Свіжий номер

1(501)2024

Час ставати сильнішими

Стати автором

Звернення Митрополита Стефана до вірних парафії Архистратига Михаїла

Боголюбним Вірним парафії Святого Архістратига Михаїла
в Дженкінтавн, Пенсільванія, мир у Господі
і наше Архієрейське благословення!

 З волі Божої і Священного Синоду Єпископів Української Католицької Церкви та з благословення Святішого Отця Івана Павла II, Папи Римського, на мої немічні рамена п’ятнадцять років тому покладено ярмо єпископства, щоб «керувати довірену мені архієпархію владою законодавчою, виконавчою і судовою» (канон 191, Кодекс Канонів Східніх Церков — ККСЦ). Другий Ватиканський Вселенський Собор навчає: «Єпархіяльні єпископи, поставлені Святим Духом, наступають на місце апостолів як пастирі душ і, разом з найвищим Архіреєм та під його владою, є поставлені для увіковічнення діла Христа, відвічного Пастиря. Бо Христос дав апостолам та їх наслідникам доручення і власть, щоб навчали всі народи й освячували людей у правді, й пасли їх. Тому єпископи, через Святого Духа, який був їм даний, стали правдивими й автентичними Вчителями віри, Архієрархами і Пастирями» (II Ватиканський Собор, декрет про уряд єпископів, 2).

Священні закони Святої Католицької Церкви накладають на єпархіяльного єпископа (ординарія) також і тягар управляти церковним майном. Ще за апостольських часів вірні, приносячи до Божого храму свою пожертву, «приносили гроші… та й клали в ноги апостолів» (Діяння 4:34-35). Вони жертву, зрікаючись своєї власности, віддавали її з любови до Господа й Його Церкви і жертвували її «на Боже». Від тоді самі апостоли або ними висвячені диякони завідували тим церковним майном (Діяння 6:1-6). Ця практика перших християн продовжувалася в Церкві в наступних століттях і по сьогодення та стала священним церковним законом. І сьогодні наші добрі вірні, коли тільки йдуть до Божого храму, вкладають в конверту свою пожертву, свою не раз тяжко зароблену власність і, вкладаючи її у збірковий кошик, віддають «на Боже». І так їхні пожертви стають власністю Святої Церкви, церковним майном.

«Всяка влада має важкий обов’язок дбати про те, аби набуте майно Церкви було записане на юридичну особу, якій воно належить…» (ККСЦ, канон 1020,1). Кожна єпархія є такою ж юридичною особою (канон 921). «Єпархіяльний єпископ, якому довірено єпархію для пастирської опіки від власного імені, керує нею як намісник і післанець Христа» (ККСЦ, канон 178). Наші Архієпархіяльні Статути потверджують вище сказане: «Сам Божественний Основник зарядив так, що церковним майном мають рядити і ним управляти виключно тільки Ієрархи…» (канон 579). «Все нерухоме церковне майно, приналежне до архієрархії чи до поодиноких її парафій, в якому небуть стейті ЗСА, має бути записане на Архієпархіяльну Корпорацію, зареєстровану в стейті Пенсільванія під іменем: «Ukrainian Catholic Archdiocese of Philadelphia, a religious Corporation under Pennsylvania Law» (канон 580). В стейті Пенсільванія діє закон, котрий приписує, що все майно церкви, релігійної спільноти чи громади підлягає законам чи канонам тієї ж Церкви, до котрої дана релігійна спільнота належить. Так, отже, державний стейтовий закон Пенсільванії признає церковне право Католицької Церкви і під контроль її законів підпорядковую все майно католицьких hromad.* Беручи до уваги вищенаведені Божі, церковні і стейтові закони, без найменшого сумніву стверджуємо, що т.зв. «Акт Прийняття парафії св. Михаїла в Дженкінтавн до Філядельфійської Архиєпархії» з його умовинами від 12 вересня 1980 p., н. 988-80-Ц., протирічить вищезгаданим законам і тому від самого початку був неважним і проти-канонічним. Жоден владика, навіть митрополит, не має компетенції діяти проти церковних законів. А якщо таке сталося, то такий акт є недійсним перед Церквою. Навіть Апостольська Столиця ніколи не схвалила б такого протиканонічного акту. Однак парафіяльна громада св. Архістратига Михаїла в Дженкінтавн, Па., мимо наших неодноразових нагадувань, поданих з великою терпеливістю, відмовляється підчинитися приписам вищенаведених святих Божих і церковних законів, тобто записати церковне майно на нашу Архієпархіяльну Корпорацію. Крім цього, провід парафії св. Михаїла зігнорував і переступив ще й інші церковні закони, котрі приписують: «Жодної будівлі, призначеної на церкву, не можна спорудити без виразного письмового дозволу єпархіяльного Єпископа…» (ККСЦ, канон 870). Ще інший закон приписує, що Посвячення парафіяльної церкви належить єпархіяльному Єпископові…» (ККСЦ, канон 871, пар. 2). А провід парафії св. Михаїла не просив у мене дозволу на побудову своєї нової церкви, а також не просив мене посвятити її. Це є наявний і публічний вислів непослуху й недовір’я до свого правлячого Владики, погордження ним, а тим самим і особиста зневага. Я, однак, в ім’я Господа Ісуса, зі серця прощаю їм і, за прикладом мого Іменника, молюся: «Господи, не постав їм цього за гріх!» (Діяння 7:60).

Багато важливішим є непослух святим Божим і церковним законам, а тим самим і зневага Господа Бога. Такий впертий і нічим не оправданий супротив Божим і церковним законам ніяк не може бути Богові милим і ніяк не принесе Божого благословення тим, хто винен у цьому. Сам бо Христос, основуючи свою Церкву, дав своїм апостолам і їх наступникам повну свою власть і владу рядити й управляти Його Церквою, кажучи: «Як мене послав Отець, так я посилаю вас» (Іван 20:21). «Дана мені всяка влада на небі й на землі. Ідіть, отже, і навчіть усі народи…» (Матей 28:18-19). «Істинно кажу вам: Усе, що ви зв’яжете на землі, буде зв’язане на небі, і все, що розв’яжете на землі, буде розв’язане на небі» (Матей 18:18). На іншому ж місці послух Його апостолам та їхнім наступникам Христос прирівняв до послуху Йому самому та Небесному Отцеві: «Хто слухає вас, мене слухає; а хто гордує вами, мною гордує; а хто гордує мною, гордує тим, хто послав мене» (Лука 10:18). Здогадуюсь, що, можливо, не всі прихожани Церкви св. Михаїла є згідні з цією погубною і грішною настановою противитися Божим і церковним законам. Але вони мовчать і своєю мовчанкою дозволяють невеличкій горстці своїх провідників ставити всю громаду на прю священним Божим і церковним законам. Треба, однак, усім пам’ятати, що «призначено людям раз умерти, потім же суд» (Євреїв 9:27). А там кожний з нас особисто буде перед Суддею давати звіт за всі наші діла, слова, гадки і за те, що мали вчинити, а його не вчинили, і за те, що на гріх мовчали.

Другою ж набагато важливішою справою в парафії св. Михаїла в Дженкінтавн є незаконний стан священика, що обслуговує вірних. Церковний наш закон приписує: «Право іменувати парохів належить тільки до єпархіяльного Єпископа, який вільно їх іменує» (ККСЦ, канон 284, пар. 1). Грамотою номінації пароха Єпископ надає священикові свою, делеговану владу управління — «юрисдикцію». Тільки єпархіяльний Єпископ в єпархії (ординарій) має звичайну владу управління, що є пов’язана з його урядом і яка є в Церкві з Божого установлення (див. ККСЦ, кк. 979-995). Священик, котрий не був іменований єпархіяльним Єпископом парохом чи адміністратором парафії на території його єпархії, не має делегованої влади управління, а тим самим не може важно й дозволено священнодіяти. Його священнодіяння є тоді незаконними і строго заборонені церковними законами. А священик, що відважиться так священнодіяти, кожночасно поповнює важкий смертельний гріх святотатства, гнівить Господа Бога і стягає на свою душу Божу кару. І так, наприклад, у справі вінчання чи благословення подружжя церковне право приписує: «Загальне повноваження благословити подружжя може надати тільки місцевий Ієрарх… Щоб надання повноваження благословити подружжя було правосильним, воно повинно бути надане визначеним священикам (determinatis sacerdotibus) у виразний спосіб» (ККСЦ, канон 830, пар. 2 і 3). Такого повноваження (юрисдикції) сучасний священик парафії св. Михаїла не просив і не одержав від мене. Тому всі подружжя, котрі він благословив чи вінчав, є неважними перед Богом і Церквою, і вони не є Святою Тайною Подружжя. Приписано бо законом: «Тільки ті подружжя правосильні, які укладаються згідно із святим обрядом перед місцевим ієрархом чи парохом або священиком, якому одним з цих двох було надане повноваження благословити подружжя…» (ККСЦ, канон 828, пар. 1).

Те, що відноситься до Святої Тайни Подружжя, відноситься також і до Святої Тайни Покаяння, тобто до святої Сповіді. «Святу тайну покаяння може уділяти тільки священик. Пресвитери (священики) для важности дій мусять мати ще й повноваженя уділяти тайни покаяння» (ККСЦ, канон 722, пар. 1-3). Коли ж священик, не маючи повноваження (юрисдикції), дає розрішення гріхів, його розрішення є неважним, недійсним, хіба що це відбулося в небезпеці смерти (ККСЦ, канон 725).

З мого становища як Ваш Владика й Духовний Батько я ще й ще раз нагадую Вам: Схаменіться, будьте добрими християнами-католиками, розважте Ваш блудний стан перед Богом і святою Матір’ю Церквою і заверніть із блудної дороги та підкоріться святим Божим і церковним законам. Не противтеся Божим і церковним законам, бо тоді противитеся самому Богові. Пригадайте собі нагадування самого Господа нашого Ісуса Христа: «Яка користь людині, як світ цілий здобуде, а занапастить власну душу?» (Матей 16:26). «Шукайте перше Царство Боже та його справедливість, а все те вам додасться» (там же, 6:33). Ні в одній парафії жоден з наших Владик, моїх попередників, за останні майже сто років не відібрав парафіяльного церковного майна і не відбере і Вашого, а як Добрий Пастир, хоронитиме і берегтиме його, як зіницю ока.

Дано у Філядельфії при Соборі Непорочно Зачатої Пресвятої Богородиці
в Празник Преображення Господнього,
дня 6, місяця серпня, 1996 року Божого.

+ Стефан — митрополит

(Мова і стиль листа задержані згідно з оригіналом. — Ред.)

Поділитися: