Згідно з нашими неофіційними інформаціями, знаємо, що під кінець місяця листопада 1993 р. повинен би відбутись другий з черги Синод українських владик на Святоюрській Горі у Львові. До речі, була мова, що цей Синод мав відбутись у жовтні ц.р., але пересунено його на листопад, на цей історичного значення місяць у нашій українській історії. Наша історія занотувала дві знаменні дати у місяці листопаді: це незабутній Перший Листопад сімдесят п’ять років тому, що був і залишився символом незалежности західніх земель України, за який ми все були горді, і перший листопад сорок дев’ять років тому, коли Митрополит, Слуга Божий Андрей Шептицький прощався з туземним життям, перейшовши від дочасности до Божої Вічности, щоб стати перед Маєстатом Всевишнього. Його обильною релігійно-церковною спадщиною живемо сьогодні й ще довгі, довгі роки будемо жити…
Бажалось би, щоб цей з-черги другий Синод, що відбуватиметься на рідних землях на тій же Святоюрській Горі, де у храмі св. Юра спочивають три Митрополити, був відмінним від попереднього, а замаркував себе, як непроминальним в історії нашої УКЦеркви й історії українського народу. Щоб в першу чергу був як справжній господар у своїй хаті, не просив, а посягав на своє і вирішував, як належить. Сьогодні наша Помісна УКЦерква не потребує жодної ласки, вона на своїй власній території, на якій ніхто не мас жодного права її обмежувати. Синод повинен виразно сказати і визначити територію нашої Помісної УКЦеркви, а радше вона є визначене незалежністю Української Держави.
Це не вперше миряни звертаються з своїми проханнями, сугестіями, пропозиціями і думками до наших Синодів — синодальних отців, але, на жаль, голос мирян не був вислуханий, не бралось його до уваги і ні більше, ні менше залишився голосом вопіющого серед пустелі. Хоч знаємо, що це є втертою практикою, мабуть, більшости синодальних отців, але незалежно від цього ми і тим разом звертаємось своїми думками до Синоду та його безпосередніх учасників. Користуємось ось цією євангельською порадою — стукайте і відчинять вам. Ми не будемо переставати стукати не тільки до дверей, але до сумління синодальних отців. Ми бажаємо, щоб на Синоді був почутий голос не тільки мирян, але й священиків. На жаль, останні, себто священики, правдоподібно, бояться, бо є залежними безпосередньо від владик або не мають відваги сказати вголос своїх побажань. Але є вже і серед священиків, які починають голосно думати. Один із таких голосів друкуємо на іншому місці в цьому числі журнала, це лист о. мітрата Ярослава Гаймановича.
Синодальні отці повинні підсумувати все, що вони дотепер робили, себто розглянути свої прохання, проаналізувати відповіді на ці прохання і зробити свої висновки. Слід би сказати, що наша Помісна УКЦерква не шукає жодної ласки, що вже було сказано, ані жодних привілеїв, але бажає мати свої права, які її забезпечувала Берестейська Унія, якої чотиристаріччя скоро будемо відзначати. Вселенський Собор Ватиканський II прийняв ухвалу, що Католицьким Церквам східнього обряду прислуговує форма патріярхату, і ті Церкви, що не мають патріярхату, належить утворити. Наша УКЦерква є одною з найбільших Східніх Церков, але досьогодні їй не визнано гідности патріярхату. Довгий час нас умовляли, що не можна цього довершити, бо немає території. Коли ми вже осягнули територію, то Папа Іван-Павло II у присутності 28 єпископів Української Церкви сказав: «Я вже не бачу жодної перешкоди до проголошення Патріярхату»! Але, на жаль, під цим оглядом нічого не змінилось. А папський нунцій в Україні архиєпископ Антоніо Франко каже нам дальше терпеливо чекати… Синод повинен би прийняти одноголосну постанову, що від цього Синоду Патріярх Мирослав-Іван буде офіційно підписувати «патріярх» Помісної Української Католицької Церкви і про це тільки повідомити Апостольську Столицю.
Синод повинен також на своєму форумі порушити і вирішити справу Мукачівської єпархії, яку папський нунцій вирішив відірвати від Києво-Галицької Митрополії, а приєднати до Східньої Конгрегації, тому що там є кілька вірних неукраїнської національности. То нехай собі їх прилучують до Риму, але подавляюча більшість вірних, які є українцями, слід прилучити до Київської Митрополії. На жаль, синодальні отці на Синодах не порушували справи нашої УГКЦеркви в Пряшеві, чому їх відірвано від нашої Церкви і зісловакізовано? Чому цей стан Апостольська Столиця поблагословила? У десятьріччя смерти Патріярха Йосифа синодальні отці повинні без найменшої надуми, шануючи діло нашого святця Патріярха Йосифа, приєднати до кола єпископів ним висвячених для України двох Владик — о. архимандрита Любомира Гузара і о. д-ра Івана Хому. Це є наша внутрішня справа. Тому, що Апостольська Столиця не пішла по лінії прохань Синоду і не надала Владиці Ізидорові єпископа-помічника, як він просив, а створила нездоровий фермент у Торонтській єпархії. Синод повинен цю справу вирішити, призначити Владиці Ізидорові єпископа-помічника і закінчити нездоровий фермент у Торонтській єпархії.
Синод повинен привернути до активної дії Крилос, як дорадче тіло для патріяршої канцелярії, що його відновив Патріярх Йосиф. Належало б, щоб хоч уже у п’ятдесятріччя смерти Слуги Божого Андрея було його зачислено до лику святих. Ми висунули одні з найбільш суттєвих і життєвих проблем нашої Помісної УКЦеркви. Віримо, що синодальні отці візьмуть їх до уваги і позитивно вирішать.
М. Г.
(В останній хвилині, коли вже ця стаття була надрукована, довідуємось,
що Синод, що мав відбутись при кінці листопада 1993 p., перенесено на лютий 1994 р. Чи це вже остаточна дата — невідомо. Незалежно від цього статтю залишаємо, бо порушена проблематика залишається актуальною
і на місяць лютий 1994 р.)
