Свіжий номер

1(501)2024

Час ставати сильнішими

Стати автором

Промова Святішого отця Івана Павла ІІ на Надзвичайному Синоді українських владик виголошена 24 березня 1980 р.*

Достойний Отче Кардинале, Преподобні Брати!

Нашим листом «Вам добре відомо» з першого березня 1980 р. скликав я Вас сюди на Надзвичайний Синод і мило мені звернути братній привіт Кардиналові Йосифові Сліпому, Верховному Архиєпископові Львова і Вам Митрополитам, Єрархам, Екзархам, Помічникові і Апост. Візитаторові; та й спрямовую доброзичливу думку, злучену з молитвою, до Преосвященних Владик — Кир Маланчука, Кир Мартинця і Кир Ґабра — які ізза здоровельних причин не могли прибути до Риму.

У Сикстинській каплиці, нині вранці, звернувся я до Вас — як Пастир Вселенської Церкви, зі словом заохоти і підбадьорення у тій новій заповіді, що була дана поперше нам наслідникам Петра і Апостолів: заповідь любити один одного, як і наш Господь Ісус возлюбив нас. Заповідь, що згідно з нею треба жити, навкруги Євхаристії, в єдності серця і душі, на кожному рівні нашого людського буття, християнського і церковного.

Вже на початку цієї торжественної сесії бажаю виявити Вам, Владикам і цілій Українській Католицькій Церкві, глибоку пошану, що її зберігаю для Вас і запевнити, що слідують з особливою увагою^за віс­тями, які доходять до мене у зв’язку з положенням віруючих на Україні та в розсіянні. Зі живим подивом слідкую за вашою минувшиною, вже тисячорічною, у вірі і мав нагоду зупинитись на цьому арґументі в листі, що його зверну я до Львівського Верховного Архиєпископа саме рік тому назад. Хочу так само запевнити Вас, що ваші журби є моїми, а ваші пастирські запобігливості — як рівнож і ваших співробітників: священиків, монахів, монахинь і мирян — душевно поділяю я сам і різні організми Святої Столиці.

Спонука є Вам відома: вказання на таких кандидатів що були б дійсно достойні і то згідно з вимогами святих канонів для іменування такого кандидата, що міг би вміло спомагати тепер Верховного Архиєпископа Львівського для українців, возлюбленого нам Кардинала Йосифа Сліпого, і зміг би відтак гідно переняти його заступництво.

Хотів я, щоб все те сталося предметом діянь Синоду, так з огляду на важливість події як і на радість для Української Католицької Церкви, саме через цю мою постанову, у щасливій годині синодальної єдности як вияв спільноти довкола Христового Заступника.

Щиро бо відчуваю разом з Вами потребу продовжування високого уряду Львівського Верховного Архиєпископа.

Синод цей, що відбувається з мойого скликання і під моїм предсідництвом є Надзвичайним Синодом, тому що йдеться тут про це, щоб взяти під увагу іменування Коадьютора з правом наступства, акт, що вимагає виконування папської влади; як теж скликання, що в цьому випадку є зобов’язуючим для українських Єпископів, які є поза межами території Львівського Верховного Архиєпископства. А відбувається тут в Римі, в Столиці Папи, біля якого всі Єпископи і католицькі вірні є неначе «в домі Отця»; в Столиці Римської Церкви з якою всі інші Церкви мають мати злуку згідно зі словами Святого Іренея: «3 цією Церквою, задля вищого першенства, кожня Церква повинна бути в злуці» («Проти Єресей» 3,3,2).

Я того свідомий, що дію як смиренний наслідник Блаженного Апостола Петра, згідно з божественним наказом «скріпляй братів твоїх» (Л. 22,32), радий отак спомагати Вас у ваших турботах, охороняти Вас від стільки труднощів так зовнішних як і внутрішних та дати Вам свідоцтво особливої любови. А втім, після цього Надзвичайного Синоду, зможуть наступити і інші, як це мав я вже змогу з’ясувати Верховному Архиєпископові: йдеться про Синоди, що він їх може скликати, коли зайде потреба і одержавши згоду Вселенського Архиєрея.

Злука з Римом була упродовж віків, а тим більше є сьогодні, основним елементом і видимим знаком віри Української Католицької Церкви. Єпископ Риму, на свойому становищі «глави і основи єдности церковної спільноти» («Світло народів» ч. 23) має особливий обов’язок вдячности і дбайливости супроти своїх братів в єпископаті, а між ними передусім супроти Шановного Верховного Архиєпископа Кардинала Сліпого і для цілої Української Католицької Церкви так дуже випробуваної і так вірної      .

Бажаю звернути одне слово особливого згляду до Вас, Владико Кардинале. Хочу віддати Вам шану за стільки літ служіння і жертви в користь справи Христа і Його Євангелія. Хочу пригадати повагу і пошану виявлену моїми попередниками для Вашої достойної Особи: Папи Пія XII, який іменував Вас коадьютором з правом наслідства на Архиєпископський престіл Львова для українців; Папи Івана XXIII що виєднав для Вас свободу по довгім ув’язнені; Папи Павла VI що зволив дати признання Вашим заслугам і терпінням, піднісши Вас до сану Верховного Архиєпископа[1] (1963) і піднісши до кардинальської гідности (1964). Хочу подякувати Господеві, разом із співбратами українцями, присутніми і відсутніми, і з цілою Католицькою Церквою за все, що вчинив у Вас. Молим Його усильно, щоб наповнив Вас всіма благодатями, щоб могли Ви поступати в собиранні великої радости «на многі літа». Я скликав цей Синод як Пастир Вселенської Церкви, щоб дати підпору Вашим силам і обновленій насназі для релігійного життя Української Католицької Церкви.

Папа закликає Пастирів і вірних не тратити надії: є Боже Провидіння, що провадить народи і дбає в особливий спосіб про громади віруючих. «Бог є вірний» каже св. Павло (1 Кор. 10,13). Кари, недостачі, ворожнечі — це обставини випробування, але вони є також заохотою до ще більшої вірности: вірність власній католицькій вірі, прив’язання до рідного обряду, до древніх традицій, одним словом, до власної духовної тотожності, що має в єдності з Папою і всіма Єпископами Католицької Римської Церкви видиму ознаку власної спадщини віри і життя.

Папа бажав би, щоб ця тотожність не виглядала в очах наших братів Православної Церкви як побудник антаґонізму (суперництва) і начебто якогось недоцінювання Східних Церков; а має надію власне ізза екуменічного духа сучасности, що йде дорогою діяльоґу, взаємного порозуміння, вважаючи себе — як воно дійсно є — братами у спільній вірі в Христа Спасителя, членами Церков, що змагають до відновлення повного з’єднання, якого бажає Христос.

Ось це надія, на якій наші любі сини українці повинні оживляти своє церковне життя з довір’ям, що одного дня їх стійкість принесе плоди «на хвалу слави Христової благодаті» (Єф. 1,6).

Преподобні брати! Перш ніж поступати вперед, хочемо благати Бога Отця Всемогутнього, щоб цей Надзвичайний Синод приніс справді обильний плід в тисячорічній історії Української Католицької Церкви так багатій на релігійні традиції і плідній на стільки заслужених ісповідників та мучеників за віру, між якими найбільш славною постаттю є св. Йосафат. Благаємо уклінно Господа нашого Ісуса Христа, Главу Таїнственного Тіла, Який призвав мене на службу любови і поручив мені завдання «скріпляти братів», щоб благословив цю подію, важну та історичну для Української Католицької Церкви. Відкриймо себе без обмеження Св. Духові, щоб нас просвітив і провадив в наших рішеннях і постановах.

Призвімо вкінці заступства Пречистої Діви Марії, Матері Божої; завтра будемо святкувати таїнство Благовіщення, що є началом задуму Спасення. Візантійська Літургія підчеркає в особливий спосіб цю важливість в Божій постанові в той спосіб, що навіть Велика П’ятниця не є алітургічним днем, коли злучаться ці два празники разом: бо ж і страсті і смерть Христа не були б здійснені, якщо б Слово не стало тілом в дівичім лоні Марії. Ото ж молимо Богородицю і Приснодіву Марію, Матір Церкви, щоб вставилась всемилостиво і виблагала у Пресвятої Тройці багаті милості і благодати для нас і для Української Католицької Церкви на Батьківщині та по цілому світі розсіяній.



* L’Ossevatore Romano, 26 березня 1980 (Стиль і мова задержані без змін)
[1]
Папа Павло VI не підніс Блаженнішого Йосифа до сану Верховного Архиєпископа, але привернув цю назву Києво-Галицькій Митрополії і тим самим тому хто сидить на цьому престолі. Це привернення е інституційне, а не особисте. Це ні більше ні менше,‘Є одним з привернених нашій Церкві історичних прав.

Поділитися: