Свіжий номер

1(501)2024

Час ставати сильнішими

Стати автором

Де знаходилась резиденція української Митрополії в XVII – XVIII ст.?

У цікавій статті І. Ровенчака «Геокультурні аспекти конфесійно-географічного поділу території України (на прикладі УГКЦ)», «Патріярхат»— 1996, ч. З, ст. 27-30) наводиться важливе свідчення про історичний центр Греко-католицької Церкви у Києві та резиденцію перших митрополитів у Видубицькому Михайлівському манастирі (йдеться про М. Рагозу, І. Потія та Й. Рутського). Вважаємо необхідним внести до цієї інформації деякі уточнення та доповнення й дати відповідь на поставлене в заголовку запитання.

І. Ровенчак справді має рацію, коли говорить про те, що Київ згідно задумів творців унії мав бути центром з’єдиненої з Римом руської Церкви. Це твердження не викликає заперечення з огляду на те, що митрополит Михайло Рагоза був, власне, митрополитом Київським, хоч в документах Берестейської унії питання про столицю майбутньої уніятської митрополії і не обумовлювалось. Проте, як це не дивно, навіть напередодні укладення Берестейської унії Київ не був резиденцією київських митрополитів. Центром митрополії в ХVІ ст. було Вільно, столиця Великого Князівства Литовського, до складу якого входила в тому часі Україна. Та обставина, що київські митрополити ще в ХV ст. залишили першопрестольне місто руської Церкви, пояснюється звичайно занепадом Києва в результаті спустошливих татарських набігів. У 80-х pp. ХVІ ст. духовенство докоряло митрополитові Онисифору Дівочці, що «архиепископия киевская, на тот час подвласною вашей милости будучая, неякому еретикови жолнерови єсть отдана»[1]. Напередодні Берестя Київ та Київське воєводство продовжували належати до митрополичої єпархії, куди входили, крім того, Віленське, Трокське та Новогрудське воєводства, а також Галичина й Поділля у ті часи, коли там не було свого єпископа.

У Вільно — центрі митрополії — резидував намісник митрополита, настоятель Преображенського собору. Перебування митрополита у Вільно регламентувалося постановами Великого Князя Литовського.

Другим стольним містом митрополії (власне резиденцією) був Новогрудок, де здебільшого й проживали митрополити. У руських хроніках місто згадується як Ново-городок, в польських джерелах Nowogrodek Litewsky (тепер це невелике містечко Гродненської области в Білорусі). Митрополит М. Рагоза проживав у 90-х pp. ХVІ ст. саме там, що підтверджується ще й тим, що більшість його листів було відправлено з Новогрудка. Тут діяли катедральний Борисо-Глібський собор і Свято-Троїцький манастир, окрім яких в XII ст. функціонувало ще вісім церков. 1636 р. Й. Рутський заснував при Борисо-Глібській церкві Василіянський чин.[2] Цікаво, що проведення собору для проголошення унії спочатку плянувалося в січні 1596 р. саме в Новогрудку, про що свідчить грамота М. Рагози від 28 жовтня 1595 р.[3]

Після Берестейського собору 1596 p., на котрому, власне, була проголошена унія на українсько-білоруських землях, Київ не став резиденцією київських, тепер уже з’єдинених з Римом, митрополитів. У першій половині ХVІІ ст. відбувається піднесення Києва та його стародавніх релігійних святинь. Уніятські митрополити ведуть за них боротьбу, досягають певних успіхів. З кінця ХVІ ст. їм належить Софіївський собор з манастирем та Видубицький манастир, які за розпорядженням М. Рагози зайняв намісник митрополита Ян Хруслинський.

Біля 1605 р. до Софіївського собору була приписана Софіївська слобода, тобто старе чи верхнє місто з церквами Десятинною, Василівською і Воздвиженською. Належала уніятам у ту пору й Трьохсвятительська церква.

Проте І. Потій, як і перед тим М. Рагоза, боячись козацької розправи, не ризикував з’являтися в Києві. За його словами, князь К.Острозький утискував його, «не дозволяв йому приїжджати до Києва і жити тут».[4] На підставі привілею Жигимонта ІІІ, М. Рагоза та І. Потій намагалися заволодіти Печерським манастирем, проте одна з найвизначніших київських святинь з архимандритом Н. Туром на чолі так і не підкорилася уніятській митрополії. За деякими свідченнями І. Потій зміг відвідати Київ лише після смерти князя К. Острозького (поїздка відбулася, вірогідно, 1609 чи 1610 p.). На початку ХVІІ ст. прихильниками поширення унії в Києві були воєвода Станіслав Жолкевський (1609-1618) та війт Федір Ходика (1613-1618), які сприяли унійним заходам Антонія Грековича (спочатку диякона, потім офіціяли митрополитів І. Потія та Й. Рутського). 1618 р. А. Грекович пред’явив королівську грамоту, видану ще 1612 p., про підпорядкування уніятської митрополії Михайлівського Златоверхого манастиря і намагався оволодіти ним, проте був затриманий і утоплений козаками в Дніпрі.[5]

Й. Рутський відвідував Київ частіше (відомі його поїздки: перша — 1614 p., друга — 1626 p.). Зокрема, під час відвідин Києва 1626 р. йому вдалося повернути митрополії церкву Святого Василя, що знаходилась на софіївських землях, захоплену 1625 р. козаками (під час козацького нападу було вбито уніятського священика Івана Юзефовича).[6]

Після відновлення православної ієрархії і митрополії 1621 р. та затвердження цього акту 1632 р. королем Володиславом ІV перебування уніятів у Києві стало небезпечним. Дипломом Володислава ІV стверджувалось: «Православному митрополиту володіти Києво-Софійським катедральним манастирем, але вотчинам його залишатись пока у володінні уніятського митрополита Веньямина Рутського до смерти його з наданням йому і титула митрополита Київського і Галицького і всія Руси, і йому ж, Рутському, надати поблизу Києва Видубицький манастир, а по смерти вже його вотчини повинні повернутися до Софіївського манастиря чи — кому пожалувані будуть від короля і Річі Посполитої»,[7] що означало ліквідацію по смерті Й. Рутського уніятських осередків у Києві. Якщо врахувати агресивні дії козаків проти уніятів та діяльність Петра Могили по відновленню втрачених позицій православ’я, то стає зрозумілим висновок А. Великого про те, що Київ так і «не прийняв Берестейського Порозуміння».[8] Очевидно, уніятські митрополити змушені були перебувати в ХVІІ ст. на Волині чи в Білорусі, де унія закріпилась найміцніше.

У ХVІІІ ст. з посиленням позицій уніятської Церкви на Правобережжі, уніятські митрополити перебираються ближче до Києва і оселяються в місті Радомишлі, яке ще з XII ст. було маєтком Києво-Печерського манастиря. У ХVІ ст. позиції печерських архимандритів тут зміцнились. У ХVІІ ст. тут укріпився православний митрополит Петро Могила. Після Андрусівського перемир’я та Вічного миру Росії з Польщею правобережна частина Київського Полісся перейшла під польське панування. Й. Шумлянському вдалося наприкінці ХVІІ ст. зміцнити та поширити уніятську Церкву.

За деякими свідченнями, уніятські митрополити перебували в Радомишлі вже після 1667 р.[9] З 1746 по 1795 pp. в місті резидувала консисторія уніятської митрополії. Як установив київський історик О. П. Крижанівський, вже 1705 р. м. Радомишль та 19 навколишніх сіл належали митрополії.[10] У 80-х pp. ХVІІІ ст. на території Київського Полісся діяло 29 уніятських деканатів та зосереджувались основні земельні володіння уніятської митрополії.[11]

Історики пов’язують перебування уніятських митрополитів у Радомишлі, починаючи з Атанасія Шептицького і закінчуючи Теодором Ростоцьким. За митрополита Ф. Володковича (1762-1778) в Радомишлі було засновано василіянський манастир, ігуменом якого став Михайло Примович. 1763 р. Ф.Володкович освятив у місті нову катедральну церкву, збудовану священиком Матвієм Кривніцьким на місті старої, спаленої гайдамаками.[12] При церкві Святої Трійці тут діяло три братства: так зв. старе, сестринецьке та с. Малої Рачі. Я. Смогоржевський (1779-1788), котрий першим з митрополитів стало замешкав у Радомишлі, почав будувати мурований катедральний собор, біля нього — семінарію. Як і митрополит Лев Шептицький (1778-1779), Я. Смогоржевський помер у Радомишлі і був похований у катедральній церкві. 1783 р. тут помер також М. Примович, вікарій і генеральний офіціял митрополії.

1795 р. після поділів Польщі уніятська митрополія і консисторія в Радомишлі були ліквідовані, а останні митрополити були інтерновані в Петербурзі. Російський царизм насильно запровадив православ’я московського зразку. 1840 р. в Радомишльському повітовому архіві було знайдено архів уніятської консисторії, який був опечатаний і перевезений до Петербургу, де вже знаходилась частина архіву уніятської Церкви з Вільно.[13] Згаданий митрополичий собор у Радомишлі так і не був добудований. 1917 р. інженер І. Пазенко, який збирав свідчення про населені пункти Київщини, звернув увагу на руїни великої кам’яної церкви міста серед убогих жител мешканців міста. Це все, що лишилось на початку XX ст. від колись могутньої резиденції уніятських митрополитів України в Радомишлі.[14]

Завершуючи розвідку, звертаємо увагу на те, що резиденцією уніятських митрополитів наприкінці ХVІ-ХVІІІ ст. мав бути б, звичайно, Київ, на що вказує і їх титулятура. Митрополит Л. Шептицький, наприклад, мав такий титул: «Лео на Шептицях, Шептицький, з ласки Божої й Апостольської Столиці архиєпископ, митрополит Київський і всієї Руси, єпископ Львівський, Галицький і Кам’янецький, аббат Києво-печерський і комендаторій милецький, кавалєр орденів Білого Орла й Святого Станислава»[15]. Проте через несприятливі історичні обставини відсутність державно-правових інститутів та загарбницькі дії сусідніх держав Україна і її Церква залишались роз’єднаними, а православна Київська митрополія 1685-1686 р. була приєднана до Московського патріярхату. Уніятська ж Київська митрополія після майже 100-річного резидування у провінційному Радомишлі взагалі була ліквідована. Російський царизм брутально нищив українські національні церкви, як і все українське.

До релігійно-географічної статистики, наведеної в статті І. Ровенчака, додаємо інформацію про єпархіяльний поділ уніятської митрополії напередодні її ліквідації наприкінці ХVІІІ ст. На той час митрополія мала 9 єпархій: 1) митрополича чи Київська і Галицька архиєпископія; 2) архиєпископія Полоцька; 3) єпископія Володимирська і Берестейська, прототронія митрополії; 4) єпископія Луцька і Острозька, екзархія митрополії; 5) єпископія Львівська; 6) архиєпископія Смоленська; 7) єпископія Холмська і Белзька; 8) Єпископія Перемишльська і Самбірська; 9) єпископія Пинська і Турівська. 1799 р. буллею папи Пія VІ була утворена й десята — Супрасльська в Білорусі.[16] Гадаємо, що наведений фактичний матеріял повинен враховуватись при розбудові інфраструктури УГКЦ.

[1] АЗР — Т. ІV — № 146, – С. 329.

[2] Slownik geograficzny Krоlewstwa Polskiego і innych Krayоw slowianskich. T. 7 — Warszawa, 1886 — S. 257 Instytutu Literackiego Kultura Zeszyty historuczne

[3] Ліковский E. Берестейська унія (1596). — Жовква, 1916. — C. 109

[4] Петров H. Киев, Богословекая энциклопедия. — Т.Х. — Спб., 1909, С. 284

[5] Антонович В. Б. Киевские войты Ходыки. Антонович В. Б. Моя сповідь: Вибрані історичні та публіцистичні твори. К., 1995. С. 179-183.

[6] Материалы для истории Киевскої митрополии. К., 1873. С. 59-62.

[7] Болховітінов Є., митр. Описание Киево-Софийского собора в Киевской иерархии, Вибрані праці з історії Києва. К. 1995. С. 157.

[8] Великий А. Г. З літопису християнської України. Кн. IV. Рим, 1971. С. 241.

[9] Новицкий И. Украинский вариант песни «Про ягничку», Киевская Старина. 1885. Кн. VІІІ. С. 745.

[10] Крижанівський О. П. Церква у соціально-економічному розвитку Правобережної України. К., 1991. С. 31.

[11] Там само. С. 32.

[12] Петрушевич А. С. Дополнения ко Сводной Галицко-русской летописи с 1700 по 1772 г. Ч. І. Львов, 1896. С. 235.

[13] Описание документов Архива западнорусских униатских митрополитов. Т. 1. Спб. 1897. С. 111.

[14] Інститут рукопису Центральної наукової бібліотеки ім. В. І. Вернадського НАН України. Ф. Х. Спр. 11721. Зош. С. 32.

[15] Описание документов Архива. Т. ІІ. Спб., 1897. С. 375.

[16] Болховітінов Є. Назв, праця. С. 236.

Поділитися: