Інтелігенція і Церква

Андрій Сороковський

Чи католицька інтелігенція можлива в Україні? Що слід зробити, аби виплекати її?

Перед тим, як спробувати відповісти на ці запитання, мусимо дати визначення нашим термінам. Читачам цього журналу було б зайве нагадувати визначення терміна «католицький», але хто така «інтелігенція»? Думка – латинського походження, термін – сучасний, а походить він із Росії. Слово «интеллигенция», яке набуло поширення у 1860 – 1870-их роках, було визначене у словнику Даля як «разумная, образованная, умственно развитая часть жителей» (Владимир Даль, Толковый словарь живого великорусскаго языка, т. 2, С.-Петербургъ – Москва, 1881, передрук – Москва, 1979). Утім цей термін був асоційований з «критичним ставленням до світу і протестом проти існуючого російського ладу» (Nicholas V. Riasanovsky, A History of Russia, 2nd ed., New York, 1969, pp. 423-24). Іншими словами, він окреслює і групу, і позицію. Уже в радянський період українське слово «інтелігенція» було витлумачене ширше і нейтрально як «люди розумової праці, що мають спеціальні знання з різних галузей науки, техніки й культури». Як наслідок – різниця між «інтелігентом» як членом «інтелігенції» та «інтелектуалістом» як «людиною розумової праці» виявилася невеликою (Академія наук Української РСР, Словник української мови, Київ, 1973). Англійське слово «intelligentsia» прийшло з російської мови та означає «інтелектуали мистецького, соціального та політичного авангарду або ж еліта». Термін «інтелектуал», натомість, позначує особу, яка «посвячена дослідженню, роздумам і теоретизуванню» або ж «зайнята в діяльності, що потребує креативного використання інтелекту» (Webster’s Seventh New Collegiate Dictionary, 1965).

Спектр сучасного вжитку терміна «інтелігенція», як виглядає, коливається між широким визначенням, яке включає до цієї групи фахівців, як-от лікарів та інженерів, та вузьким визначенням, яке обмежує це коло до митців, письменників, науковців, філософів та політичних мислителів. Невизначеним залишається те, чи сучасні визначення включають до інтелігенції священство, хоча зрозуміло, що богословів з усією певністю включають. Оскільки термін втратив суспільно-політичні конотації, які мав на початках свого вжитку, він уже не втримує думку про інтелігенцію як певну окрему суспільну групу.

У світлі історії терміна зрозуміло, що вести мову про якусь інтелігенцію домодерних часів було б складно. В Середньовіччі, до прикладу, ті, котрих можна було б назвати інтелігенцією, належали переважно до духовенства. Такий християнський погляд передбачав єдність наук, над якою роздумували в університеті. Як натякає назва останньої інституції, вона – у тій формі, що була їй властива в період Високого Середньовіччя – навчала універсуму, тобто світу наук. Позаяк цей світ був сприйнятий як система взаємопов’язаних частин, створена Богом, університет осмислював і навчав знання як системи взаємопов’язаних дисциплін із богослов’ям та філософією в осерді (див. Alasdair MacIntyre, God, Philosophy, Universities: A Selective History of the Catholic Philosophical Tradition, Lanham, MD, 2009).

Із протестантською Реформацією, науковою революцією та Просвітництвом поступово відбулося відділення властивої науки від релігії. Відчутною мірою Католицька Церква випала (або була виключена) з європейського філософського, навіть інтелектуального життя між 1700 і 1850 роками (див. вказану працю MacIntyre, с. 135-36). Після того, як європейські та американські університети секуляризувалися у XVIII столітті, католики часто опинялися поза культурними та інтелектуальними трендами і в опозиції до них. Дійсно, романтизм як реакція на раціоналізм Просвітництва і відновлення інтересу до Середньовіччя певною мірою сприяв релігії. Але тренди на зразок позитивізму, нігілізму, натуралізму і матеріалізму були спрямовані проти цього. Жоден із них, звісно, не мав сильного впливу на маси, які загалом залишалися католицькими або ж протестантськими. Та все змінилося в наступному столітті.

