Свіжий номер

1(501)2024

Час ставати сильнішими

Стати автором

Валентин Мороз про традиції Української Церкви в житті народу

Думаємо, що для багатьох, хто не читав «Хроніки опору»[1] Валентина Мороза, варто запізнатися бодай із найважнішими його думками відносно значення Церкви та її традицій в житті народу. Їх він мужньо обороняє в поневоленій Україні своїми публікаціями.

Хоч за такі писання окупанти України засудили Валентина Мороза на багато років ув’язнення — він не кається… А таких в Україні щораз більше й більше… І в тому, власне, запорука майбутнього України.

Наводимо думки Валентина Мороза: «Взагалі, руйнувати підвалини нації найвигідніше під проводом боротьби з Церквою». «Церква настільки вросла у культурне життя, що неможливо зачепити її, не пошкодивши духовної структури нації. Неможливо уявити традиційні цінності без Церкви… Боротьба з Церквою означає боротьбу з культурою.». І «скільки разів рятувала націю саме Церква?» «У подібних випадках між Церквою і нацією можна ставити знак рівности — так само як між Церквою і духовістю взагалі». Очевидно, Валентин Мороз говорить про Христову Церкву в Україні.

Наводимо далі: «Дуже символічне розташування сил: Церкву боронять люди готові на жертви заради ідеї. Що їх мало — то не дивно. Борців завжди було мало, але саме вони роблять погоду.» («погода» у Валентина це: воля, правда — І. К.). Атеїзм послуговується покидьками, готовими різати за 25 карбованців будь-що і будь-кого. Так, це дійсно боротьба світла з темрявою, як написано в атеістичних брошурах. Але де тут світло і де темнота?» Як відомо, з початку 20-тих років большевицькі, протихристиянські активісти збирали міське шумовиння і на вулицях Києва, саме у Різдвяний час, влаштовували богохульні карнавали, маскаради, вдираючись до церков під час Богослужб, витанцьовували й профанували все те, що для віруючих було святістю. Після ІІ-ої світової війни таким же покидькам платять 25 карбованців за кожне зрізання хреста; вигадавши т. зв. «науковий» атеїзм, в пропаганді голосять, що цей «науковий» атеїзм бореться з темрявою релігії. Валентин опрокидує всі ті витівки злобних пропаґандистів.

І далі: «…Відганяли людей від Церкви нагаями». А «інстинкт підказував людям, що Церква… — це єдиний спосіб духового самозбереження, … що неможливо зламати людей, зробити їх рабами, поки не вкрадеш їхнього храму». Але «не завжди від храму відганяють нагаями. Часом диявол діє хитріше». «Часом він одягається навіть в маску діяча культури…»

З писань Валентина бачимо, що таких, власне, діячів в ролі «культуртреґерів», з КГБівськими інструкціями й завданнями, насилають на Західні Українські Землі, доручають їм завідування церковними справами культури, але так, що за їхніми діями зникають (нерідко згоряють) і церковні цінності, і церкви, і пам’ятки культури, і взагалі надбання нації… За наполегливіші оборонні заходи й національну стійкішість (навіть мовну) погрожують, пришивають націоналістичне «вредительство», «бандіровщину» і т. ін., а тоді і статті кримінального кодексу. Бо, іронізує Мороз, «на Західній Україні все зло … походить від «націоналістів». «Трудящийся» з Донбасу, перетворений у робота кінськими дозами горілки і кінською працею, повірив у «вредителя». І досі вірить. Але західній українець не настільки перетовчений у ступі декультурації і деморалізації, щоб повірити…» (у зло націоналістів).

Перестерігаючи перед хитрішими злочинами окупанта Валентин наводить епізод з естонського епосу, де підступний чаклун обіцяв велетневі — силачеві все, що тільки він захоче, але щоб той силач віддав йому, цілком уже непотрібну велетневі, одну тільки річ: щоб віддав «старовинну книгу, приковану в коморі ланцюгами». Наївний силач, що звик напружувати м’язи, а не мозок, погодився. Потім шкодував, але запізно: в книзі «був заповіт бога — батька». Із віддачею книги, легкодушний велетень втратив всю свою силу. Ось такого то вельми важливого й силового значення надає Валентин Мороз збереженню рідної традиції нації.

Небезпечною Валентин вважає «Напівосвіту — це коли у людини спочатку вкрали традиції, а потім дали освіту… — Це коли культура не виростає органічно з власного коріння…» А теж асиміляцію, бо — «це не просто викрадення з народу певної суми людей. Асиміляція є розбиттям традиційних структур… в результаті якої з нації виділюють отой цемент, скріплюючий елемент, завдяки якому вона тримається вкупі як нація». На захист виступає «інстинкт самозбереження. Він — це головна підвалина Опору. Того Опору (Опору — з великої букви  І.К.), яким тримається і нація, і духовість взагалі».

Наводимо ще для інформації: «На українському пустирі пасуться всі… В Рівенській обласній філії художнього фонду з 20 художників лише один  українець. Решту — «позичили»… Оштрафовано близько 30 жителів села Космач по 50 карб, кожний за колядування на Різдво. Допитувано з цього приводу близько 100 чоловік. Священик… о. Романюк усунений…»

Інстинкт самозбереження національної одности і солідарности породжує спільні думки, які діють в народі незважаючи на залізні заслони, решітки, ґрати й кордони. Ми єднаємось із нашими іменними і безіменними борцями за Волю українського народу і за його Церкву. Воїни терплять жорстоке переслідування за оборону культурних цінностей свого народу і традицій рідної Христової Церкви.

До них в першу чергу належить Валентин Мороз.

Тому українські діячі, які зактивізувалися в обороні Валентина Мороза, а рівночасно байдуже ставляться до змагань ПУКЦеркви за її права в Україні і поза Україною, свідомо чи несвідомо недоцінюють ідей Мороза. Він же каже: «Церква настільки вросла у культурне життя, що неможливо зачепити її, не пошкодивши духової структури нації.»



[1] «Широке море України», В-во «Смолоскип», 1972 р.

 

Поділитися: