Для оправдання сучасної «Остполітік» подається турботу Апостольської Столиці за долю католиків в більшовицькім царстві. Які дійсні наслідки має «остполітік», можна довідатися з польського журналу «Культура», що появляється в Парижі, де в двох числах під назвою «Сусіди» подає відомості про католицьку, мається розуміти римо-католицьку, Церкву в СССР. Тому, що «сусіди» про яких пишеться є і нашими сусідами, тому добре й нам запізнатись з дійсністю в якій вони живуть.
«Культура» ч. 5:/368 за травень 1978: «Католицька Церква в СССР».
Після коротенької замітки, в якій подається, де католицькі священики мають дозвіл адміністраційної влади СССР виконувати всі літурґічні функції у визначених костелах або публичних каплицях на терені СССР. Називається лише прізвища священиків та місцевості з коротенькою характеристикою поодиноких осередків. І так:
I. Казахська Республіка: Караганда, Кутанай, Красноармійськ, і Альма-Ата.
II. Киргизька Республіка: Фрунзе.
III. Таджидська Республіка: Душанбе IV. Грузинська Республіка: Тбілісі
IV. Російська Республіка: Москва, Ленінґрад
V. Молдавська Республіка: Кишинів, Рашків, Бєльці
VI. Українська Республіка:
Винницька Область: Винниця, Снітків, Лучинець, Жмеринка, Браїлів, Городівка, Купіївка, Чеченюк, Томашпіль, Хмільник, Листопадівка, Держанівка, Гранатів, Шаргород, Морчани, Чернівці (не буковинські!)
Хмельницька Область: Попонне, Летичів, Городок, Дережня, Галущинці, Китайгород, Міняківці, Струга, Хмельницьке.
Житомирська Область: Бердичів, Житомир Вел., Новгород Волинський
Чернівецька Область: Чернівці Тернопільська Область: Тернопіль, Борщів, Кремянець, Голубинці.
Одеська Область: Одеса
Київська Область: Київ
Станиславівська Область: Стрий
Волинська Область: немає парафії
Цікаво, що в статті взагалі немає згадки про Львівську Область, а зокрема про сам Львів, бож загально відомим є, що у Львові безперервно є чинною римокатолицька катедра?
Пропускаючи прізвища священиків та коротку характеристику поодиноких парафій чи станиць, що їх подає «Культура», підсумовуємо: На цілій території СССР, без Білорусі та балтійських країн, діє визнаних більшовицьким урядом 48 римо-католицьких станиць, які обслуговує 29 священиків. Коли ж ідеться про Білорусь, то відомості суперечні.
Польський «Пшеґльонд Повшехни» з Льондону пише «найгірше представляється справа церкви на Білорусі, де дуже мале число римо-католиків. Там ще працює тільки кількох старушків-священиків, без вигляду на заступство», тоді коли рік скоріше (ч. 6/357 з 1977 року) «Культура» подавала 280 тисяч поляків, яких мало обслуговувати біля 30 священиків.
Для певної характеристики на підставі поданих назв деякі зіставлення:
Священики
|
Поляки |
Литовці |
інші |
старші |
молоді |
|
|
Поза Україною |
7 |
2 |
1 |
4 |
6 |
|
В Україні |
15 |
2 |
2 |
12 |
7 |
Доми молитви
|
костели |
каплиці |
Цвинтарні каплиці |
перероблені з хат каплиці |
|
|
Поза Україною |
3 |
3 |
1 |
5 |
|
В Україні |
16 |
4 |
6 |
10 |
В колонці вік священиків, під «старшим» віком слід розуміти понад 60 років життя (між ними 3 з бувшої львівської архидієцезії). Молодші священики це без виїмку абсольвенти семінарії Риґи, що тішаться опінією інституції, якій можна довіряти, бо є ще й друга семінарія в Ковні, яка має репутацію «казьонної» себто якою повністю контролює режим. Мимоволі напрошується питання: як пояснити, що серед названих священиків нема ні одного випускника другої, режимної семінарії. Коли ж ідеться про доми молитви, то це в більшості старі костели, до речі, кожний старанно відремонтований. Також є цвинтарі каплиці та каплиці перебудовані з мешкальних домів. Одинокий випадок за час існування СССР збудовано нову каплицю в Караганді. Стільки сухих відомостей на основі «Культури». За травень.
Нічого не згадується ні про римо-католиків у балтійських країнах, ні про їх вищу церковну ієрархію. Натомість дещо більше кидається світла на життя та церковні проблеми римо-католиків у статті: «Католики в СССР» в наступному числі «Культури» за червень 1978. Все ж таки редакція застерігається, що «відомості» походять з різних джерел, з конечности дуже часто це тільки фрагменти. На їх основі спробуємо представити дану ситуацію.
В боротьбі за свободу церкви на першому місці стоїть Литва. Незалежно від цього, що закон забороняє катехизацію дітей, вона всетаки відбувається, головно завдяки сестрам (їх за різними джерелами має бути понад тисяча). В Литві спільні св. Причастя є загально практиковані. Є парафії, в яких діти служать до св. Літургії та беруть участь в процесіях. Два литовські єпископи, що одержали наказ перебувати в точно означеній місцевості, мимо заборони все таки виконують дишпастирську працю. Кількох греко-католицьких священиків затверджено в латинських парафіях, а інші, що не мають дозволу від влади, душпастирюють і за то їх не переслідується. В душпастирській праці помагають рівнож тайно висвячені священики (таких є поважна кількість), про що влада знає.
Також існують прояви боротьби за публічне визнавання католицької віри і на Білорусі. Випадок трапився у Браславі, де вірні громадно відібрали від управи міста ключі до свіжо замкненого костела. 1976 року в цьому місті, після катехитичної підготови, приступило 180 дітей до першого св. Причастя, а наступного року 230, між ними діти державних урядників та міліціянтів. Справа через Вітебськ, Мінск опинилась в Москві. Незломана воля вірних стала прикладом для цілої околиці. В останніх роках збільшилося число місцевостей церковного культу, зареєстрованих владою в Східній Україні та Казахстані. Більше, як в сорока місцевостях, де священик перебуває стало або доїжджає, можна молитися легально. Коли немає священика, тоді вірні виносять урочисто фелон, складають його на престолі і відбувають спільні молитви. Боротьба за дозвіл на публичні молитовні зібрання є дуже тяжка передовсім там, де влада боїться масового релігійного відродження. Піонерами місійної праці є сестри-законниці, які спираючись на старших людей, що по довшій перерві з полегшою повертаються до релігійних практик і своїм прикладом розбуджують потребу віри в молодшому поколінні. Практично це відбувається в той спосіб, що сестри підшукують надійних людей, а коли їм вдасться приготовити більше число вірних, тоді з’являється священик і починаються вперті та виснажливі старання у влади за легалізацію.
Великою загрозою для Церкви це підпорядкування цивільній владі персональні справи духовенства. Використовуючи свої права цивільне управління старається настановляти на відповідальні пости найгірших кандидатів. Разючим прикладом таких успішних махінацій є парох Москви о. Станислав Мамжейка. Коли він перед кільканадцяти роками прибув з Вільнюса до Москви, в церкві на кожній св. Літургії було повно людей. Тепер церква світить пусткою. За те світська влада не має причини нарікати на о. Мажейка, який точно сповняє всі її зарядження, а в нагороду їздить до Риму, св. Отець приймає його на особистій авдієнції…. Легко собі уявити як боляче це переживають чесні вірні, які за вірність Церкві стало є наражені на шикани влади.
В Латвії причиною радости влади а смутку вірних є єпископ Зонтаґс. Згіршаюче поступування того єпископа деморалізуючо впливає на поведінку нищого духовенства. Єпископ Зонтаґс публично запивається, приїжджає на відпусти в асисті відпоручника влади для релігійних справ, дозволяє, щоб він (відпоручник) на очах вірних трактував його ординарно, часто на телевізії складає «лояльні» заяви.
Не краща ситуація і на Литві. КҐБ обсадило всі дієцезальні відповідальні пости слабого характеру людьми, за посередництвом яких методично нищить Церкву з середини. КҐБ пильно слідкує за діяльністю поодиноких священиків, зокрема тими, що працюють з молоддю та наказує їх переносити з місця на місце. КҐБ поручає важні пости найгіршим кандидатам (передовсім алькоголікам). Священики бунтуються проти таких порядків, звертаються за поміччю до єпископа Вайводса; він одначе немає певности, чи після номінації капітульного вікарія має ще якісь повновласті, а крім цього тяжкі душевні переживання, що в Римі мали приняти з полегшою вістку, що він ніби психічно хворіє відбирають йому силу діяння. Другий єпископ Лябукас не має такої стійкости як єп. Вайводас.
Духовні семінарії в Ризі і Ковні
Семінарія в Ризі має на всіх курсах 19 питомців, в тому 3 з України і 2 з Білорусі. Щороку голоситься далеко більше кандидатів ніж їх вільно приняти. З самої України було би на першому році 50, якщоб влада дала згоду. Критерієм приняття на студії, за наказом цивільної влади, є: тільки найменш спосібні учні можуть бути приняті, для спосібніших двері закриті. Позем науки є дуже низький. Мимо цього, що ректор є на послугах КҐБ, єпископ Вайводс, незважаючи на старий вік держить міцно руку над семінарією та дбає про те, з неї виходять священики, до яких вірні мають довір’я. Одначе, загальна журба не дає спокою — а що буде, коли не стане єп. Вайводса?
Зовсім відмінна ситуація є в семінарії в Ковні, де в академічнім році 77/78 було 66 питомців, виключно литовців. На перший рік зголосилося 40 кандидатів, принято 20. Семінарія в Ковні різниться від семінарії в Ризі передусім тим, що в ній панує жорстокий терор. Понасаджувані цивільною владою «також студенти» пильно дбають про виконання завдань своїх опікунів. З поміж безконечних причин видалення з семінарії уважається контакт з священиками, що їх по прізвищу напятнував ректор, як таких, що не хочуть погодитися з режимом. Питомці не мають жадної оборони, бо єпископ Лябукас в нічому не подібний до єп. Вайводса з Риґи. Вірні жалують, що в Римі не примусили його до резиґнації з огляду на його старший вік. Як приклад терору подається наступний випадок: Перед двома роками молодий хлопець з України, замешкав у Вільнюсі, бажав вступити до семінарії. Однак непотрібно зрадився з своїм заміром, про що хтось доніс до поліції. КҐБ зачало йому наступати на п’яти, а вкінці Віталіса знайдено мертвого в помешканні. Таємниця смерти й дотепер невияснена. В подану офіційну верзію смерти — зачадження ніхто не вірить.
Пильні потреби
Під сучасну пору ситуація в СССР є такою, що з огляду на міжнародну опінію і внутрішні труднощі, влада не може собі дозволити на явне переслідування релігії, отже мусить дозволити на певні концесії. Але за ті концесії треба послідовно боротися. Дозвіл на відкриття нових каплиць не діється завдяки зручним дипломатичним ходам, чи наглої ласки власть імущих — ні! його треба вперто виборювати. Коли вкінці після кількалітних митарств, уряд дав дозвіл на будову нової каплиці в Караганді, то він був змушений твердою поставою німців: або вони вкінці одержують дозвіл на будову, або виїдуть до Німеччини. Центр боротьби за свободу та будуче Церкви перенісся до її нутра. Для знищення Церкви, а передовсім віри в народі, влада послуговується найбільш підступною зброєю, а саме вживає своїх наємників в священичих рясах. Запопадливо дбається про добір своїх відданих, які розклали б Церкву з середини. Таких священиків стараються пропхати на чолові позиці. Тому, хоч низи свідомі того, що навіть якби добра людина потрапила на високий церковний пост, то в пануючій системі вона не могла би багато помогти низам, то вже, хочби тому, вона сама не буде діяти на шкоду. Треба за такі місця зводити тяжку боротьбу.
Незвичайної ваги є ствердження (ст. 95), що його повністю цитуємо:
«Католиків в СССР огортає найбільший страх, коли до них доходять вістки про якісь дипломатичні розмови Ватикану з Москвою. Вони розуміють практично: переговори з світською владою не провадять до нічого; того що та влада загарбала, вона ніколи добровільно не поверне; свободу Церкви можна тільки неуступчивістю відвоювати. Церква в СССР не має нічого більше до страчення, а до відзискання те що сама виборе».
Великою журбою Церкви в Литві є страх скорого відходу (ізза старости) єп. Вайводса. Щоби не допустити на його місце наскрізь скомпромітованого, але владою протеґованого єп. Зантаґса, пороблено в Римі (наразі безуспішні) старання, щоби з огляду на специфічні обставини наділити всіх священиків спеціяльною юрисдикцією (прямо з Риму). В той спосіб можна би охоронити місцеве священство перед самоволею світських властей, а з другої сторони можна би «узаконнити» тайно висвячених священиків і нелегальних місіонарів, бо заходить небезпека, що в короткому часі з владою визнаних семінарій будуть виходити не священики, але вороги Церкви у священичих рясах. Само собою, що таких «незаконних» священиків мусів би святити й «незаконний» єпископ, якого з часом можна би «уявнити» та старатися про його «узаконення».
Стаття кінчається ствердженням: Не вільно піддатися вражінню, що лібералізація в СССР зробила поступи, бо вони незначні і обчислені на замилення публічної опінії. Якщо Церква в СССР має дальше існувати і розвиватися, то цеї цілі не дасться осягнути в рамках накинених владою, які були випрацьовані і допасовані до ліквідації релігій, хто хоче її заховати і оживити, мусить з конечности переступати дозволені границі, а в слід за тим наразитися на конфлікт.
Церква католицька в СССР, яка діє в трудних обставинах, потребує не потіхи, але помочі — і цю поміч вона повинна одержати.
Читаючи повищі вістки, напевно, українського читача занепокоять дві думки:
1. Хоч ми знаємо, що наша Церква відписана «сильними світа цього» від живих, все ж таки «контра спем сперо» жадібно шукаємо за якоюсь вісткою чи бодай натяком про Неї. На жаль, поза наведеними тут висловами, що мають якесь неозначене ближче значення, згадки про нашу забуту всіми, але нескорену Церкву не знаходимо.
2. Теперішний напрям «остполітік» Ватикан проводить вже близько 20 років. Чи дотеперішні повище виявлені «успіхи» рівноважуть ціну, яку він дотепер заплатив і дальше платить?
До повищого можна ще навести пресову замітку з «Нашої Мети» — Торонто
Думки з приводу завіщання
У свому власноручно-писаному — завіщенню Покійний Вселенський Архиєрей Його Святість Папа Павло VI просить прощення у всіх тих, яким зробив кривду (в англійському тексті; pardon from all those to whom I may not have done good — Globe & Mail, від 12-го серпня 1978).
Читаючи ці слова, мимоволі, немов на екрані нашої пам’яті пересуваються злегковажені петиції Світового Союзу Католицьких Жіночих Організацій про зміну деяких текстів канонічного права, які є дискрімінуючі для жінок та інші декрети, які ставлять сумління жінок в колізію між здоровим розсудком та почуттям християнської карности.
А вже особливо звучить цей голос із засвітів українським жінкам, яких Церква на Рідних Землях опинилася у новітніх катакомбах, а її численні священослужителі повмирали мученичою смертю у большевицьких в’язницях або концентраційних таборах і яких брати і сестри по крові, під сучасну пору, караються по тюрмах і засланнях новітньої тюрми народів за те, що хочуть свобідно визнавати Христову віру у своїй рідній Церкві і з надією взивали найвисший римський моральний авторитет, щоб хоч словом протесту став у їх обороні… а у відповідь діставали лиш глуху мовчанку…
їх думки і їх непохитна віра були лиш предметом торгу за сумнівної вартости обіцянки полегші для Церкви західнього обряду…
Нашим християнським обов’язком є прощати всі заподіяні кривди і не згадувати лихим словом тих, що відійшли з цього світу. То ж ми замикаємо в наших душах цей прошлий етап наших несповнених надій і передаємо їх у Божі руки. Люди не є вічні, провідники зміняються, але ідея живе з рода в род, і нашим святим обов’язком є дальше змагатися з нашу правду і справедливість на цьому світі
Я. В.
