Коли б ми сьогодні запитали Патріарха Йосифа, що нам потрібно робити насамперед, то напевно він би сказав: «Будувати патріархат! ». Я знаю, що ця тема дуже складна і обширна, а водночас делікатна і контроверсійна. За більш ніж п’ятдесят років свого дозрівання і осмислення в нашій Церкві вона набула різних вимірів: і емоційного, і наукового, і навіть суспільно-політичного. Я свідомий, що у своєму короткому виступі не зможу дати відповідь на всі запитання чи навіть проаналізувати всі аргументи про і контра. Але мені хотілося б запросити чи навіть спровокувати вас до дискусії, до думання, а відтак – до серйозної праці. Щоби патріархат, який нам заповідав Патріарх Йосиф, який ми з вами маємо обов’язок будувати і розвивати, можна було осягнути в найближчій перспективі як корону на главі нашої Церкви (з його слів).
Свою коротку рефлексію я хотів би побудувати таким чином. Спочатку як певну канву для всього викладу розглянемо текст «Завіщання» Патріарха Йосифа, бо там є ключові завдання, які він нам залишив. Відтак я маю намір звернути вашу увагу на чотири документи, які, на мою думку, надзвичайно важливі та цінні. Перший документ – це лист ще митрополита Йосифа Сліпого до Папи Павла VI, датований 19 серпня (свято Преображення) 1963 року, в якому він просить Вселенського Архиєрея надати нашій Церкві статус патріархату. І мене сьогодні, як його наступника, цікавить, як він це аргументував, на чому наголошував, на що звертав увагу Папи. Наступний документ – лист митрополита Максима Германюка до тодішнього державного секретаря Ватикану Амлето Чіконьяні. У цьому листі відправник підписався як президент Конференції українських єпископів (занотуймо цей факт! ). І він там також просить про патріархат для нашої Церкви. Ще один документ – це лист греко-католицьких єпископів – учасників Другого Ватиканського Собору, які звертаються до Папи в контексті соборових діянь знову ж таки з проханням про патріархат. Відтак я би хотів коротко пригадати один важливий душпастирський лист Блаженнішого Любомира Гузара з 2004 року про патріарший устрій нашої Церкви, який служитиме своєрідним містком між переліченими документами з 1960-их років і нашою теперішньою дійсністю.
Всі ці джерела представляють різні аргументи щодо необхідності проголошення патріархату УГКЦ: історичний, пастирський та екуменічний. Особливо я би виділив екуменічний аргумент. Бо, на думку Блаженнішого Любомира, яку він сформулював у згаданому посланні, це чи не єдиний аргумент, який сьогодні обговорюється не лише в Україні у світлі дискусій довкола створення єдиної помісної Церкви, але й у міжнародному форматі, в контексті православно-католицького екуменічного діалогу. Але я також хотів би детальніше розглянути різні зміни в сучасному житті Церкви, які спонукають нас знову звернути увагу на пастирський аргумент.
Історичний аргумент
Отож, спочатку звернімося до «Завіщання» Патріарха Йосифа щодо патріархату. Його слова звучать сьогодні просто громогласно. Він каже до мене і до всіх нас: «І вас, мої улюблені діти, благаю: ніколи не відкажіться від Патріярхату своєї Страдної Церкви, ви ж живі, існуючі її діти! Своє благання до вас скріплюю на оцьому місці власною рукою в 1975 р. написаною «Торжественною Заявою», яку ще раз повторяю». Далі йде текст тієї заяви, під якою Блаженніший Йосиф уже підписався як Патріарх.
Наступна фраза або ідея, на мою думку, також надзвичайно важлива, тому що висловлює коротко, але чітко, я би сказав, внутрішній онтологічний зміст нашої Церкви: «Тому заповідаю вам: моліться як дотепер за Патріарха Києво-Галицького і всієї Руси, безіменного і ще не відомого. Прийде час, коли Всемогутній Господь пошле його нашій Церкві і оголосить його ім’я, але наш патріархат ми вже маємо». І саме на цих словах, що ми патріархат «вже маємо», я би хотів зупинитися докладніше.
Але спершу дозвольте коротко описати контекст подій, які відбувалися в Католицькій Церкві у 1963 році. Бо саме від них кир Йосиф Сліпий відштовхується, коли пише листа до Папи з проханням про визнання патріархату. Що він має на увазі, чому це робить і чому саме тоді? Отож, 1 червня 1963 року Католицька Церква отримала нового понтифіка – Павла VI, і, очевидно, що з новим Папою Патріарх Йосиф (тоді ще він підписується як митрополит Львівський) починає вести серйозний діалог про цю давню ідею, мрію, яка – ми би сказали – належить до фундаментальних основ існування нашої Церкви. Однак причиною, чому він про це заговорив, були певні дискусії, які велися в той час на Другому Ватиканському Соборі. Тоді, як виглядає, усім соборовим отцям роздали проект, на підставі якого готували дуже важливий декрет «Про Східні Церкви» (De Ecclesiis Orientalibus). І в тому проекті ще під параграфом 14-им мовиться про те, що «мають бути створені нові патріархати там, де добро Церкви цього потребує». До речі, та сама теза, те саме ствердження ввійшло до кінцевої редакції цього документа, але вже під параграфом 11-им. Отож, отці Другого Ватиканського Собору не просто передбачали створення нових патріархатів, а прямо до цього заохочували, зважаючи на те, що Східні Католицькі Церкви в своєму органічному розвитку природно прямують до завершення у патріаршій структурі.
Які ж аргументи Патріарх Йосиф викладає в своєму зверненні до Папи? Увесь лист є нічим іншим, як переказом історії Київської Церкви. Блаженніший говорить про те, що ми вже є патріаршою Церквою, говорить про різні етапи історії українського християнства, згадує різного роду дискусії, які велися між унійною і православною частинами Київської Церкви. Він також пригадує історичні прецеденти, коли питання про патріархат нашої Церкви порушувалося з ініціативи європейських столиць, у тому числі й самого Риму, для того щоб довести, що ми є патріаршою Церквою. Він твердить, що ми для цього маємо всі необхідні ознаки. І завершує свого листа просто: «Тому, Святіший Отче, прошу нашій Церкві надати патріархат!».
Цей лист започаткував важливий процес, каноністи і богослови Римської курії почали пильніше до нас приглядатися, бо саме того року Конгрегацією для Східних Церков
був виданий один цікавий документ, надрукований у «Благовіснику Верховного Архиєпископа», але дуже часто на нього мало звертають увагу, тому що він написаний латиною. Це декларація, підписана тодішнім секретарем Східної конгрегації кардиналом Тестою, який в дуже цікавий спосіб стверджує: ad dubium an Metropolita Leopolitanus ucrainorum habendus sit Archiepiscopus Maior, ad normam Litterarum Apostolicarum … respondendum censuit «affirmative» («На сумнів, чи слід уважати митрополита Львівського для українців верховним архиєпископом відповідно до Апостольського листа … відповідь повинна бути «ствердна»). Що це означає?
З моменту опублікування в 1957 році Апостольського листа Cleri Sanctitati з’явилося розуміння, що існують два типи Церков, які хоч і мають відмінні титули, але по суті є патріаршими. Це патріархати і верховні архиєпископства, бо останні мають ті самі права, що й патріархи. Тому коли від нашої Церкви до Ватикану було направлено відповідний «сумнів»: «Чи треба уважати Львівського митрополита українців верховним архиєпископом згідно з Апостольським листом від дня 2 червня 1957 року? », то вже на основі того листа, в якому Патріарх Йосиф у історичному ключі доводить патріарші права нашої Церкви, у відповіді стверджувалось, що «так, має всі права». Ніхто не проголошував, не іменував митрополита Йосифа Верховним Архиєпископом, лише такою декларацією було стверджено, що все те, що він виклав у листі до Папи, цілком відповідає дійсності.
Пастирський аргумент
Наступний лист, до речі, написаний французькою, теж дуже цікавий. Його скеровує тодішньому державному секретареві Ватикану кардиналу Чіконьяні митрополит Максим Германюк. Він датований 25 березня 1965 року. Тоді під час різних дискусій і під впливом розвитку католицької еклезіології богослови почали оцінювати важливість так званих локальних Церков. Тому що в латинській еклезіології існує поняття Вселенської Церкви, Католицької, і поняття локальної Церкви, тобто поодиноких дієцезій, по-нашому – єпархій, які управляються єпископами. Але отці Другого Ватиканського Собору почали розуміти, що такий надмірний централізм не завжди корисний, і відповідними декретами та юридичними актами почали створюватися єпископські конференції у кожній окремій країні. Наша Церква в тих часах не мала свого Синоду, а наші єпископи в діаспорі були членами латинських єпископських конференцій у різних країнах світу. І коли почалася ота дискусія про нашу помісність, виникла ще одна дуже важлива ідея і термінологія, що не тільки Вселенська Церква, не тільки локальна Церква, але й помісна Церква є необхідним елементом канонічної традиції Сходу, зокрема й нашої Церкви. Донині термін «помісна Церква» годі перекласти мовами латинського походження, і це можна спостерігати у різних документах, в різних актах. Бо коли ми говоримо про нашу Церкву як про помісну, що часто перекладається термінами «локальна» чи «партикулярна», то це абсолютно не відповідає богословській і канонічній дійсності. Але тоді під час впровадження цього нового латинського бачення локальної Церкви в дійсність у Римі почали аплікувати ці латинські норми й на нашу Церкву. Мабуть, боялися, що наші єпископи створять свій Синод із усіма правами. Тому була створена дуже цікава ситуація, і я донині не можу зрозуміти, як воно виглядало. В своєму листі до кардинала Чіконьяні митрополит Максим Германюк, з одного боку, виступає як президент Конференції українських єпископів, а з другого – зауважує, що українські єпископи не можуть творити єпископську конференцію, тому що перебувають у різних країнах. І звідси він починає аргументувати необхідність нашого патріархату. На думку митрополита, потреба патріархату пояснюється такими аргументами: необхідністю єдиного і сильного центру нашої Церкви та єдиного Синоду, який би мав необхідні канонічні, правові підстави і не був би лише калькою латинських єпископських конференцій – цілком чужих природі нашої Церкви.
На підсилення цих аргументів митрополит Максим каже, що наша Церква мусить, наприклад, дбати про переклади літургійних текстів, оскільки Другий Ватиканський Собор започаткував уживання живих мов у літургії, що Церква існує в різних країнах світу і що в обох випадках є необхідність єдиного координаційного центру, який би забезпечував ці душпастирські потреби та скеровував священиків туди, де їх найбільше потребують. Іншими словами, аргументація митрополита Максима Германюка була суто пастирською. Думаю, сьогодні ця аргументація не втратила свого значення і залишається для нас надзвичайно важливою. Пізніше я ще повернуся до неї.
Екуменічний аргумент
Наступний документ, який важливо взяти до уваги, – лист наших єпископів, учасників Другого Ватиканського Собору. Вже не тільки сам митрополит Йосиф, а й інші українські єрархи скеровують клопотання до Святішого Отця. Під цим зверненням маємо цілу низку підписів осіб, які справді є легендарними постатями в історії нашої Церкви. Останній із них нещодавно відійшов у вічність – кир Андрій Сапеляк (помер у Львові 6 листопада 2017 року. – Ред.). Владики просять Папу про створення українського патріархату. Можна сказати, що цей лист, датований 12 листопада 1964 року, є дещо скороченою версією клопотання Патріарха Йосифа з року перед тим. Але є одна цікава особливість: вони просять проголосити патріархат «Києво-Галицький», хоча самого Йосифа Сліпого ще іменують Верховним Архиєпископом Львівським, митрополитом Галицьким та екзархом Великої України. Вони повторюють історичні, душпастирські та канонічні аргументи і перераховують, які структури нашої Церкви повинні бути об’єднані в цьому патріархаті.
Але в цьому листі, говорячи про Патріарха Києво-Галицького, наші владики вже згадують і про екуменічний вимір його служіння. Адже в той час на Другому Ватиканському Соборі тривала праця над наступними декретами і готувався документ під назвою Unitatis redintegratio. У ньому Католицька Церква по-іншому починає трактувати православних братів і сестер, стверджуючи, що їхні спільноти є справжніми Церквами і що в католиків з ними більше спільного, аніж того, що роз’єднує. Наші владики наголошують, що постання патріархату буде потужним каталізатором пошуку єдності між православними та греко-католиками в Україні та в діаспорі. Хоча їхнє розуміння екуменізму ще доволі специфічне і вкінці вони цитують відомі слова Папи Урбана VIII: «Per vos, mei Rutheni, Orientem convertendum spero». Такий тип думання, сподіваюся, назавжди відійшов в історію. Сьогодні ми по-іншому це бачимо і по-іншому розуміємо.
Тому в цьому контексті я хотів би пригадати й підкреслити абсолютну актуальність пастирського листа Блаженнішого Любомира, датованого серпнем 2004 року «Про утвердження патріаршого устрою УГКЦ». Властиво, цей документ він опублікував після одного доленосного Патріаршого Собору, який відбувся у Львові в 2002 році, на якому, згідно з усіма приписами канонічного права, були присутні делегати: миряни, монахи, священики, єпископи з усього світу. І чи не вперше в історії вже не тільки єпископи, не тільки предстоятель Церкви але все церковне тіло на цьому Патріаршому Соборі оголосило одностайне рішення – бажання патріархату. На той момент усі ті різного роду поділи, дискусії, протистояння, які існували всередині нашої Церкви, упродовж тих 60-их, 70-их, 80-их років, уже відійшли в минуле. Наша Церква на той час була абсолютно одностайною в своєму бажанні. І знову ж таки це бажання було аргументоване в тих трьох рівнях: історичному, який показує, що ми є патріаршою Церквою; пастирському, який показує, що нам потрібно сьогодні єднального чинника, який би міг бути необхідним елементом будівництва єдності нашої Церкви в Україні і на поселеннях, та екуменічному. Блаженніший Любомир у цьому листі говорить, що наш патріархат не є самоціллю, що він є шляхом. А що є остаточною метою? Остаточною метою є розквіт і повне життя Київської Церкви. Дослівно він говорить так: «Патріархат – це стан душі, якнайкращий вияв суті і покликання Церкви. Тому прагнення нашого народу в минулому і тепер встановити патріарший устрій слід розглядати по-церковному, по-Божому, а не як самоціль». У посланні прозвучала й нотка полеміки проти намагання інструменталізувати тему патріархату з політичною метою як з боку тих, що боролися за патріархат, так і тих, що його поборювали, адже патріархат – це шлях, а мета Церкви – це спасіння людей через служіння Богові й ближньому.
Патріархат і єдина помісна Церква
Я не буду докладніше зупинятися на історичному та пастирському аргументах за патріархат, але дозволю собі зосередитись на цьому останньому – екуменічному. Бо на той час Блаженніший Любомир казав, що він є чи не найважливішим. Він і сьогодні залишається, мабуть, найбільш болючим, найбільш дискусійним. І скажімо собі відверто – це чи не єдина причина, чому ми ще сьогодні не маємо визнання цього патріархату. Ще тоді, у 2004 році, Блаженніший Любомир вирахував п’ять причин, чому нам заперечують патріаршу гідність. Дозвольте мені їх пригадати, бо вони надзвичайно цікаві для нас і сьогодні. Якими є закиди? Перший: патріархат УГКЦ послаблюватиме сопричастя із наступником святого апостола Петра, а отже, послаблюватиме зв’язок із усією Католицькою Церквою. Другий: патріархат означатиме створення націоналістично забарвленої Церкви, яка сіятиме ненависть супроти всіх інших. Третій: патріархат УГКЦ став би великою перешкодою для об’єднання християн в Україні. Четвертий: створення патріархату УГКЦ означало б нехтування Московського Патріархату, який вважає Україну своєю канонічною територією. П’ятий: патріарший статус УГКЦ призвів би до збереження уніятизму, який у наші часи був засуджений як невідповідний шлях для досягнення єдності між усіма християнами. Думаю, це вичерпний аналіз усіх закидів, які залишаються актуальними нині і які повторюють вже як аксіому. Мені годі проти всіх цих пунктів полемізувати, і навіть у своєму листі Блаженніший Любомир не хотів цього робити. Я би хотів лише відповісти на ці питання у світлі сучасних дискусій про створення – таке досить погане слово з церковної точки зору – єдиної помісної Церкви в Україні. Бо ті п’ять пунктів тоді можна звести до двох, які де-факто сьогодні повторюють різні єрархи Православних Церков в Україні. Перший із них звучить так: «Єдність УГКЦ з Римською Апостольською Столицею є такою самою, як єдність Української Православної Церкви з Московським Патріархатом». На думку цих полемістів, не існує різниці між УГКЦ і УПЦ (МП) у їхніх зв’язках з церковними центрами в Римі та Москві. І тому далі часто звучить наступна аргументація: чому нам кажуть від’єднуватися від Московського Патріархату, якщо грекокатолики успішно тримаються Ватикану? Але тут показується цілковите нерозуміння ролі Святішого Отця як Вселенського Архиєрея. Негативну роль тут відіграє проекція ще не надто розвинутої православної еклезіології на розуміння вселенськості Церкви. Тут проглядається одне дуже чітке нерозуміння суті справи, і тому я думаю, що наш патріархат має велику місію для того, щоби пояснити православному світові сутність служіння наступника апостола Петра, абсолютно не послаблюючи нашого з ним сопричастя. В чому полягає це свідчення? Що ми, звертаючись до наших православних братів, кажемо: «Браття православні, ми не є частиною латинського патріархату. Ми будуємо свій. Ми хочемо бути в сопричасті з Римським Апостольським Престолом як повноправна помісна Церква свого права, яка несе свідчення єдності Христової Церкви першого тисячоліття. Як у сопричасті з Римським Апостольським Престолом у першому тисячолітті був Антіохійський Патріархат, Єрусалимський Патріархат, Константинопольський Патріархат і всі інші помісні Церкви, так і ми сьогодні є такою помісною Церквою». Московський Патріархат цієї еклезіальної пам’яті не має, тому що зародився і виник уже після так званої Великої схизми, тому йому й важко збагнути своє місце у контексті Вселенської Церкви.
Наступний еклезіологічний міф полягає у тому, що єдина помісна Церква в Україні може тільки тоді утворитися, коли греко-католики відмовляться від сопричастя з Римським Апостольським Престолом, перервуть його, і лише тоді може відбутися єднання усіх членів, усіх спадкоємців київського християнства. І тут велике завдання нашої Церкви – свідчити і Православним Церквам в Україні, і Римському Апостольському Престолові, яким чином наш патріархат допоможе справі єднання Церков. Тому що сьогодні в католицько-православному діалозі відбувається рух в цілком інший бік: не рух у бік переривання сопричастя з кимось, не рух до національної еклезіологічної самоізоляції, а рух в цілком іншому напрямку – пошуку сопричастя між православним і католицьким світом. Понад те, триває пошук спільного розуміння вселенськості Церкви і помісності. З латинського боку починають щораз більше розуміти роль партикулярних Церков не лише як окремих єпархій, а й глибшу роль єпископських конференцій. Папа Франциск оголосив цікаву ідею: клич про здорову децентралізацію. Він дивиться на синоди Східних Католицьких Церков і каже: «Допоможіть нам, римо-католикам, доцінити синодальність Христової Церкви». Тобто в католицькому середовищі думка рухається до щораз глибшого розуміння важливості й сутності помісних Церков. Із православного боку триває дискусія щодо пошуку вселенського авторитету, вселенського уряду управління Церквою. Дивіться, як православні цілого світу шукають сьогодні можливості збиратися на вселенські собори чи синоди. Ми бачили, яким важливим для православного світу був Синод на Криті, який, ми знаємо, не всі православні підтримали, бо є такі, що цілковито заперечують необхідність єдиного вселенського служіння кого б то не було. Сьогодні йти шляхом еклезіальної самоізоляції у єдину помісну національну Церкву означає бути анахроністами на тлі вселенського руху єднання Церков. Патріархат Української Греко-Католицької Церкви, я думаю, є дуже цікавою відповіддю на ті питання, які ставить сьогодні перед собою Вселенська Церква, і православна, і католицька сторони. І в тому я вбачаю великий екуменічний потенціал нашого патріархату.
Торік, у жовтні місяці, відбулася Пленарна асамблея Конгрегації для Східних Церков з нагоди сторіччя її утворення. І коли я мав там доповідь про місію Східних Католицьких Церков у справі екуменізму, то згадав про те, що дуже часто православні нас не розуміють, вважаючи, що ми є церковною аномалією. Тому що, будучи спадкоємцями східної візантійської літургійної та іншої традиції, ми начебто вживлені в чуже тіло – тіло західного латинського патріархату. На це різко зреагував кардинал Герхард Мюллер, колишній префект Конгрегації доктрини віри. Він тоді сказав, що саме тому, щоб не дати нагоду православному світові неправильно інтерпретувати роль і місію Вселенського Архиєрея в Христовій Церкві, Папа Бенедикт у 2006 році зрікся цього титулу. Варто зазначити, що після цього екуменічний діалог не погіршився, усе пішло далі.
Де ми перебуваємо сьогодні?
Спершу варто звернути увагу на те, що нинішній понтифік, комунікуючи з іншими, уживає термінологію, яка, як мені видається, є більш зрозумілою для сучасної людини. Коли він відвідував Константинополь, то сказав до Патріарха Вартоломея: «Ми є браття! » і попросив у нього благословення. Це сильний жест. Той самий жест Папа вчинив у присутності владик нашого Постійного синоду в 2016 році, відразу після підписання Гаванської декларації. На завершення нашої зустрічі він схилив переді мною голову і попросив благословення. Це був цікавий жест. На нього чомусь мало хто звернув увагу, але я думаю, що це був глибокий жест визнання і поваги до нашої помісної Церкви.
Святіший Отець Франциск мислить як душпастир, тому нам необхідно знову звернути увагу саме на пастирський аспект нашого патріархату. Думаю, що невдовзі екуменічна тема буде вичерпана. Та полеміка, яка сьогодні є проти нашої Церкви, лише дає нам нагоду про себе сказати. І ми її використовуємо. І що більше нас будуть атакувати, то більше ми будемо свідчити про себе. Але наступний етап буде пастирський. Зважаючи на особливу харизму Папи Франциска, ми мусимо пояснити, що саме для того, аби ми були собою, були живою Церквою, яка дбає про своїх вірних в Україні і на поселеннях, ми потребуємо усіх необхідних засобів для свого розвитку, ми потребуємо патріархату. Бо це погляд Папи Франциска. Він, коли зустрічає єпископів, завжди скептично дивиться на тих, що хочуть собі якогось почесного звання, навіть за реальні заслуги. Він може запитати: «А як це допоможе тобі/ йому бути кращим пастирем? ». Оце є та матриця, в якій ми повинні переосмислити нашу аргументацію, і остаточно це те, про що говорить Блаженніший Любомир: що патріархат – це дорога, а мета – це спасіння людських душ.
Було два моменти, коли питання нашого патріархату порушувалося перед Папою Франциском. Спершу це був листопад 2014 року, коли новообраний понтифік уперше зустрівся з нашою Церквою, з усіма нашими владиками в соборі святого Петра у Римі з нагоди 50-літнього ювілею перенесення до цієї святині мощей святого Йосафата. Я нічого особливого тоді не зробив, тільки «переспівав» лист митрополита Йосифа Сліпого до Папи Павла VI. Я просто сказав: «Ваша Святосте, я представляю Вам патріаршу Церкву. І ми чекаємо. Очевидно, ми шануємо Ваше право і Ваше відчуття, але ми чекаємо». Вдруге наше питання було порушене під час вже згаданої Пленарної асамблеї Східної конгрегації – винесене на голосування її членів. Слід сказати, що раніше Конгрегація для Східних Церков часто ставала інструментом тиску на нашу Церкву щодо патріархату. А в 2017 році це було засідання найвищого органу – Пленарна асамблея, де були присутні всі східні католицькі патріархи, верховні архиєпископи, окремі митрополити Церков свого права. Решта членів цієї асамблеї, майже половина, є кардиналами – частина з Римської курії, частина – з цілого світу. Наше прагнення до патріархату зустріло з боку членів Конгрегації повне розуміння і відкритість. Тож наше питання за підсумками асамблеї було аргументовано представлене на розгляд Святішого Отця.
Нам не слід забувати, що наші змагання за патріархат були нічим іншим, як втіленням рішень і духу Другого Ватиканського Собору. Тільки що стається часами? Дух отців Другого Ватиканського Собору часом випереджає дух, мислення та уявлення про Католицьку Церкву, які існують в різних частинах церковного тіла: як серед працівників Ватиканської курії, так і в окремих сегментах тіла нашої Церкви. Можна лише собі уявити, скільки сил необхідно було докладати Патріархові Йосифу, щоб доносити цей соборовий дух до деяких представників Ватиканської курії, які не поспівали за думкою отців Другого Ватиканського Собору і не розуміли, в чому полягає потреба українців…
Я думаю, що оновлена увага до соборових діянь, яка просто світиться у всіх думках-промовах Папи Франциска, по-новому актуалізує наші ідеї і змагання за патріархат. Для нас патріархат – це питання, чи ми будемо завмирати, чи розвиватися. Адже ми не можемо відмовитися від патріархату саме тому, що не можемо відмовитися від повнокровного розвитку нашої Церкви. І ми таки розвиваємося, ми живемо, ми є живою Церквою! Це саме те, чого хотіли отці Другого Ватиканського Собору, – щоби Східні Католицькі Церкви вповні були собою і розвивалися.
Блаженніший Святослав Шевчук, глава УГКЦ
