Ми нарочно надрукували дві промови Папи Івана Павла II і Митрополита Мирослава Любачівського одну побіч другої, щоб підкреслити одну і туж саму нагоду, себто з приводу ієрархічного підвищення, а як вони відмінні змістом, настановою і розумінням. Папа Іван Павло II підкреслює своє особисте й національне «я». Митрополит Любачівський підкреслює свою безкольоритність, слуги без імені й роду не як господар у Божому винограднику. Тільки там десь далеко, далеко пів шепотом виривається Українська Церква. Таке враження випливає з прочитаної проповіді, що її виголосив під час своєї інсталяції 4 грудня 1979 p., у Філядельфії, Митрополит Мирослав Любачівський, яка була надрукована на сторінках «Свободи». Проповідь Митрополита Мирослава була першим офіційним проголошеним становищем, як митрополит. Запізнавшись з її змістом вона багато говорить так про самого Митрополита Любачівського, як також про його евентуальне урядування, чи адміністрування, як митрополит . Тут до деякої міри відбивається дух і п’ятно довголітнього сотрудництва — підлеглість. Чи вдасться Митрополитові Мирославові пірвати з духом сотрудництва, себто, де треба було тільки виконувати і за нічого не відповідати, це покаже майбутнє. Такі прогнози пробиваються з виголошеної проповіді митрополита. До цього можна мати зрозуміння, але ледве чи оправдання.
Постараймось хоч побіжно зупинитись над деякими фрагментами проповіді. В першу чергу слід підкреслити, що проповідь ні тематично, ні часово, себто сама оказія не відповідала хвилині часу. Іншими словами не була на часі і тим самим не на тему дня. Дивно, що в проповіді незрозуміло згадується про «ярмо», яке нібито спало на плечі о. Мирослава Любачівського. Щось тут не так, бо якщо це справді «ярмо» то Святий Дух, як і Апостольська Столиця на нікого ярма не накладають, якщо це вже таке важке «ярмо» то треба було тільки сказати одне слово — не принимаю і «ярмо» було б напевно зняте. До речі є багато серед наших священиків, як і владик, які не то що не страхаються такого «ярма», але мріють про це «ярмо». Тут може було б краще говорити про великі обов’язки й відповідальність. Важко погодити чи получити два контрасти — пишну мітру з сіяючими самоцвітами, митрополичий почот і бачити в тому важке «ярмо»…
Якщо ж ідеться про обов’язки, як митрополита то тут митр. Любачівський не буде мати труднощів, бо номінатори й інсталятори про все подумали і подбають, а за відповідальність не приходиться тут говорити…
Митрополит Мирослав у своїй проповіді, крім повищого натяку порушив дві основні думки. Перша думка це про продавців, яких Ісус Христос виганяв з церкви, щоби не зневажали храму молитви, а друга — слухати вселенського архиєрея папу римського. Поминаючи факт, що приклад, як Ісус проганяв продавців з церкви не підходив до події дня, але він був спрямований виключно у сторону мирян. Чи справді миряни стали продавцями в церкві у будьякому розумінні? Пригляньмось ближче хто займається цим ділом в церкві, а тоді побачимо, що не миряни увели політичні елементи в церкву, але що це почалось з самої гори. Хто має очі цей бачить, а хто має вуха цей чує. Не українські миряни розпочали політичний діялог з Москвою, але таки Ватикан і в наслідок цього наша Помісна УКЦерква стала футбольним м’ячиком. Хто ж має обороняти права нашої Церкви? Коли владики цього не роблять то роблять миряни. Що зроблено у справі анулювання Берестейської Унії, яке сталось під час собору режимової російської православної Церкви в Заґорську у присутності ватиканського представника Вілібрандса?Апостольська Столиця за Папи Павла VI в наслідок таки політичного діялогу з Москвою не була спроможна сказати одного слова в обороні людських прав в Радянському Союзі. Чому? Такі питання можна б продовжати…
Правдоподібно тут Митрополитові Любачівському ішлося про щось іншого, а саме чому вірні підносять голос, чому дискутують і голосно обговорюють церковні питання. Під тим оглядом для декого з наших владик, а то і деяких священиків не відбувся Вселенський Собор Ватиканський II. Відомо є, що на Вселенському Соборі Ватиканському II біля 2500 соборових отців прийняли концепцію «Божого Люду», на яку складаються три чинники: владики, священики і миряни, це значить, що всі три чинники мають певний голос в церкві і його не можна ігнорувати. Ватиканський Собор II відкинув стару концепцію, де миряни не мали жадного голосу. їх обов’язком було молитись і давати свою жертву. В концепції «Божого Люду» узгляднено вимоги часу. Щоби церква не була тільки для вбогих й мало грамотних, але щоби в ній мали місце й люди з високою освітою, щоби вони мали не тільки пасивне але й активне право. Тут ідеться не про пасторальні, чи канонічні питання але про питання адміністрування обряду і традицій.
Зупинімся над другою головною думкою проповіді, яка була дуже наголошена, а саме про це беззастережне повинування і послух вселенському архиєреєві — папі. Звичайно було б недоречно твердити, що цього послуху не повинно бути, але при цьому слід мати на увазі, що папа є непомильний у справах вчення віри й моралі, коли ж ідеться про справи адміністративного характеру він є так само помильний, як кожний інший. Це не є жадне відкриття, але давно відома істина.
Дозвольте тут нагадати маленький деталь з недавно минулого. Пригадаймо собі, як Папа Павло VI доручив був сучасному кардиналові А. Кассаролі домовитись з польським комуністичним урядом понад голову примаса Польщі кардинала Ст. Вишинського. Зрозуміло, це була таки політика. Проти цього потягнення Папи Павла VI одностайно запротестували всі єпископи і в тому числі тодішній кардинал Кароль Войтила, а тепер Папа Іван Павло II солідарно, піддержуючи становище кард. Ст. Вишинського. Папа Павло VI був приневолений вислати окрему делеґацію, щоби перепросити примаса Польщі кардинала Вишинського. Отже тоді кард. Кароль Войтила таки виступав проти Намісника Христа на землі. Як можна було не погоджуватись і виступати проти папи? Що хотів нам сказати Митрополит Любачівський не тяжко догадатись, щоби миряни і священики мовчали й сиділи з заложеними руками, коли нашу Церкву будуть нівелювати, латинізувати і розпинати. В історії Апостольської Столиці різно бувало і різні були папи.
Повернімось до ствердження, що Церква це не партія… Було б добре, щоби цього всього в церкві не було. Та ж кожному сьогодні відомо, що на найвищому щаблі в Курії й Конґреґаціях є різні партії — крила ліві, праві, прогресивні, консерватисти, традиціоналісти і т. д. і між ними ідуть спори, суперечки і змагання за владу, за позиції. На цю тему на іншому місці є окрема стаття.
На жаль проповідь Митрополита Мирослава розчарувала не тільки мирян, священиків, але як зачуваємо і деяких владик. Висловлені думки не віщують великих надій для нашої Церкви в цілому, а філядельфійської митрополії зокрема. Дай Боже, щоби сталось протилежне сказаному.
М. Г.