«Довге ХІХ століття» (1789 – 1914 рр.) продемонструвало підйом російської та західної інтелігенції, яка була в багатьох відношеннях неторкнутою християнською думкою навіть тоді, коли деякі її члени формально залишалися членами тих чи тих Церков. У той же час справді з’явилася можливість розвитку і для християнської інтелігенції. «Оксфордський рух», що виник довкола особи Джона-Генрі Ньюмена (він згодом перейшов у католицизм) є одним із прикладів активної групи християнських інтелектуалів. Водночас великою мірою траплялися тільки поодинокі митці, які виражали християнську чутливість, контрастуючи з настроями часу. На землі гнітючих скептиків на зразок Томаса Гарді та Метью Арнольда це були англійський єзуїт Джерард -Менлі Гопкінс і сприйнятливий поет Френсіс Томпсон; на батьківщині Карла Маркса і Фрідріха Ніцше – драматичний композитор Ріхард Вагнер; в антиклерикальній Франції Огюста Конта й Гі де Мопассана – Франсуа-Рене де Шатобріан, Поль Верлен і Шарль Пегі; у православній Росії – письменники Лев Толстой і Федір Достоєвський, а також поет-філософ Володимир Соловйов.

У ХХ столітті ця діалектика між християнським і секуляризованими інтелектуалами мала продовження, хоча останні переважали. Звісно, з поширенням масових комунікацій і масової політики секуляризація з кіл інтелігенції почала проникати в маси. Важливо, принаймні з теперішньої точки зору, що впливові мислителі на зразок Зиґмунда Фройда, Бертрана Рассела і Жан-Поля Сартра, митці на зразок Пабло Пікассо, кінорежисери на зразок Луїса Бунюеля, а також письменників від Анатоля Франса (Нобелівська премія 1921 р.) до Жозе Сарамагу (Нобелівська премія 1998 р.) відкрито відкидали християнство чи релігію загалом. Тільки то тут, то там вряди-годи мережі однодумців об’єднувалися в групи католицької чи іншої християнської інтелігенції. Упродовж двох десятиліть перед революцією російські інтелектуали зазнали духовного пробудження, яке шукало радикального оновлення і Церкви, і держави. Наперекір тріумфу більшовиків сузір’я православних мислителів, у більшості своїй емігрантів, цікавилося богослов’ям так само, як і філософською, суспільно-політичною та культурною думкою. У поліфонії з англійською більш елітарною «групою Блумсбері» католицькі письменники Герберт-Кіт Честертон, Гілер Беллок, а дещо пізніше Джон-Рональд-Руел Толкін, як також англіканські Томас-Стернз Еліот, Клайв-Стейплз Льюїс надали нового імпульсу англійському християнству. У той же час Крістофер Доусон плекав католицьке розуміння історії. У секулярній Франції католицька інтелігенція розвинулася в роки між двома світовими війнами – тут знаходимо і богослова Жака Марітена, і навернених євреїв Раїсу Марітен, Едіт Штайн та Макса Жакоба… Тут же католики-романісти Жорж Бернанос і Франсуа Моріак та композитори Франсіс Пуленк і Олів’є Мессіан.

Після Другої світової війни такі групи католиків-інтелектуалів практично вимерли, у той же час вчені-селебриті на зразок Карла Сагана і Стівена Гокінга, а також популярні письменники на зразок Крістофера Гітченса допомогли зробити агностицизм, якщо не атеїзм, суспільно прийнятним. Лише поодинокі постаті, як-от американські романісти Фланнері О’Коннор і Волкер Персі, британський романіст Ґрегем Ґрін, французький поет-самітник П’єр Реверді, британські філософи Пітер Ґіч та його дружина Елізабет Анскомб (обоє навернені) представляли католицьку традицію. У нерелігійному і політично лівацькому світі мистецтва дещо безладний католицизм сюрреаліста Сальвадора Далі та Енді Воргола був винятком. Тим часом у Радянському Союзі нечисленна православна інтелігенція сформувалася довкола таких інтелектуалів-дисидентів, як Олександр Огородников, отці Гліб Якунін та Олександр Мень. А Олександр Солженіцин залишився впливовим після його вислання до Америки.

У 1840-их у підросійській Україні православна місцева інтелігенція формувалася довкола Тараса Шевченка (попри те, що його головні поетичні мотиви були суспільно-політичні), Пантелеймона Куліша та інших членів Кирило-Мефодіївського братства. Утім пізніше Михайло Драгоманов, а в підавстрійську Україну Іван Франко, імпортували західний позитивізм із соціалізмом, спрямувавши українську інтелігенцію на стежку секуляризації.

Навіть після капітуляції радянського експерименту українська інтелігенція залишилася переважно секуляризованою. І це всупереч збереженню християнської чутливості в частини західноукраїнських інтелектуалів міжвоєнного періоду (тут варто згадати поета Богдана-Ігоря Антонича), у повоєнній діаспорі (поет Василь Барка) і після 1991 року – в розсіяних інтелектуалів, колишніх дисидентів Євгена Сверстюка, Ігоря Калинця та Мирослава Мариновича.

Понад те, збільшення пріоритетності уваги до політичної незалежності порівняно з іншими темами, посилене тепер російським вторгненням, має тенденцію до затемнення, а то й підпорядкування, релігійних тем. І якщо західноукраїнські інтелектуали здебільшого дружні до своєї Церкви, то в центрі та на сході України досвід ворожості Російської Православної Церкви до національного руху спричинив стійку дистанцію між інтелігенцією та Церквою. Ця дистанція, як виявляється, посилилася завдяки західним секуляризаційним впливам.

Тож чи є якісь перспективи для феномену християнської інтелігенції тепер – у час її видимого зникнення на євроатлантичному Заході та з провалом її оформлення в Україні? Відповідь на запитання доводиться шукати шляхом здогадок. Якщо Україна має християнську культуру, вона повинна мати і християнську інтелігенцію. Що в такому випадку можна зробити для її підтримки? Я пропоную три засоби.

Перший засіб. Спілкування через інтернет, у тому числі соціальні медіа, уже створило мережі свідомих і жертовних католиків. Вони можуть урізноманітнити свої зусилля від одних тільки суспільних ініціатив до рівня серйозного інтелектуального обміну з православними інтелектуалами, які бажатимуть увійти в діалог з католиками у рамках спільного києво-візантійського спадку.

Другий засіб. Католицький університет може забезпечити центральний осередок для розвитку католицької інтелігенції. На жаль, західні університети не пропонують адекватну модель. Як спостеріг Аласдер Макінтайр, сучасний секулярний дослідний університет сфокусований на підготовці до спеціалізації та професійної підготовки, а не на освіті в правдивому її розумінні. Фінансово вразливий і залежний від заможних донорів, він є предметом корпоративного впливу на свої академічні програми. У той час, як  пізньосередньовічний університет представляв філософське і богословське бачення цілісного світу (universum), сучасний дослідний університет демонструє брак такого бачення або ж часткове бачення. Тут предмети і дисципліни не розглядаються як такі, що пов’язані одні з одними і формують гармонійну та розбірливу цілість. Філософія і богослов’я, які мали б перебувати в центрі розкладу, назагал маргіналізовані чи видалені. Тому студент залишає таку установу без чогось схожого на християнське розуміння світу. Католицький університет (насправді кожен правдивий університет) мав би бути дуже відмінним у цьому плані. Проте більшість католицьких університетів США пародіюють секулярні дослідні університети (див. MacIntyre, с. 175, 179). Лише то тут, то там – у поодиноких інститутах чи малих коледжах – можна знайти щось на зразок католицької освіти.

І те, чого потребує Україна, це не бідні імітації Гарварду, Єлю або Прінстона з релігійним забарвленням. Потрібні правдиві університети, католицькі чи православні – немає значення, які зможуть виховати християнську інтелігенцію.

Третій засіб полягає через публікації, як друковані, так і електронні. Історично журнали, які доносили суспільну, культурну, політичну та економічну критику з християнської точки зору, часом поєднану з філософською і богословською дискусією, слугували осередками зібрання католицьких та інших інтелектуалів. Міжвоєнний «Criterion» Томаса-Стернза Еліота, хоча й офіційно нерелігійний, був успішним у популяризації традиційної християнської думки і культури. Журнал російських емігрантів «Путь», який видавали в Парижі у той же період, виконував аналогічні завдання для православ’я. Ближчими до нас за часом прикладами були польські «Znak» і «Więż», британський «Tablet», американські «First Things» та «Image». Журнал, у якому виходить ця стаття, може напевно відіграти ту ж роль в Україні. Завдяки об’єднанню зусиль мислителів, письменників і читачів такі журнали творять спільноту, яка з часом може розвинутися в інтелігенцію.

Стаття відображає думки автора, які не обов’язково збігаються з редакційною позицією

Leave a Reply

Your email address will not be published. Required fields are marked *

You may use these HTML tags and attributes: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <strike> <strong>

Свіжий номер

4 (474) 2019 2019-4-obklad-w