Будівництво Української армії, яке почалось з 1991 p., є наочним прикладом реалізації реформ на розбудову незалежної суверенної держави. Воно увібрало в себе і те добре, що вдалося використати, поєднуючи чужі особливості та свої традиції і те негативне, яке перейшло з нами в спадщину від минулої системи, а також новизну і складність у здійсненні широкомаштабних майбутніх проектів.
У комплексі заходів знайшла своє місце і виховна робота у війську. Проте, вже та невелика практика в її реалізації виявила потребу у запровадженні цілої системи духовно-релігійної підготовки військовослужбовців.
З цього приводу проводяться різні конференції, у яких беруть участь представники армії, церков, наукових установ, розробляються програми і заходи для реалізації духовно-гуманітарних програм на практиці.
На цю тему пропонуються деякі завваги та міркування.
Про Збройні Сили України сьогодні говорять усі або майже всі. Широкий загал громадськості! покладає тим самим на армію надію і сподівається на захист у скрутну хвилин) прав і свобод громадян, а також територіяльної цілосности державної незалежности нашої країни.
Без’ядерна і позаблокова доктрина української держави формулює оборонно-захисну функцію українського війська, а звідси — стратегію і тактику підготовки особового складу Збройних Сил. Яка б не була стратегія чи тактика, а військова людина повинна завжди бути готовою до виконання свого обов’язку на високому професійному і морально-психологічному рівні.
З огляду на тенденції нинішнього дня і традиції нашої минувшини, український вояк — це, перш за все — добрий християнин, фаховий спеціяліст, свідомий громадянин і патріот своєї землі.
Але ситуація складається так, що в теперішньому українському війську можна розраховувати хіба що на відносно добру професійність рядового складу і різних рангів військовослужбовців. Про високі моральні християнські засади, на яких базується свідомість кожної людини, можна говорити лише з думкою на перспективу розбудови всієї військової справи. Причини цього явища нам відомі і тягнуть свої корені від традицій і духу радянської пропагандистської практики. З іншої сторони, поставимо собі питання, чи маємо хоча б за структурою вже організовану Українську Армію. Мабуть ні. Заки йде ще процес реорганізації, формування і облаштування майбутніх Збройних Сил, справа духовно-гуманітарного виховання військовиків має рухатися швидше і невпинно, випереджаючи дещо всі інші форми підготовки наших захисників.
Ще одна особливість. Духовна і гуманітарна підготовка у війську проходить в країні, частини якої дуже довгий час були колоніями різних імперій і держав. Національна Церква, відповідно, всюди була гонима, а Українська Греко-католицька — за радянських часів — взагалі заборонена. Церковні інституції активно працювали на асиміляцію і виховання вояка в імперських інтересах. І треба сказати, що попрацювали вони в цьому пляні не зле.
Сьогодні в Україні суспільна свідомість фактично позбавлена християнської ментальности. А пробудження інтересу до віри і Церкви має переважно формальний характер без цілеспрямованої орієнтації на глибокий зміст релігійного вчення.
До цього слід додати, що в нас стало вже практикою втручання різних політичних сил і організацій у церковні справи, маніпулюючи ними і використовуючи їх у своїх корисливих та амбіційних цілях.
Не треба забувати, що організація виховної роботи в Збройних Силах відбувається в атмосфері нігілізму, повсюдного порушення закону, виконавської немочі.
Та й саме Українське військо перебуває в кризовому стані, успадкувавши всі негативні явища колишньої «доблесної» Радянської Армії: «дідовщина», падіння дисципліни, пияцтво, розкрадання майна, зброї і т.д. Дух примусу, насильства над особою ідеологічного гніту панівної марксистсько-ленінської ідеології в’ївся в душу командному складові і передається повсякчас молодому поповненню Збройних Сил України. Це також реальність, з якою треба рахуватися при проведенні виховної роботи.
Ось такі не дуже втішні умови для еволюції свідомости молодих захисників держави від нелюдської системи духовних Цінностей до цінностей гуманних, християнських.
Чи не заглавну ролю у здійсненні цих благородних намірів мало би відводитися церковним структурам і релігійним організаціям. На грунті міжконфесійних протиріч в найбільших релігійних об’єднаннях України і загостреної боротьби за автокефалію українського православ’я ця роля видається дуже складною.
Українська Православна Церква (УПЦ), яка належить до Московського патріярхату, як сьогодні, так і на недалеке майбутнє не відмовиться від виховання вірних в проросійському, імперському дусі через мову богослужіння, церковні традиції, почитання святих, хоч якими би договорами не була зв’язана з Українською Армією. Кризові явища, які періодично виникають в Українській Православній Церкві Київського патріярхату і Українській Автокефальній Православній Церкві, через взаємні несприйняття і поборювання навряд чи зможуть бути сприятливим грунтом для вирішення духовно-релігійних проблем в Українській Армії.
Крім цього, треба звернути увагу на процеси політизації священнослужителів, які мають місце в церквах України. Як приклад, спровоковане певними силами поховання патріярха Української Православної Церкви Київського патріярхату Володимира 1995 р. біля Софії Київської із сумнівними і далекими від християнської моралі наслідками. Відповідно виникає питання про гарантії невпровадження в середовище військових політичних пристрастей, міжконфесійної боротьби.
Але час вимагає дій. Наведені вище малосприятливі умови і труднощі не повинні зупинити руху за високий моральний дух українського вояка, його свідоме переконання служити ідеї захисту української державности і її громадян.
Отже, якщо брати до уваги церковно-релігійні традиції та морально-психологічні аспекти в сьогоднішній Україні, то виховну підготовку у війську можна було б проводити в два етапи: перехідний (підготовчий) і сама програма проведення гуманітарного виховання.
На першому — слід вивчити стан релігійности у Збройних Силах, наявність відповідних кадрів та матеріяльну базу майбутнього навчання. У церковних навчальних закладах паралельно розпочати підготовку катехитів, богословів, капелянів.
Необхідно підготовити різні програми навчання, починаючи з допризивників і закінчуючи слухачами військових вузів. Для допризивників ввести курси катехизації, основ християнської моралі та етики, для солдатів і старшин — програми з історії релігії, основ законодавства України про релігійні організації і свободу совісти. У військових вузах передбачити викладання курсів з історії християнської Церкви в Україні, взаємовідносин Церков і держави, міжконфесійних стосунків на сучасному етапі.
Специфікою другого етапу, як форми і змісту реалізації накреслених програм, є те, що душпастирську роботу з військовими пропонується поки що проводити за межами розташувань об’єктів Збройних Сил. Особливо це стосується інституту капелянства. За сьогоднішніх умов ми ніяк не можемо перенести релігійні протиріччя і конфлікти, міжконфесійну боротьбу на середовище, яке володіє смертоносною і звичайною ядерною зброєю. Натомість пропонується вже випробуваний досвід і практика душпастирської роботи з військовими в храмах, молитовних домах, синагогах за місцем розташування їх частин. У великих містах під це можна відвести окремі храми, релігійні споруди для організованого чи індивідуального задоволення віруючими військовиками своїх релігійних потреб окремо за конфесійною приналежністю. Час сам підкаже, коли настане сприятлива ситуація для введення у військах інституту капелянства.
Ще одна особливість. Ніяк не можна погодитися на проведення у майбутньому душпастирської роботи в Українській Армії громадянами інших держав, а також треба подумати, на яких умовах будуть це здійснювати священнослужителі тих конфесій, релігійні центри яких знаходяться поза межами України.
І останнє. Духовно-гуманітарну підготовку в Збройних Силах необхідно організувати і проводити строю до законодавства про релігійні організації, додержуючись при цьому принципів свободи совісти людини. Всі навчальні програми повинні пройти відповідну державну і церковну експертизу, а душпастирство — здійснюватися на основі відповідних договорів церков з військовими організаціями.
