Свіжий номер

1(501)2024

Час ставати сильнішими

Стати автором

Батько

Статтю «Батько», в якій автор о. А. Пекар сутньо схопив відзначення «День Батька» передруковуємо з Церковного Вісника в Чікаґо,
яка появилась минулого року, 19 червня 1977 р.

Редакція

Від віків символом теплоти родинного вогнища стала мати. Та запорукою родинного щастя б батько. А як мало ми думаємо про нього, як тяжко нам зрозуміти батьківське серце! А воно не менше від материного серця билося і б’ється, лише для нас. Воно теж тужить за нашим щастям, воно теж страждає нашим неуспіхом і недолею. З приводу Дня Батька пригляньмося ближче до батькового серця, щоб збагнути справжню вартість батька в родині.

Наш тато колись був молодим та ідейним молодцем. Він мережав свої мрії. Тоді то наче цілий світ усміхався до нього. Він бажав собі щастя. Він шукав його. У молодецькому пориві життя він нарешті зрозумів, що самому годі добитись до щастя. Тоді то він почув у собі голос свого Творця: «Не добре бути чоловікові самому» (Бит. 2:18). Він почав шукати.

Серед непевности і тривоги він знайшов її, здійснену мрію свого життя — нашу маму. Він уважав її гідною, щоб оставити «отця свого й матір свою» (Бит. 2:24). Вони присягли вірність і відданість одно одному. І «поблагословив їх Бог», що вони послухали Його голосу (Бит. 1:28). В пориві своєї любови вони дали почин новому життю. Так, він став співтворцем, тобто знаряддям Божої творчої сили. Він став татом !

Тоді серцем нашого батька опанувало невисказане почуття радости, щастя та певної гордости. Народились ми — плід його любови. В нас він продовжуватиме своє життя. В нас він здійснить заховані свої мрії. І чим довше вдивлявся татуньо в наші невинні янголські оченята, тим стійкіше він вирішив жити для своєї дитини!

Ми вже почали вимовляти перші слова. Нарешті з наших уст вирвалося якесь незрозуміле т-т-та-то! Чи в силі хтось описати його щастя ? Поволі ми починали думати, починали питати.

Наш батько вмів на все знайти відповідь. Ми щось зломили. Наш батько те все вмів направити. Нам чогось забракло. Батько те для нас дістав. Тоді то в нашій уяві почав щораз яскравіше зарисовуватися образ генія, героя, мудреця. Так то в нашій дитинній уяві наш тато набирав щораз то живіших рис казкового лицаря. Ми були тоді вже тим щасливі, що могли сісти татові на коліна. Яка радість для нас, що ми могли йому щось «помогти». Це був найгарніший час у нашім житті. Це був теж найрадісніший час і для батька. Направду щасливе, задоволене й захоплене було тоді татусеве серце. Це був час обоження тата з нашої сторони. З батькової ж сторони це був час захоплення.

Гарні речі не тривають довго. Радість у житті скоро минає. Нема для нас тривалого щастя тут, на землі. Татові мрії скоро розвіялись. Щастя скоро почало ломитись. Незабаром наш тато почав протвережуватись із свого захоплення. Ми стали підростати.

З часом ми почали помічати, що наш тато часто помиляється. Ми побачили, що є інші батьки, які були куди багатші, розумніші та спритніші від нашого тата. Ми почали спостерігати, що наш батько не «бог», бо він журиться, сумує, непокоїться, сердиться. В наше серце почало вкрадатися підозріння, неясне почуття зневіри. Нарешті нас огорнуло почуття розчарування. Це перше розчарування потрясло нами до глибини нашої істоти. Ми почали перед татом таїтись, ми почали перед ним ховатись, ми почали від тата втікати. Це був для нас час гіркого розчарування.

Ця доба відчуження від батька стала теж початком страждань татового серця. Ми своїм відчуженням глибоко зранили його душу. В глибині свого буття він став переживати гірку трагедію, якій ніхто не міг зарадити. Він терпів, терпів, терпів. Хто ж його міг зрозуміти, коли його власна дитина звернулась проти нього? Він мовчав. А терпіти мовчки — це значить подвійно терпіти. Так то почалась німа хресна дорога нашого батька …

Чим далі ми підростали, тим менше були ми схильні до послуху. Наш дух рвався до чину, до самостійності!, до незалежности. Та за свої недотягнення чи помилки ми не хотіли відповідати. Тоді то тато мусів ужити насилля, погроз, засуду. Тоді то ми щораз частіше добачали в татові якогось жандарма, тирана, що начебто намагався вбити в нас життєву радість та спинити наш порив до безжурного і щасливого життя.

В той час ми почали все частіше протиставитись своєму батькові. Нам здавалося, що він не бажав нам добра. Виглядало, наче б він не хотів нам добре порадити. Ми втікали до своєї мами й у неї шукали певної охорони проти «батьківської сваволі». В той час ми часто настроювали рідну маму проти тата. Вони сварились, а ми тішились. Це була наша «помста» на татові. А тато ще більше терпів, він ще більше мовчав, він ще більше розчаровувався нами, що мали стати здійсненням його мрій. І годі вповні зрозуміти агонію батьківського серця в цій третій стадії, бо треба самому бути батьком, щоб її зглибити. Наш батько тоді переживав таку саму гіркість, якої зазнав Ісус Христос, коли власний нарід вирікся Його та кричав несамовито: «Розпни Його!» Часом цей період для батька триває аж до його самісінької смерти.

Та коли ми вже самі на власних крилах почали змагати до сонця, коли буря і негода життя щораз нижче збивала наш молодечий запал, нам почали відкриватись очі на дійсність. Ми почали набирати справжнього поняття про нашого батька. Тоді то в нашім серці ми стали наново голубити теплі почування вдячности для нашого тата.

Правда, ми перестали обожати його, як то ми це робили змалку. Та перестали ми й противитись йому, як колись, у бурхливій нашій молодості. Ми почали усвідомлювати собі те, що тато нам допоміг стати тим, чим ми є. Він гартував і заправляв нашого духа. Він прищеплював у наші серця ідейність життя. Він різьбив наш характер, вливав у нас життєву мудрість, показував нам правильну дорогу життя.

Щойно у зрілому віці ми зрозуміли, чому то тато робив нам завваження. Скільки то його остережень сповнилось на нас! Як він розважно та тверезо підходив до життя. І ось у нашім серці почав вимальовуватись піднесений, цим разом теж правдивий образ нашого батька: розважного, шляхетного й відданого мужчини. Тоді щойно ми зрозуміли свого батька. Ми почали наново звертатись до нього. Це ж золоті роки кожного батька, якщо він доживе їх. Це період нашого признання і нашої вдячности. А наш тато, наче б переживаючи вдруге свою молодість, щойно тоді насолоджується вдячністю своїх дітей, а з його задоволених грудей час від часу виривається зідхання: «Варто було терпіти!»

А ми? В годині горя та гіркости схиляємо покірно свої голови й все повторяємо: «Так, мій тато був великим чоловіком!»

Такі слова нашого признання для тата будуть найліпшим виявом наших почувань у День Батька. Вони будуть теж і найгарнішою китицею вдячних молитов на могилу, якщо наш батько вже відійшов у вічність. Сяк чи так, але нам таки треба визнати, що наш тато у відповідному сенсі — це таки великий чоловік!

Поділитися: