Місяць тому відбувалися доволі драматичні події в Римі, в центрі яких була справа Українського Католицького Патріярхату. Рідко коли світ звертає увагу на наші справи, бо українську проблему воліють уважати за неіснуючу. Про це дуже дбають наші вороги. Але справи, зв’язані з творенням патріярхату Київсько-Галицької Митрополії та проголошення патріярхом їх Блаженства Йосифа І прорвали цю мовчанку і про Українську Церкву та її прагнення заговорила світова преса. Нею приневолені займатися також найвищі чинники Ватикану і державні представники.
Поряд із такими пресовими заголовками як: «Ватикан відмовляється визнати Кард. Сліпого Патріярхом», чи «Український Патріярхат не існує — каже речник Ватикану», чи «Кардиналові знову відмовлено», появилися також інші: «Українці докоряють Ватиканові за те, що не боронить їхньої Церкви на європейській конференції», «Павло VI розчарував українців католиків» або «Українці католики занепокоєні Ватиканською політикою».
Вже самі ці заголовки відзеркалюють кризову ситуацію, яка виникла знов у взаєминах між адміністрацією Апостольської Столиці та Українською Католицькою Церквою. Сценарій Українських Римських Днів з нагоди Святого Року в липні 1975 р. та інших попередніх подій, менш-більш відомий нашій громадськості. їхні головні факти й епізоди ось такі: Підписання Первоієрархом УКЦеркви Великоднього спільного послання як «Патріярх Йосиф», лист Папи з 24 травня, спроба деяких наших єпископів вчинити вилом в українському фронті, Римські врочистості і патріярхальні маніфестації, Синод єпископів, пресова полеміка, поділ серед ієрархії і священства.
Ці головні факти не вичерпують всього. Був ще ряд інших замітних і не менше важливих епізодів, як наприклад: візити напередодні українських днів у Ватикані московських дипломатичних і церковних емісарів, невідбута авдієнція українських прочан в Папи Павла VI, сконсолідована акція священиків і мирян.
У всьому цьому виявилося недвозначно, що теперішні відносини між українцями католиками та Ватиканом є далі напружені, а може навіть і досягли своєї найнижчої точки. Конфлікт тривав уже довший час щодо справи патріярхального завершення Української Католицької Церкви та фактичного реалізування її помісних прав. Він і раніше мав свої гостріші чи лагідніші вияви. Але тепер знов завогнився, подібно, як з приводу оспорюваних Єпископських номінацій чи заборони відбувати Синоди.
У цьому конфлікті стоять проти себе, з одного боку, свідома і змобілізована частина ієрархії, священиків і вірних Української Католицької Церкви, очолених їх духовним провідником Первоієрархом Йосифом Сліпим, а з другого боку, ватиканська адміністрація, що діє і говорить в імені Вселенського Архиєрея, та частина податливої і української ієрархії, а також священства, яке не приймає концепції церковної самоуправи і помісности, хоч для людського ока також заявляють, що «вони також за патріярхат»… Цим останні сприяють байдужі й опуртуністичні елементи серед вірних, які однак не представляють собою замітної сили і впливу, хоч називають себе «мовчазною більшістю».
Іншими словами, проти себе стоять: свідомий табір українців католиків, що рішені свою Церкву рятувати і забезпечити її існування на майбутнє, незважаючи на важку дійсність в Україні і діяспорі та табір, якого ці справи не турбують, бо їм і так добре, їм «вірних вистачить» чи «за них думає і ними піклується Свята Столиця»…
Коли для перших — справа помісности і патріярхату в цій стадії стала істотним питанням дальшого існування і єдности всієї Української Католицької Церкви, то для других — справа церковної єдности і самоуправности не є суттєва, а долю дочерних Церков в діяспорі слід по-їхньому відділити від долі Церкви-Матері в Україні, а властиво, дати можливість нашим церковним одиницям в діяспорі розплистися в універсальному морі й пристосуватися максимально до панівних римокатолицьких спільнот. Таку концепцію заступає сьогодні Ватикан та, по інерції, всі ті з-поміж українців, які ніколи не грішили незалежною думкою і дією. Ця концепція сьогодні понутру також панівному режимові в Україні, та толерованій там Російській Православній Церкві, бо візія одности Помісної Української Католицької Церкви та її патріярхального устрою підважує московський стан посідання на українських землях.
Історія листа Папи Павла до Патріярха Йосифа не повинна бути ані переоцінена, ані недоцінена. Папа чи, краще кажучи, його адміністрація, сказали ще раз те, що вони хотіли сказати і що сьогодні є дуже на руку партнерам з другого боку. Він нічого нового не вносить і не змінює. Ватикан, як раніше, так і тепер далі противиться завершенню Української Католицької Церкви патріярхатом. В міру свого запалу до цієї позиції, буде за це очікувати якихось користей від потойбічних партнерів.
Для української сторони цей лист, сподіваємося, також не творить нової ситуації. Лист не був прийнятий насамперед їх Блаженством, з ним незгдіні також частина Владик. Його відкидає священство, принайменше його організована частина, його засудили миряни. Ті, що лист приймають, або що «не бажають приєднатися до послуху Святому Отцеві», воліють щоб їх публично не називали… На Сьомому Синоді рішено відповісти збірно на цей лист, очевидно, квестіонуючи аргументи авторів Папського листа, та ставлячи ясно і ще раз слушність українських вимог.
Тому, що аргументи папського листа не є переконливі, а навпаки, його вимоги є кривдячими, той лист не може бути прийнятим. В ньому нема ніякої розумної причини, крім завуальованих натяків на високу політику. Чому ми мали б відмовитися від того, що нам слушно належиться і що ми вже здобули. Блаженніший заявив: «Подобається це комусь чи ні, але ми, Святіший Отче, патріярхат маємо і від цього не відступимо!» Менш-більш таку саму прилюдну заяву склав член Постійного Синоду, Кир Іван Прашко на концерті в папській Авлі авдієнцій 13 липня ц. р. Подібно заявляються священики і вірні.
Очевидно, є голоси, які приймають «резолюцію» Ватиканського бюрократа, проф. Алессандріні, мовляв, «якими би не були наміри деяких людей, український патріярхат не існує». Цю «резолюцію» українська секція Ватиканського радіо, керована Отцями Василіянами, навіть передала етером в Україну, а це тут деякі католицькі органи, як, наприклад, «Нова Зоря» в Чікаґо, публікує авторитетно своїм читачам. На щастя, в Україну передано й іншу верзію українсько-ватиканських взаємин, а читачі «Нової зорі» про інші аспекти тих самих подій будуть приневолені довідуватися не з своєї газети, але з інших, в тому й американських католицьких!
Однак ця «резолюція» для нас не є зобов’язуючою. Не є вона зобов’язуючою тому, що не подиктована вона ані канонічними, ані душпастирськими турботами за нашу Церкву і її вірних, тільки суто політичними. Це вигідно нинішнім керівникам Курії і це сприяє веденому ними діялогові з Кремлем і Заґорськом. Не має ця заява Алессандріні авторитету й тому, що вже й попередньо той самий урядовець склав дещо аналогічні заяви, а виявилося, що це не було так, а лиш звичайна маніпуляція. В березні 1972 р., коли в Римі з’явився з України єпископ Луцький покійний вже сьогодні Кир Василь Величковський, той самий Алессандріні сказав пресі, що до Риму прибув «падре» Величковський. А коли Кир Василь помер у Вінніпеґу і для нікого не було сумніву, що він був єпископом, то на Літургії за усопших у Святій Софії були присутніми чотири кардинали. Мабуть, за звичайним «падре» були б не прибули чотири пурпуровані достойники до собору Святої Софії.
Напружені відносини, витворені останнім часом між Ватиканом і Українською Католицькою Церквою, ілюструють також перипетії довкола плянованої авдієнції українців у папи з нагоди римських українських днів. Мабуть українська спільнота знає, що не було окремої організованої спільної авдієнції для найчисленнішої досі в Римі української прощі. Блаженніший Патріярх Йосиф плянував і бажав, щоб така зустріч відбулася і щоб Вселенський Архиєрей поблагословив українських вірних. Були заходи, щоб Папа відвідав базиліку Св. Петра в час соборної Літургії для українських паломників. Але в цьому відмовили дорадники Папи. Інша можливість була, щоб папа прийняв в окремій авдієнційній залі українських прочан під проводом їх Владик та Блаженнішого Первоієрарха. Відповідальні за це з папської канцелярії поставили умову, щоб підчас авдієнції не було ніяких промов від українців (точніше, Блаженнішого) та щоб українці стрималися від голосних маніфестацій, овацій тощо на честь Патріярха.
Без того, щоби мати можливість висловити свої побажання Вселенському Архиєреєві, не було сенсу приймати пропозиції на таку авдієнцію, бо вона не «авдієнція-послухання», але силенція — мовчазне прислухання.
В такій ситуації три єпископи Василіяни і Апостольський візитатор Кир Мирослав Марусин та кількість зацікавлених прочан були на загальній авдієнції для тисяч різних прочан. Тоді й порадили папі сказати кілька слів до українців. Можливо, що труднощі з плянованою авдієнцією, як також два дні раніше відбута пресова конференція українців, мали певний вплив на те, що папа звернувся з порівняно довшим словом до нечисленної групи українських прочан і сказав щось, за брак чого йому докоряли досі. Отже, у його слові були деякі згадки про терплячих наших вірних в батьківщині. Ми зацитуємо це місце повністю, бо його не поспішилися Отці Василіяни передати в етер на Україну (а «Нова Зоря», користуючися лояльно Василіянськими матеріялами, також цього не загадала!). Папа дослівно сказав: «В окремий спосіб ми молимося за вас, ваших рідних та всіх наших католицьких синів і дочок українського обряду в батьківщині і в цілому світі. Ми добре знаємо, як вони героїчно терпіли і терплять, несучи хрест Спасителя. Ми пам’ятаємо лояльність і твердоту віри мирян, священиків і єпископів вашої славної Церкви!»
Це гарні і заслужені слова признання для наших рідних в Україні. Але треба було для цього зробити публичне обвинувачення Ватикану, що нехтує нашою терплячою Церквою. А коли навіть були сказані ці слова, то дивним дивом, тільки для нас на Заході. їх Ватиканське радіо не передало в Україну! До того, склалося так у висліді маніпуляції папських дорадників, що лише горстка українців почула ці слова, бо велика кількість прочан, готових на цю авдієнцію, обсентувалася разом із своїм Первоієрархом.
Отож, існує поважна криза у взаєминах між нашою помісною Церквою та Ватиканською адміністрацією. Ми й так це повинні називати, бо не має кризи, яка б порушувала єдність віри українців католиків з усією Вселенською Церквою чи їх відданості одній Вселенській, апостольській і католицькі Церкві. Ця річ для всіх нас є самозрозумілою, і тому закиди в якихось схизмах чи відступствах є злобні і несумісні з тим усім, чого ми бажаємо і чого прагнемо.
Існує, натомість, криза довір’я, бо українці втрачають довір’я до чесности арґументів і доброзичливости у трактуванні нас Ватиканською Курією, від уряду для публічних справ починаючи, і на Східній Конґреґації кінчаючи. Це так само криза влади і контролі Ватикану над нашими церковними одиницями. Ця влада з усіх боків оспорювана. Чи може вона довго так утриматися? Куріяльні органи стали для нас, як ніколи досі, непопулярними. Їх відкрито натавровується як колоніяльні, що трактують нас наче мешканців колоній. Навіть ті, що виконують доручення Курії, роблять це формалістично і рутинно. Деякі інструкції ігнорується і такий стан радше мусять толерувати в Ватикані. Не є це нормальним. Коли правління, а зокрема духовне стверджує, що є криза влади, треба знайти шляхи і методи переставитися в дусі нових ідей і нової дійсности. Для нас цією новою дійсністю є визрівання патріярхальної структури і відновлення втрачених прав помісности.
Є це ще криза духовних принципів, певних моральних засад, які бюрократія готова жертвувати для доцільности і практичности. За багато речей робиться з погляду тактики і опортунізму, а на цьому терплять високі ідеали і етичні принципи. У висліді, друга сторона не лише тратить довір’я, але й пошану до авторитету, потрібний взаємний респект і обопільної зв’язі християнської любови. Чи може бюрократія цим нехтувати для того тільки, щоб мати сліпий послух та бездушне виконування чиєїсь волі?!
Ми визнаємо, що такий стан не є нормальним і бажаним для корисних і добрих взаємин між нашою помісною Церквою і центральним управлінням Римської Церкви. Після довгих років конфлікту, напруження і маніпулювань сильнішого супроти слабшого, мабуть, найвищий час, щоби це злагіднити, знайти вихід. Але виходу належить шукати не шляхом заперечень слушних прав і домагань «меншого брата», лише зрозумінням їх, слушних прав і домагань «меншого брата», лише зрозумінням, здійсненням їх в межах можливостей. А здається, що українська сторона не домагається неможливого! Треба мати також добру волю і бажання зустріти деякі самозрозумілі претензії і жалі своїх таки власних дітей з боку тих, які говорять і діють в імені Святої Матері-Церкви!
Як хтось вимагає любови, відданости і готовости на жертву, то це має бути обопільним. На жаль, ми досі не знайшли і не відчули, що таке ставлення в Римі існує. Без цього криза буде існувати, а вона нічого не розв’яже, тільки поглибить прірву. Не допоможе ані фактор часу, яким дехто бажає розігравати. Криза тільки поглиблюється з часом та може кинути тінь і на майбутні взаємини між Ватиканом і Українською Церквою, коли ця перестане бути підрядним чинником!
