Іноді я питаю різних «потенційних» християнських політиків про їхню готовність до політичної діяльності. У відповідь чую переважно дві відмовки: 1) політика – справа брудна; 2) тут потрібні великі гроші, а здобути їх чесним способом і без невигідних «зобов’язань» дуже складно.
Тож чи можлива політика і політики, для яких основою є християнські принципи – не гроші, не кар’єра, а добро свого народу і його розвиток?
Про покликання в Церкві говорять доволі часто. Про покликання до священства, до монашества, до батьківства, до певної професії, до життя… Але про покликання до політики чути не доводиться, хоча Біблія дає приклади таких покликань. Варто згадати вибір Саула чи Давида на царів, наділення особливими дарами Соломона або призначення Йосифа намісником Єгипту задля порятунку тих же єгиптян і самих євреїв від голоду. Чи згадаймо непросту місію Юдити, яка виконує дуже небезпечне завдання: задля порятунку свого народу вбиває генерала ворожого війська.
Усі ці завдання пов’язані з політикою. Причиною може бути якась загроза або потреба вирішити серйозні проблеми в загальнодержавному масштабі. Народ, відчуваючи таку загрозу чи потребу, звертається з проханням про допомогу до Бога. І тоді Бог відповідає на це звернення, покликуючи конкретну особу і наділяючи її особливим даром чи талантом. Тобто, спираючись на Біблію, можна сказати, що таке явище, як покликання до політики, існує. Чому тоді так мало ми говоримо про це в українському контексті? Чому не бачимо людей, про яких могли б із певністю сказати, що це політики з покликання?
Причини можуть бути різні: або народ не вірить, що Бог може вирішити також нашу політичну ситуацію, і не звертається з цим до Нього, або Бог дає комусь покликання, однак людина не хоче цього прийняти. Так теж буває. Згадати хоча б пророка Йону: він дуже довго не хотів виконувати завдання, яке йому доручив сам Бог. Серед потенційних християнських політиків побутує думка, що політика – справа брудна або що тут потрібні великі гроші, а їх здобути чесним способом і без невигідних «зобов’язань» дуже складно.
Зрозуміло, що самими добрими намірами нічого нормального не збудуємо. У всьому потрібні відповідні засоби, зокрема гроші. І що? Бог про це не знає? Чи Христу не були потрібні гроші? Потрібні були. Апостоли мали спільну касу. Був касир – Юда. Понад те, Іван євангелист згадує, що він крав гроші. Тобто був вже такий своєрідний «відкат». Або, інакше кажучи, корупція. І цікаво, що Христос про це знав, та зовсім цим не переймався. Бо було щось набагато важливіше. Він зробив пріоритетом не боротьбу з корупцією, а боротьбу за чисте серце людини. За серце, цілковито відкрите для Бога, за те, щоби Бог посів центральне місце в житті людини.
Мені здається, Христос розумів, що корупція – це наслідок набагато глибшої хвороби, закоріненої в самому серці. Корупція – це симптом, зовнішній прояв і наслідок погано поставленого фундаменту. І саме «лікування» варто починати з фундаменту. Лише на солідній основі зведеш нормальний будинок.
Христос не зосереджувався на боротьбі з Юдою. Тобто, кажучи сучасною мовою, не займався боротьбою з корупцією. Він творив умови, аби корупції було щонайменше. Він учив апостолів системи цінностей і пріоритетів. Якщо людина поставить на перше місце Бога, а на друге себе і свого ближнього, то проблема корупції відпаде сама собою. Якщо ти є моїм братом чи моєю сестрою, то я не робитиму нічого проти тебе. Я не буду використовувати тебе задля своєї вигоди. Я, навпаки, буду робити все для того, щоб тобі було добре. Якщо я цю просту істину прийму до серця, то не буду робити нічого поганого іншим, сусідам, жителям мого міста чи села, громадянам моєї держави, навіть усім людям на Землі. Бо вони – мої брати і сестри. Навпаки, я творитиму умови для того, щоб усім нам було добре. У моїй сім’ї, у моїй роботі, у моєму місті, у моїй державі…
Якби я знав, що хтось із політиків живе згідно з такими принципами, то був би спокійний за ділянку, за яку він відповідає. Зрозуміло, важливим є також його досвід, здібності, освіта тощо. Але все це вторинне. Бо якщо поганий фундамент, який би гарний не був зведений ньому дім, він однаково не втримається, скоріше чи пізніше дасть тріщини. Тому саме політик із добрим фундаментом принципів – це політик із покликанням. Політик, який добре розуміє, що робити з усім багатством здібностей та досвіду, які дав йому сам Бог. Бо якщо Бог до чогось кличе, то неодмінно, як засвідчує Святе Письмо, дає засоби для цього.
Важко знайти такого політика в Україні. Є люди з відповідними здібностями і моральними принципами, але вони не хочуть бути політиками. Є політики, але з вельми сумнівними принципами. А когось, хто поєднав би в собі одне і друге, не вдається знайти. І, мабуть, не тільки я чекаю таких політиків. Весь народ, навіть на якомусь підсвідомому рівні, шукає таких моральних авторитетів, які не тільки самі «проповідують» моральність у суспільстві, але й готові застосувати цю «моральність» на практиці.
Хтось скаже, що це утопія. Що поєднати «брудну» політику з «чистою» моральністю неможливо. Я думаю, що зробити це важко, але можливо. Навіть у сучасній історії можна знайти такі приклади: Магатма Ґанді, Конрад Аденауер, Даґ Гаммаршельд, Роберт Шуман, Альчіде де Гаспері. Стосовно двох останніх, до речі, співзасновників Євросоюзу, були навіть розпочаті беатифікаційні процеси. Тобто можна бути успішним політиком і водночас повноцінним християнином.
Україна дуже чекає на таких політиків. Мабуть, деякі політики це розуміють, бо раптом стають побожними, починають з’являтися в церкві, сиплять крилатими релігійними фразами. Але від такого явного лицемірства тільки гірко…
Чому ми, християни, боїмося політики? Можливо, тому, що не до кінця усвідомлюємо, чим є справжня політика. Можливо, боїмося бути приреченими на невдачу. Можливо, переоцінюємо гроші, зв’язки, впливи та всі інші засоби, без яких не уявляємо політики.
Я навіть не боюся сказати, що ми просто елементарно не довіряємо Богові. Бо той бог, в якого ми немовби віримо, не є справжнім Богом. Адже якщо я все-таки повірив у справжнього Бога, якщо мені подобається суспільна діяльність, якщо я відкриваю у собі покликання до політики, то відповідь може бути тільки одна – піти за цим покликанням. Наступним кроком має бути поставлене Богові питання: чого конкретно Він від мене очікує? Де саме Він – не я і не люди – бачить поле моєї діяльності? Не мені визначати, куди йти – Йому. Коли ж я матиму відповідь, а вона точно прийде, то відважно вирушу в путь. Назустріч викликам, перешкодам, зневірі, розчаруванням, спокусам і цілій низці інших проблем, які обов’язково супроводжуватимуть християнського політика. Бо все це мені потрібне. Бо воно загартовує, очищає, зміцнює. Бо, змагаючись із різними перепонами і долаючи їх, людина стає сильнішою. Хтось колись влучно зауважив, що Бог не кличе кваліфікованих, а кваліфікує покликаних. Христос не гарантує нам безтурботного життя. Він говорить про ярмо, хоча додає, що ярмо Його легке. І говорить про меч, який приніс на землю. А меч є для того, щоб ним воювати. І пам’ятаймо: нам сьогодні, в час війни, варто відкрити другий фронт – політичний. І нам потрібні політичні воїни, котрі як зброю будуть застосовувати правдомовність, чесність, відкритість, мужність, смиренність, скромність, безкорисливість. Усе це, що є основою фундаменту, на якому побудована структура, яка витримала 2000-літнє випробування різними спокусами, – Церква. А Христос обіцяє своїм воїнам, незалежно від того, на якому вони фронті, бути з ними постійно, аж до завершення земного шляху. І обіцяє їм щось, що є метою кожного воїна, – Перемогу. Досить лише повірити.
Богдан Трояновський, директор видавництва «Свічадо»
