Свіжий номер

1(501)2024

Час ставати сильнішими

Стати автором

«Людина справжньої усмішки»

До 40-річчя з дня смерті владики Степана Чміля

В основі мого допису лежить першою мірою моє шістнадцятирічне знайомство з владикою Степаном. Прибув я до Малої семінарії у вересні 1962 року, коли він був директором того навчального закладу, і провів наступні 16 років біля нього: спершу як малий семінарист – до 1969-го, відтак – як його співбрат, вступивши у ряди отців-салезіян, з яких владика Степан був першим українцем-греко-католиком. В основу допису ляжуть також, окрім моїх особистих споминів, свідчення різних осіб, у яких я брав інтерв’ю, адже мені доручено займатись підготовкою матеріалу до відкриття беатифікаційного та канонізаційного процесів владики Степана.

Блаженної пам’яті Любомир Гузар, який був знайомий з владикою Степаном від 1969 року спершу як студент богослов’я у Римі, а відтак – як монах-студит у Маріно, на околицях Риму, дав таке свідчення про владику Степана:

«Це був радше спокійний, тихий та покірний священик. Чим довше, однак, я спілкувався з ним і чим більше пізнавав його, він виявився глибоко духовною особою, яка жила згідно засад своєї віри. Спокійної та врівноваженої вдачі, він був ревний у виконанні своїх обов’язків. В Римі поширеною була думка, що отець Степан «праведна, свята людина». Всі його шанували, бо відчували його святість. Соромно було навіть подумати, щоб його можна було образити чи зробити йому якусь прикрість. Його святість була автентичною, не якоюсь там «крикливою», «рекламною». . . Вона не кидалась прямо у вічі, але справді перебувала у ньому і назовні випромінювалась на свій спосіб так, що хто входив у контакт з ним, тую святість відчував. Говорити про «опінію святості» отця Степана Чміля зовсім правильно, бо він насправді був «праведником на землі!»

Отець-францисканець УГКЦ Луїс Глинка, добрий приятель владики Степана, якого той вчив у Римі нашої мови та обряду, так сказав про нього:

«Отець Степан був радісним священиком, завжди веселий, врівноважений, спокійний. Я ніколи не бачив його сумного, зневіреного, щоб будь-коли нервував. Був скромним у своїй поведінці, у своїх особистих справах та особистому житті. Попри те був завжди готов послухати всіх. Справжній священик, який у своєму милосерді відзначався лагідністю, бо уповав на Бога, не удавався до жодних містичних екзальтацій чи надмірної покути, але це не означає, що він був поверховим чи легковажним, навпаки! Він був завжди врівноваженим та розсудливим у своїх діях, поміркованим та скромним у їжі, як і в усіх інших справах. Життєрадісний та веселий, він хотів поділитись цими рисами з усіма тими, кого зустрічав. Дуже полюбляв ходити в гори чи прогулюватись побережжям моря. Не цурався чесного відпочинку так, як, зрештою, кожна людина».

Ще в пам’яті залишилася моя перша зустріч з владикою Степаном. На порозі Малої семінарії мене вітає 52-річний священик у підряснику з осяйною усмішкою на обличчі. Ця добродушна усмішка, яку здатен проявити лише батько, який справді любить своїх дітей, була невідступною рисою його зовнішності. Співбрат владики Степана отець Іван Ортинський затитулував свою книжечку про нього – «Людина справжньої усмішки», і він, отець Іван, ту усмішку часто називає «щиросердечною»! Голос тоді ще отця Степана був баритонний, легкий та врівноважений. Цікаво, що за всі мої роки біля нього я ніколи не чув, щоб він кричав на когось або підвищував голос.

Владика Степан був дуже веселий на вдачу! В основі його веселості була душевна радість, яка загніздилася назавжди в його душі. Блаженніший Любомир згадував той щирий гумор:

«Отець Степан був дуже дотепною людиною й характеризувався добірною дозою гумору. Пригадую собі, коли вже замінили його на посаді ректора Української папської малої семінарії і призначили його сповідником, він підійшов до ісповідника віри Патріарха Йосифа і говорив йому: «Блаженніший, у нас в Римі вже буде два сповідники: Ви з «і» – «ісповідник», а я без «і» – лише «сповідник»», на що Патріарх весело розсміявся».

Однією з особливостей отця Степана була його батьківська любов до своїх підопічних як ректора, а пізніше – як їхнього сповідника. Будучи директором, він регулярно по черзі кликав семінаристів до свого кабінету на розмову і запитував у них про їхнє здоров’я, чи задоволені вони навчанням у семінарії, з якими труднощами стикалися, відтак розрадував тих, що сумували за домом, лагідно картав непослушних, закликав поводитися краще – так, як кожен батько вчинив би з рідною дитиною… Він у особливий спосіб брав під свій покров та крило тих, що найбільше того потребували, слідуючи словесам Ісуса Христа «не здорові потребують лікаря, але хворі».

Владика був особливо лагідний до каянників у Таїнстві Сповіді. Я роками сповідався у нього, починаючи з 1968-го, і саме в Таїнстві Сповіді проявлялася його святість: у порадах, що давав, у терпеливості, з якою вислуховував сповіді, із великим милосердям, з яким ставився до каянників. З часом владика став сповідником не однієї нашої української спільноти в Римі. От як про це згадує Блаженніший Любомир:

«Він був дуже популярний як сповідник! Всі релігійні фамілії в Римі кликали його вести духовні бесіди, а пізніше сповідати. Пригадую, що він довгі роки приїжджав у наш монастир в містечку Маріно, серед мальовничих горбків, біля 30 кілометрів від Риму. Хоч довга була дорога, він ніколи не відмовлявся приїздити до нас. Я зазвичай привозив та відвозив його. Він так побожно і так свято вмів сповідати, що люди самі, без ніякого заохочення, йшли сповідатись у нього».

Владика Степан дуже любив молитву. У нас, салезіян, день був ритмований молитвою: рано – розважання, відтак — Свята літургія, потім, увечері – вервечка, духовне читання та іспит совісті. Часослов зазвичай кожен проказував сам у своїй кімнаті чи, як любив робити владика Степан, прогулюючись подвір’ям. З усіх молитов він, окрім Святої літургії, найбільше любив Часослов. Був, можна сказати, людиною Часослова. Коли я вже став дияконом, владика Степан (як мій ректор) вів мене у сусідній собор святої Софії в 1977 році до Патріарха Йосифа, який мене висвятив на диякона. То я часто відмовляв Часослов разом із ним. У Альпах, ще перед моїми свяченнями, навіть коли ми йшли прогулюватись цілий день, у наплічнику владики Хоми, владики Степана та отця Тиндала обов’язково лежав Часослов!

Коли Патріарх Сліпий вийшов на волю і велів збудувати Український католицький університет у сусідстві з Малою семінарією, владика завжди йшов на літургійні відправи під час Великого посту, які Патріарх служив у підвалі-каплиці. Софію збудують пізніше, а тоді відправи відбувалися там. Коли починалися відправи, владика мене завжди кликав іти з ним, щоб я навчився співати великопісних богослужінь, бо в нас їх не відправляли. Я йшов і завжди буду дякувати владиці за те, що він брав мене зі собою. Бо я, навчившись тих відправ, запровадив їх у Малій семінарії, коли став її директором. Яким великим був смуток для владики, коли зі Східної конгрегації одного дня (в тому періоді точилася затяжна боротьба навколо встановлення для нашої Церкви своїх прав) прийшов різкий наказ більше не ходити на відправи в УКУ: Конгрегація утримує Малу семінарію, і хто в семінарії – обов’язково мусить співати ту «мельодію», яку вони наказували! Волею-неволею Патріарх радив нам дотриматись рішень Конгрегації, щоби не втратити семінарії. Заборона стосувалася лише відправ під час Великого посту. Пізніше ситуація злагіднилася, і ми відновили нашу участь у відправах в УКУ та в соборі святої Софії.

Владика Степан дуже любив Патріарха і шанував його, бо, з його слів, «людина, яка пробула вісімнадцять років у Сибіру, не може не бути праведником»! І Патріарх дуже шанував владику Степана, бо напевно бачив у ньому вдачу святця і праведника. Коли міг, владика Степан поспішав допомогти Патріархові, як той лише того просив. На святочних обідах в УКУ, а їх було багато, Патріарх завжди садив владику біля себе, і тем для розмови ніколи не бракувало. Пригадую собі, коли з виходом на волю (ще не почалась «патріарша война») Патріарха запрошували всюди по Італії з відправами, владика Степан завжди йшов разом із ним, а ми, семінаристи, звичайно, також їхали, щоб співати чи служити до Святої літургії. Коли ми довідались, що потрібно було кудись їздити з Патріархом, то старались поводитися дуже чемно, бо хто був нечемний, співав він у хорі чи ні, той сидів удома! Патріарх завжди приходив до семінарії на запрошення владики Степана на Святвечір. Ми святкували в Римі за григоріанським календарем, тобто по-новому, бо так вимагала Конгрегація Східних Церков, яка утримувала наш заклад, а Патріарх, люблячи малих семінаристів та владику Степана, щороку приходив. І чудово було дивитися на них, як вони по-дружньому й віддано говорили між собою.

Владика Степан вказав своїм життям, що молитись значить навчитись бачити Бога у кожній людині й у всіх Його творивах, а Бог присутній перш усього в наших братах: «Що тільки вчинили ви одному з найменших братів Моїх цих, те Мені ви вчинили». Він своїм приміром вказав, що монастир – це не тільки дім, де богопосвячені особи моляться або де виявляються чесноти. Монастир – це спільнота, де один одного любить, де кожний живе любов’ю до Бога, люблячи братів, де присутність Бога є видимою та відчутною, бо многі є об’єднані в Його любові.

Молитва для владики Степана була повітрям, яким він дихав, чинила його життя життям у присутності Бога, чинила його святим. Без молитви не був би він тим, ким залишився у нашій вдячній пам’яті та в щирості нашого прив’язання до нього. Молитвою він напевне залишиться у вічній пам’яті Бога живого, Бога живих.

Отець Лев Гайдуківський, салезіянин, у своєму свідченні, казав, що коли наближалися реколекційні дні, владика Степан радів і тішився, промовляючи: «Тепер будемо тільки молитися!».

Важливим є згадати про велику свідомість владики Степана стосовно того, що Бог призначив йому ісповідувати Його в східному обряді, обряді Греко-Католицької Церкви в Україні та поза нею. Чей же він народився в Україні, у Судовій Вишні, провів довгі роки в Перемиській гімназії: від 1925-го до 1932-го. Отець Іван Ортинський у своїй вже згаданій біографії отця Чміля так описує перебування владики в Перемишлі:

«У княжому городі – Перемишлі,де посилають малого Степана на науку до української гімназії, розвивається дальше, вкорінюється глибше та викристалізовується прозоріше запал своїм рідним, своїм Краєм, своїм народом, своєю Церквою. Там, у патріотичному середовищі своїх товаришів і вихователів та, зокрема, в тіні єпископської Кафедри, якої чар робить на душі молодого ідейного гімназиста могутній, ніколи не затертий та рішальний вплив. Тут і зроджується у ньому гаряче бажання посвяти себе цілковито на службу своєму народові, а саме на тому відтинку, який найбільше наглить: у вихованні молоді, у вирощуванні нових кадрів, свідомих християн та чесних синів своєї Батьківщини та своєї рідної Церкви». Любов до України владика Степан доказав, коли наспів час уже святитися спершу на диякона, а відтак – на священика. Зі слів отця Ортинського настав трудний час для нього. «Нерозуміння чи радше короткозора необізнаність настоятелів чину склонює його прийняти св. Тайну Священства в латинському обряді. Він, не тільки перший з ряду, але насправді й по суті моральний провідник отієї зростаючої вітки українських Салезіян, відчуває усю вагомість моменту та, таким чином, і відповідальність, яку покладено на нього. Отож він, слухаючись голосу своєї совісти та відзиваючись на клич свого покликання, ставить рішучий опір. Спокійний стає запеклим, послушний – непослушним. Не підкоряється. А його безкомпромісність торжествує. Непоступлива та непохитна послідовність стає офіційним започаткуванням та формальним установленням української східної вітки Салезіян. Пізніші українські Салезіяни святитимуться лише у східному обряді».

Коли владику Степана вислали до Аргентини займатися душпастирством серед наших людей, він, хоч і проживав у салезіянському інституті в Рамос Мехії, в БуеносАйресі, ніколи не правив по-римокатолицькому. Що більше, одного разу попросив когось із хлопців навчитись послужити йому до літургії. І таки зголосився пізніше один юнак – Георгій (Хорхе. – Ред.) Берґольйо, теперішній Папа Франциск.

Коли Патріархові Йосифові йшов 83-ій рік, люд почав з тривогою голосно говорити про його наслідника і про те, чи він хоче подбати про такого. За свідченням блаженної пам’яті Івана Музички – одного з найближчих співробітників Патріарха:

«Патріарх вкінці літа 1977 року закликав до себе отців Любомира Гузара, Івана Хому, Степана Чміля, Івана Музичку. Коли вони стали перед Патріархом, він запитав їх зопалу: «Я хочу вас чотирьох висвятити на єпископів». Ми не вірили нашим вухам і на місці остовпіли! Владика Степан відповів: «Мені нелегко, я маю монаші обіти послуху, і це ще в латинськім Чині, в якому я стільки служу. Я можу мати поважні клопоти з моїми Настоятелями, але я вам, Блаженніший, відмовити не можу». На хіротонії Патріарх вибрав Лазареву суботу 2-го квітня».

Про те, як жилось трьом новим владикам після хіротонії і чи хтось про те знав, Блаженніший Любомир сказав під час одного інтерв’ю «Радіо Воскресіння»:

«Апостольська Столиця знала, що ми є єпископи, дехто думав, що це якийсь такий промах проти Апостольської Столиці. Вона офіційно також заперечувала, але при знала, що ми de facto були нормально висвячені єпископи. Ми ніяк не відчували якогось жалю до будь-кого, що ми не сповняємо уряду чи не маємо тої, скажімо, людської хвали, слави, що дуже часто зв’язане з таким урядом. Дехто пізніше думав «о яке то страшне терпіння». Воно взагалі не було жодним, ніяким терпінням. Ми знали, що ми робили, покійний Блаженніший знав, що він робив. Якогось жалю чи болю абсолютно не було».

Апостольський Престол пізніше декретом Папи Івана Павла ІІ від року офіційно визнав єпископами Блаженнішого Любомира, що пізніше стане главою УГКЦ, та владику Івана Хому, але владику Чміля – ні, бо, за їхніми словами, вони посмертно цього не роблять. Владика Степан був тоді директором Малої семінарії, а я був дияконом і дуже часто, майже завжди, дияконував Патріархові до Святої літургії, а владика Степан співслужив. Але ніколи ні від кого не чулося, що отець Степан був єпископом. Час до часу Патріарх звертався до отця Хоми «Владика Святий»! Щось де-не-де підозрювалося про ті таємні хіротонії, але ніхто не знав про те з певністю. Все виявилося при похоронній Святій літургії за упокій душі владики Степана в соборі святої Софії 1978 року.

Праведники зазвичай відчувають свою смерть, і не інакше було з владикою Чмілем. Але про те нехай розповість отець Микола Матвіївський, який був при смерті владики Степана.

«Я в 1978 році був паламарем у Малій семінарії в Римі під проводом оо. Салезіян. У неділю, 22 січня, я підготував все до Святочної літургії. Отець Степан, директор Семінарії, прийшов до ризниці двадцять хвилин перед літургією. Коли я зауважив, що він був блідий, я запропонував йому не служити тоді співану літургію, лиш почекати, коли стане йому краще. Я після співаної літургії прислужив би йому до тихої. Він подивився на мене і сказав: «Ні! Пізніше не буде часу! ». Я, дивлячись сьогодні в перспективі минулого, себе запитую, чи Отець вже не відчував, що це буде його остання літургія. (…) Після Святого Причастя він зробив щось таке, що ніколи досі не робив. А що саме? Після Святого Причастя він, звичайно, йшов за вівтар відмовляти молитви подяки і вмощувався в крісло біля так званого єпископського трону, на якому має право сісти лише єпископ. Отець Степан сів саме на цьому троні, начебто був Владикою. Ходили слухи, що він був єпископом, хоч він цього ніколи не декларував. (…) Це уперше за моєї пам’яті, що о. Степан у свою останню неділю на землі сів на єпископське місце. (…) Під час похорону о. Степана це одинокий раз, що я бачив в моєму житті, щоб Патріарх заплакав. Це було тоді, коли перед запечатанням домовини він поливав миро на обличчя покійного. Сльози лились йому з очей, а з уст його линули слова: «Ой, Степане, Степане! Чого ти, а не я! ». Під час Парастасу Патріарх скликнув: «Де його омофор?». Сестра Текля думала, що Блаженніший хотів замінити свій омофор. Вона побігла до кімнати Патріарха і принесла йому його. Цей подивився на сестру і сказав, показуючи на о. Стефана у домовині: «Не мій омофор, а його!».

о. Євген Небесняк, салезіянин

Поділитися: