Свіжий номер

1(501)2024

Час ставати сильнішими

Стати автором

«Чекаю докладніші звіти про стан цілого світу»

Або: «За стіл сідаю, перо витягаю і до Вас, дорогенькі, листа починаю». Так майбутній Блаженніший Любомир любив по-дитячому римувати у листуванні з найближчою родиною, будучи вже не юнаком, а сивобородим настоятелем монашої спільноти і єпископом, хоч тоді ще не визнаним Апостольським Престолом у Римі. З усіма він любив пожартувати.

Кореспонденція 1975 – 1992 років побачила світ у вигляді книжки Інституту історії Церкви УКУ «Найдорожча Мамусю. Листування о. Любомира Гузара з матір’ю». Чи відкриємо ми у ній главу УГКЦ, якого досі не знали? Ні. Він був послідовним – однаковим у спілкуванні і з рідними, і з усіма іншими. Простий, правдомовний, веселун, людина глибокої довіри до Бога, ощадний, тверезодумний і стриманий.

Як бачимо з видання, упродовж 17 років листування Блаженнішого з матір’ю низка тем не змінювалася. Це були погода, здоров’я, новини родинного кола, частково справи «Студіону» і навколопатріархальні теми. Згодом додалося обговорення подій в Україні періоду Перестройки та перших років незалежності. Все це були речі, якими отець Любомир жив, на які емоційно реагував.

Листи, що ввійшли до книжки, є доповненням до телефонних розмов і цікаві вони тим, що дають читачеві нагоду стати «членом родини». Ця кореспонденція показує сім’ю, яка живе одним духом – духом закоріненості у Церкві. Цікаво, до прикладу, відкривати, як мама Блаженнішого – Ростислава Гузар – стежить за подіями і радить синові, що він повинен читати, на що звертати увагу. Цікаво бачити, як уся сім’я ГузарівВасилькевичів уболіває за визнання патріархату для УГКЦ, але ставиться до цього без фанатизму, зважено, помірковано. Цікаво бачити, як сам Любомир Гузар постійно тримає руку на пульсі Патріархального руху.

Особливу увагу хочеться звернути на лист, в якому вимальовується ставлення Любомира Гузара до своїх молодих співбратів: кандидатів чи новиків. Він сприймає їх не інакше, як рідних дітей, використовуючи вираз «малята-писклята».

«Коло мене, Богу дякувати, добре. Мої «діти» ростуть. Надіюся щиро, що з них щось доброго буде. Маю великий страх, щоб через мої помилки вони чогось не стратили. Надія тільки в Бозі», – пише Любомир Гузар.

Майбутній глава і Отець УГКЦ порівнює своє становище з колишнім становищем мами, яка, збираючись у гості чи їдучи на відпочинок, брала дітей зі собою. Але він не може своїх кандидатів чи новиків зі собою возити, тож воліє залишатися з ними в монастирі…

Якби ці листи не мали дати, неможливо було б визначити, скільки років їхнім авторам… Та завдяки проставленим датам бачимо, що як ще отець Любомир, так і вже Преосвященніший Любомир у стосунках з матір’ю, сестрою, шваґром, залишався незмінним: дитиною, сином і молодшим братом. Він залишався трохи «непрактичним», дозволяв, щоб ним опікувалися в дрібницях: допомогли купити штани, шампунь, пришити ґудзик, оплатити страхування тощо. Це він робив попри те, що в цих же листах сам давав поради щодо того, як краще повестися у фінансових справах близьких родичів, чи оповідав про монастирську господарку.

Загалом, читаючи книгу «Найдорожча Мамусю…», мимоволі розумієш, що вона є певного роду останньою сторінкою епохи й закриває її. Ми навряд чи вже знайдемо тепер або в майбутньому таку ж ніжність спілкування між поколіннями, як у кореспонденції Блаженнішого та його мами: «Найдорожча Мамусю!» – «Любасику, найдорожчий мій Синочку!»…

Ліда Мідик

Поділитися: