Свіжий номер

1(501)2024

Час ставати сильнішими

Стати автором

Дещо про родину Галущинських, смерть і похорон І. Франка

(Доповідь виголошена на науковій конференції в Рогатині 19.9.1998,
присвячена особі Михайла Галущинського —
першого директора рогатинської гімназії.
Тема конференції була: «Михайло Галущинський — педагог, просвітянин, військовий і громадсько-політичний діяч». В 120-річчя з дня народження)

Матеріял моєї доповіді не є великий, не будуть це історичні документи, але короткі спо­гади про родину Галущинських і спогади про родину Галущинських і спогади ці я чув з уст о. Теодосія Василіянина, молодшого брата проф. Михайла Галущинського, який був моїм духовником в римській українській Колегії св. Йосафата від 1945 до 1950 року. Я був не лише його духовним учнем, але наші зв’язки затіснились і тією обставиною, що я став для о. Теодосія, як санітар дивізії «Галичина», його немов особистим санітарем. О. Теодосій зближався приспішеним темпом до своєї старості (нар. 1880 р.) і з нею чіплялись його різні недуги старечого віку. Це супроводилось постійними моїми зустрічами з ним, поїздками з ним по місті, чи й звичайними проходами, які все відбувались з розмовами на різні теми. Окрім цього о. Теодосій брав деколи участь у наших семінарійних годинах дозвілля, що звалось по середньовічньому «рекреації», — по обіді і по вечері, і в часі тих годин ми, студенти, могли ставити йому питання і він радо відповідав на них. З тих розмов спробую пригадати щось про священичу родину Галущинських, їхню участь в церковному і культурному житті Галичини.

XIX і XX століття в історії Галичини були під великим знаком участи священиків і в політичному житті, що й було конечністю тодішньої нашої ситуації, нашої соціології і це виникало силою пастирського становища, бо священики були духовними провідниками народу, національно свідомої інтелігенції було мало (та й і тую потім громив Донцов за її, просто кажучи, «недолугість», «провансальство»), на священиків падав, отже, обов’язок вести нарід і витягати його з духовної мізерії, політичного гніту, економічної біди, культурної безпросвітносте, національної неграмотності! та інших лих тодішніх не легких часів нашого довгого поневолення. Священики жили з народом, як його пастирі. Можна б твердити, що пробудження, відродження, духовна обнова, шукання доріг до кращої долі, політичного прозріння і боротьба за свої права почалися властиво священичими умами і руками, і серед них постать та дух о. Маркіяна Шашкевича. То основна різниця між нашим галицьким національним відродженням, а відродженням на центральних землях України.

У Західній Україні появляється тоді теж реакційна струя соціялізму, якої ціль була соціяльна справедливість, яку намагались по 1848 році встановити чи вибороти різні соціяльні струї. В Галичині скасовано панщину в 1848 року, в Росії кріпаччину в 1861 році.

Між священиками Галичини були симпатики тодішнього соціялізму (марксизму). Не були вони явними симпатиками, а скритими. То були священики, які жили з народом, бачили його вбогість, кривди, неграмотність. Соціялізм ширив тоді свої ідеї соціяльної справедливосте і революції, як покращати долю безборонного бідного селянства серед пануючого тоді соціяльного лібералізму і польських поміщиків, хитрощів євреїв, яким жилось добре серед нашого селянства. Батько Галущинських, хоч священик, був таким симпатиком соціялізму. Скритим. З появою соціялістичної доктрини, Церква виступила проти тих наук, зокрема проти ідеї скасування приватної власности, яку Маркс уважав як основну причину появи клясів, боротьби клясів і експлуатації. Це виразно можна було бачити в наших селах, селянство було безземельне чи малоземельне, скасування панщини, тобто примусових робіт на полях пана, не дало селянству землі, а радше можливість її набуття і ця можливість була дуже маленька, вимагала великої зорганізованости, капіталу, чого селянство тоді не мало. Робітниче ж питання можна було тоді бачити в дрогобицькому басейні у Бориславі, де знайдено нафту і земний віск і її видобуванням почали займатись багатії, головно жиди. На це звернув увагу Франко, очевидець тих подій від свого дитинства.

Франко як студент і згодом як учений і письменник подорожував по Галичині, Буковині й Україні. Це замітна риса Франка. Він вивчав свій нарід і його долю, його душу, починаючи з батькової кузні. Відвідував він деякі священичі родини, знайомився з ними, відвідував він і деякі манастирі оо. Василіян і цінив священиків, що жили для народу і займались наукою або літературою. Був наприклад у 1894 році (коли йому було 38 літ) у селі Жукові біля Бережан у батька Богдана Лепкого о. Сильвестра Лепкого. Треба добре розрізнювати Франків соціялізм в його молодечих роках і соціялізм старшого Франка. Є різниця. Соціялізм був осуджений Церквою і Франко опинився в конфлікті з Церквою. Але жив добре з багатьма священиками і не ворогував з Чином св. Василія, коли бачив, в них бажання творити українську церковну й історичну науку, збереження цінних документів нашої історії, літератури і мистецтва.

З принагідних розповідей о. Теодосія пригадую, що Франко був в родині Галущинських бодай два рази гостем і був приятелем о. Миколи Галущинського. То були візити короткі, «по дорозі». Може доводилось Франкові й ночувати у приходстві Галущинських. Так тоді водилося. Отець Теодосій згадував ті відвідини Франка зі своєрідною пошаною і повагою, помимо, тоді вже поширеної слави про Франків соціялізм. Про що була мова, годі сказати і годі було про те питати о. Теодосія. Він був свідком тих відвидин ще дуже молодим, але ті відвідини мали напевно вплив і на синів Галущинських.

З розмов з о. Теодосієм можна було бачити відносини між священичим домом, а селом. Звичайно осінню чи зимою в домі приходства вечорами в просторій кухні збиралися жінки і дівчата, щоб прясти чи робити якусь іншу жіночу господарську роботу для священичої родини. Такий був звичай. Щоб дати їм якусь духовну поживу при тім і не дозволяти язикам на пусті розмови, «паничі», тобто сини о. Миколи читали тим жінкам оповідання з нашої літератури. Отець Теодосій згадував такі: дуже улюбленим було оповідання Квітки-Основ’яненка «Маруся», оповідання Марка Вовчка і Кобзар Шевченка. З цього бачиться, що родина Галущинських діставала літературні твори з України і сини — Тит і Михайло — читали вголос ці твори для сільського жіноцтва. Уявляю собі як це мусіло подобатися Франкові, коли він про те довідувався! Приходства нашої католицької Галичини, хоч не дуже то численні були випадки, були малими вогнищами, біля яких гріли свої серця спрагнені національної свідомосте і культури наші селяни. Згодом тую працю продовжувало організоване Товариство «Просвіта», якого членами і діячами були численні греко-католицькі священики Галичини. На центральних землях України могли такими вогнищами бути дяківські школи і дяки, але їхнє виховання не мало цього національного і патріотичного підложжя, бо було чуже…

І тут розкажу одну вагому подію, з якою пов’язана родина Галущинських і яку я запам’ятав дуже точно з уст о. Теодосія і вона має значення в одній контроверсійній дискусії. Ми, дивізійники, що прибули до Риму з англійського полону з Ріміні в Італії, в осені 1945 року, зараз від початку нашого виховання в Колегії св. Йосафата взялися до товариської, немов внутрішньої семінарійної громадської роботи. Проявом того були відзначування деяких подій нашої історії, між ними роковини Тараса Шевченка у місяці березні. Робили ми це за стилем наших галицьких «Просвіт» — концертом, доповідями. Отець Галущинський піддержував такі імпрези, головно роковини Шевченка. Зараз у травні ми хотіли зробити подібну імпрезу в честь Івана Франка. І тут трапилась несподіванка. Отець Теодосій Галущинький рішуче спротивився. І розказав нам, чому не можемо такої імпрези робити: Франко помер без сповіді й без церковного похорону… Ніхто з нас про те не знав, бодай в деталях і о. Теодосій розказав про свою участь у тій події. Ось і передаю цю розповідь, яку я доволі точно запам’ятав. Роблю це теж тому, бо ще ширяться неправдиві чи не точні інформації про цю немилу подію. В журналі «Дзвін» (Львів, 1991, ч. 1 (555), ст. 175); теж хибна була інформація у львівському телебаченні у програмі про Франкове життя у Львові (особисто слухав я цю програму, здається в 1993-му році); а вже зовсім в типовім дисінформаційнім і злобнім стилі про це було описано в збірнику совєтського видання «Спогади про Івана Франка», Видавництво художньої літератури «Дніпро», Київ 1981, очевидно на основі теж тенденційних інформацій різних авторів, що Франко жив і помер як атеїст, «помер невисповіданий і нерозкаяний» (ст. 363)…

Розкажу про ту подію перед смертю Франка так, як розказав нам о. Теодосій, на якого впали всі потім оскарження. Оскарження виглядають мені за гострі і вина о. Теодосія майже ніяка, якщо загалом про якусь вину о. Теодосія можна говорити.

Зближався кінець травня 1916 року, другий рік світової війни, у Львові було відомо, що Франко поважно хворий. Зійшлися негайно крилошани («каноніки») св. Юра на нараду. Між ними був припадком новоприбулий з Риму молодий священик з інсбруцьким докторатом (святився в 1904 р.) о. Теодосій. Ціль наради: що робити, Франко близький смерти, його релігійне і церковне життя сумнівне, був соціялістом, атеїстом, зі священиками був часами в конфліктах, що зробити, щоб прийняв він останні св. Тайни, зложив свою Сповідь. (Не згадував нам о. Галущинський про те, що Франко просив передше православного священика, українського не було і прислали йому румунського, який однак так повівся з Франком, що той просив його відійти від нього. Це важна обставина і, здається, що чимало того, що сталося з тим румунським священиком, приписували потім о. Теодосієві, що зробив Антін Крушельницький, змішуючи обі візити двох священиків…)

Тоді в більшості католицькій Австрії строго зобов’язували церковні закони (подружні, церковно-адміністраційні, похоронні і ін.), що відмовлялося церковного похорону особам, які лишили цей світ «без помирення з Богом», чи такі, що жили «поза Церквою». По короткій дискусії святоюрські крилошани рішили, щоб післати якогось священика, щоб пішов до хво­рого Франка і приготував і привів його до такого потрібного християнського акту на кінець життя. Увага всіх звернулась на особу нового і молодого (36 років) священика о. Теодосія: «Ви молоді, свіжо спечені, знаєте нові науки, може б ви сповнили таку важну місію?». Отець Теодосій радо погодився ще й додав: «Франко бував в домі мого батька, гостив у нас, буде мені легко почати з ним розмову». Усі зраділи і о. Теодосій вибрався на наступний день до дому Франка. Було це 27 травня. Передам його розповідь майже так як добре її пам’ятаю: «Я увійшов до кімнати Франка, він лежав в ліжку, його очі були якісь заблукані, він мене не розпізнав як священика і розгублено спитав: «а хто ви такі?». Я зразу з радісним тоном йому сказав — «я Тит Галущинський, син о. Галущинського, ви бували в нашому домі, я вас добре пригадую, ви мене не впізнаєте, бо то було трохи давно, я прийшов вас відвідати, бо довідався, що ви хворі, а я недавно приїхав до Львова». Франкові очі й обличчя вмить розпромінились спогадом, він немов ожив і радісно сказав: «Та як не пригадую, пригадую вашого батька, ваш дім, гарні спогади, гарні були дні з вами…». І так зі спогадів про батька Галущинського пішла розмова і то оживлена. Та не довго. По якій не повній пів години Франко втомився і так якби легкий сон почав клеїти йому очі, його речення почали не в’язатися. Я встав і сказав: «Що ж, було приємно мені з вами бути і згадати давні дні, не хочу вас томити. Та хотів би ще дещо сказати перед відходом і помогти вам. Ви хворі, то добра нагода вам помиритися з Богом. То війна, треба на все бути готовим…». А Франко по малій перерві на те дуже з серйозним виразом обличчя відповів: «Та воно добре, але як мені з Богом миритись, я б мусів його бачити, з ним говорити?» — «Не треба такої видимої зустрічі з Богом, — відповів Галущинський. Бог дав нам, священикам, власть такий мир між ним і людьми встановляти, що діється у Сповіді». Наступила знова перерва, втомлений Франко немов думав над почутими словами і сказав якимись врадуваними словами: «Добре кажете, приємна була дуже розмова з вами. Прийдіть ще. Буду радий говорити з вами… Я подумаю над тим»… Я попращався з Франком і вийшов. На другий день Франко (28 травня) пополудні помер…»

Розглядаючи пастирську тактику о. Теодосія, уважаю, можу сказати, що вона була цілковито добра і розумна. Не можна, як деякі священики це роблять, зразу «атакувати» хворого, чи вмираючого і «вимагати» Сповіді. Треба такою вступною розмовою приготовити людину, розумно, тактовно, немов встановити з нею приязний контакт. Що ж, молодий священик і в тому ділі, як і це досі буває, не був вишколений, не був приготований і досвідчений у відчутті здоровельної і передсмертної кризи і близької смерти. Звичайно, треба в таких випадках спитати лікаря про стан організму і чи не треба числитись з можливістю вже близького кінця, хоч і лікар часто може помилитись. В священика, як і в лікаря має бути «інстинкт», відчуття кризи хворого і приходу кончини. Це дає, очевидно, досвід і своєрідна інтуїція, якщо про неї в семінарії вчили. Тому таким важним для священика є бодай якесь обмежене знання медицини, що має дати добрий священичий вишкіл. Отець Теодосій в тих часах суворого богословського виховання, в додатку ще й молодий, цього не мав. Цікаво теж, що часто в своїх поученнях нам, семінаристам, строго забороняв читати медичні книжки, добачаючи в них різні небезпеки для священика. Але все таки у випадку Франка, він поступив дуже розважно і тактовно.

Очевидно, міг Франкові сказати перед відходом, щоб простими словами подумав про все, чим міг Бога не послухати і дати Франкові умовне розрішення-благословення, бо ж Франко був в тому моменті втомлений і його думка не працювала. І це було б вистануло для майбутньої візити таки на другий день. Франко хотів мати православного священика і це певний знак, що хотів мати Сповідь. І це дуже важне і свідчить про віру Франка, і був він віруючий певно в своїй другій частині життя.

Дехто у відмові похорону Франкові бачить також обставину, що Франко був, так би мовити, у конфлікті з Василіянами за його оповідання «Отець гуморист», в якому Франко описує погану поведінку (але правдиву!) одного вчителя Василіянина в дрогобицькій школі. Той священик справді знущався над селянськими хлопцями і Франко був свідком того, його юне серце було зранене тим і він написав це оповідання без злоби. О. Теодосій був Василіянином і я думаю, що та обставина не мала впливу на поведінку о. Теодосія. Його спогади візит Франка в часі його молодости мали вплив інший – пошани до Франка, тим більше, що Франко на науковім полі стрічався з деякими Василіянами і цінив їх. Наша преса атакувала тоді і «святоюрців» — крилошан, і докоряла, що треба було прислати досвідченого священика, і про це о. Теодосій нам говорив. Крилос потім не погодився на церковний похорон і тільки післав о. Ґорґулу, який ішов в епітрахілі й «запечатав» гріб. Те рішення крилосу було занадто юридичне, і так тоді строго думали, і тоді слів о. Теодосія не приймали так як це приймаємо тепер. Слово «соціяліст» було тоді погане й історично це оправдане. Недавно тому вийшов авторитетний твір кількох великих істориків під назвою «Чорна книга комунізму» і Церква мала слушність боротись з тим «привидом, що бродить по Европі» і «всі сили старої Европи об’єдналися для священного цькування цього привида» — це Марксові слова і на першому місці (то 1848 рік!) Маркс вичисляє папу! Сьогодні можемо бачити правильну оцінку соціялізму-комунізму як «звироднілу доктрину», яка стільки лиха накоїла в світі й в нашій історії. Франко був чесною людиною нашого селянського виховання і свої молодечі соціялістичні думки на старість змінив. Але в 1916 році (напередодні совєтської революції!) так не думали…

А похорон Франка був такий величавий, якого Львів до того часу не бачив. Брав в ньому участь відділ УСС-усів. Усі кажуть, що, коли б був тоді у Львові митрополит Андрей, похорон був би церковний з участю священиків. Перемогла сувора австро-угорська буква закону тих часів і так жили тоді всі спільноти, між ними і церковні. Франко був теж у сильнім конфлікті зі своїм суспільством і десять років працював «на каторзі», бо мусів шукати праці в редакції польської газети, написав дуже важку характеристику (але правдиву!) свого суспільства, яку сьогодні читаємо з тяжким серцем і те суспільство щиро про те забуло в його останніх роках життя і в хвилині його кончини. Святоюрські крилошани не забули… Совєтська література тим фактом дуже тішиться, хоч не бачить як вони не гуманно трактували своїх «батьків соціялізму» у пустій та ірраціональній злобі.

Ще для скріплення моєї «оборони» о. Теодосія. Його брат Михайло, як і вся родина, любив свій нарід, для нього жив і творив, бо це бачиться з їхнього родинного виховання. Приклад цього — він перший директор рогатинської гімназії, яку побудувало рогатинське селянство, потім отаман УСС-ів і організатор чималого відділу цього легіону в рогатинщині. Не спочив і по війні як педагог і діяч, голова «Просвіти» політичний діяч. Вірив, що долю свого народу треба здобувати наукою, освітою, знанням, а коли треба, і є до цього історична нагода — і зброєю. І як прикро, з уст о. Теодосія, який ставився з братнім пієтизмом до свого брата Михайла, чув я тільки натяк про патріотичні невдачі його брата Михайла. То був тоді по війні і нашій програній конфлікт між двома поколіннями під час польської окупації: покоління, яке війну програло і хотіло її продовжувати шляхом холодної війни, не збройної, шляхом миру, чи славного сьогодні діялогу між ворогуючими націями, чи шляхами новонародженої в Европі демократії. І друге покоління — молоде, прудке, гаряче, одержиме, як любили себе звати, яке вибрало противний шлях, нехтуючи добрими, відданими і заслуженими патріотами противної думки. З уст о. Теодосія чув я, і говорив він це з великим болем і смутком, що його брат одержував анонімні і явні погрози за свої демократичні думки, що спричинило його передчасну смерть на серце. Помер маючи 53 роки в 1931 році. Подробиць о. Теодосій ніколи не згадував. Можна б тільки догадуватись. Його брат Михайло був членом УНДО, від 1923 до смерти був головою Товариства «Просвіта», яке робило велику роботу в національнім відродженні Західної України. Був він сенатором в польськім сенаті від 1928 до 1930 року від партії УНДО. Це тоді в наших польсько-українських відносинах багатьом не подобалось, зокрема в т.зв. націоналістичному таборі, хоч наші політичні мужі тих часів виправдали себе позитивною працею свого пів століття при помочі діялогу, що практикується сьогодні і тодішня Польща виходить з тієї ситуації тих часів політично бідно в конфронтації з нами. Багато потерпіли тії наші мужі, що вірили, що правда і мир перемагають, хоч це може тривати довше, але не коштує ні людських, ні стільки матеріяльних жертв. Багато можна зробити помилок в скрайних оцінках особистостей справжніх патріотів.

Думаю, варто було згадати ці мало відомі нашому поколінню дрібні події, щоб тим глибше вміли ми цінити великих наших мужів великої боротьби, яка тривала ціле XIX і XX століття — два століття! — і їхніми жертвами, заслугами і працею ми отримали від Бога довго мріяну і потрібну волю і самостійне життя, яке нам треба в дусі трудів і жертв тих мужів закрі­пити і, як треба б, — оборонити кров’ю. Вміймо пошанувати пам’ять тих, що зробили все своїм життям, щоб ми жили на волі.

о. Іван Музичка

 

Поділитися: