(Соціологічно-теологічна студія)
Матеріял, що його тепер публікуємо в нашому журналі, готувався для окремої теологічної праці, що мала бути презентована в Українському Католицькому Університеті в Римі в минулому році. Матеріял не оформлений ще остаточною редакцією і появляється в незакінченій, у не зовсім ще скристалізованій формі. Але з уваги на те, що всяка теза, яку презентується на католицькому університеті, мусить бути сперта на відповідній референціяльній літературі, довелось відкласти цю працю аж до часу, коли такою літературою можна було б послужитися.
У міжчасі виявилося, що літератури до запропонованої автором тези поза св. Письмом або зовсім немає, або ж такої авторові не вдалося знайти. У тому самому часі авторові стало зрозумілим, чому за тією побажаною літературою даремне розглядатися. Адже ключевий концепт «народ» для більшости широковживаних мов є поза рамцями користування, а його субститути: нація, національна спільнота, люди певної державної приналежности, чи громадяни даного державного творива розминаються з біблійним розумінням народу і зовсім не покриваються з ідеєю (якщо не руйнують цієї ідеї взагалі), що втілена у священних книгах св. Письма. Це до тієї міри, що коли б мав автор писати свою тезу в англійській, французькій, або й в італійській мові, то ні він сам, ні хто інший, хто б він не був, не мав би можливости навіть з’ясувати, про що саме йдеться, і тим самим підкреслити ту найвиразнішу ідею, що її так проречисто ставить св. Письмо, звести просто до того, що люди, йдучи за власною своєю калькуляцією та інтелектуальною своєю настановою, підставили як рівновартість поняття НАРОД.
Що ж до ідеї, вираженої св. Письмом, то вона так чітко спрецизована і скриває у собі стільки похідних з неї і далекосяглих істин, що, воістину, було б великою шкодою не закріпити цієї ідеї хоч би цим, ще не закінченим конспектом радше, як марнотратити час і зусилля на розшуки літератури в ім’я літератури. Проте, питання ще, якщо б і пощастило знайти нарешті якусь літературу, то чи сама праця зискала б на чомусь істотному або стала тим самим переконливішою і сприйнятливішою.
Не менше хвилюючим моментом і одночасно цікавим фактом є те, що українська ментальність і українська психіка втілила в себе глибинно і вже невикорінно якраз біблійну концепцію народу, і коли навіть українець послуговується терміном «нація», то він вкладає у зміст цього останнього всі атрибути біблійного народу.
Теза, що її поставив автор, така:
НАРОД — ЦЕ ТА ПРИРОДНЯ ЗБРОЯ І ТА ПРИРОДНЯ СОЦІОЛОГІЧНА ФОРМАЦІЯ, ЩО СЛУЖИТЬ БОГОВІ У ЗДІЙСНЕННІ СПРАВИ СПАСІННЯ ЛЮДСЬКОГО РОДУ.
Це, очевидно, дуже загальне накреслення теми. У ній найістотніші елементи такі:
1. Основний розгляд концепту «народ», і з’ясування суті цього поняття.
2. Сам Бог зволив унаочнити свою волю у цій справі і увиразнити її тим унікальним у людській історії фактом, що Він, Творець усього, що існує, покликує до життя і до повсякчасного існування одну маленьку, спеціяльно для цієї цілі підібрану частинку людства, яку оточує своїм люб’язним піклуванням, щоб з неї вивести народ.
3. Тим самим Бог ставить перед усією людськістю модель свого Божого Провидіння, за яким мав би людський рід досягти остаточної цілі свого існування на цій землі.
Редакція
ЧИ НАРОД І НАЦІЯ ТЕ САМЕ?
Коли б ми хотіли наше центральне поняття, тобто «народ», окреслити словом, притаманним певним мовам, то зі здивуванням мусіли б ствердити, що саме мови найбільшого та найширшого людського користування як у своїх міжнародніх зв’язках, так і в науці, не мають і приблизного відповідника на поняття «народ».
У французькій мові, наприклад, ми не маємо іншого відповідника на концепт «народ», як «насьйон», нація, а в англійській мові існує одне однісіньке слово, яким вдовольняється вся лексіка. Це слово — «піпл», «люди».
Якщо у першому випадкові державне тіло становить всю істоту даної спільноти людей, то в другому — якась ближче неуточнена маса людей, скажімо, удомашнена на даній території і під владою певної політичної сили, мала б передавати увесь зміст обговорюваного поняття. Як вислід такого стану речей ні політичні науки, ні філологічні, ні етнологія, ні соціологія не мають адекватної дефініції на поняття «народ». Бо які окреслення ці науки не приймали б за свої вихідні для дальших своїх принципів, то всі їхні заложення виводяться з певної, а не іншої ментальности, у першій же мірі зі своєї національної ментальности, а, бувши в становищі монополістів науки й культури, задають тон всім іншим людським спільнотам.
З уваги на те, що ще передчасно розглядати докладно це поняття, була б, мабуть, потреба насамперед чітко встановити факт: у яких мовах термін «народ» існує,а в яких мовах він зовсім невідомий; зате ж він мав би бути заступлений своєрідною номенклятурою, яка покривалась би якось, або й ніяк не покривалась би з поняттям «народ». Очевидно, коли б ми хотіли точно це встановити, то на це треба б спеціяльної студії і цілого легіону спеціялістів-мовознавців, а як наслідок цього титанічного зусилля і досліду ми б тільки дістали ствердження одного факту: слово «народ» існує або не існує в даній мові. Ясна річ, ми цим нічого не досягли б, і ледве чи цей труд виправдав би себе.
Замість того, куди доцільнішим є зосередити нашу увагу на домінантних у людській культурі мовах, таких як французька і англійська. І от зразу стає нам видніше. Тому, що англійське слово «піпл» не має взагалі точно визначеного значення, або ж радше має десятки різних значень, які можна остаточно звести до найбільше узагальненого загальника «люди», то тим самим наша проблема звужується до французького «насіон» і зіставлення його з поняттям «народ». Деякі етнологи і соціологи ставлять знак рівняння між цими термінами і об’єднують їх в одному і тому самому понятті. Але ж те, що примушує їх це робити, це тільки та обставина, що в діловій їхній мові бракує їм слова «народ», і ввесь зміст цього ж поняття вони бажали б убгати в ходове їхнє слово — нація. У дійсності ж «нація» і «народ» — малозбіжні зі собою поняття. Це два різні поняття, коли не концептуально, так актуальною своєю аплікацією до живої дійсности. Назагал можемо їх розмежувати в цей спосіб: слово «нація» виражає в першу чергу політично-державницький зміст, тоді коли «народ» являється природнім визріванням наскрізь природнього процесу розростання людських одиниць з поодиноких родин у роди, а родів у племена і, нарешті, об’єднання поодиноких племен силою життєвого стимулу в народ.
Надзвичайно важливо мати на увазі той факт, що термін «нація» з’явився і вперше спопуляризувався не скорше, як у 18-му сторіччі по Нар. Христа, а закріпив його щойно раціоналізм і матеріялізм 19-го сторіччя. Вплив матеріялізму усіх відмін обдер це етнологічне поняття з елементів його тотожности і незмінности, з його кровних первопочатків, з найтісніших узів його своєрідности, з психологічної його сутности і цілеспрямованости. Не дивно, отже, що від часу 19-го сторіччя аж по сьогоднішній день ідуть дискусії між соціологами про те, що взагалі являє собою термін «нація», а відповідно до соціологічних концепцій і орієнтацій відповіді на це питання не тільки не ті самі, а іноді такі, що взаємно себе виключають. Кажуть одні: «нація — це змінна сума фізично живих одиниць» (атомістична теорія). Другі твердять, що людський розум є одинокою силою суспільного життя, і тільки цей розум править світом (раціоналізм). І коли цей розум може зміняти економічні умови, то й він може зміняти й загальний дух нації з певного на інший. Отже, і одні, і другі годяться у тому, що нація — щось пливке.
Створилися і теорії, що мали б вияснювати генезу, тобто виникнення націй. Дехто приймає за вихідний пункт спілки, щось таке, як всенародні кооперативи. Інші дошукуються початку нації у згуртуваннях, у спільнотних об’єднаннях. Ще інші — у якомусь контракті, чи пак у суспільній умові, чого, власне кажучи, у конкретних випадках, ба й навіть в одному якомусь випадкові доказати не можна. Нема теж згоди між соціологами у питанні, що становить суттєві атрибути-відзнаки нації. Щодо найістотніших моментів, а саме: землі-території, расових первнів, релігії, духовости, культури, мови, історії, традиції і суспільних установ ідуть суперечки про те, котра з тих прикмет суттєва і у висліді залишалась би тільки територія, на якій би мала жити «нація», що є нічим іншим, як «змінною сумою перемінних з часом фізично живих одиниць».
Ідентифікуючи поняття «нація» з державою, соціологія залишає на боці всі ті історичні спільноти, що їм притаманні всі до одної ознаки нації, так і народу, за винятком державного статусу, бо той державний статус вони з тієї або з іншої причини втратили, або якась друга «нація» обсіла насильством їх територію. Про таких соціологія мовчить. Її не турбує проблема: у яку категорію втулити тих, які мають всі атрибути нації, а «нацією» за канонами їхньої системи вони не класифікуються. Фальшиві ідеї і заложення 19-го сторіччя відносно народів, які перехрещено на нації, впали прокляттям на наші часи.
Найвищим трибуналом у наших днях стала світова організація, Об’єднані Нації, які на своїх членів покликують без ніяких скрупулів зовсім недорозвинених і тільки згрубша оцивілізованих білою расою тубільців африканських пущ, без власної мови, без історії, без можливости правити своїм власним життям, зате ж з незліченними своїми і ніколи нерозв’язними проблемами. Це стається у тому самому часі, коли тих, які б могли стати в рядах всебічно розвинених націй найбільше конструктивними націями, приноситься в жертву з легким серцем імперіялістичним піратам тільки в ім’я того, що такому то складові ОН це на руку, або це є єдиною умовою в нашій дійсності зберегти себе самого живим і цілим.
У цій студії проаналізуємо поняття народ у протилежність до поняття «нація» і проаналізуємо це поняття «народ» так, як його ставить перед нами св. Письмо і Боже Об’явлення.
НАРОД – ЦЕ СВЯЩЕННА КАТЕГОРІЯ І СВЯЩЕННЕ СЛОВО
Із багатьох рацій — це священна категорія. Поперше: автором людських етнічних спільнот є Бог. Подруге: сам Бог є творцем першого у світі народу, ба не тільки такого народу, як всі інші, а вибраного Богом народу. Потрете: Боже Об’явлення говорить у першій мірі про народи, а не про нації і держави. Почетверте: ціла формація і вся історія жидівського народу — це той промовистий зразок і дороговказ, який Бог поставив перед усім людським родом усіх часів, по якому мало б розвиватися людство аж до останніх своїх днів.
Кожне з вищеназваних стверджень спираємо на авторитеті св. Письма. Але безпосередньо з нашою темою є пов’язана друга з ряду істина, а саме, що Бог є Творцем жидівського народу. Тому проаналізуємо цей факт якнайстисліше, щоб за допомогою цього факту ми могли дошукатися того ключа, що відкрив би нам доступ до дуже важливої для нас справи: чому саме Бог зволив стільки Своєї люб’язної дбайливости присвятити одному народові, та ще й до того народові, що ніяк не виявився гідним цього привілею.
ІСТОРІЯ ЖИДІВСЬКОГО НАРОДУ
Три четвертини усіх книг св. Письма присвячені ґенезі та й історії жидівського народу. Докладніше: цілий Старий Завіт — це ніщо інше, як історія жидівського народу. Правда, не історія у прийнятому історіографічному розумінні. Та й, стисло говорячи, навіть не історія у формі хронік. Це радше фрагментарні записи і рефлексії про життя-буття жидівського народу. Але це унікальні записи, що відтворюють реальну і автентичну дійсність, що її знову можна звірити вже з отими свідченнями та документами, якими розпоряджає історія.
Починається ця історія з покликання праведного в очах Божих Авраама. Історично це мало місце в Месопотамії, де жив Авраам (бл. 1800 р. до н.Х.), як номадний ватажок свого племени. Йому Бог зволив об’явитися і дав йому особливе доручення. Книга Буття (12:1-2) так передає цю знаменну подію: «Сказав Господь до Авраама: Вийди з землі твоєї родини і з дому твого батька у край, що тобі Я його покажу. А Я виведу з тебе великий народ і благословлятиму тебе. І Я зроблю твоє ім’я великим, а ти станеш благословенням для багатьох». Багато десятків років пізніше явився знову Бог Авраамові і сказав йому: «Ось мій союз із тобою: ти станеш батьком багатьох народів… Я зроблю тебе дуже плодовитим і виведу з тебе багато народів». (Бут. 17: 4-5). Цей Божий Завіт з племенем Авраама повториться ще раз із сином Авраама, Ісааком, а опісля з Ісааковим сином, Яковом. Бог навіть перемінить ім’я Якова і перезве його на «Ізраїль», а народ, що вийде з його потомства, перейме це особисте ім’я свого прабатька вже як священне ім’я усього народу.
На повну формацію народу треба було, однак, чекати приблизно ще 500 літ. Це повне оформлення Ізраїля у народ станеться щойно за Мойсея. Рівнож і до Мойсея Бог зверне ті самі Свої обітниці, які багато століть тому назад прирік Авраамові, Ісаакові і Яковові. «Я, сказав Господь до Мойсея, Я візьму собі вас за народ і буду вам Богом, і ви зрозумієте, що Я Господь, ваш Бог, що вивів вас із тяжкої невольницької праці Єгипту. Я уведу вас у землю, що її поклявся оддати Авраамові, Ісаакові і Яковові. І віддам її вам у насліддя». (Вих. 6:7-8).
З приходом Ізраїля до обітованої землі маємо вже до діла з народом і то народом у найповнішому цього слова значенні.
Ізраїль тільки Богові завдячує і свій початок і ввесь свій розвиток. Сам Бог виплекував і формував крок за кроком це номадне, кочовниче плем’я, яке, стисло говорячи, нічим не було відмінне від всіх інших, йому подібних племен, у народ.
І ця трансформація племен Ізраїля у народ сталася, зовсім певно, вперше посеред тих людських збірнот, що населювали тоді землю. Адже і в тому періоді, коли Ізраїль починав своє існування, а тим більше в дотогочасних епохах розростання людського роду, як і довго-довго після цього часу усі ті людські збірноти, чи усуспільнені людські масиви, були всім іншим, тільки не народами. Це був конґльомерат усяких племен, нагромадження різних рас, людей різних культур, різних цивілізацій, різних мов, збитих у більші й менші імперії чи хоч би держави, але народами вони не були. Увесь цей людський матеріял під ті державні формації, що їх нотує історія, закінчив свій природний розвій на стадії племен і не встиг себе дальше розвинути.
Аґреґаційним шляхом чи шляхом завоювання племен племенами творились державні масиви, а єдиним, що могло назовні представляти якусь єдність, це був такий чи інший державний апарат і ті владодержці, потребам яких служив увесь цей аґреґаційний людський масив. Зовсім певно халдейців, асирійців, фенікійців, єгиптян, вавилонців, навіть греків і римлян не можемо назвати народами у такому значенні, як його нарочито і дистинктно специфікує св. Письмо. У категорію народу не можна підтягнути і тисячі років пізніше ні гунів, ні вандал, ні половців, ні печенігів, ні монголів, ні цілого ряду всяких орд, що все таки встигли записати свої імена в історію людства.
ІЗРАЇЛЬ – КЛЯСИЧНА ПАРАДИГМА НАРОДУ
У трансформації жидівських племен у народ найголовнішу ролю відігравало кровне споріднення, якнайтісніше співжиття зі собою і глибоке почуття шанобливости з боку всіх членів жидівських племен до своїх патріярхів, які, до речі, були людьми Божими і визнавцями єдиного, істинного Бога. Прискорюючим чинником була жива віра в усіх членів Ізраїля в особливе покликання цього ж Ізраїля до високої і особливої цілі. Постійне відсепаровування себе від звичаїв і релігій інших народів чи просто інших людей, як і консервативна настанова до своїх власних традицій і звичаїв тільки цементувала цей народ у моноліт. Не перешкодив цьому з’єднанню жидівської спільноти і той факт, що жиди поділені були на 12 т.зв. поколінь, які не завжди виявляли між собою монолітні тенденції. Очевидно, поза суворо зберіганою своєю традицією, своєю, так відмінною від інших, релігією, і своїм власним ладом життя,— великим об’єднуючим чинником була в них і їх власна мова.
Суттєво і суцільно це взявши, стільки і не більше треба для формації всякого народу. Адже кожний народ починається з якоїсь родини чи й більше родин. Ці знову з часом вилонюють з себе племена. Об’єднані спільною ціллю і спільними життьовими інтересами племена перетворюють себе на народ.
Народ, як і спільнота, має свої істотні атрибути і свої ідентифікаційні прикмети чи ознаки. Ці ознаки є вислідом цілого ряду факторів, між якими основоположні такі: географічні умови (територія), кров (раса), цивілізація, релігія, культура, мова, традиція, історія і суспільні форми цієї людської спільноти. Між соціологами не буде, мабуть, ніколи згоди щодо того, чи всі ці ознаки,а чи тільки одна або дві з них, є істотні для субстанції народу, або, як соціологи воліють казати, нації. Дискутуючи над одною по одній з цих ідентифікаційних ознак, соціологи однодушно зупиняються на території і її висувають на націотворчий чинник.
Цікаве світло кидає на цю справу стара єврейська мова. Вона дуже вимовно підкреслює істотний зміст поняття «народ». Для вираження цього поняття має єврейська мова кілька слів. І так слово AM — «мім визначає тісну лучбу племени чи племен і кровне їх посвоячення. Далі цим словом передавалось: спільноту спільного походження, відчутної близькости зі собою; зв’язок спільних звичаєвих, моральних і соціальних практик; зв’язок взаємної солідарности і спільної історичної долі. Цьому слову «ам» протиставляли жиди слово ҐОЙ — гоїм. Це останнє визначало теж у якійсь мірі збірноту й спільноту людей. Але назагал у презирливому значенні. Практично це слово означало стільки, що «неправовірний», інакше: «язичник», поганин. Часто вживане в єврейській мові слово ЕДАГ. Воно визначає переважно релігійну спільноту, отже «Божий люд».
Та найбільше вживане, зокрема найбільшою шанобою оточене — це ІЗРАЇЛЬ. Це слово уважалось завжди священним і непомильно ідентифікаційним для жидівського народу. У цьому слові «Ізраїль» виражалась і горда приналежність до вибраного народу, і вся його відмінність від усіх других народів та його своєрідність, унікальність і упривілейованість бути єдиним народом на цій землі.
ЗІСТАВЛЕННЯ: НАРОД-НАЦІЯ
Щоб вивести поняття «народ» із зачарованого кола фальшивих концепцій та інтерпретацій і його, вже очищеного з усіх невластивих йому розумінь, покласти в основу нашого розгляду, мусимо ще раз сконфронтувати із собою ці два терміни: народ і нація. Вже було згадано попередньо, що багато соціологів не добачають у цих термінах якоїсь іншости і користуються одним або другим перемінно. Це очевидячки мститься на твердому і ускладненому житті. А в першій мірі такий підхід відкриває широке поле до калькульованих надужиттів, ба й трагедій багатьох народів, що їх проти їхньої волі і з ужиттям найбрутальніших насильств втискується у «нації», що за самою природою їм чужі й до відчаю противні.
Справа у тому, що «нація» у першу чергу — категорія і класифікування політичне. Не має значення та обставина, що сам термін «нація» спопуляризувався щойно у минулому столітті. За цим терміном криється саме той зміст, що його мали на початках людської історії аглютинативні імперії з мішаниною рас, з вавілонською баштою мов, з хаосом всяких культур, звичаїв, традицій і життєвого стандарту. Про єдність спільної мети і гармонію душ даремне тут говорити. Тому, мабуть, коли соціологи дискутують про істоту націй, вони не збираються і згадувати про моноліт мови, традиції, історії, культури, а всю свою увагу зосереджують на території (байдуже, як набутої) і на державі (теж не важливо яким чином встановленої). Раз існує дана держава, то й існує її «нація». Мало того, що більше авантурницька, більше зухвала і більше терористична держава, то й більше передова вважається «нація». І десятки зґвалтованих народів у цій же державі ніщо інше, як одна неподільна «нація». Само собою, ані соціологія, ані етнологія, ні, тим більш, політичні науки навіть не стараються щось виправити в цій так здеформованій дефініції поняття «нація». Щонайвище англійська мова прийде з поміччю зі своїм терміном «піпл», але тоді думка не обійматиме народів, що складаються, зовсім не по своїй волі, на цю суперпотугу — «націю», але обов’язково стане на цій певності, що йдеться тут про безсумнівний «моноліт» — націю.
У протилежність до факту фізичної сили, що домінує у терміні «нація», термін «народ» у тих мовах, що мають це слово,— це природній, Богом визначений, прогрес і вдосконалювання людського організованого життя.
Суттєва різниця між нацією (навіть у найкращому розумінні) і народом та, що народ з’являється на виді історії не як «деус екс махіна», а видними для всіх потенціяльних дослідників своїми етапами, з яких принайменше посередній, тобто стадію племінної форми, можна історично дослідити.
Ще інша різниця у тому, що — знову ж у протилежність до терміну «нація» — народ не включає у собі держави. Це дуже багатомовне. Підкреслюється в цьому понятті «народ» цілий ряд суттєвих предикаментів як: цивілізація, релігія, культура, мова і традиції, а не згадується про державність. Це мусить усіх задивувати. Бо без державности ніякий народ не може проявити свого існування. Уся трудність тільки концептуальна.
Насправді ж державність є і мусить бути необхідним постулятом кожного народу. Тільки ж у цьому змаганні й зові до власної держави треба взяти до уваги брутальний факт сили чи насильства. Бувають такі періоди у житті народів, що на ту територію, яку має у своїм посіданні даний народ, наставлені ласі сусіди, усякі грабіжники-пірати і усякі номади-орди, існування яких тільки в тому, щоб наїжджати на упорядковані і загосподарені території і людські спільноти та обертати їх у попіл і руїни.
А все ж, які б не були причини того, що не кожен народ втішається актуальним посіданням власної держави, саме поняття народу не є залежне від актуального посідання або непосідання держави, тобто своєї держави. І нічого іншого так сильно не акцентує св. Письмо, як саме цей факт. Жиди, яких вибрав сам Бог за свій народ, із свого 4000-літнього існування всього неповних 500 літ втішалися власною державою, а всі інші тисячі років, якщо не жили в різних неволях і на вигнанні, то під чужою займанщиною. Але ж, бувши тисячі літ у неволі, ще тим самим не перестали бути народом.
Крім того, ще щодо самої номенклятури «нація-народ» треба наголосити, що коли вже в даних мовах немає терміну «народ», то хай би їхній термін «нація» включав у себе всі суттєві атрибути народу, а державу і державність ці мови розглядали із становища Богом встановленого закону, а не зі становища брутальної фізичної сили.
Для увиразнення самого поняття «народ» доводиться ще заперечити дві фальшиві концепції і дві форми діялектики, які підкладаються під поняття «народ». Під народом треба завжди розуміти тотальну суму одиниць, що складаються на якусь спільноту, а не самих власть імущих, а то й узурпаторів, що в політичній своїй практиці замилюють світові очі, що вони діють і говорять від імени «народу».
Теж рішуче треба відкинути концепцію, за якою народ затіснюється до певних тільки кляс суспільности. Така концепція була твердо встановлена в Польщі і проіснувала в польській політичній доктрині до кінця 19-го ст. Термін «народ» визначав і практично стосувався виключно до шляхетського стану. Народом за цією системою була виключно шляхта. А те, що ми звемо народом, у Польщі називалось: людом і хлопом.
Продовження у наступному числі
