕДІЛОК… тими словами Верховний Архиепископ повідомив, що 29 вересня 1969 року почнеться Синод Українського Католицького Єпископату. Владики, священики і миряни це довгоочікуване рішення прийняли оплесками у храмі і поза ним.
