Коли автор цієї статті писав у березні ц.р. про першу подорож Папи Івана Павла II до Мексіка, то дозволив собі пророкувати, що осудження псевдо-доктрини комунізму досягло вже до свого вершка у Мексіко і що цього тону Папа вже не буде продовжувати в рідній йому Польщі. Правду сказавши, для цього ствердження не треба аж було бути пророком. Бо ж Польща не тільки під самим боком горевісного диктатора комуністичної імперії, але й у безапеляційній від нього залежності, під всевладною його контролею і в орбіті його невблаганних повелінь. Це практично стільки визначає, що вже саме критичне ставлення до комунізму накликувало б на Польщу ще більшу біду. Авторові навіть незвичайно приємно, що він у цьому відношенні помилився. Та й це до певної тільки міри. Бо ж сам Папа, промовляючи до мільйонової маси людей у Новій Гуті сказав, що в рідній своїй Польщі він мусить далеко м’якше говорити, як міг собі це дозволити у Мексіко.
Уважаю, що кожний, хто слідкував уважно за цією дев’ятиденною подорожжю Папи, міг бути тільки сильно збудований, а то й врадуваний не менше, як автор цих рядків. І кожний повільно мусів собі сказати в душі: такий саме й повинен бути Папа.
Дуже багато позитивів і добра внесла ця подорож у християнське життя-буття вірних Христової Церкви всього світу самим лиш фактом свого заіснування, а не тільки живим благовістуванням слова.
Перше, що мусіло вдаряти кожного, це папське ставлення Божих справ по-божому, з гідністю і повною свідомістю свого найвищого авторитету і уряду. Це тим більше вражає, що в останніх трьох десятках літ ми бачили якраз в цьому відношенні радше політику, високу дипломатію з її компромісами на явну шкоду цим же Божим справам. Уважалось навіть за позитивне досягнення приносити комуністичному МОЛОХОВІ певні приноси, аби зволив тільки повернути свої очі в сторону смиренних висланників Апостольського Престолу…
Майже всі пресові звітувачі багато говорили про «контроверсійність» цієї подорожі. Автор цих рядків не бачить тут ніякої абсолютно «контроверсійности» Якщо її взагалі причіпляти до цієї подорожі Папи, то хіба вона могла б акцідентально бути лише в тому, що два попередні папи за ціль своїх понтифікатів мали: не дразнити цього молоха і залишити йому вільну руку загнуздувати світ. Ба, що більше! Увійти з ним у діялог, купуючи саму можливість цього ж діялогу живими мільйонами своїх же вірних … Іменно ціла біда в тому, що люди вільного (покищо) світу думають, що така політика Церкви була і здоровою і виправданою і правильною. Отож тільки Божому Провидінню треба приписати, що вибір такого Папи, який наскрізь знає комуністичний режим, стався під безпосереднім діянням цього ж Провидіння і для відвернення неминучої і страшної консеквенції політики попередніх папів.
Як цілющий бальзам на рани, вичувається папська благовість у краю, де досі неможливо було комунебудь і поважитись навіть приблизно подібне сказати.
У перших днях свого повороту до недавніх ще своїх вірних Папа вимагав від режиму не більше і не менше, а запевнення людських прав: дозволити полякам вільне і необмежуване режимом ісповідування віри. «Пошануйте переконання віруючих людей» — вимагав Папа. «Запевніть горожанські права своїх же громадян визнавати релігію і участвувати їм у церковних практиках»; «Христа не можна поставити поза границями ніякого народу і ніякого краю, Польщу включаючи». А до мільйонових мас,що наплили з усіх міст і сіл Польщі, ба й пограничних країн, Папа при різних нагодах говорив:
«Будьте дужі тією силою, що йде від віри». «Не дайте себе перемогти». «Не упадайте на дусі; не втрачайте духової тієї вольности, якою лиш Христос чинить людину воістину вільною». «Христос ніколи не погодиться на те, щоб людину уважалося, або таки сама людина уважала себе засобом продукції». «Церква настоює на тому, щоб вона могла вільно говорити про Христа і його любов та й про любов людську згідно з людським достоїнством». Ніколи досі ні один Папа модерних часів не задемонстрував так могутньо і не поставив так переконливо живим своїм прикладом,як має бути завершена в Церкві заповідь любови ближнього. Від Папи вимагалося досі якоїсь надуманої, універсальної любови цього ближнього. А цей «ближній» ширяв десь там, неборака, попід хмарами і був тим самим неохопний. У результаті ж любов до ближнього була в найкращому разі плятонічна, якщо не пустопорожньо абстрактна. Це перший Папа, що вказав ділом правильний шлях, де ця любов (а не пустословні деклярації) починається і де вона має знайти всі свої дійсні виміри, глибину і свою животрепетну силу. Усяка любов, що заслуговує на увагу, мусить починатися від своїх рідних. Любов, деінде націлену, не можна вважати за той зразок і той вид, які нам наказав сам Господь наш Ісус Христос. У найближчому колі своїх рідних ця любов є і дотикальна і спасенна, і божественна і реальна, і чудотворна.
Він, Папа, Батько всієї Вселенської Церкви, зрозумів до самої глибини, що у практикуванні цієї любови треба йти за голосом природи, через яку промовляє сам Бог. Він мусів підглянути у кожної мами оте відчуття, інтуітивне відчуття, яким руководиться кожна мама. Ця мати може любити й інших дітей, але ніколи її не стати на те, щоб з такою силою, такою відданістю і такою пожертвованістю любити чужих дітей, чужу кров. Не мати видумує для цього якісь свої закони. А від Господа цей закон, що відзивається у матері. Папа зовсім не скривається, де цю любов ближнього, брата свого, належить виявити в першу чергу. І він не тільки правильно розв’язує, досі розмазувану всякими нежиттєвими теоріями і псевдотеоріями, найважливішу і найбільш суттєву проблему життя, але й ще своїм електрифікуючим прикладом найбільш проречисто виражає, що всі, яким довірено і торжественно вкладено на них журбу і провід своїх вірних, не повинні мати перед очима якоїсь нез’ясованої універсальности та загірної місії.
І то тим більше, що власні вірні простягають руки і з душі благають: займіться нами в першій мірі. Ми ж утратили все найдорожче … залишилась нам тільки Церква. Не цурайтесь цієї найдорожчої, святої і мученицькою кров’ю освяченої Церкви. Не шукайте нам іншої, бо рідної своєї не заступить ніяка Церква і ніколи не буде вона для нашої душі. Дайте нам врешті наочний доказ, що тільки добро цієї Церкви, для якої вас поставлено, заставила вас прийняти гідність владик, а не жажда карієри і власна вигода. Одним словом, шануйте нашу рідну, найдорожчу нам Церкву. Не роздроблюйте її на церкви і церковці — еміграційні проминаючі фікції.
О, коби то наші владики, католицькі універсалісти, чи інтернаціоналісти, були спосібні навчитися бодай чогось найменшого з цієї показової пасторальної папської лекції!
Дуже важливе, що всі християни, не тільки католики, мусять зрозуміти, це те, що для рідної Церкви немає ціни, яку доконче треба заплатити і теж немає жертви, якої не треба б було для своєї Церкви принести. З людського боку, здавалось би, що нема нічого приємнішого, як показатися між своїми людьми, досягнувши найвищого достоїнства і власти, якої людина взагалі може добитися на цій землі. Але ж сам носій цього уряду і власти чого ж він може ще очікувати від цих же своїх людей? Чи аж так завагається йому повеличатися між своїми? І яка з цього могла б для нього бути сатисфакція? Адже ж він прекрасно знає, що не його достоїнство, а людські страждання, людське горе і людські насущні злидні будуть у першій мірі тут горою. Якщоб ішлося якраз про цю людську сторону, то далеко більше рацій було б за тим, щоб не приїздити. У цьому випадку це тим більше, що Папа залишив своїх вірних у стовідсотково певних руках, які і доглянуть його Церкву і потрудяться у найвищій мірі, щоб ця Церква розвивалася якнайкраще. Чому, отже, приїхав і то на повних дев’ять днів? Любов до свого народу керувала його кроками. А ця любов не визнає ясно спрецизованої логіки. Любов взагалі не знає ніякого «чому». Просто відчувається потреба побачити на власні очі, як люди живуть. Можливо буде можна цим людям у дечому допомогти, а не тільки годувати людей проповідями про «згоду з Божою волею», отже пропонувати цим людям безнадійну резиґнацію. Але перш за все є для цього найважливіша рація: піднести своїх, тількищо залишених, підопічних, скріпити в них віру в те, що таки є хтось, хто безперестань думає про них. А це вже саме собою безмірно важить. Поза тим треба їх саме у гірких для вірних хвилях усвідомити, що віра, яку вони визнають, це не щось таке, що держава може дозволити, або не дозволяти відповідно до своєї політичної, чи терористичної програми, а найосновніше право природи. І цього права не сміє ніяка сила знасилувати. І нехай не думають собі теперішні владарі, що їхні рескрипти і затиски правосильні. Народ є народ, а не тяглова і німа машина, калькульована вождями з-під червоної зірки та серпа і молота. Народ має Богом дане право на життя, достойне людини. А потому ще й цілий ряд прав, що засновуються на Божих і природних законах. Їх же нікому обійти і нікому скувати.
І ми могли навіть на телевізії помітити, що Папа, як і не кріпкий собою, був таки украй втомлений цією подорожжю. Мусів, отже, багато пережити і мусів усеціло віддатися цій місії, для якої приїхав до своїх. Найголовніше те, що за 7, чи 8 місяців його розстання зі своїми він не помітив якихнебудь перемін на краще. Очевидно, це його заставило принагідно сказати те, що його найвищий пастирський уряд вимагав від нього сказати. Автора цих рядків електрифікувала за кожним разом мужність Папи, навіть сприймаючи цю мужність з людського боку. Але ж у першій мірі вражала в Папи особа Божої людини, яка керується абсолютно безстрашно Божим законом, ніяк же політичними перспективами і кон’юнктурою.
Немає сумніву в цьому, що ціла Христова Церква зискала на цьому, що Папа відвідав свою рідну Польщу. Без особистого пережиття і наочного вгляду в проблеми рідної Церкви не можна збагнути життєвих проблем інших Церков. До того ж керівництво всією Церквою починається таки від своєї рідної Церкви, а тоді щойно повертається до тих Церков, що найбільше потребують помочі.
Незвичайно надійний акорд почувся цим разом з Апостольської Столиці. Тверда і мужна постава за Божий закон і правопорядок, це те, що навіть більшовики мусять респектувати. Як довго з ними пактується і сподієтесь від них додержання договорів, ви вже програли. Коли ж розкриваєте їхні карти і ставите справу руба, вони подаються. Уся бо їхня сила в брехні і тероризуванні.
