Свіжий номер

1(501)2024

Час ставати сильнішими

Стати автором

Священик громадянин

(Закінчення)

Як згадувано, Передільниця була чисто українським селом, але теж селом злодійським. Коли батько попав на парафію у 1918 році, то в селі, крім церкви, не було ніякої громадської установи. Навіть корчми не було, бо жиди боялись там замешкати.

Всякі намагання батька оживити громадське життя розбивалося об мур злодійських пересудів та злодійського закону солідарности. Навіть коли б хтось зацікавився якоюсь громадською справою, то без одобрення злодійської опінії небезпечно йому щось починати, бо це уважалось за зломання, бо це уважалося б нарушенням злодійської солідарности. Отож всякі почини у справі заложення крамниці, читальні чи школи — розбивалося об мур злодійського забобону.

Читальня почалася від того, що батько сам запронумерував ряд всяких газет та журналів на своє ім’я, а в неділю по вечірні цікаві приходили до нас до хати послухати «що в газетах пишуть».

Крамниця почалась теж в той самий спосіб. Батько роздобув право на продаж папіросів та тютюну, а що гріш тратив з кожним днем на вартості, то продавав їх за яйця. Раз на тиждень відвозив яйця до Добромиля, а привозив тютюн та папіроси.

Але зі школою таки нічого не виходило. То нема приміщення, то нема навіть площі на будову школи, то діти потрібні пасти худобу, бо пасовиська в селі не було.

Тоді батько рішився на ризикований крок. Шматок свого городу приділив під школу й, вирубавши свої власні ясени, що росли кругом городу, проміняв їх на тартаку на будівельний матеріял. Прикупив у сусідьному селі порожню хату й перевіз до Передільниці. Так із старої хати та прикупленого матеріялу почала рости будівля школи. Але вийшли ускладнення іншої натури. Консисторія не погодилася на передачу грунту під школу, бо саме єпископ видав розпорядження, що приналежних до парафії земель не вільно продавати. Знову шкільна влада вимагала, щоб школу було зареєстровано, як власність державну під опікою громади.

Як з тих клопотів батько вийшов, не пригадую. Знаю лише, що мав багато клопотів і в єпископській канцелярії, і в інспектораті. Не одну ніч не міг спати — журився. Будова припинилась, а тим часом добрі люди розікрали будівельний матеріял. У справу вмішалось староство, доручило перевести слідство. Тоді батько пішов на одчайдушний крок. Заявив, що з уваги на безвихідну ситуацію з правом власности сказав людям, щоб матеріял розібрали, щоб не марнувався даремно. Що ввесь матеріял — це його приватна власність. Слідство припинено, а частина пропавшого матеріялу сама віднайшлась. І щось по двох роках школа в Передільниці почала працювати.

* * *

Земля в селі була поганенька — третьої кляси. А в наслідок воєнних подій — фортифікаційних робіт чи безпляновому вибиранні шутру деякі ділянки або були вияловлені зовсім, або підмоклі. Щоб рятувати людей від біди, батько пропонував перевести меліораційні роботи. Господарі мали по маленькому загоникові у п’яти або шести різних місцях, а разом не більше півтора до двох моргів. На деяких ділянках — на луках, на зарінку та під Грабівницькою горою справді нічого не родило. Або підмокле, або вигорить від сонця, або обсунеться по дощі увесь урожайний грунт. Отже, був плян осушити луки, здренувати рінисько та укріпити Грабівницьку гірку. Або другий плян — залишити згадані неврожайні поля на пасовиська, а роздріблені загони скомасувати у один морговий лан. Люди противились і одному й другому плянові. Головний мотив був, що коли скомасувати чи змеліорувати поля, то підвищиться урожайність, а уряд наложить вищі податки.

В Добромилі до рідних приїхав інженер-аґроном, який не міг дістати державної праці, бо був суджений за приналежність до УВО та участь в якійсь акції. Батько запросив його приїхати на довше до нашого села, зорієнтуватись на місці, поробити відповідні кошториси. І замешкав інж. Степан у нас. Простудіював всі грунтові книги, обійшов усі закутки. Переговорив з деякими людьми і намітив плян не комасації, бо це натрапило на гострий спротив, але меліорації на трьох згаданих ділянках. Представив свій плян на зборах громади. Радили довго — головно звідки взяти гроші й потрібні матеріяли. Вирішили здренувати підмоклі луки. Ріні не чіпати, бо там на камені все одно нічого не вродить — хай залишається пасовиськом. А Грабівницьку гору наразі не чіпати, бо половина гори належить дідичеві, а він про якийсь вклад навіть говорити не хоче.

Але під час нарад і розмов вийшла справа зміни виміру податку. Інж. Степан перевірив ці справи й прийшов до висновку, що Передільницькі грунти є несправедливо оцінені. Він в тій справі зладив переоцінку, і батько разом із солтисом внесли домагання переоцінити наші грунти до податкового уряду. Тим часом меліораційні праці припинено, поки оціночна державна комісія не перевірить справи. Оцінка інж. Степана була прийнята, й податки сильно обнижені.

Тоді громада зажадала відшкодування за переплачені податки від закінчення війни до нинішнього дня. Почались торги, й врешті стануло на тому, що держава прислала свого інженера та призначила матеріяли, потрібні для осушення лук. Також на ріниську заборонила брати рінь з глибоких закопів, лише згортати камінь, який був на поверхні. А всі глибокі закопи зарівняти.

* * *

Коли за німецької окупації «будову» використано на приміщення для частини в’язнів тюрми з Тарнова, які працювали на ріниську, на каменоломі або в лісі, то сімейні в’язничні стражники примістились в селі в окремому мурованому домі на зарінку. Всі стражники були або німцями, або «фольксдойчами» з поляків.

Дітвора на Великдень 1942 р. гралась на вулиці і співала популярні в той час боєві пісні. Котромусь стражникові, в жилах якого пливла польська кров, ці пісні не сподобались. Почав хлопчаків розганяти, а коли ті вперто далі співали, вискочив на вулицю і побив їх.

Пошкодовані покликали на поміч парубків.

Почався правдивий наступ на дім, де жили стражники. Стражників добре потурбували й загнали до пивниці, щоб дітям не перешкоджали бавитись на вулиці.

Але жінка одного стражника, полька родом з Добромиля, віконцем вихопилась з пивниці й побігла на «будову» зголосити напад на помешкання стражників. За півгодини до села увірвалась юрба з 30 озброєних стражників з комендантом Віхертом. Почалась стрілянина за кожною людиною, стрінутою поза хатою. В селі впало трьох убитих і багато поранених зовсім непричасних людей. Поранених, забитих, а теж щось 12 арештованих посадили на підводи і повезли на «будову».

Ми про це нічого не знали, аж вчули стрілянину перед вечором в селі. Тому що погоня пішла в горішній кінець села, до нас прибіг солтис з долішнього кінця й розказав, у чому справа.

Передбачаючи гестапівську масакру, як лиш стражники виїхали із села, батько післав солтиса на станицю нашої поліції у Новому Місті, а сам поїхав, не зважаючи на ніч, до Добромиля, щоб там попередити владу та поробити відповідні заходи. Ще вночі подзвонили до УДК з просьбою про інтервенцію в команді гестапо й то негайно, бо рано може бути запізно.

Всі попередження, а в ще більшій мірі вияснення фактичного стану показалися успішними. Арештованих звільнено. Поранених взяли до військового шпиталю на лікування. Стражника, що побив хлопця, та жінку, яка зробила фальшивий алярм, засуджено на півтора роки тюрми. До батька приїхав шеф гестапо, ще раз перевірив цілу справу, подякував за вчасну інтервенцію й просив лише, щоб похорон убитих відбувся без демонстрації, бо загострення відносин нікому добра не принесе.

Вбитими були: старий 92-річний дід Кецик, що вийшов подивитись, хто стріляє, Степан Сивий — 25 років, який приїхав з німецької армії на відпустку до хати, що біг припинити стрілянину, та інвалід Петро Шміґельський, який не встиг втекти до хати, коли почалась стрілянина.

Поділитися: