На настирливі домагання мами у 1918 році батько переноситься із знищеної війною дощенту Ярославщини на спокійнішу парафію. Бо коли батько повернувся після воєнних дій з Відня, то єпископ доручив йому опіку над 21 селом, де не було священиків. Одинокий старенький о. Лазор в Ляшках залишився, але він вже сам з хати вийти не міг, то хрестив чи вінчав людей у себе в хаті, а похорони люди робили самі, а отець парох лиш раз на рік, випроваджений на цвинтар, кропив свяченою водою свіжі могилки.
Церкви в більшості понищені, села у 50 відсотках згоріли. Отож батько з воза не злазив, тай рідко коли в хаті ночував. Крім обов’язків душпастирських з доручення єпископа на батька спали ще обов’язки з почуття відповідальности перед власним сумлінням. Отож прийшлось сповняти функції шкільного інспектора, відкривати школи, призначати некваліфікованих учителів та забезпечити їм і хату, і прожиток. Треба було сповняти обов’язки інспектора на відбудові знищених сіл. Далі треба було взяти на себе обов’язок референта допомоги вдовам та сиротам та воєнним інвалідам. І врешті стати повітовим розподільником допомоги Червоного Хреста.
Щоб подолати ту роботу, батько затруднив не лише сина Славка, як свого кур’єра, транспортера тощо, поки він не пішов добровольцем до війська. А донька Маня то не одну ніч просиділа над всякими звітами, розподільниками чи списуванням протоколів. А самі ми жили у піврозваленій хаті. Кухня заціліла і одна кімната. Там ми жили, а дві інші напіврозвалені кімнати перемінено на магазини одягу та харчів. Ніякого устаткування в хаті не було, тож столом служила бочка денцем наверх, а табуретами клецки з дерева. Дві курки тримали ми в пекарській печі, а корову в розбитій стайні, де одної стіни не було зовсім.
У жовтні 1918 р. батько переїхав на спокійну парафію. Була це Передільниця Добромильського повіту — знане із злодійства село на цілу Галичину. І справді, таких, які не крали, було на ціле село може п’ять родин. Першого листопада застав село незнищене воєнними діями, але без одного здорового мужчини. Жінки орали, сіяли і молотили. Крім церкви, ніякої установи в селі не було, навіть школи. Батька призначено політичним комісаром на цілий район. До його обов’язків належало: забезпечити державне майно, створити в районі міліцію й військову охорону для державного майна та позміняти війтів, де були поляки.
Фронт проходив селом то в один, то в другий бік. І врешті польська окупаційна влада. Господарська руїна і політична програна. Почали повертатись мужчини. Але розмови про школу, читальню чи кооперативу не було з ким ані з чим починати.
Перше, що зробив батько, — вистарався дозвіл на ім’я жінки вести продаж тютюну, очевидно за яйця, бо гріш з дня на день тратив вартість. Потім придбав аптечку для людей, а другу для тварин. Цим завідувала мама, радила на підставі підручників, обділяла потрібними медикаментами. Потім почалась поновно праця виєднування вдовиних пенсій і розміщення сиріт по всяких притулках чи по добрих людях. З черги передплатив газети та журнали, й в неділі по вечірній люди сходилися послухати, що в газетах пишуть. З уряду, батька, як того, що веде метрикальні записи, зробили інструктором Статистичного Бюра з обов’язком щомісяця звітувати до головного Статистичного Уряду про зміни серед населення кількох довколішніх сіл.
Тому, що про школу, читальню чи кооперативу в селі не хотіли навіть слухати — батько поробив вступні старання про меліорацію грунту — зокрема підмоклого «Оболоня» та «На ріни», де в дощову пору ні пройти, ні проїхати, а що посієш, то вимокне. Але та акція теж не вдалася, «бо наші діди жили без меліорації, то й ми доживемо. А коли відводниться, то податки вищі будуть».
Тоді батько сам взявся за школу. На клаптику парафіяльного городу заклав фундаменти. На цвинтарі та кругом городу вирубав старі ясені й на тартаку проміняв на матеріял. Школа росла доволі швидко. Знайшлись помічники. Спровадив батько учителя-українця, бо село було чисто українське, й почалось нормальне навчання десь 1924 р. Повернувся з таборів інтернованих молодий чоловік, що набув кілька практичних фахів, й батько намовив його закласти крамницю, а при крамниці фризієрський заклад. Діло пішло. Але Качмарикові було трохи незручно вести одне й друге, то крамницю переорганізували на кооперативу, додали продавчиню, а Качмарик був закупщиком, а тато книговодом.
Коли ж з Америки повернувся Зінкевич і побудував зразу при мості нову велику хату, крамницю перенесено до неї, а Качмарик займався фризієрством та виправою звірячих шкірок.
З молодих знайшлися охочі до просвітянської праці, та не було ані диригента, ані режисера. Почалося з випозичання книжок і одного фестину на рік. Від вчительки-польки теж помочі ніякої. То батько підшукав молодого дяка десь аж під Гусаковом. При тому він був теж добрим столярем. Знайшов для нього дівчину, поженив, і так почалося культурне життя. Проби відбувались у школі. Польки-учительки робили певні труднощі, але батько тоді вже здобув собі в повіті певну позицію, тому спротив учительок сам староста допоміг зламати, бо батька потребував у повітовій раді як незаступимого референта шкільних справ. Наша школа заімпонувала навіть полякам, бо знали, які настрої були в селі.
З черги підшукав здібного хлопця, якого післав на ветеринарні курси, й село, а також ціла околиця дістали свого «ветеринара». І так поволі з нашої хати забрали папіроси і тютюн. Пішла теж моя бібліотечка до читальні, також аптечка перестала поповнятись, бо вже був свій ветеринар.
Зразу батько сам доглядав поля та луги, а мама городи. Але з уваги, що в селі було більшість господарств дво-три моргових, та й ті розпорошені в чотирьох або п’яти місцях, по загонові, то щоб хоч в якійсь мірі людям допомогти, батько почав давати «на спілку». Це у нас виглядало так. Батько давав добриво, давав своє, звичайно селективне, насіння і пильнував про плодозміну. А винаймаючий мав виорати, обсіяти, виполоти чи справити, зібрати й привезти половину врожаю до стодоли. Також запрошував часто до села повітового агронома, який давав людям поради, як управляти поле та що на ньому сіяти. Яку застосувати систему плодозміну, щоб не виснажувати ріллі.
Розподіл праці у батька був незмінний. Вставав біля шостої. Палив зимою в печі-огрівачі й сідав за канцелярську писанину. Біля восьмої йшов до церкви правити тиху Службу Божу. Після сніданку або їхав до міста — в понеділок до Добромиля до старости або на якісь наради, а в п’ятницю до Перемишля, до єпископської канцелярії, бо й там мав обов’язки. Допомога вдовам по священиках, Шкільна Рада та щось із сирітськими захистами. А коли не їхав до міста, то паличка в руки й з одної школи до другої, бо школи були у трьох селах, що належали до парафії. По обіді знов сідав писати, головно всякі звіти або рахунки кооперативи, а увечері, в залежності від пори року, то рубав ріща в шопі, то лущив кукурудзу чи горох, то сідав щось почитати. Спати клався завжди між 8-9, але ще з годину читав, часто для мене казочки або історичні оповідання.
Їв дуже невибагливо, читаючи газету. Не пив, хіба для годиться склянку вина. Курив три папіроси на день — завжди після їжі. Дожив до 82 років життя і помер в наслідок недогляду від гангрени. Нервувався часто, переживав багато, але назовні це було непомітне. Я не чув ні разу, щоб на когось сварився чи кричав. Дорікав нераз, але завжди спокійно й вибачливо, радше радив, ніж картав. «З живого й з мертвого» не здирав, себто не брав надмірної плати. За церковні треби ніколи нічого не вимагав — «що вважаєте, то дасте. Але не скривдіть дяка та паламаря». На тому тлі були часті суперечки з мамою, бо батько гостив кожного, хто зайшов до хати, а часто не брав за послуги нічого. Знаю від мами, що коли я поїхав студіювати до Кракова, то батько часто мусів позичати гроші, щоб післати мені на помешкання і на оплати за навчання.
Тепер нераз дивуюся, звідки у батька було стільки енергії, бож всі його обов’язки вимагали не лише часу, але й рішень, часто ризикованих, і плянування. Майна родині не залишив. Сам придбав собі труну ще за життя, щоб по смерті не було нікому клопоту. А місце на цвинтарі знайшлось безплатне. До нині добрі люди доглядають його могилу.
(Далі буде)
