Свіжий номер

1(501)2024

Час ставати сильнішими

Стати автором

Іван Вишенський і дійство про кожного

Заходами «Дії Мистецького Слова» під керівництвом Лідії Крушельницької, в неділю, 20 листопада 1977 р. в залі Фешин Інституту було виконано драматичну поему Івана Франка «Іван Вишенський» і переклад з англійського Зенона Тарнавського «Дійство про кожного» (молаліте). Обидві речі мають релігійний характер, але змістово далекі від себе.

На цьому місці підкреслюємо, що не даємо оцінки виконання цих творів і не називаємо осіб, виконавців, бо ж нам ідеться тільки про тематично-змістовий бік справи, який вважаємо доцільно відмітити в нашому журналі.

В одноактовому представленні «Дійство про кожного» є наявно й образово представлена проблема дочастного життя, мандрівки людини на цьому світі. Людина, як звичайно цього не пам’ятає і ніколи не думає про смерть, а зокрема в її молодому віці. Тут представлена смерть і людина, яка випрошується у смерті, щоб вона його ще не забирала у безповоротну дорогу. Людина в обличчі смерти бачить себе, яка вона порожня, що її добрі діла, які їх чинила під час свого життя є незамітними, але з другої сторони сильно увипуклюється легке, гуляще життя. Звичайно все це було добре представлене. З такою поставою було добре виступати в час Великого Посту місто реколєкцій. Це напевно мало б також свій вплив. Ми почали з кінця, а саме перше про річ, яка була другою. Без сумніву, можна в загальному сказати, що виведення головної дії твору було добре, понад сподівання.

Представлена драматична поема Івана Франка «Іван Вишенський» у сценічному виконанні була на часі. До її виконання складались крім керівника Лідії Крушельницької хореографія Роми Прийми Богачевської, музика Ігора Соневицького, як звичайно костюми… і учасники студії мистецького слова. Поема І. Франка надзвичайно глибока і складна. У сценічному представленні вона була улегшена для кращого й глибшого зрозуміння. Франко у свойому творі виразно поставив, — що є важливіше спасти, виключно свою душу, чи спасти сотні, тисячі мільйони душ. Тут ішлось про відомого монаха Івана Вишенського. Він же був титан думки, бездоганний полеміст і непересічний ум. Він замкнувся на Афонській горі у манастирі, щоби тільки спасти себе самого. Його віру до Бога, як всемогучого Творця неба і землі, що за всіх пам’ятає була представлена у фрагменті, як павук дусить муху і він не забажав нічого зробити, бо яке йому до цього діло — Господь про все пам’ятає. Тоді коли Іван Вишенський спасав свою і тільки свою душу на Україні пропадали сотні і тисячі, які міг врятувати для народу, для Всевишнього.

Звичайно в цьому Франко не тільки представив одинокого Івана Вишенського, він тільки послужив для нього, як наявний приклад, виявивши при цьому, для кращого зрозуміння два контрасти. Але в цьому слід бачити і розуміти настанову східнього монашества, яке переважно замуровувалось по манастирях і спасало виключно себе самих, а широке життя пливло своїм трибом. Вони, себто східне монашество немало тієї настанови, що була на заході, себто не спасати тільки себе самих, але іти в народ і спасати інших. Це глибока ідея, яка в нас майже не заторкнена і не проаналізована. Ця проблема заслуговує на увагу.

Поруч з тим можна зробити деяку паралелю з сучасністю. Чи в нас не проявляється те ніби «святе» і «непорушне» — я присягав папі і не можу зламати присяги. По перше присяга не складалася особі, але інституції, що є людською і Божою і коли людська сторона не дописала, а в той же час ідеться про життя і долю не одногу папу, але сотні й мільйони своїх братів і сестер, ідеться про долю вітки Христової Церкви не можна закриватись тим, що притемнює і шукати виправдання. Чи ми цього не бачимо наявно серед наших владик, священиків, а зокрема уперто серед Василіянського Чина, який останньо став більше інтернаціональним, як національним, а про редемтористів немає чого і згадувати. Їм варто пригадати поему Івана Франка «Іван Вишенський». Виконання обидвох творів належить нашій молоді, яка з свого завдання вив’язалась краще, як добре.

Поділитися: